Постанова від 26 січня 2026 р. у справі №460/20668/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2026 рокуЛьвівСправа № 460/20668/25 пров. № А/857/52538/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача -Шевчук С. М.

суддів -Кухтея Р. В.

Носа С. П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові в електронній формі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року про повернення позовної заяви у справі № 460/20668/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,

місце ухвалення судового рішення м.Рівне

суддя у І інстанціїГресько О.Р.

дата складання повного тексту рішення17 листопада 2025 року

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року повернуто позовну заяву у справі № 460/20668/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій.

Не погоджуючись з обумовленою ухвалою суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та ухвалити постанову, якою направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Про розгляд апеляційної скарги відповідач та позивач в особі його представника повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на ухвалу, зазначену у п.3 ч.1 ст.294 КАС України, суд апеляційної інстанції з урахуванням ч.2 ст.312 КАС України здійснює розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені представником позивача позовні вимоги мають різні підстави їх виникнення, які не пов`язані між собою, та обґрунтовуються різними доказами, що, у свою чергу, не відповідає правилам об`єднання позовних вимог, які викладені у статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що до Рівненського окружного адміністративного суду через систему "Електронний суд" надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій позивач просив суд:

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо необчислення та невиплати за період з вересня 2023 року по 22.02.2025 грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) з врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року;

зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплатити за період з вересня 2023 року по 22.02.2025 грошове забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення) з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2023 року і 01 січня 2024 року, 01 січня 2025 року та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року з урахуванням раніше виплачених сум;

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо необчислення та невиплати надбавки за особливості проходження служби, надбавки за вислугу років, премії, за період з вересня 2023 року по 22.02.2025 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року;

зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплатити надбавки за особливості проходження служби, надбавки за вислугу років, премії за період з вересня 2023 року по 22.02.2025 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2023, 01 січня 2024 року, 01 січня 2025 року і множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року з урахуванням раніше виплачених сум;

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо необчислення та невиплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби та грошових компенсацій за невикористану щорічну основну відпустку за 2025 рік та частину невикористаної відпустки за 2023, 2024 роки, а також та невикористану додаткову відпустку, що надається учасникам бойових дій за 2024, 2025 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року;

зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплатити одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби та грошових компенсацій за невикористану щорічну основну відпустку за 2025 рік, частину невикористаної відпустки за 2023, 2024 роки та невикористану додаткову відпустку, що надається учасникам бойових дій за 2024, 2025 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2023, 01 січня 2024 року, 01 січня 2025 року і множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року з урахуванням раніше виплачених сум;

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо необчислення та невиплати виплатити грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023, 2024, 2025 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року;

зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплатити грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023, 2024, 2025 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2023, 01 січня 2024 року, 01 січня 2025 року і множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року з урахуванням раніше виплачених сум;

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати належних усіх виплат, на отримання яких позивач має право станом на дату звільнення у строки, визначені статтею 116 КЗпП України;

зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України за період невиплати військовою частиною належних позивачу сум.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.

Частина перша статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Отож, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 Конвенції – ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини звертав увагу, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі Беллет проти Франції (Bellet v. France), Series A № 333-B, crop.42, пункт 36).

В абзаці 7 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 вказано, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права.

У рішенні Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини першої статті 79 Закону України Про банки і банківську діяльність від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)/2020 зазначено, що Конституційний Суд України вважає, що гарантування приписом частини другої статті 55 Конституції України кожному права на доступ до суду з метою оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень є вимогою принципу верховенства права. Такий доступ не означає автоматичної незаконності цих рішень, дій або бездіяльності, а спрямований на перевірку у судовому порядку їх законності та правомірності, що не лише забезпечує ефективний захист прав, свобод кожної особи, якої стосується неправомірна діяльність суб`єктів владних повноважень, а й сприяє підтримці законності та правопорядку в цілому шляхом виявлення та усунення нелегітимних проявів у такій діяльності.

Крім цього, Верховний суд у постанові від 29 вересня 2022 року у справі №500/1912/22 зазначив, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначений підхід неодноразово був застосований Верховним Судом, зокрема у постановах від 21 травня 2021 року у справі № 1.380.2019.006107, від 22 липня 2021 року у справі № 340/141/21, від 16 вересня 2021 року у справі № 240/10995/20 та від 12 вересня 2022 року у справі №120/16601/21-а.

При цьому, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у питаннях допуску до адміністративного судочинства (відкриття провадження, прийняття позову) постійно акцентує на забезпеченні балансу між формальними вимогами КАС України та правом на судовий захист.

З оскаржуваного судового рішення убачається, що суд повернув адміністративний позов у зв`язку з тим, що заявлені представником позивача позовні вимоги мають різні підстави їх виникнення, які не пов`язані між собою, та обґрунтовуються різними доказами, що, у свою чергу, не відповідає правилам об`єднання позовних вимог, які викладені у статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши доводи адміністративного позову, колегією суддів установлено що спірні правовідносини стосуються правильності розрахунку сум грошового забезпечення позивача, яке на переконання скаржника має розраховуватися з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на перше січня відповідного року, а також правомірності нарахування додаткових грошових виплат, розмір яких напряму залежить від розміру названого грошового забезпечення, яке на переконання позивача слід було розраховувати з урахуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на перше січня відповідного року. І як наслідок обумовленого , позивачем зазначені позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в порядку визначеному статтями 116, 117 КЗпП України.

Відтак на переконання суду апеляційної інстанції спірні правовідносини є такими, що пов`язані між собою та стосуються правомірності розрахунку сум грошового забезпечення належного позивачеві, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на перше січня відповідного року та відповідно додаткових грошових виплат, які є похідними, позаяк розмір таких напряму залежить від розміру названого грошового забезпечення і як наслідок несвоєчасного розрахунку за такими виплатами застосування положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України.

Як наслідок суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про порушення позивачем правил об`єднання позовних вимог.

Крім того, колегія суддів зосереджує увагу суду першої інстанції на положення ч. 6 ст. 172 КАС України, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Отож, положення приведеної норми Кодексу адміністративного судочинства України давали змогу суду першої інстанції вирішити питання щодо роз`єднання позовних вимог, якщо це на думку суду сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства.

За приведених положень законодавства, фактичних обставин справи та повноважень суду першої інстанції на роз`єднання позовних вимог, повернення позовної заяви позивачу є неправомірним обмеженням права на доступ до суду, як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке в свою чергу забезпечує баланс між вимогами КАС України та правом на судовий захист.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а висновки суду першої інстанції є такими, що зроблені з порушенням норм процесуального права та неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Враховуючи викладене колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржувана ухвала суду не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржувану ухвалу скасувати з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 320, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2025 року про повернення позовної заяви у справі № 460/20668/25 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя С. М. Шевчук

судді Р. В. Кухтей

С. П. Нос