Рішення від 28 січня 2026 р. у справі №607/10284/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29.01.2026 Справа №607/10284/25 Провадження №2/607/1171/2026

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі головуючого судді Стельмащука П.Я., за участю секретаря судового засідання Лазоренко Ю.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович, про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі – відповідач) про: 1) визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 10.12.2013 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. за реєстровим № 2966; 2) скасування державної реєстрації права власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , яка була здійснена на ім`я ОСОБА_2 на підставі договору дарування; 3) поновлення права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 10.12.2013 між сторонами було укладено договір дарування, відповідно до якого позивач подарувала відповідачу квартиру АДРЕСА_1 . Даний договір укладено позивачем не з наміром безоплатно передати нерухомість у власність відповідача, а у зв`язку із усною домовленістю з відповідачем про те, що він, будучи її сином, здійснюватиме за нею догляд та надаватиме допомогу, оскільки позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, має онкологічне захворювання, обмежено рухлива. Проте, після укладення договору зазначена домовленість відповідачем дотримана не була. Фактичного догляду з його боку не здійснювалось, матеріальна допомога не надавалась, а становище позивача погіршилось, внаслідок чого вона була змушена залишити подаровану квартиру та переїхати проживати до с. Ласківці Тернопільської області.

Таким чином, під час укладення договору дарування з боку позивача була допущена помилка, в частині суті правочину, його природи, мотивів та цілей. А саме, позивач вважала, що фактичним результатом договору буде забезпечення її належного існування та медико-соціальної підтримки. Отже, договір дарування не відповідає внутрішньому волевиявленню позивача, оскільки була впевнена, що підписує договір відповідно до якого відповідач буде здійснювати за нею догляд та утримувати її в майбутньому та не мала на меті відчуження нерухомого майна на користь відповідача, а тому звернулась до суду із зазначеним позовом.

Ухвалою судді від 05.06.2025 відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

У відзиві на позов представник відповідача ОСОБА_3 просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що позивач не надала доказів щодо відсутності її волі під час укладення договору дарування. Укладаючи договір вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення, при цьому про відсутність наміру відчуження майна заявила лише через 12 років після укладення договору. Позивачка сама ініціювала укладення саме договору дарування квартири відповідачу. Захворювання позивачки, на підтвердження яких вона надала медичні документи, були діагностовані після укладення договору дарування. При цьому, згода чоловіка позивачки на дарування квартири була надана за три місяці до укладення договору. Позивачкою не надано доказів того, що вона зверталась до відповідача за допомогою, а останній відмовив їй. Відповідач та його дружина систематично допомагали матері та батькові, давали грошові кошти, купували ліки, передавали гроші для оплати операцій і матері, і батькові. Договір мав на меті саме дарування квартири, а не утримання позивачки, та не був укладений помилково, як стверджує позивачка. Також, просить застосувати строк позовної давності.

Ухвалою суду від 14.10.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач та її представник адвокат Войнарський А.Й. в судовому засіданні 20.01.2026 позов підтримали та просили задовольнити з підстав, викладених у позові.

Представник відповідача адвокат Семусь Т.А. в судовому засіданні 20.01.2026 щодо задоволення позову заперечила з мотивів, наведених у відзиві.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. в судове засідання 20.01.2026 не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено до 10.00 год. 29.01.2026.

Дослідивши наявні у справі докази, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що 10.12.2013 ОСОБА_1 , як дарувальник, та ОСОБА_2 , як обдаровуваний, усвідомлюючи значення своїх дій і діючи добровільно, уклали договір дарування квартири.

Відповідно до п.1 договору, дарувальник передає безоплатно у власність, а обдаровуваний приймає в дарунок квартиру АДРЕСА_1 (предмет договору).

Сторони стверджують, що даний договір вчинений не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини і не є удаваним правочином і спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним (п.6 договору).

Сторони домовились, що під передачею квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Передача дарувальником обдаровуваному та прийняття обдаровуваним від дарувальника ключів від предмету договору (квартири) та оригіналу договору дарування квартири при підписанні цього договору свідчить про те, що передача речі відбулась (п.9 договору).

Під час нотаріального посвідчення цього договору дарувальник передав обдаровуваному ключі від предмету договору (квартири) і оригінал договору дарування квартири, а обдаровуваний прийняв їх від дарувальника. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу предмету договору (квартири) від дарувальника обдаровуваному. Відповідно до ст.722 ЦК України право власності у обдаровуваного виникає з моменту прийняття дарунка (п.10 договору).

Відповідно до п.14 договору згода другого з подружжя дарувальника – ОСОБА_4 на укладення цього договору отримана згідно заяви, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 09.09.2013, зареєстровано в реєстрі за № 2196.

Договір посвідчено 10.12.2013 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. за номером в реєстрі 2966.

Договір підписано сторонами в присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено, їх дієздатність, в також належність ОСОБА_1 квартири, перевірено.

Згідно з лікарськими висновками від 31.12.2013, 04.01.2014, лютого 2024 року у ОСОБА_1 наявне захворювання щитовидної залози.

ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 виданим 03.04.2024.

Також, із паспорта позивача вбачається, що місце проживання позивача з 11.01.1974 по 17.12.2013 було зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 . З грудня 2013 року по час розгляду справи місце проживання позивача зареєстроване у АДРЕСА_2 . Дана обставина також визнана самою позивачкою в судовому засіданні.

В судовому засіданні заслухано пояснення свідка ОСОБА_5 , яка є дружиною відповідача. Свідок пояснила, що проживає разом з відповідачем за адресою АДРЕСА_1 . Пояснила, що на скільки їй відомо, договір дарування вищевказаної квартири був укладений позивачкою добровільно без жодних умов. Хоча, при укладенні договору вона присутня не була.

Свідок ОСОБА_6 , яка є дочкою позивачки та сестрою відповідача, пояснила, що проживає поруч з позивачем. Однак, істотної інформації щодо предмета та підстав спірного договору у неї немає.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте, таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).

Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У даній справі позивачка не довела належними, достовірними та допустимими доказами наявність в її діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування. Позивачкою не спростовано викладеного письмово в присутності нотаріуса волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належну їй квартиру (пункти 9, 10), підтвердження того, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства, додержання яких є необхідними для чинності даного правочину, усвідомлюють значення своїх дій і діючи добровільно, сторонам зрозуміло його значення, умови та правові наслідки (п.19).

Позивачка не обґрунтувала, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору.

Суд зауважує, що жодна з умов укладеного договору дарування не передбачала наявність в обдаровуваного будь-якого обов`язку перед дарувальником.

Також, не зважаючи на те, що позивачка в судовому засіданні поставила під сумнів те, що саме вона підписувала спірний договір, і ця обставина вступає в логічний конфлікт з підставами позову, які викладені у позовній заяві, суд звертає увагу, що не підписання нею договору жодним доказом не підтверджено.

Окрім того, та обставина, що з вимогами про недійсність договору дарування, як такого, що укладений під впливом помилки, позивач звернулася через близько 12 років після його укладення, хоча й не є підставою для відмови у задоволенні позову, свідчить не на користь позивача.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення своїх вимог, не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування.

Інші дві вимоги (про скасування права власності та поновлення права власності) є похідними від вимоги про визнання недійним договору дарування, а тому у їх задоволенні також слід відмовити.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц виклала правовий висновок про те, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Враховуючи те, що у задоволенні позову відмовлено з підстав його необґрунтованості, питання застосування строку позовної давності вирішення не потребує.

Щодо судових витрат.

Статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу , пов`язані із проведенням експертизи.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Так як у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, судові витрати позивача покладаються на неї ж та їй не відшкодовуються, в частині судового збору компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, так як від сплати судового збору при зверненні до суду позивач була звільнена на підставі п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», як особа з інвалідністю II групи.

Відповідач доказів понесення судових витрат суду не надавав, тому такі також відшкодовувати не слід.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 141, 263, 265, 273, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович, місцезнаходження: проспект С. Бандери, 26Б, м. Тернопіль.

Рішення складено та підписано 29.01.2026.

Головуючий суддяП. Я. Стельмащук