Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №203/7611/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/806/26 Справа № 203/7611/24 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Красвітної Т.П., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Шаповалової О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Боднарчук Михайло Михайлович, на заочне рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 березня 2025 року та додаткового рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 03 квітня 2025 року у складі судді Казака С.Ю. у цивільній справі № 203/7611/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна, –

ВСТАНОВИЛА:

В грудні 2024 року ОСОБА_2 звернулась через суд з позовом, пред`явленим до ОСОБА_1 , на предмет стягнення з останнього понесені витрати на утримання квартири, пропорційно до його частки у праві спільної часткової власності, що становить 194523,85 грн, а також понесені по справі судові витрати, обґрунтовуючи це тим, що вона є співвласником 3/4 часток квартири АДРЕСА_1 . Власником1/4 частки вказаної квартири є відповідач. Родина позивачки проживає в квартирі вже протягом 15 років, самостійно утримує квартиру в належному стані, сплачує в повному обсязі комунальні платежі. До набуття позивачкою права власності на квартиру, ремонт в останній не здійснювався, тому стан квартири значно погіршився. З метою належного утримання квартири, позивачкою протягом 2021-2024 років було здійснено необхідні заходи щодо поліпшення стану житлового приміщення та у зв`язку з цим протягом 2022-2024 років нею було сплачено суму в загальному розмірі 590 128 грн. Також протягом всього періоду проживання позивачки у спірній квартирі нею самостійно було оплачено комунальні послуги на загальну суму 679 67,42 грн. Загальний розмір витрат на утримання квартири та комунальних послуг склав 618 095,42 грн. Враховуючи, що відповідач, який має частку у власності спірної квартири, не бере участі в оплаті таких витрат, а позивач понесла витрати самостійно, що порушує її майнові права, вважає, що такі її порушені права належить захистити по суду.

Заочним рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 березня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна - задоволено частково.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на утримання майна в розмірі 154 523,86 грн.

В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 1 545,24 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 400 грн (а.с.119-122 Том І).

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач, як співвласник квартири, повинен брати участь в утриманні квартири у відповідності до розміру своєї частки у праві власності, у відповідності до ст.7 ЗУ “Про житлово-комунальні послуги”, ст. 151 Житлового кодексу України та ст. 526,544 ЦК України. Сума, визначена судом до стягнення з відповідача на користь позивача у розмірі 194 523,85 грн розрахована, як 1/4 частина, що відповідає частці права власності відповідача у спірній квартирі, від загальної суми витрат позивача як за ремонт квартири, що поліпшує її стан, так і за сплату нею самостійно всієї суми комунальних послуг в загальному розмірі 618 095,42 грн.

У березні 2025 року ОСОБА_2 через свого представника подала до суду заяву про встановлення розміру судових витрат, в якій просила вирішити питання щодо розподілу судових витрат на правову допомогу у цій справі та стягнути з відповідача на користь позивача сплачені нею 10 000 грн вартості юридичних послуг, що є фіксованим розміром, зазначеним у договорі про надання правової допомоги, укладеним з адвокатом Медведевою К.О. (а.с.124-126 Том І).

Додатковим рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2025 року стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в сумі 10 000 грн, мотивуючи це тим, що, за висновками Верховного Суду, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. При цьому, у відповідності до ст. 133-137,141 ЦПК України, враховуючи, хоча і часткове, задоволення позову, суд першої інстанції вважав обґрунтованими, доведеними та співмірними зі складністю справи, ціною позову, обсягом та видом наданих послуг, витрати на правову допомогу в сумі 10 000 грн за відсутності відповідних заперечень з боку відповідача.

Не погодившись із заочним рішенням суду від 13 березня 2025 року та додатковим рішення від 03 квітня 2025 року, ОСОБА_1 подав суду першої інстанції заяву про перегляд заочного рішення та ухвалою суду від 23 липня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення. Заяву про перегляд заочного рішення від 13 березня 2025 року та додаткового рішення від 03 квітня 2025 року у даній справі залишено без задоволення (а.с.230 Том І).

Не погодившись із заочним рішенням суду від 13 березня 2025 року та додатковим рішення від 03 квітня 2025 року, ОСОБА_1 у серпні 2025 року через свого представника — адвоката Боднарчука М.М. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, просив заочне рішення та додаткове рішення скасувати та ухвалити нові судові рішення, якими відмовити у задоволенні як позовних вимог в повному обсязі, так і у вимогах заяви про стягнення витрат на правову допомогу (а.с.234-238б).

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач з 23 червня 2000 року по сьогодні проживає по АДРЕСА_2 та ніколи не проживав та не проживає за спірною адресою у м. Дніпрі, що, до того ж, виключило можливість повідомлення його належним чином про розгляд даної справи судом та подання суду заяв з процесуальних питань у даній справі. На думку скаржника, суд першої інстанції не врахував відповіді на запити щодо встановлення місця реєстрації відповідача, в яких містить інформація про відсутність реєстрації відповідача за спірною адресою, що необхідно для визначення підсудності розгляду справи. Скаржник вважає, що даний позов належить розглядати за його місцем реєстрації у м. Київі, тобто, Печерським районним судом м. Києва.

Разом з цим скаржник наголосив, що звернення до суду з вимогами про стягнення частки коштів на утримання майна має передувати отримання іншим співвласником відмови від такого співвласника, який не хоче брати участь в утриманні спільного майна, та отримання відмови нести такий тягар утримання спільного майна, відсутність коштів для цієї мети після вчинення співвласником виконання особисто відповідний дій щодо утримання майна, як це передбачено ст. 322,541,544 ЦК України. Суд першої інстанції не врахував, що утримання та збереження спільного майна не охоплює собою усі житлово-комунальні послуги, адже відповідач не проживає за спірною адресою та такими послугами не користується, що виключає його участь у їх оплаті. Натомість, у спірній квартирі проживала та проживає лише позивач та користується у повному обсязі усіма житлово-комунальними послугами для задоволення лише її власних потреб для проживання.

Крім того, заявляючи про стягнення витрат позивача за проведений ремонт квартири, в силу ст. 358 ЦК України, судом першої інстанції не взято до уваги, що згода відповідача на проведення таких ремонтних робіт у позивача була відсутня та остання не намагалась навіть повідомити відповідача про проведення ремонту у спільній квартирі.

Також скаржник наголошує, що суд першої інстанції залишив поза увагою і той факт, що матеріали справи не містить належних доказів, що підтверджують право власності відповідача на частку у спірній квартирі, що, на думку відповідача, виключає можливість пред`явлення до нього цих позовних вимог, як до співвласника спірної квартири. Відомості про отримання ним свідоцтва про спадщину, що зазначено в іншому свідоцтві про спадщину на ім`я ОСОБА_3 , не підтверджуються жодним письмовим доказом.

Що стосується задоволених вимог ОСОБА_2 про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 10 000 грн, скаржник наголошує, що позовної заяви та протягом розгляду справи позивач не заявляла, в силу ст. 134 ЦПК України, попереднього розрахунку суми судових витрат, що є відповідною умовою для подальшого розгляду по суті цього питання.

У вересні 2025 року ОСОБА_2 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, через свого представника — адвоката Медведеву К.О. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому наголосила, що відповідач протягом тривалого часу не виявляв жодної зацікавленості у долі спірного майна, не вчиняв жодних дій, спрямованих на його утримання чи збереження, та фактично самоусунувся від виконання покладених на нього законом обов`язків співвласника. Просила заочне рішення суду та додаткове рішення залишити без змін (а.с.1-3 Том ІІ).

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника — адвоката Боднарчука М.М. подав письмові заперечення на відзив на апеляційну скаргу (а.с.38-43 Том ІІ), в яких наголосив, що позивач не проводила особисто усі плати за житлово-комунальні послуги. У наданих нею квитанціях платниками вказані ОСОБА_3 , ОСОБА_2 (мати позивача), ОСОБА_4 . Жодних відомостей про те, що відповідача проживав та користувався наданими послугами матеріали справи не містять, як і не містять погодження з позивачем таких ремонтних робіт по квартирі, про які вона заявила у позові. Просив задовольнити вимоги апеляційної скарги та відмовити у задоволенні вимог позову ОСОБА_5 , та вимог заяви про стягнення з нього витрат на правову допомогу.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів доходить висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування заочного рішення суду першої інстанції із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та відмовою у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 01 жовтня 1997 року, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів, квартира АДРЕСА_1 (після зміни найменування - м.Дніпро), належала на праві спільної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Частки співвласників в свідоцтві не визначено.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 — ОСОБА_7 ..

За життя останнім було складено заповіт, посвідчений 18 вересня 1998 року державним нотаріусом П`ятої дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстровим №2-5977, відповідно до якого він заповідав належну йому частину квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно довідки КП «ДМБТІ» ДМР судом першої інстанції встановлено, що за матеріалами інвентаризаційної справи на квартиру містяться відомості про право власності на 1/3 частку квартири за ОСОБА_3 , на частку квартири за ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 жовтня 1997 року, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів; на 1/12 частку за ОСОБА_3 та на 1/12 частку за ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право на спадщину від 13 лютого 2008 року, виданих П`ятою дніпропетровською державною нотаріальною конторою; частка за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 травня 2009 року, виданого П`ятою дніпропетровською державною нотаріальною конторою.

Також з матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що 23 травня 2009 року державним нотаріусом П`ятої дніпропетровської державної нотаріальної контори було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після померлого спадкодавця ОСОБА_7 на спадкове майно у вигляді 3/6 частки квартири АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 жовтня 1997 року, виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради народних депутатів та на 1/6 частку цієї квартири, що належала на підставі зазначеного вище свідоцтва ОСОБА_6 , померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем якої був її чоловік ОСОБА_7 , який прийняв спадщину, але не оформив спадкових прав.

Відповідно до вказаного свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 травня 2009 року, останнє видано ОСОБА_3 на 1/4 частку квартири. Свідоцтво про право на спадщину за законом видано на частку квартири ОСОБА_1 .

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої станом на 24 жовтня 2024 року, вбачається, що на підставі договору дарування, посвідченого 05 лютого 2020 року за реєстровим №2-27 державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори, за позивачкою ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 9/12 часток спірної квартири.

Право власності на частку квартири за відповідачем ОСОБА_1 не зареєстровано.

Наданими позивачкою до позовної заяви чеками, видатковими накладними та актами виконаних робіт, підтверджується, що протягом 2022-2024 року, тобто в період належності квартири АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності їй та відповідачу, позивачкою з метою належного утримання квартири, було здійснено необхідні заходи щодо поліпшення стану житлового приміщення, зокрема: демонтаж старої підлоги, підготовка та укладення ламінату; заміна та монтаж бойлеру і радіаторів; монтаж вхідних дверей; демонтаж старих та монтаж нових вікон та підвіконня; утеплення стін пінопластом; монтаж натяжної стелі; ремонт та монтаж покрівлі, утеплення, гідробар`єр.

Всього протягом 2022-2024 років позивачкою було сплачено на поліпшення стану житлового приміщення 590 128 грн.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що відповідно до обов`язку щодо оплати житлово-комунальних послуг, позивачкою самостійно було оплачено комунальні послуги на суму 67 967,42 грн.

Таким чином, загальний розмір понесених позивачкою витрат на утримання квартири склав 618 095,42 грн.

Задовольняючи, хоча б і частково, позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном, як це передбачено ст. 360 ЦК України. Також за положеннями ст. 7 ЗУ “Про житлово-комунальні послуги” та ст. 151 Житлового кодексу України, усі співвласники квартири повинні відповідати за оплату послуг та забезпечувати схоронність спільного майна, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку прибудинкову територію. Суд першої інстанції вважав доведеним позивачкою, що нею понесені витрати з оплати житлово-комунальних послуг та витрати на ремонт квартири, тому відповідач, як співвласник майна, несе тягар утримання майна у вигляді 1/4 частки вартості, заявленої позивачкою, що становить 154 523,86 грн.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 3 статті 13 Конституції України та статтею 319 Цивільного Кодексу України передбачено, що власність зобов`язує.

Частина 3 статті 8 Конституції України закріплює, що її норми є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Вiдповiдно до статті 525 Цивільного Кодексу України, одностороння вiдмова вiд зобов`язання або одностороння змiна його умов не допускається.

Згідно пункту 1 статті 526 Цивільного Кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного Кодексу України передбачено, що якщо в зобов`язанні встановлений строк (термiн) його виконання, то воно пiдлягає виконанню в цей строк (термiн).

На власника покладається обов`язок утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 Цивільного кодексу України).

Так, відповідно до статті 358 Цивільного кодексу України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач - це фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Згідно зі статтею 360 Цивільного кодексу України, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

З наведеної норми вбачається, що в разі доведеності одним із співвласників понесення ним витрат на управління, утримання та збереження спільного майна, участь у чому (управлінні, утриманні, збереженні) пропорційно своїй частці зобов`язаний приймати інший співвласник, який ухиляється від свого обов`язку, особа, яка зазнала втрат, має право на їх відшкодування у передбаченому законом порядку. Зокрема, такими способами захисту права є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).

За замістом статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг відносяться комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).

У відповідності до п. п. 5, 10 частини 3 статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний сплачувати житлово-комунальні послуги.

Позивач ОСОБА_2 надала розрахунок заборгованості, який підтверджується копіями квитанцій про сплату комунальних послуг, що наявні в матеріалах справи, загальна сума сплачених платежів за усі жтилово-комунальні послуги становить 67 967,42 грн. Однак колегія суддів, приймаючи доводи скаржника в цій частині апеляційної скарги, не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача суми витрат по житлово-комунальним послугам, навіть у розмірі його частки у власності спірної квартири.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони є співвласниками спірної квартири і відповідно до закону зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

При цьому судом першої інстанції не було з`ясовано у повній мірі та враховано, що ОСОБА_1 у спірній квартирі не зареєстрований, що підтверджується відповідями з Єдиного демографічного реєстру та Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (а.с.94,101 Том І).

Також непроживання відповідача за спірною адресою узгоджується з наданим до заяви про перегляд заочного рішення у копії паспортом відповідача ОСОБА_1 , де зазначено, що з 23 червня 2000 року останній зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.187-,188 Том І).

Доводи скаржника про непроживання відповідача та відсутність користування ним комунальними послугами у спірній квартирі, тобто, послугами з газопостачання, водовідведення та водопостачання, а також постачання електричної енергії, є підтвердженими та не спростованими позивачем жодними письмовими доказами.

Разом з цим, ОСОБА_2 не довела необхідності у здійсненні ремонту квартири, тобто, ремонт було здійснено нею самостійно для покращення саме її житлових умов, придбано необхідну техніку та проведено ремонтні роботи. Тобто ці дії неможливо розцінити як витрати на управління, утримання чи збереження майна, тому, за висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 квітня 2021 року у справі №638/5001/17, такі вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.

Разом з тим, оскільки послугами, вартість яких залежить не від кількості осіб, які ними користуються, а від площі квартири, є послуги з теплопостачання та утримання будинку і прибудинкової території, то, за положеннями ст. 360 ЦК України, співвласник має обов`язок брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна.

Колегія суддів наголошує, що, хоча скаржник і наполягає на тому, що він не є зареєстрованим співвласником спірної квартири, однак, матеріали справи містять відомості, що не спростовані скаржником, про отримання ним свідоцтва про спадщину у розмірі 1/4 частки у спірній квартирі, а, відтак, має нести витрати у розмірі своєї частки у власності за послуги з теплопостачання та утримання будинку і прибудинкової території.

Однак, приймаючи доводи скаржника щодо відсутності такого платника у наданих позивачем квитанціях, як ОСОБА_2 , тоді як платниками зазначені ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , колегія суддів наголошує, що у позивача відсутнє право вимоги до іншого співвласника квартири навіть зі стягнення з нього наведених вище витрат по оплаті житлових послуг у відповідності до його частки у спільному майні, оскільки позивачем жодним письмовим доказом не доведено про понесення таких витрат саме нею особисто.

За таких обставин, враховуючи відсутність порушеного відповідачем майнового права ОСОБА_2 , колегія суддів доходить висновку, що зазначені вище фактичні обставини виключають можливість задоволення вимог ОСОБА_2 і в цій частині позову.

Таким чином, суд першої інстанції, в порушення норм як матеріального, так і процесуального права, не з`ясував фактичних обставин, які мають істотне значення для розгляду цієї справи, дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .

Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, приймаючи повністю доводи скаржника як належні та обґрунтовані, наголошує ще і на тому, що відповідно до міжнародного та європейського права з прав людини поняття доступу до правосуддя зобов`язує держави гарантувати право кожної особи на звернення до суду (за певних обставин, до альтернативного органу вирішення спорів), з метою отримання юридичного захисту, у разі якщо права особи були порушені. Таким чином, це також право, яке допомагає особі домогтися реалізації своїх прав.

Доступ до правосуддя охоплює низку людських прав, а саме: право на справедливий суд згідно зі статтями 6 ЄКПЛ та 47 Хартії основних прав ЄС і право на ефективний засіб правового захисту згідно зі статтями 13 ЄКПЛ та 47 Хартії.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не з`ясовані у повній мірі обставини справи, невірно надано правову оцінку як викладеним у позові обставинам та письмовим доказам, так і встановленим обставинам в судовому засіданні, що є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового із повною відмовою у задоволенні позовних вимог позивача.

Крім цього, скаржник оскаржує і додаткове рішення суду першої інстанції від 03 квітня 2025 року, яким з нього на користь ОСОБА_2 стягнуто витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, наголошуючи і на тому, що він не був належним чином повідомлений і про розгляд заяви ОСОБА_2 щодо стягнення витрат на правничу допомогу, яка не заявляла про такі витрати протягом розгляду справи.

Колегія суддів відзначає, що у позові ОСОБА_2 відзначила, що вона очікує понести витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн (а.с.5), та просила стягнути судові витрати з відповідача.

Колегія суддів наголошує, що враховуючи позицію Верховного Суду, викладену у постанові від28 вересня 2023 року у справі 686/31892/19, розмір відшкодування витрат на правничу допомогу визначається у відповідності до фактично наданих адвокатом робіт.

Так, Верховний Суд зазначив, що при визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Такий же правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Як встановлено колегією суддів, враховуючи характер спірних правовідносин, позивач не довела порушеного свого майнового права, чого суд першої інстанції не встановив, дійшовши помилково про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, тому такі витрати, як правнича допомога, за висновками Європейського Суду та положеннями ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не були у позивача фактичними та неминучими, а їх розмір — обґрунтованим.

Разом з цим колегія суддів відзначає, що судом першої інстанції заява про ухвалення додаткового рішення розглянута в порядку загального позовного провадження, що передбачає обов`язковий виклик учасників справи в засідання у передбачений ст.128 ЦПК України спосіб.

Вимогами ч.4 ст. 270 ЦПК України передбачено, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Разом з цим належить звернути увагу на вимоги ч.2 ст. 128 ЦПК України, де зазначено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою.

Враховуючи встановлений судом першої інстанції попередній порядок розгляду справи за правилами загального позовного провадження, що відбувається за обов`язковою участю сторін та їх належним повідомленням про такий розгляд, хоча їх неявка при розгляді заяви про ухвалення додаткового рішення у такому провадженні не перешкоджає розгляду заяви, суд першої інстанції допустив процесуальне порушення, яке виразилось у неповідомленні учасників справи про розгляд такої заяви, оскільки матеріали справи не містять жодного повідомлення, повістки, оголошення, тобто передбаченого ст. 128 ЦПК України способу повідомлення та виклику відповідача в судове засідання, щоб надавало йому можливість за бажанням прийняти участь при розгляді заяви сторони позивача про ухвалення додаткового рішення, що і позбавило відповідача на подання заперечень чи заяви про зменшення таких витрат, як то передбачено порядком загального позовного провадження.

Так, матеріали справи містять лише паперову загальну судову повістку-повідомлення для сторін (а.с.135 Том І) та довідку про отримання документів в ЕС надісланих лише для адвоката позивача — Медведевої К.О., однак жодного письмового доказу того, що відповідач був обізнаний про такий розгляд заяви відповідача про ухвалення додатково рішення, матеріали справи не містять, що є процесуальним порушенням у розгляді судом першої інстанції та тягне за собою застосування колегією суддів вимог ст. 376 ЦПК України та безумовне скасування додаткового рішення у справі з відмовою у задоволенні таких вимог ОСОБА_2 за недоведеністю їх необхідності та неминучості, а відтак, і віднесення за положеннями ст. 141 ЦПК України, таких витрат на рахунок позивача.

Також стягнутий зі ОСОБА_1 на користь держави за заочним рішення суду першої інстанції судовий збір у розмірі 1545,24 грн належить переглянути, в силу ч.13 ст. 141 ЦПК України, та віднести на рахунок позивача, враховуючи встановлення колегією суддів відсутності порушеного права позивача та відмови у задоволення позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Боднарчук Михайло Михайлович — задовольнити.

Заочне рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 березня 2025 року та додаткове рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 03 квітня 2025 року— скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення витрат на утримання майна — відмовити.

Судові витрати у вигляді судового збору віднести за рахунок держави.

Витрати ОСОБА_2 , пов`язані з отриманням професійної правничої допомоги, віднести на рахунок позивача.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “14” січня 2026 року.

Повний текст постанови складено “26” січня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: Т.П. Красвітна

М.О.Макаров