Рішення від 26 січня 2026 р. у справі №303/9100/25 — Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 303/9100/25

2/303/3496/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2026 року м. Мукачево

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі головуючого судді Заболотного А.М.

секретар судового засідання Желізняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань в м. Мукачево в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-

В С Т А Н О В И В :

АТ «ПУМБ» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами: 1) № 1001644962602 від 29.07.2020 року; 2) № 2001731481101 від 11.11.2020 року; 3) № 1010036186 від 19.02.2021 року, в загальному розмірі 78071,93000000001 грн. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що 29.07.2020 року між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 1001644962602 відповідно до якого останній видано кредит у розмірі 70700,00 грн. Також 11.11.2020 року між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2001731481101 за умовами якого відповідачу було видано кредит у розмірі 31983,22 грн. Крім того, 19.02.2021 року між АТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1010036186 відповідно до якого відповідачу видано кредит у розмірі 15000,00 грн. Відповідач не виконує свої зобов`язання за договорами, а тому станом на 04.08.2025 року у неї перед банком виникла заборгованість в розмірі 78071,93000000001 грн., що складається із заборгованості за кредитними договорами: 1) № 1001644962602 від 29.07.2020 року в розмірі 18103,00 грн., з яких: 10045,96 грн. – заборгованість за кредитом; 0,69 грн. – заборгованість за відсотками; 8056,35 грн. – заборгованість за комісією; 2) № 2001731481101 від 11.11.2020 року у розмірі 55233,13 грн., з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 грн. – заборгованість за відсотками; 3) № 1010036186 від 19.02.2021 року в розмірі 4735,80 грн., з яких: 3042,47 грн. – заборгованість за кредитом; 0,27 – заборгованість за відсотками; 1693,06 – заборгованість за комісією. Позивач направив письмові вимоги відповідачу на адресу місця її проживання, однак у наданий строк заборгованість погашена не була. У зв`язку з чим позивач просить стягнути з відповідача на свою користь загальну суму заборгованості та судовий збір.

Ухвалою суду від 24.11.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання по справі призначено на 22.12.2025 року та відкладено на 27.01.2026 року.

29.12.2025 року від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшло клопотання про витребування доказів.

Ухвалою суду від 27.01.2026 року у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 про витребування доказів відмовлено.

29.12.2025 року від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , надійшов відзив на позовну заяву. Так, у відзиві представник зазначає про таке: 1) кредитний договір № 1001644962602 від 29.07.2020 року був укладений терміном на 24 місяці, тобто до 29.07.2022 року. Таким чином, позивач, з урахуванням строків позовної давності, міг стягнути заборгованість включно до 29.07.2025 року. Позивач, у свою чергу, не скористався наданим правом, оскільки позов було подано 24.10.2025 року. Таким чином позивач пропустив строк позовної давності; 2) кредитний договір № 2001731481101 від 11.11.2020 року на суму 31983,22 грн. у матеріалах справи відсутній. Проте наявний кредитний договір № 2001731481101 від 11.11.2020 року на суму 20000,00 грн. Таким чином, кредитного договору на суму 31983,22 грн. відповідач не укладала, що є підставою для відмови у позові; 3) кредитний договір № 1010036186 від 19.02.2021 року в матеріалах справи відсутній, що є підставою для відмови у позові. У відзиві також зазначається про те, що позивач мав право ініціювати питання поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду, проте відповідне клопотання до суду подано не було. У підсумку представник у задоволенні позовних вимог просить відмовити у повному обсязі.

29.12.2025 року від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшла заява про застосування строку позовної давності. Вказує на те, що позивач пропустив строки звернення до суду із вимогами про стягнення заборгованості за договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року та договором № 1010036186 від 19.02.2021 року. Щодо договору № 2001731481101 від 11.11.2020 року, то слід детально перевірити його правову природу і тільки після цього з`ясувати чи є необхідність у стягненні заборгованості.

26.01.2026 року від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшла заява в якій представник просить суд проводити судове засідання без участі відповідача та її представника. Одночасно представник звертає увагу на наявне у матеріалах цивільної справи клопотання про витребування доказів, яке просить задовольнити.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про розгляд справи без його участі в якій також просить позов задовольнити у повному обсязі з наведених в ньому підстав, проти ухвалення судом заочного рішення не заперечує.

Відповідач ОСОБА_1 та її представник, ОСОБА_2 у судове засідання з розгляду справи не з`явилися, від них надійшла заява про проведення судового засідання у їх відсутності.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень ЦПК України розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, за відсутності підстав для відкладення судового розгляду в цьому судовому засіданні, дослідивши та перевіривши наявні у справі докази, приходить до наступного висновку.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При цьому, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Щодо кредитного договору № 1001644962602 від 29.07.2020 року.

Судом встановлено, що 29.07.2020 ОСОБА_1 підписала заяву № 1001644962602 про приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб.

Підписавши заяву на приєднання до Договору комплексного обслуговування фізичних осіб від 29.07.2020 року, відповідач беззастережно підтвердила, зокрема, що приймає публічну пропозицію АТ «ПУМБ» на укладення договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (далі - ДКБО), яка розміщена на сайті АТ «ПУМБ»: pumb.ua, у повному обсязі, з урахуванням умов надання всіх послуг, як обраних безпосередньо при прийнятті ДКБО, так і послуг, що можуть йому бути надані в процесі обслуговування (з урахуванням всіх змін) і погодився з тим, що може обирати будь-які передбачені ДКБО послуги, в тому числі через дистанційні канали обслуговування (за наявності технічної можливості банку).

У вказаній вище заяві відповідач просила надати їй споживчий кредит на наступних умовах: 1. Цільове призначення: а) загальні споживчі цілі; б) сплата Разової комісії банку; 2. Сума: 70700,00 грн., разова комісія - 0,00 грн.; 3. Строк - 24 місяці; 4. Розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості – 2,99 %; 5. Розмір процентної ставки - 0,01 % річних; 6. Схема повернення кредиту ануїтетна (рівними платежами); 7. Спосіб надання споживчого кредиту на загальні споживчі цілі - банківський переказ за реквізитами.

Відповідно до графіку платежів, що міститься у заяві: платіжний період з 29.07.2020 року по 29.07.2022 року; дата платежу до 16 числа кожного календарного місяця; розмір щомісячного платежу становить 5060,07 грн. щомісячно та 5059,96 грн. (останній платіж), в тому числі комісія за обслуговування кредитної заборгованості у розмірі 2113,93 грн. щомісяця.

29.07.2020 року ОСОБА_1 підписала паспорт споживчого кредиту, зміст якого узгоджується зі змістом вищевказаної заяви № 1001644962602 про приєднання до договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб від 29.07.2020 року.

Перерахування кредитних коштів підтверджується платіжною інструкцією TR.43363598.57773.8810 від 29.07.2020 року у сумі 70700,00 грн., з призначенням платежу «Призначення платежу Предоставление кредитных средств по договору № 1001644962602 от 29/07/2020 по ссуде ОСОБА_1 ».

Також судом встановлено, що ОСОБА_1 користувалася наданими їй коштами, про що свідчить виписка по карті, яка міститься в матеріалах справи.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за кредитним договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року утворилася заборгованість, що згідно з наданими представником позивача розрахунками становить 18103,00 грн., з яких: 10045,96 грн. – заборгованість за кредитом; 0,69 грн. – заборгованість за відсотками; 8056,35 грн. – заборгованість за комісією.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог Закону. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобов`язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов`язання як правового зв`язку між двома суб`єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов`язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов`язання надано право, що кореспондує обов`язку першої. Обов`язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов`язання (ст. 510 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Із положень ч. 1 ст. 634 ЦК України слідує, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якої договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

З врахуванням встановленого суд приходить до висновку про укладеність вищевказаного кредитного договору між відповідачем та відповідною фінансовою установою, невиконання позичальником своїх зобов`язань щодо повернення, отриманих в борг коштів, та наявності в неї боргових зобов`язань перед позивачем.

При цьому в ході судового розгляду встановлено, що кредитний договір власноруч підписано відповідачем, а АТ «ПУМБ» в свою чергу свої зобов`язання за кредитним договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року виконало в повному обсязі, а саме надало відповідачу кредит у розмірі, встановленому кредитним договором.

Відтак слід зробити висновок, що відповідач була належним чином ознайомлена з умовами вищевказаного кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. В силу ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором.

Так, одним із видів порушення зобов`язання є прострочення – невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно з ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вже було згадано вище, заборгованість за договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року становить 18103,00 грн., з яких: 10045,96 грн. – заборгованість за кредитом; 0,69 грн. – заборгованість за відсотками; 8056,35 грн. – заборгованість за комісією.

Оскільки відповідач доказів щодо часткового чи повного погашення заборгованості за кредитним договором суду не представила, не спростувала документально нарахований позивачем розмір заборгованості, з урахуванням наведеного, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, та, враховуючи факт невиконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, суд приходить до висновку, що заборгованість за договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року в частині заборгованості за кредитом та процентами підлягає стягненню на користь позивача.

Разом з тим, щодо заявленої до стягнення комісії суд зазначає про таке. Так, згідно з п. 6 ст. 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. ЦПК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Згідно з абзацом третім ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування») кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

10.06.2017 року набрав чинності Закон України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 року № 1734-VІІІ. Цей Закон визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері.

У зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

Згідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10.06.2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11, ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у п. 31.29 постанови від 13.07.2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21).

Також у постанові Верховного Суду від 31.08.2022 року у справі № 202/5330/19 зазначено, що «у кредитному договорі не зазначено перелік додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування). При цьому до таких послуг не може бути віднесено щомісячне надання інформації про стан кредиту, яку споживач має право отримувати безоплатно згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладення оспорюваного кредитного договору. За таких обставин положення пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті11, частини п`ятої статті12 Закону України «Про споживче кредитування».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України).

В п. 4 заяви № 1001644962602 від 29.07.2020 року про приєднання до договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб, підписаної ОСОБА_1 , встановлено комісію за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 2,99 %, тобто, фактично встановлено плату позичальника за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо передбачена ч. 1 ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування».

Необхідність внесення плати за обслуговування кредиту (2113,93 грн.) передбачена й у графіку щомісячних платежів, який є частиною кредитного договору.

Суд звертає увагу на те, що у п. 4 заяви № 1001644962602 від 29.07.2020 року про приєднання до договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, що пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту.

При цьому позивач банк не надав належних та допустимих доказів того, що саме з долученою до позову редакцією публічної пропозиції AT «ПУМБ» була ознайомлена відповідач та погодилася з нею, відтак відсутні підстави вважати, що сторони договору належним чином обумовили та визначили умови та порядок сплати комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

За вищенаведених обставин, оскільки ОСОБА_1 було встановлено щомісячну плату за неконкретизований перелік послуг банку, суд робить висновок про те, що положення п. 4 кредитного договору № 1001644962602 від 29.07.2020 року щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно у розмірі по 2113,93 грн., є нікчемними. За таких обставин позов в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за комісією задоволенню не підлягає.

Відтак позов АТ «ПУМБ» в частині стягнення заборгованості за договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року слід задовольнити частково та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за цим договором в розмірі 10046,65 грн. з яких 10045,96 грн. - заборгованість за кредитом, 0,69 грн. - заборгованість за процентами.

Суд наголошує, що за встановлених обставин укладення між позивачем та відповідачем кредитного договору, за умови, що відповідач заперечує отримання коштів, чи суму заборгованості, то саме вона мала б надати докази на спростування тверджень позивача, адже обов`язок доказування передбачає не тільки обов`язок позивача довести свої вимоги, але й обов`язок відповідача спростувати такі вимоги. Однак такого спростування ОСОБА_1 не надала, як і доказів повернення коштів.

З приводу поданої стороною відповідача заяви про застосування строку позовної давності суд виходить з наступного.

Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Поряд із цим, 02.04.2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», згідно з яким Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено п. 12, яким передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 (зі змінами і доповненнями) «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» встановлено на усій території України карантин з 12.03.2020 року та в подальшому продовжений відповідними постановами Кабінету Міністрів України до 01.07.2023 року.

Крім того в п. 19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України визначено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», з 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан, який триває по теперішній час. При цьому, п. 19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України виключено на підставі Закону України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» від 14.05.2025 року, який набрав чинності тільки 04.09.2025 року.

Позивач звернувся з позовом до суду 21.11.2025 року. У зв`язку з цим, суд враховує, що закінчення трирічного строку позовної давності навіть з моменту укладення кредитного договору (29.07.2020 року) припадає на період дії карантину, коли положення щодо строків позовної давності були продовжені на його строк дії та в подальшому взагалі перебіг позовної давності зупинено на строк дії воєнного стану. Відтак підстави для застосування строку позовної давності відсутні.

Додатково суд звертає увагу на помилковість ототожнення представником відповідача процесуальних строків звернення до суду із строком позовної давності, які мають абсолютно різний порядок їх застосування.

Щодо кредитного договору № 2001731481101 від 11.11.2020 року.

Судом встановлено, що 11.11.2020 ОСОБА_1 підписала заяву № 2001731481101 про приєднання до Договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб.

Підписавши заяву на приєднання до Договору комплексного обслуговування фізичних осіб від 11.11.2020 року, відповідач беззастережно підтвердила, зокрема, що приймає публічну пропозицію АТ «ПУМБ» на укладення договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (далі - ДКБО), яка розміщена на сайті АТ «ПУМБ»: pumb.ua, у повному обсязі, з урахуванням умов надання всіх послуг, як обраних безпосередньо при прийнятті ДКБО, так і послуг, що можуть йому бути надані в процесі обслуговування (з урахуванням всіх змін) і погодився з тим, що може обирати будь-які передбачені ДКБО послуги, в тому числі через дистанційні канали обслуговування (за наявності технічної можливості банку).

У вказаній вище заяві відповідач просила відкрити на її ім`я рахунок у гривнях та надати кредитну картку, номер кредитної картки миттєвого випуску (не персоніфікованої); також просить встановити на її поточний рахунок, відкритий за цією заявою, кредитний ліміт у сумі 20000,00 грн. Розрахунковий день - 30 число кожного місяця; платіжна дата - 30 число місяця; строк дії кредитного ліміту 12 місяців. Зі спливом вказаного строку дія кредитного ліміту продовжується кожного разу на той самий строк у разі відсутності заперечень кожної із сторін. Розмір мінімального платежу та інші умови надання та обслуговування кредитної картки встановлюється відповідно до умов ДКБО в залежності від типу кредитної картки.

З паспорту споживчого кредиту також встановлено, що сума кредиту – 20000,00 грн., тип кредиту – кредитна лінія. Строк кредитування – 12 місяців. Зі спливом вказаного строку продовжується кожного разу на той самий строк у разі відсутності заперечень кожної із сторін. Мета отримання кредиту – споживчі цілі, в тому числі для оплати за договором страхування. Стандартна процентна ставка – 47,88 % річних, тип - фіксована. Загальні витрати за кредитом – 2577,58 грн. Орієнтовна загальна вартість кредиту – 1000,00 грн. Реальна річна процентна ставка – 47,88 %.

Відповідно до довідки про збільшення кредитного ліміту по договору № 2001731481101 від 11.11.2020 року кредитний ліміт за вказаним договором неодноразово змінювався та востаннє станом 16.03.2022 року встановлено в розмірі 31983,22 грн. Також судом встановлено, що ОСОБА_1 користувалася наданими їй коштами, про що свідчить виписка по карті, яка міститься в матеріалах справи.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за кредитним договором №2001731481101 від 11.11.2020 року утворилася заборгованість, що згідно з наданими представником позивача розрахунками становить 55233,13 грн., з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 грн. – заборгованість за відсотками.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог Закону. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобов`язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов`язання як правового зв`язку між двома суб`єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов`язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов`язання надано право, що кореспондує обов`язку першої. Обов`язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов`язання (ст. 510 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Із положень ч. 1 ст. 634 ЦК України слідує, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якої договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

З врахуванням встановленого суд приходить до висновку про укладеність вищевказаного кредитного договору між відповідачем та відповідною фінансовою установою, невиконання позичальником своїх зобов`язань щодо повернення, отриманих в борг коштів, та наявності в неї боргових зобов`язань перед позивачем.

При цьому в ході судового розгляду встановлено, що кредитний договір власноруч підписано відповідачем, а АТ «ПУМБ» в свою чергу свої зобов`язання за кредитним договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року виконало в повному обсязі, а саме надало відповідачу можливість користуватися кредитними коштами, встановивши відповідний кредитний ліміт.

Відтак слід зробити висновок, що відповідач була належним чином ознайомлена з умовами вищевказаного кредитного договору.

Щодо заперечень представника відповідача про те, що кредитний договір № 2001731481101 від 11.11.2020 року на суму 31983,22 грн. у матеріалах справи відсутній, а наявний кредитний договір № 2001731481101 від 11.11.2020 року на суму 20000,00 грн., суд зазначає, що першочергово за кредитним договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року було встановлено кредитний ліміт в розмірі 20000,00 грн., який неодноразово змінювався та востаннє встановлений в розмірі 31983,22 грн. Таким чином, доводи представника відповідача про те, що кредитний договір на суму 31983,22 грн. відсутній, є безпідставними. Також суд звертає увагу на те, що предметом кредитного договору є надання відповідачеві можливістю користування кредитним лімітом, а не безпосереднє надання грошових коштів в кредит. Вказане, на спростування доводів представника відповідача, свідчить про неможливість надання доказів безпосереднього перерахунку кредитних коштів відповідачу.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. В силу ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором.

Так, одним із видів порушення зобов`язання є прострочення – невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно з ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вже було згадано вище, заборгованість за договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року становить 55233,13 грн., з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 грн. – заборгованість за відсотками.

Оскільки відповідач доказів щодо часткового чи повного погашення заборгованості за кредитним договором суду не представила, не спростувала документально нарахований позивачем розмір заборгованості, з урахуванням наведеного, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, та, враховуючи факт невиконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, суд приходить до висновку, що заборгованість за договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року в частині заборгованості за кредитом та процентами підлягає стягненню на користь позивача.

Відтак позов АТ «ПУМБ» в частині стягнення заборгованості за договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року слід задовольнити та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за цим договором в розмірі 55233,13 грн., з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 грн. – заборгованість за відсотками.

Суд наголошує, що за встановлених обставин укладення між позивачем та відповідачем кредитного договору, за умови, що відповідач заперечує отримання коштів, чи суму заборгованості, то саме вона мала б надати докази на спростування тверджень позивача, адже обов`язок доказування передбачає не тільки обов`язок позивача довести свої вимоги, але й обов`язок відповідача спростувати такі вимоги. Однак такого спростування ОСОБА_1 не надала, як і доказів належного виконання умов договору.

Щодо кредитного договору № 1010036186 від 19.02.2021 року.

На підтвердження наявності підстав для стягнення заборгованості позивачам надані такі докази.

Платіжна інструкція № TR.47557886.86126.8810 від 19.02.2021 року про перерахування суми в розмірі 15000,00 грн. з призначенням платежу: «Предоставление кредитных средств по договору № 1010036186 от 19/02/2021 по ссуде ОСОБА_1 ».

Розрахунок заборгованості за кредитним договором № 1010036186 від 19.02.2021 року.

При цьому кредитний договір №1010036186 від 19.02.2021 року серед доданих до позову документів відсутній.

У зв`язку з цим суд зазначає про таке.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог Закону. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобов`язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов`язання як правового зв`язку між двома суб`єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов`язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов`язання надано право, що кореспондує обов`язку першої. Обов`язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов`язання (ст. 510 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Із положень ч. 1 ст. 634 ЦК України слідує, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Загальні правила щодо форми договору визначено ст. 639 ЦК України, згідно з якої договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Вирішуючи спір в цій частині суд зауважує, що згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ч.ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже слід виснувати, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Варто звернути увагу, що засади доказування у цивільному судочинстві свідчать, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний власні процесуальні дії належним чином обґрунтувати (мотивувати), враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов`язковим за таких обставин та за таких умов.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд зазначає, що обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин, не подавав клопотання про їх витребування.

У своїй позовній заяві товариство просило розглянути справу у порядку спрощеного позовного провадження, за відсутності представника позивача, не заперечувало проти заочного розгляду справи та клопотання про витребування додаткових доказів та інших документів не заявляло.

Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.

Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 року у справі № 755/18920/18.

Верховний Суд у постанові від 13.05.2020 року у справі №219/1704/17 зазначив, що «в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем суд має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків.»

Суд акцентує увагу на тому, що саме на позивача покладено обов`язок довести суду факт укладення між сторонами кредитного договору та прострочення позичальником зобов`язання.

У спорах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (постанови Верховного суду від 20.11.2024 року у справі № 243/7840/15, від 21.02.2024 року у справі № 415/160/17, від 30.11.2022 року у справі № 334/3056/15).

Разом з тим, АТ «ПУМБ» не надало суду жодних доказів на підтвердження укладення договору кредиту, кредитний договір відсутній.

Надані суду платіжна інструкція № TR.47557886.86126.8810 від 19.02.2021 року та розрахунок заборгованості за кредитним договором № 1010036186 від 19.02.2021 року навіть в їх сукупності позбавляють суду з`ясувати питання чи був укладений кредитний договір № 1010036186 від 19.02.2021 року між сторонами цього спору, перевірити умови такого договору і правильність розрахованої суми заборгованості та і взагалі встановити правову природу правовідносин, що виникли між сторонами.

Наявність роздрукованого розрахунку заборгованості за договором є неналежним та недостатнім доказом для задоволення позовних вимог в цій частині, оскільки сам розрахунок, за відсутності належно встановлених судом умов кредитування, є внутрішнім документом установи та не містять відомостей, що дозволили б суду перевірити, на яких умовах видавалися кредитні кошти, на який строк, правильність нарахування відсотків позивачем.

З врахуванням вищенаведеного, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено належними, допустимими, достовірними, а також в їх сукупності достатніми доказами заявлений до стягнення розмір заборгованості за кредитним договором № 1010036186 від 19.02.2021 року, в силу чого в задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

У підсумку, правомірними, обґрунтованими, доведеними, а відтак такими, що підлягають задоволенню є позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року в розмірі 10046,65 грн., з яких 10045,96 грн. - заборгованість за кредитом, 0,69 грн. - заборгованість за процентами, та заборгованості за кредитним договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року в розмірі 55233,13 грн., з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 грн. – заборгованість за відсотками, що в загальному розмірі становить 65279,78 грн.

Суд ухвалюючи рішення також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені сторонами у заявах по суті справи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги АТ «ПУМБ» підлягають задоволенню частково, то розмір сплаченого ним судового збору при зверненні до суду з цим позовом підлягає стягненню з відповідача на його користь пропорційно задоволеним вимогам.

Розмір заявлених вимог – 78071,93000000001 грн. (100 % - 2422,40 грн. - розмір судового збору, що підлягав сплаті при зверненні до суду з цим позовом), розмір вимог, що підлягають задоволенню – 65279,78 грн. (83,61 % - 2025,37 грн. - розмір судового збору, пропорційний до задоволеної частини вимог).

Таким чином, відповідача на користь позивача необхідно стягнути 2025,37 грн. судових витрат на оплату судового збору.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 279, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 526, 527, 530, 610, 625, 629, 651, 653, 1048-1050, 1054 ЦК України суд,-

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» заборгованість за кредитним договором № 1001644962602 від 29.07.2020 року в розмірі 10046,65 гривень, з яких 10045,96 гривень - заборгованість за кредитом, 0,69 гривень - заборгованість за процентами, та заборгованість за кредитним договором № 2001731481101 від 11.11.2020 року в розмірі 55233,13 гривень, з яких: 31983,22 грн. – заборгованість за кредитом; 23249,91 гривень – заборгованість за відсотками, що в загальному розмірі становить 65279,78 гривень.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» 2025,37 гривень судових витрат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Позивач: Акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (04070, вул. Андріївська, 4, м. Київ, код ЄДРПОУ 14282829).

Відповідач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ).

Представник відповідача: Підгорецька Вікторія Владиславівна ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ).

Суддя А.М.Заболотний