Постанова від 27 січня 2026 р. у справі №200/7458/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2026 року справа №200/7458/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Блохіна А.А., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 р. у справі № 200/7458/25 (головуючий І інстанції Голубова Л.Б.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі – відповідач, ГУНП), в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність, яка полягає у нездійснені нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки в розрахунку при звільнені, з 16.09.2024 по 27.09.2025;

- зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільнені, за період з 16.09.2024 по 20.05.2025, згідно постанови КМУ від 08.02.1993 № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати”;

- зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виконання рішення суду, що набуло чинності, за період з 16.09.2024 по 20.05.2025, згідно постанови КМУ від 08.02.1993 № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати”.

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області судові витрати на правову допомогу в сумі 4000 гривень.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд:

Визнав протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо нездійснені нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки в розрахунку при звільнені з 26.02.2025 року по 27.08.2025 року.

Зобов`язав Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період шість місяців з 26.02.2025 по 27.08.2025 з урахуванням правової позиції суду, наведеної в даному рішенні.

В решті позовних вимог – відмовив.

Стягну з Головного управління Національної поліції в Донецькій області (код ЄДРПОУ 40109058) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень 00 копійок.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову у повному обсязі.

На обґрунтування скарги зазначає, що станом на 16.09.2024 розмір посадового окладу за посадою «слідчий» слідчого відділення відділу поліції № 4 Краматорського РУП ГУНП в Донецькій області становить 2400,00 грн та є меншим законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати на цю дату 8000,00 грн., обчислення середньомісячного грошового забезпечення ОСОБА_1 здійснюється виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Середньомісячний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення складає 8000,00 грн. Середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення складає 258,06 грн (із розрахунку: (липень 2024 року - 8000,00 грн + серпень 2024 року 8000,00 грн) / (31 доба + 31 доба) = 258,06 грн).

Враховуючи вищевикладене, скаржник зауважує, що висновок суду першої інстанції щодо проведення розрахунку середнього грошового забезпечення на підставі останніх двох місяців роботи, що передували відпустці ОСОБА_1 по догляду за дитиною, є помилковим і не відповідає встановленому порядку.

Так, відповідно до довідки Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Донецькій області від 13.10.2025 № 567 про розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період за останні два місяці, що передували звільненню ОСОБА_1 на виконання ухвали Донецького окружного адміністративного суду по справі №200/7458/25, середній розмір грошового забезпечення складає 258 грн. 06 коп.

Зміни в спеціальному законодавстві з питань, які виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, що відбулися з 01 травня 2022 року, виключили можливість застосування приписів загального законодавства у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.

Так, на момент проходження та звільнення позивача зі служби в поліції законодавством не було передбачено нарахування та виплата компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та відпусток УБД. Причиною затримки належних позивачу виплат є їх спірний характер, який обумовлювався відповідним судовим спором. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру.

Враховуючи вищевикладене, скаржник вважає, що період для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає з наступного дня після дня звільнення –17.09.2024 та триває по день фактичного розрахунку – 27.08.2025.

Зазначає, що нормативно-правовими актами в сфері виплати грошового забезпечення поліцейським не передбачено виплату грошового забезпечення за час затримки розрахунку.

Отже ГУНП в Донецькій області позбавлене можливості самостійно нараховувати та здійснювати зазначені виплати, що не може визнаватися протиправною бездіяльністю.

Враховуючи вищевикладене є не вірним застосування судом першої інстанції положень КЗпП України, оскільки вони стосуються осіб, що працюють за трудовим договором. Тоді, як позивач був поліцейським та проходив службу відповідно до положень Закону № 580-VІІІ.

Також скаржник зазначає, що п. 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Стосовно стягнення 4000 грн. на правничу допомогу скаржник зазначає, що процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі. Однак, беручи до уваги принцип співмірності, слід зазначити, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

Предмет спору у даній справі не є складним, не потребує складних правових досліджень, вивчення обсягу фактичних даних та аналізу первинних документів, а обсяг і складність виготовлених процесуальних документів не є значним. Розмір їх суми повинен встановлюватися на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом з цим, належним чином витрати у розмірі 4000 грн. позивачем не доведено.

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

Позивач з 16.06.2013 по 19.09.2024 проходила службу в ОВС та Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області, що доведено її послужним списком.

Відповідно до наказу Головного управління Національної поліції в Донецькій області № 439 о/с від 13.09.2024 позивача з 16.09.2024 звільнено з посади-слідчий слідчого відділення відділу поліції № 4 Краматорського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області, на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію” - за власним бажанням.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11.02.2025 по справі № 200/8507/24 позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково, а саме судом:

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2018, 2019, 2022, 2023 та 2024 роки.

Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2018, 2019, 2022, 2023 та 2024 роки, у кількості 70 днів.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Постановою Першого апеляційного суду від 20.05.2025 у справі № 200/8507/24 апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області залишено без задоволення, а вказане рішення суду – без змін.

27.08.2025 на розрахунковий рахунок позивача нарахована сума перерахованого грошового забезпечення на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11.02.2025 у справі № 200/8507/24 в розмірі 13526,66 грн. що підтверджується роздруківкою руху коштів обслуговуючого банку.

Відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми грошового забезпечення, нарахованого за рішенням суду, тому представником позивача 23.09.2025 року на адресу відповідача направлено адвокатський запит.

Листом від 25.09.2025 відповідач відмовився нарахувати середній заробіток за весь час затримки виконання рішення суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Приписами частини 1 та 2 статті 92 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі – Закон № 580) встановлено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.

Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Отже, Законом визначено право поліцейських на отримання також додаткових відпусток, зокрема соціальних відпусток та інших видів визначених законодавством про відпустки.

Відповідно до частин 1, 2 статті 94 Закону № 580, поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 у справі №160/10875/19 зазначив таке.

Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону №580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Проаналізувавши наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Отже, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій, що знайшло своє відображення у постановах від 14.04.2021 у справі №620/1487/20, від 29.04.2021 у справі №200/602/20-а.

Так, Верховний Суд указав, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду, що позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учасник бойових дій, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення з поліції.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19, від 26 травня 2021 року справа № 360/1362/20, від 11 листопада 2021 року справа №360/1874/20.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а.

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

При цьому, колегія суддів відхиляє посилання відповідача на Закон № 2123-ІХ, яким внесено зміни до Закону № 580-VIII та викладено частину першу статті 60 останнього в редакції: “Відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції”, оскільки вказаним Законом № 2232-ІХ не було змінено правове регулювання питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському та не врегульовано порядок виплати сум середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Також, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.

Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена у справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 року у справі № 1.380.2019.003696, від 15 лютого 2021 року у справі № 580/2499/19, від28 січня 2021 року у справі № 580/2427/19

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України») надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 Кодексу законів про працю України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені всі суми грошового забезпечення (компенсації за невикористану відпустку).

Отже, допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід зобов`язати відповідача виплатити на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.

Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зменшення її розміру судом першої інстанції, суд зазначає наступне.

Строк затримки по виплаті належних позивачу сум слід рахувати з 17.09.2024, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

Виплата перерахованого за рішенням суду грошового забезпечення в розмірі 265968,51 грн. остаточно відбулася 27.08.2025.

Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (19.07.2022).

Період з 17.09.2024 до 27.08.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 10 квітня 2024 року справа № 360/380/23, від 18 квітня 2024 року справа № 380/4205/23, від 23 травня 2024 року справа № 560/11616/23.

Так, Велика Палата Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 зазначила (п.96-98), що поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у вищевказаному рішенні, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц задовольнила виплату позивачу середнього заробітку у 3,19 разів більшу за суму невчасно виплаченої заборгованості із індексації заробітної плати (11000,00 грн. середнього заробітку за 3443,88 грн. невчасно виплаченої заробітної плати - пункт 94.4 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Також, Верховним Судом у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, також зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Отже, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, при цьому, також підлягають застосуванню принципи співмірності суми компенсації щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України “Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Згідно з пунктом 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п`ятого пункту 4 цього Порядку.

Для працівників з відрядною оплатою праці в разі відсутності оперативних даних для розрахунку заробітку за останній місяць розрахункового періоду він може замінюватися іншим місяцем, що безпосередньо передує розрахунковому періоду.

Відповідно до пункту 4 Порядку №100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору.

Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.

Працівникам, які були звільнені в запас з військової служби та повторно призвані (прийняті) на військову службу під час дії особливого періоду, обчислення середньої заробітної плати проводиться з урахуванням положень цього Порядку. Якщо розрахована в установленому порядку середня заробітна плата є нижчою від середньої заробітної плати, яка зберігалася за працівником протягом попереднього періоду військової служби, для розрахунку застосовується середня заробітна плата, яка зберігалася за працівником протягом попереднього періоду військової служби.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Так, перед звільненням зі служби в поліції позивач з 12.07.2021 перебувала у відпустці по догляду за дитиною. Отже, за останні два місяці перед звільненням не отримувала грошове забезпечення.

З урахуванням положень п. 2 Порядку № 100 середня заробітна плата (грошове забезпечення) слід розраховувати за останні два місяці роботи до надання позивачу відпустки по догляду за дитиною.

Відповідно до довідки Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Донецькій області від 13.10.2025 № 568 грошове забезпечення позивача за травень 2021 року – 11929,26 грн, за червень 2021 року – 13929,23 грн.

Отже, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 згідно довідки від 13.10.2025 № 568 становила: 423,91 грн. (25858,49 грн./61 днів).

Водночас, відповідно до довідки відповідача від 02.12.2024 № 549 грошове забезпечення позивача за травень 2021 року – 13291,26 грн, за червень 2021 року – 13929,23 грн.

Отже, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 згідно довідки від 02.12.2024 № 549 становила: 446,24 грн (27220,49 грн/61 днів).

Розраховуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період, колегія суддів виходить з того, що, як зазначалось, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями, при цьому, висновки Великої Палати Верховного Суду (врахування істотність частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника) не є застосовними,

Так затримка у цей період становить 345 календарних днів.

Тобто, затримка підлягає обмеженню терміном шість місяців, що відповідно становить 183 календарні дні або 6 місяців 0 днів (з 26.02.2025 року по 27.08.2025).

Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.02.2025 року по 27.08.2025 з урахування шестимісячного обмеження становить 81 661,92 грн.

Позивачу до звільнення з служби не нараховувалось та не виплачувалось грошове забезпечення з огляду на перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною.

Згідно з рішенням суду у справі № 200/8507/24 відповідачем нараховано позивачу компенсацію в розмірі 13526,66 грн.

Отже судом встановлено, що розмір сум невиплачених позивачу у день звільнення становить 100 %.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Таким чином, враховуючи правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, виходячи з принципу пропорційності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу за весь спірний період з 26.02.2025 року по 27.08.2025 у розмірі 81 661,92 грн, про що вірно зазначено судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення.

Крім того, сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (не своєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (до прикладу постанови Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 640/9375/20, від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20 та інш).

Поряд із цим, при вирішенні питання стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні обов`язковим є визначення судом його розміру.

Так, Верховний Суд надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а, та у подальшому підтриманий у постанові від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21 та інш.

Зокрема у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Колегія суддів дійшла висновку що враховуючи конкретні обставини цієї справи, принципи справедливості, пропорційності, співмірність розміру компенсації та суми середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, можливо застосування принципів співмірності та пропорційності до спірних правовідносин, та визначити зменшити суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за період з 26.02.2025 по 27.08.2025 до 80000 грн, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Щодо рішення суду в частині стягнення з відповідач витрат в сумі 4000 грн. на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За частиною 7, 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положення частин 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України , кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підтвердження складу та розміру витрат суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії (постанова Верховного Суду від 13.12.2018 року у справі № 816/2096/17).

Так, суд вирішуючи питання про розподіл судових витрат, має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.11.2021 року у справі № 910/7586/19 щодо вирішення питання стягнення витрат на правничу допомогу у склад якої включено витрати на участь адвоката у судовому засіданні, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

У цій постанові Верховний Суд указував, що беручи на себе обов`язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов`язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов`язків клієнта. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно, вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.

Позивач просив суд стягнути з відповідача суму витрат на правничу допомогу.

Так, позивачем до матеріалів справи надано договір про юридичних (адвокатських) послуг від 22.11.2024, акт надання юридичних (адвокатських) послуг від 21.05.2025, який є додатком № 1 до договору від 22.11.2024 та акт здійснення розрахунку за надання юридичних (адвокатських) послуг від 21.05.2025 року, який є додатком № 2 до договору від 22.11.2024 про часткову сплату послуг в розмірі 4000,00 грн.

Суд першої інстанції, керуючись принципами справедливості та верховенства права, критерієм розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, дійшов до висновку, що відшкодуванню підлягають витрати у розмірі 4000 гривень, які визначені позивачем у позові.

Колегія суддів зазначає, що в підтвердження понесених витрат, позивачем до суду першої інстанції було подано належні документи в підтвердження понесених витрат.

Як зазначалось, вирішуючи спір щодо розміру витрат правничої допомоги, суд виходив з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та на думку, суду дійшов до вірного висновку щодо зменшення їх розміру. При цьому, законодавство вимагає документального підтвердження та доведення витрат, при цьому не встановлює вичерпного чи обов`язкового переліку документів які необхідні надати, вказаний доказ не обов`язковим для підтвердження понесених судових витрат.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

За правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25.11.2021 у справі № 910/7586/19 щодо вирішення питання стягнення витрат на правничу допомогу у склад якої включено витрати на участь адвоката у судовому засіданні, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21 також зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

Таким чином, керуючись принципами справедливості, критерієм розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відшкодуванню підлягають 4000 грн.

З огляду на викладені у цій постанові висновки суду, рішення суду підлягає зміні в резолютивній частині рішення, шляхом визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; пункт 89), “Проніна проти України” (заява № 63566/00; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до пунктів 1,4 частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд вважає, що оскільки судом першої інстанції при вирішенні справи частково не вірно застосовані норми матеріального права, апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції – змінити, а саме в частині суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

На підставі викладеного, керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 р. у справі № 200/7458/25 – задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 р. у справі № 200/7458/25 – змінити.

Абзац другий резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 р. у справі № 200/7458/25 змінити абзацом наступного змісту:

«Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.02.2025 року по 27.08.2025 у розмірі 80 000 грн (вісімдесят тисяч), з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.».

В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 р. у справі № 200/7458/25 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 28 січня 2026 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді А.А. Блохін

І.Д. Компанієць