Рішення від 27 січня 2026 р. у справі №367/11478/25 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/11478/25

Провадження №2/367/2801/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

28 січня 2026 року Ірпінський міський суд Київської області в складі:

головуючого судді Шестопалової Я.В.,

при секретарі судових засідань Пронченко О.С.,

за участі

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Ковальчук Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань суду в м. Ірпінь цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Бучанської міської ради про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю,-

в с т а н о в и в :

У вересні 2025 року позивачка звернулась до суду з позовом до Бучанської міської ради про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Батько ОСОБА_2 (до шлюбу – ОСОБА_3 ) – ОСОБА_4 28.10.1986 отримав ордер № 232 на право проживання у квартирі АДРЕСА_1 . З самого свого дитинства та все своє життя позивач проживає у вказаній квартирі та відкрито добросовісно володіє нею. З моменту отримання паспорту громадянина України, а саме з 05.10.1999 року позивач офіційно зареєстрована у вказаній квартирі. Позивачка доглядала та забезпечувала своїх батьків, що на даний час померли. У цій квартирі зареєстрована та проживає тільки позивач – будь-яких інших зареєстрованих осіб у квартирі на даний час немає. Окрім того, вже багато років (більше десяти) позивачка сплачує комунальні послуги та усі витрати, пов`язані з утриманням квартири. Неодноразово позивач фінансувала проведення як поточного, так і капітального ремонту вказаної квартири (як за життя батьків, так і після їх смерті). Отже, фактично, позивач відкрито та добросовісно володіє квартирою АДРЕСА_2 упродовж останніх двадцяти шести років (з дня офіційної реєстрації), а з 2022 (після смерті матері) володіє вказаною квартирою одноосібно. Позивач зверталась з заявою про приватизацію вказаної квартири до Бучанської міської ради, однак рішенням № 1283 від 13.06.2025 року позивачу відмовлено у приватизації вказаної квартири у зв`язку з нібито тим, що позивач не вписана в ордер (не вказана як член сім`ї ОСОБА_4 ). Слід зауважити, що і мати (дружина ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ) також не вписана в той ордер, але це не говорить про те, що дружина та донька не були/або не є членами сім`ї квартиронаймача. Отже, враховуючи те, що позивач добросовісно володіє чужим майном понад 26 років та продовжує відкрито, безперервно проживати у квартирі АДРЕСА_2 необхідним є визнаня за позивачем права власності на квартиру за набувальною давністю.

На підставі наведеного, позивач просила визнати за за ОСОБА_2 , право власності за набувальною давністю на квартиру номер АДРЕСА_2 .

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.09.2025 року справу було передано на розгляд судді Шестопаловій Я.В.

Ухвалою суду від 17.10.2025 року було відкрито загальне позовне провадження у справі.

22.10.2025 року до суду від представника відповідача ОСОБА_6 надійшов відзив на позовну заяву, у якому заперечила щодо задоволення позову з наступних підстав. Позивачка проживає у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_3 . Водночас ордер від 28 жовтня 1986 року № 232 на зазначену квартиру було видано виключно на ім`я ОСОБА_4 , який на даний час помер. Разом із тим, після смерті основного наймача право користування житлом не переходить автоматично до членів його сім`ї. Однак позивачка не зверталася до Бучанської міської ради із заявою про переукладення договору найму після смерті ОСОБА_4 .. Відповідно, договір найму на її ім`я не укладався, а правовий статус користувача житлом за нею не оформлено. Таким чином, після смерті основного наймача позивачка не мала законних підстав для подальшого проживання у квартирі. Період проживання у квартирі після смерті наймача не може вважатися володінням «як своїм», оскільки позивачка усвідомлювала, що житло належить до комунальної власності та користувалася ним без належного правового оформлення.

12.11.2025 року від представника позивачки ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, у якій вказав, що усі викладені у відзиві на позов доводи відповідача є неспроможними, жодної належної та законної підстави для відмови у позові відповідач не навів, а відтак позов підлягає задоволенню.

13.11.2025 року до суду від представника відповідача ОСОБА_6 надійшли заперечення на відповідь на відзив, у якому вказала, що доводи позивача, викладені у відповіді на відзив, не спростовують позицію відповідача, не підтверджені належними доказами та ґрунтуються на довільному тлумаченні норм права.

Ухвалою суду від 11.12.2025 року було закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 21.01.2026 року, на підставі ст. 241 ЦПК України, суд закінчив з`ясування обставин та перевірки їх доказами і перейшов до судових дебатів ст. 242 ЦПК України.

У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_6 заперечувала щодо задоволення позовних вимог в повному обсязі та просила у позові відмовити.

Заслухавши представника позивачки, представника відповідача, дослідивши докази, після переходу до стадії ухвалення судового рішення, в судовому засіданні, в порядку статті 244 ЦПК України, повідомлено, що повний текст рішення буде складено протягом десяти днів з дня переходу до стадії ухвалення судового рішення.

Суд, дослідивши матеріали справи, надавши оцінку доказам наявним у справі, в їх сукупності, дотримуючись принципів об`єктивності, диспозитивності цивільного судочинства, приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно ч. 3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч.ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України.

За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне їй право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені, невизнані або оспорювані особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених, невизнаних або оспорюваних суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

Відповідно ч.ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що батько ОСОБА_2 (до шлюбу – ОСОБА_3 ) – ОСОБА_4 , 28.10.1986 року отримав ордер № 232 на право проживання у квартирі АДРЕСА_1 .

Водночас, з матеріалів справи неможливо встановити, що ОСОБА_4 є рідним батьком позивачки, оскільки свідоцтва про народження ОСОБА_2 стороною позивача надано не було.

ОСОБА_4 з управляючим будинками треста «Київпроменергомонтаж» ОСОБА_7 украв Договір найму житлового приміщення в будинку державної установи, підприємства обо суспільної організації, за яким батьку позивачки було надано в найм житлове приміщення з 1 кімнати, житловою площею 20,2 кв.м. в квартирі АДРЕСА_4 ) для проживання наймача разом із членами сім`ї.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 02.10.2024 року.

З дитинства та після смерті батька ОСОБА_4 , ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі.

З 05.10.1999 року ОСОБА_2 зареєстрована у вказаній квартирі, що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади №2025/005106164 від 2104.2025 року.

Рішенням виконавчого комітету Бучанської міської ради від 13.06.2025 року № 1283 ОСОБА_2 було відмовлено у передачі квартири у власність через відсутність доказів, які підтверджують сімейні зв`язки з ОСОБА_4 .

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

У статті 345 ЦК України закріплено право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Положенням «Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян», затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 16.12.2009 № 396 (далі – Порядок № 396) визначено порядок передачі квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків (далі - квартири (будинки)), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - кімнати у комунальних квартирах), які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем – житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Права щодо квартири виникають у особи в силу фактичного вселення її у певне приміщення, здійсненого на підставі чинного ордера та наступного укладення договору найму жилого приміщення щодо такого житла.

Отже, договір найму житлового приміщення, укладений у письмовій формі на підставі ордера на дане житлове приміщення, виданого на ім`я наймача, є підставою для визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває у власності територіальної громади міста.

Ордер на вселення у жиле приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За приписами ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Нормами ч.ч. 1-2 ст. 106 ЖК України визначено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.

В свою чергу, приписами ч. 2 ст. 284 ЦК України врегульовано, що у разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.

Як було встановлено судом, з 05.10.1999 року ОСОБА_2 зареєстрована та проживала у вказаній квартирі як член сім`ї наймача – ОСОБА_4 , у зв`язку із чим набула право користування житловим приміщенням.

Разом з тим, після смерті ОСОБА_4 , позивачка не зверталася до наймодавця із заявою про визнання її наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішеннямсуду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15 липня 2025 року у справі № 927/773/24.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Таким чином, під час вирішення питання щодо можливості визнання права власності на майно за набувальною давністю обов`язковою є наявність сукупності таких критеріїв, відсутність хоча би одного із яких виключає задоволення позову у аналогічних правовідносинах: добросовісність - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; безтитульність - це фактичне володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності; відкритість - володіння вважається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; безперервність - це володіння протягом всього строку набувальної давності, якщо таке не переривалося.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником, крім випадків, визначених частиною 3 статті 344 Цивільного кодексу України (постанови Верховного Суду від 06.08.2024 № 921/574/20 (921/420/22), від 09.07.2019 у справі № 920/999/16, від 05.06.2018 у справі № 924/925/17).

Як стверджувала у судовому засіданні представник відповідача, Бучанська міська рада є власником спірної квартири, яка була надана ОСОБА_4 у 1986 році для проживання разом із сім`єю.

Разом з тим, доказів про право власності на спірну квартиру за Бучанською міською радою, зокрема Витягу з Державного реєстру речових права на нерухоме майно, стороною відповідача долучено не було, а також стороною позивача не було заявлено клопотання про витребуванння таких доказів.

Встановити, що спірна квартира перебуває у власності територіальної громади, можливо лише з долученого до матеріалів справи ордеру № 232 на право проживання у квартирі АДРЕСА_1 та Договору найму житлового приміщення в будинку державної установи, підприємства або суспільної організації.

Оскільки ОСОБА_2 була вселена в спірне житло як член сім`ї ОСОБА_4 , який отримав вказане житло на підставі ордеру, тобто отримав квартиру у користування, що підтверджується ордером № 232 на право проживання у квартирі, володіння ОСОБА_2 спірним майном не може вважатися безтитульним.

Сам по собі факт користування ОСОБА_2 квартирою, утримання її в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18, постанова Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 643/13004/23).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що позивачка почала проживати у спірній квартирі, як член сім`ї особи, якій квартира була передана у користування на підставі ордеру, спірне майно не є безтитульним, суд, дійшов висновку, що вказані обставини унеможливлюють визнання за ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру за набувальною давністю відповідно до положень статті 344 ЦК України.

За викладених фактичних обставин, оскільки позивач не довдела сукупності обставин, які є необхідними для застосування положень про набувальну давність як підставу для визнання права власності, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позову.

Керуючись ст.ст. 5, 12, 13,79,81,91, 141, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, суд,-

в и р і ш и в :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до Бучанської міської ради про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя: Я.В. Шестопалова