Рішення від 27 січня 2026 р. у справі №473/6210/25 — Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/6210/25

РІШЕННЯ

іменем України

"28" січня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі головуючої – судді Булкат М.С.,

за участю секретаря судового засідання Багрін І.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вознесенську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В:

25 листопада 2025 року ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 2006 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 жовтня 2022 року шлюб між ними розірвано. Перебуваючи у шлюбі у 2017 році подружжя придбало майно - земельну ділянку площею 0,06 га, кадастровий номер 3221289002:02:008:0106, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана земельна ділянка була зареєстрована за відповідачем. Оскільки майно було придбане подружжям в період шлюбу, то воно належить сторонам, як подружжю, на праві спільної сумісної власності. Відповідно до Відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,06 та, кадастровий номер 3221289002:02:008:0106, зареєстрована 27.03.2017 року за договором купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 272, видана 27.03.2017 року приватним нотаріусом Кравець Я.М., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ - станом на 19 листопада 2025 року зареєстровано за Відповідачем. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати право властності на частку земельної ділянки.

Ухвалою суду від 28 листопада 2025 року відкрито провадження у справі та справу в порядку загального позовного провадження призначено до підготовчого засідання.

Ухвалою суду від 17 грудня 2025 року закрито підготовче засідання та призначено до судового розгляду.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився.

Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, проте надала заяву про визнання позовних вимог повністю.

Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до висновку про можливість застосування передбачених ст. 206 ЦПК України наслідків визнання позову відповідачкою, оскільки таке визнання не суперечить вимогам закону та не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб.

Суд встановив, що з 2006 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської від 07 жовтня 2022 року шлюб між ними розірвано. Перебуваючи у шлюбі, у 2017 році подружжя придбало майно - земельну ділянку площею 0,06 га, кадастровий номер 3221289002:02:008:0106, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана земельна ділянка була зареєстрована за відповідачем. Оскільки майно було придбане подружжям в період шлюбу, то воно належить сторонам, як подружжю, на праві спільної сумісної власності. Відповідно до Відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,06 та, кадастровий номер 3221289002:02:008:0106, зареєстрована 27.03.2017 року за договором купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 272, видана 27.03.2017 року приватним нотаріусом Кравець Я.М., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ - станом на 19 листопада 2025 року зареєстровано за відповідачем

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Завданням цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Під час розгляду справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положеннями частини 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14 (провадження № 61-12957св19) зазначено, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. У зв`язку із зазначеним вище відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя .

Наявність боргів подружжя та виникнення зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення коштів, не змінює статусу спільності набутого за час шлюбу майна за позичені кошти, які були використані в інтересах сім`ї, а саме на придбання цього майна.

Презумпція спільності права власності подружжя на це майно не спростована.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка була придбана сторонами за час спільного проживання однією сім`єю, у шлюбі. Враховуючи, що відповідачка підтримала позовні вимоги у повному обсязі, а також оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

За обставинами справи, зокрема за відсутності передумов для отримання одним з подружжя грошової компенсації замість його частки, суд вважає необхідним визнати за позивачем та відповідачкою право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 176, ч.ч.1,2 ст. 141 ЦПК України, наявних у справі матеріалів, з відповідачки на користь позивача належить до стягнення судового збору в розмірі 10 576 грн. 40 коп.

Керуючись ст. 60, 63, 69-71 СК України, ст. 12,13,76-83,141,206,259,263-265,268,272,273 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги за ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,06 га, кадастровий номер 3221289002:02:008:0106, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , судові витрати за подачу позову – судовий збір в розмірі 10 576 грн. 40 коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя М. С. Булкат