Рішення від 15 січня 2026 р. у справі №173/575/25 — Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 173/575/25

Провадження №2/173/62/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

16 січня 2026 року м. Верхньодніпровськ

Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області в складі

головуючого судді Кожевник О.А.,

за участю секретаря судового засідання Голованьової К.С,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представник відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши в приміщенні Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області матеріали позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно

ВСТАНОВИВ:

До Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 27 жовтня 2007 року між та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб у виконавчому комітеті Дніпровської селищної ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, актовий запис № 26.

Однак, сімейне життя у ОСОБА_4 з ОСОБА_2 не склалося та 13 лютого 2020 року на підставі рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області шлюб розірвано.

На теперішній час спільні з Відповідачем діти проживають разом з позивачем, він їх утримує, а відповідач сплачує аліменти.

12 січня 2021 року Верхньодніпровським районним судом Дніпропетровської області ухвалено рішення по цивільній справі №173/493/20 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про розподіл майна придбаного в період шлюбу та визнання права власності на майно і зустрічною позовною заявою, ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання особистою приватною власністю майна, придбаного в період шлюбу, яким позовні вимоги за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про розподіл майна придбаного в період шлюбу та визнання права власності на майно і за зустрічною позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання особистою приватною власністю майна, придбаного в період шлюбу задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Визнано 3/4 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_6 .

В порядку поділу спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_6 визнано за ОСОБА_4 право власності на 3/8 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 , припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_4 і ОСОБА_6 на 3/4 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 5/8 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_6 право власності на 3/8 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що після ухвалення Верхньодніпровським районним судом Дніпропетровської області рішення від 12 січня 2021 року він неодноразово вживав заходи щодо подальшого поділу майна в добровільному порядку, оскільки володіти, користуватись, розпоряджатись спірним будинком вони з відповідачем не можуть, проживати разом після розірвання шлюбу також не можуть. Сторони вже створили нові сім`ї, однак відчужувати спірний будинок без згоди один одного вони не можуть, як і не можуть реєструвати членів своєї сім`ї у спірному будинку без згоди один одного.

Відповідно до автоматизованого розподілу справ справа надійшла в провадження судді Кожевник О.А.

Ухвалою судді Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області Кожевник О.А. від 10 березня 2025 прийнято заяву та відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження з викликом сторін у підготовче засідання.

Ухвалою судді Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області Кожевник О.А. від 04 квітня 2025 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача посилався на обставини викладені в позовній заяві, зазначив, що у власності відповідача є ще дві квартири, а частка у спільному майні є незначною.

Відповідач в судовому засіданні зазначила, що будинок утримується виключно її сім`єю, іншого майна вона не має, а всі речі, які вважав необхідними позивач виніс з будинку. Вказала на те, що у володінні позивача є інше житло, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Посилалася на те, що будинок можливо поділити, а висновок БТІ не є належним доказом, як і оцінка, оскільки містить тільки оцінку будинку, без земельної ділянки. Відповідач зазначила, що вся заборгованість зі сплати комунальних платежів створена штучно позивачем, шляхом, зокрема, пошкодження електродротів, механічного пошкодження газових труб та факту прописки позивачем всієї своєї родини у спірному будинку, без її відома, що призвело до збільшення розміру комунальних платежів. На даний час, за доводами відповідача, будь-яка заборгованість відсутня.

У своєму відзиві відповідач заперечувала проти задоволення позовної заяви, виходячи з її необґрунтованості та зазначила, що розмір її заробітної плати після усіх відрахувань складає в середньому 4000 грн., а в рамках виконавчого провадження № 72148030 про стягнення з неї на користь ОСОБА_4 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 18 392,40 грн., державним виконавцем 24.10.2023 винесено постанову та накладено арешт на належні відповідачу на праві власності 3/8 частини житлового будинку, на які претендує позивач. Відповідач зазначає, що в будинку проживає її чоловік та повнолітній син, який також не має іншого житла, а тому втрата нерухомості завдасть шкоди усій їх родині.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку , встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України.

За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені, невизнані або оспорювані особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених, невизнаних або оспорюваних суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, дійшов таких висновків.

Судом встановлено такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належав на підставі спільної часткової власності ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , що підтверджується копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно за № 15734220 від 29 серпня 2007 року.

24 грудня 2012 грудня до Державного реєстру правочинів внесено відомості про правочин № 5407948 на підставі Договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори 24 грудня 2012 року, між ОСОБА_8 і ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_4 з іншої.

Відповідно до копії рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2020 року у справі № 173/2838/19 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 розірвано.

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про розподіл майна придбаного в період шлюбу та визнання права власності на майно і за зустрічною позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання особистою приватною власністю майна, придбаного в період шлюбу задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , право особистої приватної власності на 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , житловою площею 32.6 кв. м. загальною площею 65.3 кв.м. на земельній ділянці площею 1193 кв. метрів. Визнано 3/4 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 , житловою площею 32.6 кв. м. загальною площею 65.3 кв.м. на земельній ділянці площею 1193 кв. метрів, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , і ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ШН НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 5/8 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_6 право власності на 3/8 частини житлового будинку під номером 10.

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2023 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визначення місця проживання дитини з батьком задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 04 червня 2024 року звільнено ОСОБА_4 від сплати аліментів на користь ОСОБА_5 на утримання сина - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що стягувалися на підставі судового наказу Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області № 173/2331/19 від 08 жовтня 2019 року та рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2022 року, припинивши їх стягнення з дати набрання рішенням законної сили.

Із Акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї вбачається, що сім`я позивача ОСОБА_4 проживає за адресою: АДРЕСА_2 та крім позивача за вказаною адресою проживає його дружина ОСОБА_12 , діти ОСОБА_13 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .

На даний час з ОСОБА_2 стягуються аліменти на користь ОСОБА_4 аліменти на утримання дітей – ОСОБА_11 та ОСОБА_10 .

Відповідно до Акту звіряння № 23-364/522000174776 від 31.12.2023 заборгованість ОСОБА_9 за споживчі послуги електричної енергії станом на 31.12.2023 складала 21998 грн. 32 коп.

За довідкою № 252 від 09.11.2022 борг за доставку природного газу складав 1348 грн. 20 коп.

Як вбачається з рахунку за спожитий природний газ за вересень 2022 року загальна заборгованість складає 7845 грн. 79 коп. Згідно з рахунком № 0320300026 від 09.11.2022 до сплати за спожитий природний газ 4706 грн. 14 коп. З чого можна зробити висновок, що відповідач сплачувала заборгованість за послуги газопостачання.

Варто зазначити, що зазначені квитанції та довідки датуються 2022 – 2023 роками. На момент розгляду справи матеріали останньої не містять доказів щодо наявності заборгованості або даних по сплаті останньої.

Матеріали справи містять письмове повідомлення позивача до відповідача щодо наміру продати свою частку у розмірі 5/8 частини житлового будинку під номером АДРЕСА_1 та пропозиції викупу вказаної частки.

Відповідно до довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 25 лютого 2025 року вартість житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 – 338023 грн. 94 коп., за часткою відповідача (24,24 кв.м.) – 126771 грн. 92 коп.

Згідно з ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, але відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійснені своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Статтею 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364 ЦК України дає підстави для висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 545/3753/16-ц, провадження № 61-40289св18.

Як вбачається з висновку від 03 березня 2025 року виданого ТОВ «Верхньодніпровське БТІ» щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна, житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено неможливість поділу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Відповідно до Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 № 55, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.07.2007 за № 774/14041, пункт 2.6 якої передбачає, що висновок щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна (додаток 1), повинен містити такі дані: а) кому належить об`єкт нерухомого майна; б) на підставі яких правовстановлювальних документів; в) повну технічну характеристику об`єкта нерухомого майна; г) фактичне користування будинками (приміщеннями), будівлями та спорудами між співвласниками; ґ) який документ підтверджує право власності (користування) земельною ділянкою; д) склад новоутворених об`єктів нерухомого майна і їх адреси; е) пропозиції щодо можливих розмірів земельних ділянок, що закріплюються за новими (виділеними) об`єктами з урахуванням обмежень (обтяжень) на використання земельних ділянок відповідно до затвердженої містобудівної документації та земельного законодавства (варіанти поділу додаються).

Таким чином допустимим доказом щодо технічної можливості здійснення поділу майна в натурі та виділ часток зі спільної часткової власності в окремі об`єкти нерухомого майна є відповідний експертний висновок про технічну можливість поділу.

За приписами ст. 102 ЦПК України висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Згідно з ч. 6, 7 ст. 102 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

Враховуючи викладене, суд вважає, що висновок ТОВ «Верхньодніпровське БТІ», про технічну неможливість поділу об`єкта нерухомості від 03 березня 2025 року, є неналежним доказом, оскільки вказаний висновок не містить переліку питань поставлених на вирішення експерта, методів та засобів дослідження, матеріалів на підставі яких здійснено та зроблено висновок про технічну неможливість поділу, повної технічної характеристики об`єкта нерухомого майна, відомостей про фактичне користування будівлями та спорудами між співвласниками та не містить відомостей, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо не правдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду. Вказане в свою чергу є самостійною правовою підставою для визнання вказаного документу неналежним засобом доказування, згідно правової позиції викладеної в Постанові ВП ВС від 18/12/2019 у справі № 522/1029/18.

Водночас, суд зазначає, що при заявлені клопотання представником відповідача про призначення експертизи у справі, яку потім було відкликано, представником позивача надавалися заперечення щодо проведення останньої, посилаючись на висновок, наданий ТОВ «Верхньодніпровське БТІ».

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).

Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3).

Водночас, посилання позивача на незначну частку відповідача, в розумінні ст. 365 ЦК України, суд не бере до уваги, оскільки із загальної площі житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка складає площу 65,30 кв.м. - 3/8 частини становить 24,49 кв.м. (65 * 3 : 8), а з 5/8 частини позивача – 40,81 кв. м. (65,30 * 5 : 8), а отже різниця між частками 16,32 кв. м. Тобто частка відповідача менша, але не може визначатися як незначна.

У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) Конституційний Суд України зазначив, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та виснував таке: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін. Такий правовий висновок міститься у п. 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 (провадження № 14-96цс25).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (Larkos v. Cyprus) від 18 лютого 1999 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Наведені вище критерії, сформульовані в практиці ЄСПЛ, підтверджують, що втрата єдиного житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Таке втручання допускається лише за умови, що воно переслідує легітимну мету, є пропорційним та супроводжується достатніми процесуальними гарантіями, зокрема можливістю незалежного суду оцінити співмірність заходу з урахуванням конкретних обставин справи.

Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом (п. 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 (провадження № 14-96цс25)).

Водночас, в судовому засіданні не знайшло свого підтвердження доводи позивача щодо наявності у володінні відповідача іншого нерухомого майна. Посилання позивача на преюдиційний факт, встановлений рішенням суду, суд не приймає до уваги, оскільки з контексту рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2021 року вбачається, що висновки стосовно наявності іншого майна у володінні саме родини відповідача ОСОБА_2 зроблено виключно із показів свідків. Крім того, у вказаному рішення судом встановлено, що «свідки кожної сторони надавали показання, які є вигідними для сторони, яку вони представляли…».

Однак, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що у відповідача наявне інше майно або достатні статки, які б свідчили про можливість забезпечення її житлових потреб іншим способом. Таким чином, у разі відчуження житлового будинку, власником 3/8 частини якого вона є, відповідач фактично буде позбавлена можливо єдиного житла, що суперечить принципам справедливості, розумності та пропорційності втручання у право власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву зазначено, що вона вимушена залишитися у спірному будинку, оскільки іншого житла вона не має. А запропонована позивачем вартість частки житла не дасть їй змогу придбати інше житло та призведе до заподіяння їй та її сім`ї істотної шкоди.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

Таке тлумачення відповідає сталій судовій практиці Верховного Суду щодо застосування статті 365 ЦК України про примусове припинення частки у спільному майні.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17.

Суд зазначає, що вартість житлового будинку, визначеної позивачем сформована за допомогою «Єдиної бази», що функціонує на підставі Наказу Державного фонду майна України «Про затвердження Порядку ведення єдиної бази даних звітів про оцінку» від 17.05.2018 № 658, яка не є результатом проведення судової або оціночної експертизи у розумінні процесуального законодавства. Зазначена вартість сформована виключно шляхом автоматизованого формування електронної довідки відповідно до Порядку ведення Єдиної бази даних звітів про оцінку, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 17.05.2018 № 658, який має на меті забезпечення податкового обліку та обчислення доходу фізичних осіб у випадках відчуження нерухомого майна. Така довідка не містить дослідження технічного стану об`єкта, аналізу ринкових умов, індивідуальних характеристик майна та не відповідає вимогам, що ставляться до експертного висновку, а відтак не може вважатися належним і допустимим доказом дійсної ринкової вартості спірного об`єкта нерухомості у межах даної справи.

Реальна (ринкова) вартість житлового будинку може бути достовірно визначена виключно за результатами проведення відповідної судової будівельно-оціночної експертизи, виконаної експертом, який має спеціальні знання та діє відповідно до вимог процесуального законодавства України.

Статтею 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Отже позивачем не наведено будь-яких правових підстав для припинення права спільної часткової власності і визнання за ним права власності.

Дослідивши та оцінивши у сукупності всі наявні у матеріалах справи докази, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності та достатності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а подані докази не підтверджують заявлені вимоги у розумінні норм процесуального законодавства. За таких обставин суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати покладаються на позивача.

За приписами ч. 2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Відповідно до квитанції № 2327677511 позивачем перераховано грошові кошти у вигляді застави в розмірі 126771, грн. 92 коп., враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог суд дійшов висновку про необхідність повернення позивачу зазначених грошових коштів.

Керуючись ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно відмовити у повному обсязі.

Повернути ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 суму в розмірі 126771 грн. 92 коп. сплачених на депозитний рахунок Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області відповідно до квитанції № 2327677511 від 05 березня 2025 року.

Понесені судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з моменту складання повного тексту рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У випадку подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду .

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 26 січня 2026 року.

Суддя О.А. Кожевник