Постанова від 10 грудня 2025 р. у справі №509/3840/19 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3478/25

Справа № 509/3840/19

Головуючий у першій інстанції Кочко В.К.

Доповідач Карташов О. Ю.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.12.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Карташова О.Ю.

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.

за участю секретаря судового засідання - Рудуман А.О.

учасники справи:

позивач – Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Одеського квартирно-експлуатаційного управління

відповідачі – Великодолинська селищна рада Одеського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2024 року

у цивільній справі за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Кабінета Міністрів України, Міністерства оборони України, Одеського квартирно-експлуатаційного управління до Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Кабінет Міністрів України, Міністерства оборони України, Одеського квартирно-експлуатаційного управління звернулася до суду з позовом до Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки.

Позов вмотивовано тим, що відповідно до Державного акту на право постійного користування землею 1986 року серії Б № 032344 Квартирно-експлуатаційній частині Одеського району виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка військового містечка АДРЕСА_1 ( НОМЕР_1 ) площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області. Частина вказаної земельної ділянки військового містечка площею 7,7330 га, за адресою: АДРЕСА_2 , на якій розміщено будівлі та споруди бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », перебуває на обліку в КЕВ м. Одеса.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17.02.2005, будівлі та споруди БВ «Авіаремонтник» на праві державної власності належать державному підприємству Міністерства оборони України «Одеське авіаційно-ремонтне підприємство «Одесавіаремсервіс».

Вищевказані землі належать за формою власності до державної власності, за цільовим призначенням – до земель оборони, відповідно ст.ст. 77, 78, 84 ЗК України, ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України», ст.ст. 1, 2 Закону України «Про використання земель оборони».

Водночас, 17.07.2007 року Молодіжненська сільська рада прийняла рішення № 774-V «Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеса земельної ділянки, загальною площею 7,7330 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного» з порушенням вимог ст. 77, 84, 143 ЗК України (без отримання від власника земель оборони – Кабінету Міністрів України згоди на припинення права постійного користування земельною ділянкою військового містечка Іллічівськ 1(2).

Вважає рішення Молодіжненської сільської ради № 774-V незаконним, яке грубо порушує право державної власності на землю та спричиняє шкоду інтересам державі.

У зв`язку з викладеним, 13 липня 2016 року Військова прокуратура Південного регіону України подала до Господарського суду Одеської області позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, КЕВ м. Одеси до Молодіжненської сільської ради про визнання незаконним та скасування рішення № 774-V, повернення незаконно вилученої земельної ділянки (справа № 916/1900/16 наразі перебуває у провадженні Південно-західного апеляційного господарського суду).

Під час розгляду судом справи № 916/1900/16 Молодіжненська сільська рада долучила до її матеріалів копії рішень сільської ради щодо спірної земельної ділянки, прийнятих після її незаконного вилучення із земель Міністерства оборони України.

Так, рішенням Молодіжненської сільської ради від 30.03.2011 № 1930-V надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам України – членам ОК «Дачне товариство «Авіаремонтник» (61 особі).

Згодом на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 30.05.2011 № 284-VI «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок безоплатно у власність гр. України – членам ОК «ДТ «Авіаремонтник» згідно з додатком (всього 61 особа) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_3 (далі – рішення від 30.05.2011 № 284-VI) передано земельні ділянки загальною площею 1,22 га безоплатно у власність громадян та видано їм державні акти на землю.

Так, на підставі рішення від 30.05.2011 № 284-VI громадянину ОСОБА_3 видано Державний акт серії ЯЛ № 726893 від 19.03.2012 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3990 (за адресою: АДРЕСА_4 ), яка була незаконно вилучена із земель Міністерства оборони України.

Отже, з метою фактичного захисту прав та законних інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеса, виникла необхідність у визнанні недійсним Державного акту серії ЯЛ № 726893 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5123782000:02:004:3990, на підставі якого громадянин ОСОБА_1 незаконно отримав право власності на частину земельної ділянки військового містечка площею 0,0200 га, та витребування вказаної земельної ділянки.

12.04.2021 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки за кадастровим номером 5123782000:02:004:3990 (договір купівлі-продажу № 1192 від 12.04.2021 року).

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2024 року позов задоволено.

Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 726893 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123782000:02:004:3990, виданий ОСОБА_3 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30.05.2011 № 284-VI.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України, Одеського квартирно-експлуатаційного управління зі складанням акту приймання-передавання земельну ділянку загальною площею 0,0200 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123782000:02:004:3990.

Стягнуто у солідарному порядку з Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону витрати зі сплати судового збору у розмірі 5053,20 грн.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із доведеності позовних вимог.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись з рішенням суду першої ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушенням норм процесуального та матеріального права, вважаючи рішення незаконним та необґрунтованим, просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2024 року, постановити нове рішення, яким у позовних вимогах Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону - відмовити у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що постановляючи рішення у цій справі суд не розкрив суті зібраних доказів сторін, не проаналізував їх у контексті з конкретними доводами учасників, а обмежився лише загальними формулюваннями.

У наданому до суду позові прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обґрунтовано підстави звернення до суду від імені Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України та його підрозділів до компетенції якого (яких) віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Крім того, скаржник стверджує, що прокурор з позовною заявою до суду звернувся з порушенням строків позовної давності.

Також, посилається на те, що Європейський суд з прав людини в Рішенні «Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24 червня 2003 року зазначив про те, що є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Відтак, скаржник вважає, що він не повинен відповідати за помилки органу місцевого самоврядування - Молодіжненської сільської ради та органу військового управління - КЕВ м. Одеси при прийнятті ними рішень, а тому його не може бути позбавлений конституційного права на земельну ділянку, оскільки він добросовісно, відкрито та на законних підставах набув право власності на земельну ділянку та у передбачений законом спосіб, у відповідних державних органах оформив документи про власність.

Щодо відзиву на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор відділу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (СП СО ПР) вважаючи апеляційну скаргу необґрунтованою, просить рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25.11.2024 року залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення.

Зазначає, що ОСОБА_1 з 2021 року не є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5123782000:02:004:3990 площею 0,0200 га.

Протиправна поведінка Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області щодо прийняття рішень від 17.07.2007 № 774-V, від 30.05.2011 № 284-VI та передання спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_3 (який у подальшому відчужив її на користь ОСОБА_2 ) призвела до порушення прав держави.

Факт незаконності вибуття земельних ділянок, у тому числі і спірної земельної ділянки, з числа земель оборони, та зарахування їх до земель запасу Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області встановлений судовим рішенням у справі № 916/1900/16, яке набрало законної сили.

З моменту подання Військовою прокуратурою Південного регіону України 13.07.2016 до Господарського суду Одеської області позову про визнання незаконним, скасування рішення Молодіжненської сільської ради від 17.07.2007 № 774-V та відкриття провадження у справі № 916/1900/16 (15.07.2016), Кабінету Міністрів України та Міністерству оборони України стало відомо про факт порушення інтересів держави внаслідок незаконного вилучення Молодіжненською сільською радою земельної ділянки оборонного відомства площею 7,7330 га, та під час розгляду судом першої інстанції справи № 916/1900/16 – про надання частини незаконно вилученої земельної ділянки у власність громадян, зокрема ОСОБА_3 , тому твердження ОСОБА_1 щодо пропуску позовної давності ґрунтується на припущеннях, які не підтверджені належними та допустимими доказами, відповідно до ст.ст. 77, 78 ЦПК України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Міністерства оборони України просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25.11.2024 - без змін.

Зазначає, що земельна ділянка загальною площею 7,7330 га, яка використовувалась КЕЧ Одеського району з 1986 року на підставі Державного акту на право постійного користування від 1986р. (Б № 032344), була вилучена із земель Міністерства оборони України (КЕВ міста Одеси) на підставі листа Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси від 01.06.2017 № 836 за підписом начальника вказаного відділу Яковенко В. А., повноважень у зазначеної вище особи на розпорядження землями оборони не було.

Згоди (на передачу, припинення прав, вилучення земельної ділянки), як вказано вище, органів управління державним нерухомим військовим майном - Міністерства оборони України та Кабінету Міністрів України не було.

Отже, внаслідок прийняття рішення від 17.07.2007 №774-У Молодіжненською сільрадою було порушено права та охоронювані законом інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України (як власника земельної ділянки), в особі Міністерства оборони України (як органу управління цією земельною ділянкою) та в особі КЕВ міста Одеси (як користувача спірної земельної ділянки).

Відповідач ОСОБА_1 , як член обслуговуючого кооперативу «Дачне товариство «Авіаремонтник» не міг не знати, що йому фактично була виділена ділянка на території існуючої бази відпочинку «Авіаремонтник» ДП «ОАРП «Одесавіаремсервіс» державної форми власності, де існування коопер«Авіаремонтник`ативу є неможливим.

ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами про пропущення строку позовної давності під час звернення до суду з цим позовом.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Кабінету Міністрів України просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25.11.2024 - без змін.

Вказав, що рішенням Господарського суду Одеської області від 15.02.2017 року, що набрало законної сили, рішення Молодіжненської сільської ради Овідірпольського району Одеської області від 17.07.2007 року №774-У визнано незаконним та скасовано.

ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами пропуск строку позовної давності під час звернення до суду з позовом.

Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення інтересів держави 13.07.2016 року (з моменту подання Військовою прокуратурою Південного регіону України позову до Господарського суду Одеської області).

В додаткових поясненнях ОСОБА_1 вказав, що суд обраховуючи строк позовної давності, помилково вказав на дату звернення прокуратури 13.07.2016 р. до Господарського суду Одеської області, а не строк подачі позову до суду – 22.07.2019 р.

В запереченнях на додаткові пояснення представник Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (СП СО ПР) вказала, що початок перебігу позовної давності пов`язаний не з часом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим.

Звертає увагу на те, що до звернення прокуратури 13.07.2016 до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання незаконним, скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007 № 774-V та відкриття провадження у справі № 916/1900/16, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України не були поінформовані про незаконне вилучення Молодіжненською сільською радою Овідіопольського району Одеської області земельної ділянки оборонного відомства площею 7,7330 га, а тим більше про надання частини вказаної земельної ділянки площею 0,0200 га у приватну власність ОСОБА_3 , а відтак вони не знали і не могли довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В додаткових поясненнях представник Одеського квартирно-експлуатаційного управління вказала, що Молодіжненською сільською радою всупереч нормам закону видано Державний акт серії ЯЛ № 726893 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,0200 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123782000:02:004:3990, внаслідок чого порушено права та охоронювані законом інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України (як власника земельної ділянки), в особі Міністерства оборони України (як органу управління цією земельною ділянкою) та в особі Одеського КЕУ (як користувача спірної земельної ділянки).

Звертає увагу суду, що спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі вздовж узбережжя Чорного моря, в межах бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_2 », а тому також має спеціальний статус не тільки земель оборони, а й земель рекреації і оздоровчого призначення.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 надав усні пояснення по суті справи, доводи скарги підтримав, зазначивши при цьому, що рішення суду першої інстанції є помилковим, а також прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Прокурор Біховська М.Ю., представник Міністерства оборони України - Мудра А.А., представник Кабінету Міністрів України - Санагурська Р.С., представник Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси, які просили апеляційну скаргу залишити без задоволення; рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник відповідача Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області, відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явились, про дату, час та порядок розгляду справи повідомлені належним чином, шляхом надсилання судової повістки до їх електронного кабінету, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу до електронного кабінету. Клопотань про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, про відкладення розгляду справи, про розгляд справи за їх відсутності не заявляли.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, час знаходження справи на розгляді апеляційного суду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому її розгляді, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, враховуючи думку осіб, що з`явились, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею 1986 року серії Б № 032344 Квартирно-експлуатаційній частині Одеського району виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка військового містечка АДРЕСА_1 ( НОМЕР_1 ) площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

Частина вказаної земельної ділянки військового містечка площею 7,7330 га, за адресою: АДРЕСА_2 , на якій розміщено будівлі та споруди бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », перебуває на обліку в КЕВ м. Одеса.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17.02.2005 року, будівлі та споруди БВ «Авіаремонтник» на праві державної власності належать державному підприємству Міністерства оборони України «Одеське авіаційно-ремонтне підприємство «Одесавіаремсервіс».

Згідно зі ст.ст. 77, 78, 84 ЗК України, ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України», ст.ст. 1, 2 Закону України «Про використання земель оборони» вищевказані землі належать за формою власності до державної власності, за цільовим призначенням – до земель оборони.

Водночас, 17.07.2007 року Молодіжненська сільська рада прийняла рішення № 774-V «Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеса земельної ділянки, загальною площею 7,7330 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного», з порушенням вимог ст. 77, 84, 143 ЗК України (без отримання від власника земель оборони – Кабінету Міністрів України згоди на припинення права постійного користування земельною ділянкою військового містечка АДРЕСА_5 ).

13 липня 2016 року Військова прокуратура Південного регіону України подала до Господарського суду Одеської області позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, КЕВ м. Одеси до Молодіжненської сільської ради про визнання незаконним та скасування рішення № 774-V, повернення незаконно вилученої земельної ділянки (справа № 916/1900/16 наразі перебуває у провадженні Південно-західного апеляційного господарського суду).

Під час розгляду судом справи № 916/1900/16 Молодіжненська сільська рада долучила до її матеріалів копії рішень сільської ради щодо спірної земельної ділянки, прийнятих після її незаконного вилучення із земель Міністерства оборони України.

Рішенням Молодіжненської сільської ради від 30.03.2011 № 1930-V надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам України – членам ОК «Дачне товариство «Авіаремонтник» (61 особі).

Згодом на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 30.05.2011 № 284-VI «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок безоплатно у власність гр. України – членам ОК «ДТ «Авіаремонтник» згідно з додатком (всього 61 особа) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_3 , (далі – рішення від 30.05.2011 № 284-VI) передано земельні ділянки загальною площею 1,22 га безоплатно у власність громадян та видано їм державні акти на землю.

Так, на підставі рішення від 30.05.2011 № 284-VI громадянину ОСОБА_3 видано Державний акт серії ЯЛ № 726893 від 19.03.2012 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3990 (за адресою: АДРЕСА_4 ), яка була незаконно вилучена із земель Міністерства оборони України.

12.04.2021 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки за кадастровим номером 5123782000:02:004:3990 (договір купівлі-продажу № 1192 від 12.04.2021 р.).

Рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/1900/16 за позовом Першого заступника військового прокурора Південного регіону України, в інтересах держави, в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси до відповідача: Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Державне підприємство «Одеський авіаційний завод», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , ОСОБА_48 , ОСОБА_49 , ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 , ОСОБА_1 , ОСОБА_56 , ОСОБА_57 , ОСОБА_58 , ОСОБА_59 , ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 , ОСОБА_63 , ОСОБА_64 , ОСОБА_65 , ОСОБА_66 , ОСОБА_67 , ОСОБА_68 , ОСОБА_69 , ОСОБА_70 , ОСОБА_71 , ОСОБА_72 , ОСОБА_73 про визнання незаконним та скасування рішення та зобов`язання повернути земельну ділянку - визнано незаконним та скасовано Рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007р. № 774-V «Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеси земельної ділянки, загальною площею 7.7330 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного», від 15.02.2017 року, яке залишено в силі Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.07.2022 року, позов задоволено, зобов`язано Молодіжненську сільську раду Овідіопольського району Одеської області повернути державі в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси шляхом складання Акту прийому-передачі, земельну ділянку загальною площею 6,2930 га, вилучену Рішенням Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007р. № 774-V.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить апеляційний суд

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Стаття 56 ЦПК України у частинах 3, 5 (абзац 2) встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

У постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:

- з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено;

- прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України);

- участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 ГПК України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);

- щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду;

- підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Отже, в цій справі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом.

У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права:

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший, другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);

- наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідний компетентний орган. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача;

- оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах;

- якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 вирішувались питання: 1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва; 2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу; 3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин.

Урегульовуючи розбіжності у викладених вище правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 вересня 2023 року у справі № 926/54/22 зазначено, що: «якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування відповідного органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, і такий орган протягом розумного строку на зазначену інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абзацом 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». У такому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов`язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави вказаним органом».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2023 року у справі № 447/827/21 (провадження № 61-9570св22) з посиланням на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 372/391/17 (провадження № 61-9578св21) зазначено, що: «залишаючи позов заступника прокурора Київської області без розгляду в цій справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позов подано і оформлено прокурором із порушенням порядку, визначеного ЦПК України, зокрема в частині відсутності обґрунтування прокурором підстав для здійснення представництва інтересів держави. За змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2019 року у справі № 905/803/18, на яку послався заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд не погодився з висновком місцевого та апеляційного господарських судів про недодержання прокурором передбаченого законом обов`язку щодо попереднього (до звернення до суду) повідомлення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області як суб`єкта владних повноважень про встановлення факту відповідного порушення (укладання оспорюваного договору) та про намір здійснити представництво інтересів держави у суді, що, на думку судів, проявилося у надісланні прокурором відповідного повідомлення одночасно з поданням позову (24 квітня 2018 року), оскільки зі змісту пункту 3 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» вбачається, що відповідне повідомлення має бути здійснено прокурором до моменту подання позовної заяви та надходження її до суду, чого прокурором порушено не було. При цьому Верховний Суд зазначив, що передчасним та бездоказовим є посилання суду першої інстанції на те, що вказаними діями прокуратури Регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області нібито було позбавлено можливості та часу для оскарження визначеної прокурором наявності підстав для представництва такого суб`єкта, так як відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 296/6082/16-ц (провадження № 61-9267св23) зазначено, що: «у справі, що переглядається: до подання військовим прокурором позову, 02 лютого 2015 року Державною інспекцією сільського господарства в Житомирській області за участю, зокрема, інженера КЕВ м. Житомира ОСОБА_7 складений акт № 11/17 обстеження земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (військове містечко № НОМЕР_1). В результаті обстеження встановлено, що невідомими особами внаслідок встановлення паркану висотою 2,5 м самовільно зайнято частину земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_2. Обстеження земельної ділянко проведено у зв`язку із листом Міністерства оборони України КЕВ м. Житомира від 22 січня 2015 року № 763; 04 липня 2016 року військовий прокурор Житомирського гарнізону повідомив начальника КЕВ м. Житомира листом № 33-4093 про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави Міністерства оборони України в особі КЕВ м. Житомира до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про звільнення самовільно захопленої земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1; таким чином Міністерство оборони України та КЕВ м. Житомира знали про порушення виявлені прокурором щодо спірної земельної ділянки (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора), але не здійснили захист порушених інтересів. Міністерство оборони України та КЕВ м. Житомира згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі цих органів не оспорювало. Таким чином, висновки судів про наявність у цій справі у прокурора підстав для представництва, передбачених абзацом 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» є правильними».

Звертаючись до суду з даним позовом прокурор в обґрунтування необхідності захисту інтересів держави вказав, що на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», військова прокуратура повідомила суб`єктів владних повноважень – Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України про необхідність представництва шляхом звернення до суду з цим позовом.

Вказане підтверджується матеріалами справи, а саме Військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 05.07.2019 року повідомлено Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси про намір звернутись до суду з цим позовом.

Таким чином, у контексті зазначених прокурором обставин належності спірної земельної ділянки до земель оборони та незаконного її вибуття з володіння держави, апеляційним судом перевірено згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі цих органів.

Крім того органи, в інтересах яких подано позов у цій справі, наявність підстав для представництва прокурором у суді не оскаржували, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в їх особі не висловлювали.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Суб`єктами права власності на землю (земельну ділянку) є, зокрема, держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності та територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно із частинами першою, другою статті 84 ЗК України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.

Відповідно до пункту ж) частини 1 статті 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема на землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 77 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Аналогічне поняття земель оборони закріплене також у статті 1 Закону України «Про використання земель оборони», який визначає правові засади і порядок використання земель оборони.

Статтею 2 вищевказаного Закону передбачено, що військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Згідно статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України», земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Міністерство оборони України всебічно забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань та застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна, згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль їх ефективного використання, організує виконання робіт в інтересах Збройних Сил України і надання послуг (стаття 10 Закону України «Про оборону України» в редакції на час виникнення спірних правовідносин).

Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України (ст. 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних силах України», в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема землі оборони, крім земельних ділянок під об`єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Приписами частини 2 статті 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відповідно до закону.

Згідно п. а ч. 1 ст. 13 Земельного кодексу України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Водночас, положення п. а ч. 1 статті 17 Земельного кодексу України також закріплюють повноваження місцевих державних адміністрацій розпоряджатись землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 12 Перехідних положень ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Приписами частини 1 статті 141 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою. В силу вимог частини 3 статті 142 цього Кодексу припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

У постанові від 29 листопада 2018 року у справі № 924/1025/14 Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки землі оборони перебувають лише у користуванні МОУ, а розпоряджається ними Кабінет Міністрів України, відповідно до статті 142 ЗК України, виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право користування земельною ділянкою, що входить до складу земель оборони. А тому, судова колегія погодилась із висновками судів попередніх інстанцій, що істотною передумовою для припинення права постійного користування землями оборони, які закріплені за структурними одиницями Збройних Сил України, та подальшої передачі таких ділянок у власність або у користування іншим особам є прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за поданням МОУ. Крім того, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність оскаржуваного рішення (розпорядження Хмельницької РДА №471/06-р від 12.05.2006 року) та можливість звернення позивача з позовом про захист своїх порушених прав згідно обраної форми захисту.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 року у справі № 902/122/24 сформулювала правовий висновок: «Приписи ЗК України та законодавства, яке визначає правовий режим земель оборони, передбачають належність земельних ділянок до земель оборони як за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, так і ознакою територіальної наближеності (прилеглості) до державного кордону України (безпосередньо вздовж державного кордону України та мети використання (облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків тощо). Такі землі можуть перебувати винятково в державній власності».

Згідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року, справа № 910/21404/17, (провадження № 12-156гс18):

«5.11.Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

5.12. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).

5.13. Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

5.14. Згідно із частинами другою та третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно із частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

5.15. Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті рішення суб`єкта владних повноважень».

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс

Таким чином, за встановлених обставин, щодо відсутності належної компетенції на передачу вказаних земель оборони, без згоди власника земель оборони – Кабінету Міністрів України, рішення Молодіжненської сільської ради від 17.07.2007 № 774-V «Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеса земельної ділянки, загальною площею 7,7330 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного» є незаконним.

Крім того, зазначені обставини встановлені рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/1900/16 від 15.02.2017 року, яке залишено в силі Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.07.2022 року яким позов задоволено, визнано незаконним та скасовано Рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007р. №774-V „Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеси земельної ділянки, загальною площею 7.7330 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного». Зобов`язано Молодіжненську сільську раду Овідіопольського району Одеської області повернути державі в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси шляхом складання Акту прийому-передачі земельну ділянку загальною площею 6,2930 га, вилучену Рішенням Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007р. №774-V.

Частина 4 ст. 81 ЦПК України передбачає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлене законом.

За викладених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції врахував, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, отже, Молодіжненська сільська рада не мала повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою державної власності, тому, відповідно до ст. 393 ЦК України, суд обґрунтовано визнав недійсним державний акт серії ЯЛ № 726893 на право власності на земельну ділянку площею 0,0200 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер 5123782000:02:004:3990, виданий ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), як такий, що не відповідає законові і порушує права власника та за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

За ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Виходячи з наведеного, варто зазначити, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, яке було ухвалене щодо цього майна, але в подальшому скасоване, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Дана позиція узгоджується з правовою позицією, яка міститься в постанові Верховного суду України № 6-251цс15 від 24.06.2015 року.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

За обставинами даної справи, спірна земельна ділянка вибула з володіння власника на підставі незаконного рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007р. № 774-V «Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕВ м. Одеси земельної ділянки, загальною площею 7.7330 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради в межах с. Молодіжного».

З урахуванням наведених вимог закону і встановлених фактичних обставин справи, апеляційний суд вважає, що відповідач ОСОБА_1 набув у власність земельну ділянку кадастровий номер 5123782000:02:004:3990, незаконно і він не мав права відчужувати її ОСОБА_2 , тому ця ділянка вибула із земель державної власності поза волею належного розпорядника і позовні вимоги щодо її витребування є обґрунтованими та доведеними.

Таким чином, в силу ст. 388 ЦК України майно має бути повернуте власнику шляхом витребування у ОСОБА_2 .

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Таким чином, звертаючи увагу на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, колегія суддів констатує, що заволодіння приватними особами земельними ділянками державної форми власності всупереч чинному законодавству, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами захисту інтересу держави на розпорядження своїм майном - земельною ділянкою.

За таких, обставин, у спірних правовідносинах загальний інтерес держави у контролі за використанням спірної земельної ділянки, належної до земель оборони, переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні права на земельну ділянку.

Витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_2 не порушує принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Щодо строку позовної давності

Відповідачем ОСОБА_1 , під час розгляду справи у суді першої інстанції, було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина третя статті 253 ЦК України).

Отже, стаття 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статями 12, 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152 цс 14, підтверджені постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, провадження № 12-128 гс 19.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Також, у висновках, викладених у постановах Великої Палати Верховного суду від 22 травня 2018 у справі №469/1203/15-ц та від 20 листопада 2018 у справі №372/2592/15-ц, зазначається, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення. При цьому, висновки судів про те, що початок перебігу позовної давності починається з дня видання оскаржуваних розпоряджень є передчасними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 зроблено висновки про те, що у законі не наводиться перелік причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу щодо суті пред`явлених вимог. Висновок про поважність причин пропуску позовної давності можливо зробити лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Пунктом 73 Постанови Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.11.2023 (справа №755/498/22) зазначено, що питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, не залежних від позивачки причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних відомостей про такі обставини.

У п. 131 постанови від 23.11.2021 року Велика Палата Верховного Суду зазначила, що юридична особа і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходиться це підприємство (юридична особа) щодо обласного управління лісового та мисливського господарства, яке є територіальним органом Держлісагентства, яке, своєю чергою, спрямовується і координується Урядом, саме по собі не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема державне підприємство.

Дослідив питання щодо перебігу позовної давності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, відносно того, що до звернення прокуратури 13.07.2016 р. до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання незаконним, скасування рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 17.07.2007 №774-V та відкриття провадження у справі №916/1900/16, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України не були проінформовані про незаконне вилучення Молодіжненською сільською радою Овідіопольського району Одеської області земельної ділянки оборонного відомства, про надання частини вказаної ділянки площею 0,0200 га у приватну власність ОСОБА_3 , вони не знали і не могли довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тому строк позовної давності позивачем при подачі даного позову не пропущений і поданий в межах трирічного строку, передбаченого ст. 257 ЦК України.

Таким чином, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає чинності з дня її проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повний текст рішення складено 26.01.2026 року, з врахуванням тривалої недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді, щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які на лікарняному, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило збільшення строку виготовлення повного тексту рішення суду.

Головуючий О.Ю. Карташов

Судді В.А. Коновалова

В.В. Кострицький