Рішення від 29 січня 2026 р. у справі №932/6456/25 — Шевченківський районний суд міста Дніпра

Справа № 932/6456/25

Провадження № 2-а/932/142/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2026 року м. Дніпро

Шевченківський районний суд міста Дніпра

у складі головуючого -судді Потоцької С.С.

за участю секретаря судового засідання Карапиш А.М.

представника позивача Новік Л.Є.,

представника відповідача Малєжик Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровські області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства,

ВСТАНОВИВ:

Громадян ин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 15.05.2025 № 1201130100018420.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що ГУ ДМС у Дніпропетровській області 15.05.2025 прийнято рішення його про примусове повернення до країни походження або третьої країни. Позивач вказує, що, на його думку, рішення прийнято з порушенням прав та законних інтересів позивача. Рішення про примусове повернення прийнято на підставі рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію від 15.05.2025, яке також є незаконним та необґрунтованими. Органами міграційної служби не дотримана процедура прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію. При скасуванні дозволу на імміграцію, позивачу не роз`яснені його права, у тому числі можливість отримати безоплатну допомогу про оскарження рішення у судовому порідку та про можливість скористатися послугами перекладача. Також не враховано, що позивач мешкає з сім`єю у квартирі, яка належить матері дружини позивача. Позивач має двох дітей, які народилися в Дніпрі і є громадянами України. 24.01.2020 позивач отримав посвідку на постійне проживання. У зв`язку з чим, просить скасувати рішення про примусове повернення.

Ухвалою від 11.06.2025 відкрито провадження у справі, призначений судовий розгляд.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, у відзиві на позов зазначив, що громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області про надання дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 отримав дозвіл на імміграцію в Україну та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 . Позивач в`їхав останній раз на територію України 11.06.2023. Листом Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 15.05.2025 №1201.3/16002-25 повідомлено, що громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області № 12034500000006 від 15.05.2025, на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 ЗУ «Про імміграцію» визнано недійсним наданий йому дозвіл на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020. Видана ОСОБА_1 на підставі дозволу на імміграцію в Україну посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 рішення ГУ ДМС у Дніпропетровській області № 12032500108475 від 15.05.2025 визнана недійсною на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну.У разі визнання недійсним дозволу на імміграцію визнається недійсною посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення №12032500108475 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 № 321. Вказані рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію та визнання недійсною посвідки на постійне проживання, що прийняті стосовно позивача не були оскаржені у судовому порядку, а отже є чинними та законними. Враховуючи вимоги статті 3 Закону України «Про імміграцію», ГУ ДМС у Дніпропетровській області було правомірно прийнято стосовно позивача рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни № 1201130100018420 від 15.05.2025. Санкція щодо заборони в`їзду до іноземця не застосовувалася. У зв`язку з чим просить, відмовити у позові.

У судовому засіданні позивач та представник позивача просили суд задовольнити позовну заяву та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволені позову.

У судовому засіданні 19.01.2026 оголошено про перехід до стадії ухвалення рішення, проголошення рішення призначено на 26.01.2026. У зв`язку з перебуванням головуючого судді у цій справі на лікарняному стадія ухвалення рішення продовжена, проголошення рішення призначено на 30.01.2026.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши думки сторін, суд дійшов такого висновку.

Судом встановлено, що громадянин Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області про надання дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 отримав дозвіл на імміграцію в Україну та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 (а.с. 3, 49).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення № 12034500000006 на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 ОСОБА_1 (а.с.5, 46).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення № 12032500108475 на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» про визнання недійсною посвідки на проживання № НОМЕР_1 ОСОБА_1 (а.с.45).

Згідно зі службовою запискою відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства № 1201.3.4/19382-25 від 12.06.2025 стосовно громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийнято рішення від 15.05.2025 № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну від 09.01.2020 на підставі п.1 ч.1 ст.12-1 Закону України «Про імміграцію» та прийнято рішення № 12032500108475 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 на підставі частини другої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію»; посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 від 24.01.2020 не вилучена (а.с.40).

15.05.2025 ГУ ДМС у Дніпропетровській області на підставі ст.13 Закону України «Про імміграцію прийнято рішення № 1201130100018420 про примусове повернення до країни походження або третьої країни ОСОБА_1 та зобов`язано його покинути територію України до 13.06.2025 (а.с.4).

Рішення про примусове повернення № 1201130100018420 вручено позивачу під особистий підпис.

У рішенні від 15.05.2025 № 1201130100018420 про примусове повернення вказано, що Листом Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 15.05.2025 № 1201.3.4/16002-25 повідомлено, що громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 рішенням ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 15.05.2025 № 12034500000006 на підставі пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» визнано недійсним наданий йому дозвіл на імміграцію від 09.01.2020 № НОМЕР_2 . Видана громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі дозволу на імміграцію в Україну посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 рішення ГУ ДМС у Дніпропетровській області № 12032500108475 від 15.05.2025 визнана недійсною на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

У службовій записці від 13.01.2026 (а.с.136-137) відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового захисту повідомлено, що до ГУ ДМС у Дніпропетровській області надійшов запит Дніпровського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровській області Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) від 30.04.2025 № 6327/1/1201-25 щодо законності перебування громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 в зв`язку із внесенням змін до актового запису про народження його дитини.

ГУ ДМС в Дніпропетровській області здійснено перевірку законності надання громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію». За результатами перевірки встановлено, що 09.01.2020 громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ГУ ДМС у Дніпропетровській області надано дозвіл на імміграцію в Україну № НОМЕР_2 на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» та 24.01.2020 документовано посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 . Разом із заявою про надання дозволу на імміграцію громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було надано оригінал та нотаріально засвідчений переклад свідоцтва про шлюб з громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 серії НОМЕР_3 видане 04.12.2015 відділом РАЦС Учкурганського району, Республіка Узбекистан. Дружина заявника, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 дозвіл на імміграцію в Україну отримала на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки понад два роки перебувала у шлюбі з громадянином України, та 24.06.2019 документована посвідкою на постійне проживання НОМЕР_4 , терміном дії до 24.06.2029, орган видачі 1203. Перевіркою матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 встановлено, що на підтвердження наявності підстав для надання дозволу на імміграцію, іноземкою разом із заявою про надання дозволу на імміграцію, було свідоцтво про шлюб з громадянином України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , серії НОМЕР_5 , видане 21.04.2012 виконавчим комітетом Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Згідно з інформацією, отриманої засобами Єдиного державного реєстру судових рішень «Судова влада» 24.12.2015 Дніпровським районним судом Дніпропетровської області прийнято рішення про розірвання шлюбу, зареєстрованого 21.04.2012 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вказане рішення набрало законної сили 29.03.2016. Вищенаведені факти свідчать про те, що станом на дату укладення шлюбу 04.12.2015 з громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , укладеним на території Республіки Узбекистан, який став підставою для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_3 перебувала у іншому зареєстрованому шлюбі на території України. Згідно з вимогами законодавства України, яке регулює сімейні відносини, в тому числі з іноземними громадянами, шлюб ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вважається таким, який було укладено з особою, яка перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а отже такий шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації.

Оскільки громадянкою Республіки Узбекистан ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , були грубо порушені вимоги Сімейного кодексу України, а шлюб укладений нею та громадянином ОСОБА_1 на території Республіки Узбекистан, відповідно до законодавства України є недійсним, дозвіл на імміграцію наданий ОСОБА_1 визнано недійсним та ГУ ДМС у Дніпропетровській області 15.05.2025 прийнято рішення № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вважає, що неправомірними, на його думку, діями суб`єкта владних повноважень щодо нього незаконно та протиправно було прийнято рішення про примусове повернення.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" № 3773-VI (надалі -Закон № 3773-VI) та Законом України "Про імміграцію" № 2491-III (надалі - Закон № 2491-III).

Згідно з ч. 3 ст. 3 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Згідно з абзацом 3 статті 1 № 2491-III іммігрантом є - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 5 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (Порядок № 322).

За п. 1 Загальної частини Порядку № 321, посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні. Посвідка виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Посвідка видається строком на 10 років.

Відповідно до частини другої статті 12 Закону України "Про імміграцію" у разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Під час судового розгляду встановлено, що підставою для визнання недійсним дозволу на імміграцію та визнання недійсною посвідки на постійне проживання є подання неправдивих відомостей щодо перебування у шлюбі з ОСОБА_3 , оскільки остання на дату укладення шлюбу з позивачем в Узбекистані перебувала у шлюбі з громадянином України ОСОБА_4 .

Шлюб ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14.12.2015 справа № 175/3713/15-ц (а.с. 139 зв.б-142) .

Також рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03.11.2025 Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області справа № 932/5926/25 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано (а.с.148-149).

У судовому засіданні позивач пояснював, що не знав, що його дружина перебувала у шлюбі з іншою особою під час укладання з нею шлюбу. Тому і подав свідоцтво про шлюб з ОСОБА_3 для отримання дозволу на імміграцію. Має двох дітей, працює обвалювальником м`яса.

Представник позивача пояснювала, що органи ДМС при видачі дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання не виявили факту перебування дружини позивача в іншому шлюбі, і тому позивач не повинен нести наслідки цього не виявлення.

Допитана як свідок ОСОБА_5 показала, що є матір`ю ОСОБА_3 та тещею ОСОБА_1 . Вони всі разом та двома дітьми живить в її трьох кімнатній квартирі. Позивач є єдиним їх годувальником.

Допитана як свідок ОСОБА_3 показала, що вважала, що мати її колишнього чоловіка говорила, що вони розлучаться зі ОСОБА_4 . Зі ОСОБА_4 перебувала у шлюбі приблизно три роки, потім виїхала до Узбекистану, де уклала шлюб з позивачем і вони повернулися в Україну, мають двох дітей, які народилися тут. Після того як дізналася, що шлюб не розірваний, звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. Діти не знають узбекську мову, вони все життя живуть в Україні. Вона не працює, її чоловік є єдиним годувальником у родині.

Під час судового розгляду встановлено, що рішення № 12034500000006 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 ОСОБА_1 та рішення № 12032500108475 про визнання недійсною посвідки на проживання № НОМЕР_1 ОСОБА_1 позивачем не оскаржувалось.

Судом не здійснюється перевірка правомірності прийняття рішень про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну № 12034200016868 від 09.01.2020 та рішення № 12032500108475 про визнання недійсною посвідки на проживання № НОМЕР_1 , адже відповідно до норм ст. 20 КАС України адміністративна справа щодо оскарження вказаних рішень підсудна окружним адміністративним судам.

Статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначений порядок та особливості прийняття рішення про примусове повернення одночасно з рішенням про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI нелегальний мігрант - це, зокрема, іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеною їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

За частинами першою та другою статті 13 Закону України "Про імміграцію" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

За приписами ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У постановах від 31 січня 2024 року у справі N 204/10229/22 та від 01 лютого 2024 року у справі № 344/9604/23 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.

І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так судом встановлено, що позивач має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце народження-м.Дніпро, (а.с. 147); ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , місце народження-м.Дніпро, (а.с.10). ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є громадянином України.

За поясненнями сторони позивача у ОСОБА_1 відсутні зв`язки з країною походження, у разі виконання ним даного рішення позивач зможе повернутися в Україну не раніше як через 90 днів. Вховуючи, що у Республіці Узбекистан ним втрачені усі соціально-корисні зв`язки, відсутнє будь яке житло та можливість фінансово забезпечити своє перебування в країні походження, це унеможливлює виконання даного рішення. Крім того позивач не може залишити на призволяще свою родину в Україні, оскільки він є їх єдиним годувальником.

Як зазначив Пленум ВАС України у п. 21 Постанови від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» право на возз`єднання сім`ї, тобто на в`їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім`ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Важливо, що це право виникає незалежно від того, коли виникли сімейні відносини до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.

Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 (ст.9).

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року N? 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS N?192) (укр/рос) N? ETSN192, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом N? 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 p., Series A, № 307, p. 55, § 86).

У рішенні по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого».

Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не дотримано принцип пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення, а також врахування та оцінки особистих обставин та ризиків ухваленого рішення.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст.8 ЄКПЛ не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, відповідач допустив формальне застосування положень Закону № 3773-VI та Закону № 2491-III , не довівши, що перебування позивача ОСОБА_1 на території України без підтвердження відповідного права уповноваженими органами, призводить до такого рівня порушення прав та інтересів держави в цілому чи конкретних громадян України, яке б виправдовувало істотне порушення прав та інтересів позивача, а також членів його сім`ї.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та дітей рішення про примусове повернення має наслідком повну зміну способу життя родини позивача, а тому рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 15.05.2025 № 1201130100018420 підлягає скасуванню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72, 77, 90, 139, 241-246, 255, 288, 292 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (РНКОПП НОМЕР_6 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 37806243; 49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 15.05.2025 № 1201130100018420–задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області 15.05.2025 № 1201130100018420 про примусове повернення громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Рішення може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

Суддя С.С.Потоцька