Постанова від 20 січня 2026 р. у справі №173/3653/23 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/367/26 Справа № 173/3653/23 Суддя у 1-й інстанції - Петрюк Т. М. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Космачевської Т.В.,

суддів: Агєєва О.В., Халаджи О.В.,

за участю секретаря судового засідання Карпенка М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жежель Сергій Сергійович, на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2025 року у цивільній справі номер 173/3653/23 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа: приватний нотаріус Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жиганова Лариса Сергіївна про визнання права власності на частину спільного майна подружжя,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2024 року до Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа: приватний нотаріус Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жиганова Лариса Сергіївна про визнання права власності на частину спільного майна подружжя, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що позивачка з 23.08.2001 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 .

21.11.2012 року рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області у справі № 407/972/2012 шлюб між ОСОБА_8 і ОСОБА_1 було розірвано.

За час перебування у шлюбі вони придбали у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Весь час з моменту придбання житлового будинку вона вважала, що є власником частки будинку, договір купівлі продажу будинку був весь час у чоловіка. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

За життя ОСОБА_8 позивачка не знала, що будинок зареєстрований лише на її чоловіка, це стало відомо їй лише після його смерті, тому вона не зверталась до суду з позовом про розподіл спільного майна подружжя. Зазначені обставини і стали підставою звернення до суду.

Позивачка просила суд визнати за нею право власності на частину домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на присадибній земельній ділянці мірою 3152 кв.м, яке складається з житлового будинку А-1, загальною площею 37,5 кв.м, житловою площею 30.1 кв.м, цеглова прибудова а-1, дощатий тамбур а’-1, саманна, обкладена цеглою, літня кухня Б-1, дощатий сарай В-1, глинобитний сарай Г-1, шлакоблочний сарай Д-1, дощатий сарай Ж-1, цегловий гараж П-1, цеглова вбиральня М-1, мощення 1, водогін №4, паркан № 5, паркан №6, паркан №7, паркан №8, хвіртка №9.

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жежель Сергій Сергійович, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа: приватний нотаріус Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жиганова Лариса Сергіївна, про визнання права власності на частину спільного майна подружжя - відмовлено у повному обсязі.

Із вказаним рішенням суду не погодилась позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жежель С.С., подала апеляційну скаргу, просила апеляційний суд скасувати рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14.05.2025 року в справі №173/3653/23 та винести постанову, якою позовну заяву задовольнити, вирішити питання про стягнення судового збору за подання апеляційної скарги.

Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції винесено з порушеннями норм матеріального права та без повного та всебічного дослідження всіх обставин справи.

Наявність розписки від 15.03.2008 року, за якою покійний ОСОБА_8 отримав в борг від своєї матері кошти в розмірі 60000,00 грн, не є безумовним доказом, що дані кошти були його особистим майном та не бралися в інтересах сім`ї. Тож отримання коштів покійним ОСОБА_8 на купівлю спірного будинку в борг, з умовою повернення коштів протягом 5 років, лише засвідчує природу походження даних коштів, однак не свідчить, що дані кошти були подаровані саме йому батьками та за ті кошти, які є його власністю він придбав будинок. Більше того зі змісту розписки вбачається, що у разі смерті ОСОБА_8 обов`язок по поверненню коштів буде покладатися на його спадкоємців, що також є доказом того, що дані кошти не були подаровані йому його батьками.

Між позивачкою та ОСОБА_8 за життя була відповідна домовленість, що будинок залишиться їх дітям. Договір купівлі-продажу нерухомого майна позивачка отримала для ознайомлення лише після того як помер її колишній чоловік ОСОБА_8 та було відкрито спадкову справу, до того часу оригінал договору зберігався у ОСОБА_8 . Тож лише після смерті ОСОБА_8 позивачка дізналась, що останній не виконав свої обіцянки та не залишив будинок їх дітям, оскільки заповіт був відсутній, а тому саме з даного моменту позивачка дізналася про порушення свого права щодо розподілу майна подружжя.

У постанові Верховного Суду від 26.01.2023 року у справі №296/1550/20 зазначено: «початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати розірвання шлюбу в державних органах РАЦС (ст. 106, 107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК), а від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Від ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Точилін М.С., надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідачка просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14.05.2025 року по справі №173/3653/23 - без змін.

На момент укладення договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями від 20.03.2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_8 вже фактично не проживали однією сім`єю, так вони іноді спілкувалися, зустрічалися, проте разом не проживали, а спільні діти проживали разом з позивачкою.

Придбання спірного будинку здійснювалося фактично за кошти батьків померлого, які були отримані від продажу належної ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири. Після продажу квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_4 певний час не мали власного житла, у зв`язку з чим проживали разом з сином у спірному житловому будинку АДРЕСА_1 , про що свідчить договір оренди від 09.08.2008 року.

З моменту придбання відповідного будинку ані позивачка, ані її спільні з померлим діти не були зареєстровані та не проживали постійно в даному будинку. Крім того, відповідний договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями від 20.03.2008 року не містить відомостей про надання згоди позивачкою на укладення даного договору.

Незважаючи на наявність відповідного порядку захисту прав та інтересів позивачки, у матеріалах справи відсутні докази звернення позивачки до нотаріуса з відповідною заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, відсутня постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, що свідчить про передчасність звернення позивачки до суду з даним позовом, оскільки відсутні будь-які докази порушення її цивільних прав.

ОСОБА_4 вважає належними відповідачами по вимогам ОСОБА_1 є правонаступники померлого ОСОБА_8 , тобто його спадкоємці, а у випадку їх відсутності відповідний орган місцевого самоврядування. Позивачка не надала разом з позовною заявою будь-яких доказів, які б свідчили про те, що після смерті ОСОБА_8 була заведена спадкова справа, не надала матеріалів такої спадкової справи, не заявила відповідні клопотання про витребування відповідних доказів, в тому числі спадкової справи, у випадку її наявності. Таким чином, в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, що позов пред`явлений до належних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Зі слів позивачки спірний будинок був придбаний в період шлюбу, за спільні кошти та є спільною сумісною власністю, позивачка могла та повинна була знати, що спірний будинок зареєстрований тільки за чоловіком, що на думку позивачки порушує її права, з моменту державної реєстрації майна за колишнім чоловіком, тобто, з 14.04.2008 року, у зв`язку з чим відповідний позов поданий з пропуском строку позовної давності. Таким чином, у разі якщо суд апеляційної інстанції прийде до висновку про задоволення апеляційної скарги, просимо застосувати строк позовної давності в даному випадку та відмовити позивачці у задоволенні позову з цих підстав.

Від інших учасників справи відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

19 листопада 2025 року у судовому засіданні апеляційного суду представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Жежель С.С. доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити. 21 січня 2026 року в судове засідання апеляційного суду позивачка та її представник не з`явилися, про дату , час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, подали заяву про розгляд справи за їх відсутністю (а.с. 201, 209-211).

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та третя особа приватний нотаріус Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Жиганова Л.С. в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, третя особа надала заяву про розгляд справи без її участі (а.с. 177, 178, 190, 191, 192, 193, 194, 198, 202, 203, 205, 206, 207, 208. 179).

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю не з`явившихся осіб.

Заслухавши суддю – доповідача, представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що позивачка ОСОБА_1 з ОСОБА_8 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.08.2001 року 21.11.2012 року, на підставі рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області у справі №407/972/2012 шлюб між ОСОБА_8 і ОСОБА_1 був розірваний (а.с. 16-17).

20.03.2008 року був придбаний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , вартість будинку за договором - 57605,00 грн. (а.с. 10-12, 13-15, 18-19).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер (а.с. 55).

Відповідно до розписки від 15.03.2008 року відповідачка ОСОБА_4 надала в борг померлому ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 60000,00 грн на оплату і оформлення у нотаріуса договору купівлі- продажу домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ., які останній повинен був повернути протягом 5-ти років (а.с. 87-87зв).

З договору купівлі-продажу квартири від 19.03.2008 року вбачається, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 продали ОСОБА_9 трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 87зв-88).

До матеріалів справи долучено довідки про доходи (заробітну плату, пенсію) ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , зокрема, за 2007-2008 роки (а.с. 88-89зв).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості.

Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Частиною 3 ст. 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Положеннями частини 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК (2947-14), ч. 3 ст. 368 ЦК) (435-15), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Верховний Суд України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16 дійшов висновку, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_8 в зареєстрованому шлюбі з 23.08.2001 року. 21.11.2012 року на підставі рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області у справі №407/972/2012 шлюб між ОСОБА_8 і ОСОБА_1 був розірваний.

20.03.2008 року придбаний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , вартість будинку за договором 57605,00 грн. Покупець будинку ОСОБА_8 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Відповідно до розписки від 15.03.2008 року відповідачка ОСОБА_4 надала в борг ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 60000,00 грн на оплату і оформлення у нотаріуса договору купівлі- продажу домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ., які останній повинен був повернути протягом 5-ти років.

З договору купівлі-продажу квартири від 19.03.2008 року вбачається, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 продали ОСОБА_9 трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

До матеріалів справи долучено довідки про доходи (заробітну плату, пенсію) ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , зокрема, за 2007-2008 роки.

З огляду на наведене, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідачами заперечується спільність нерухомого майна, що є предметом спору, на підтвердження чого надано докази отримання грошових коштів ОСОБА_8 від батьків, зокрема, матері ОСОБА_4 , для придбання будинку, що є предметом спору.

Доказів на спростування походження коштів на придбання будинку, що є предметом спору, позивачкою суду не надано, не надано нею також доказів того, що спірний будинок придбаний саме за кошти подружжя.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки позивачкою не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне домоволодіння було придбане за кошти подружжя ОСОБА_10 .

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції, суд надав їм належну оцінку, вона є достатньо аргументованою, висновків суду не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, нових будь-яких доказів суду апеляційної інстанції не надано.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.

Підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жежель Сергій Сергійович, залишити без задоволення, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2025 року– без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Судді:

Повне судове рішення складено 26 січня 2026 року.

Суддя: