Постанова від 25 січня 2026 р. у справі №367/875/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2026 року м. Київ

Унікальний номер справи № 367/875/25

Апеляційне провадження № 22-ц/824/3733/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.

суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні) апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Шестопалової Я.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, -

в с т а н о в и в :

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання сина ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти розмірів прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з 17 червня 2023 року і до 13 лютого 2024 року включно, а також стягнути з відповідача всі судові витрати (а.с. 1-6).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 25 жовтня 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Пролетарському відділі реєстрації актів громадянського стану м. Донецька за актовим записом № 481. Шлюб виявився невдалим, сімейне життя не склалося через відсутність між сторонами взаєморозуміння та був розірваний рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 20 лютого 2024 року

За час шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 .

Позивачка вимушена була покинути рідну домівку та влаштовуватися на новому місці через повномасштабне вторгнення рф, що є стресом не лише для неї, але і для дитини. Та, незважаючи на це, позивачка робить все від неї залежне для моральної підтримки та матеріального забезпечення сина.

Позивач повідомила, що син ОСОБА_4 мешкає з нею. Виховання та догляд за дитиною здійснює виключно мати, яка утримує та забезпечує дитину всім необхідним. Батько дитини належної матеріальної допомоги не надає. Позивачка, незважаючи на важкий час для себе та дитини в цілому, самотужки сприяє всебічному розвитку дитини.

Вказала, що позивачка з відповідачем домовилися в усному порядку, як обидва батьки, забезпечувати дитині належні умови проживання та розвитку. Періодично відповідач надавав необхідну матеріальну допомогу. Востаннє грошові кошти від відповідача позивачка отримала у червні 2023 року. Зважаючи на те, що відповідач надавав кошти не як домовлено, але надавав, позивачка тривалий час сподівалася на те, що відповідач виконуватиме взяті на себе зобов`язання, але з поведінки і відсутності грошових надходжень позивачці стало зрозуміло, що ОСОБА_2 не має наміру надавати матеріальну підтримку дитині.

З цього слідує, що відповідач, не зважаючи на домовленість, ухиляється від виконання своїх обов`язків щодо утримання спільної дитини. Разом з тим, дитині повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Відповідач, не надаючи матеріальної підтримки сину, тим самим позбавляє свою ж дитину на достатній рівень життя.

Також вказано у позовній заяві, що відповідач зобов`язаний утримувати власну дитину до повноліття, створювати необхідні умови для розвитку та життя нарівні з позивачем, але даного обов`язку не виконує. Про невиконання відповідачем свого обов`язку батька говорить відсутність грошових переказів з червня 2023 року, що вбачається з банківської виписки. Окрім цього, позивачка тривалий час вела переписку з відповідачем, з якої слідує, що він не має наміру виконувати обов`язки батька відносно ОСОБА_4 .

Враховуючи, що потреби дитини ростуть, а відповідач не реагує жодним чином на взяті на себе обов`язки як батька, позивачка вимушена була звертатися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів.

Так, ОСОБА_1 зверталася до Ірпінського міського суду Київської області 30 жовтня 2024 року та 02 січня 2024 року із заявою про видачу судового наказу. Звернутися саме до цього суду спонукало позивачку те, що при подачі позову про розірвання шлюбу, де позивачем виступав ОСОБА_2 , відповідач вказав фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , так як є внутрішньо переміщеною особою і таке звернення сприяло б швидшому розгляду заяви. Та, незважаючи на це, позивачка отримала ухвалу про відмову у видачі судового наказу.

Зважаючи на те, що оскарження ухвал потягнув би значний період часу позивачкою було прийнято рішення щодо звернення із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів з відповідача на ОСОБА_4 до Дзержинського міського суду Донецької області в надії, що нічого не відбудеться непередбаченого і заяву буде розглянуто швидше, ніж апеляційну скаргу у Київському апеляційному суді, адже останній має значне навантаження.

26 квітня 2024 року Дзержинський міський суд Донецької області видав судовий наказ, відповідно до якого було стягнуто з ОСОБА_2 на утримання сина аліменти, починаючи з 14 лютого 2024 року.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області 03 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів відмовлено(а.с. 75-79).

Не погодившись із заочним рішенням міського суду, 15 жовтня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шкварко А.В. в поданій апеляційній скарзі просив скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 жовтня 2025 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі (а.с. 85-88).

В обґрунтування апеляції зазначено, що у відповідача не було добровільної сплати аліментів, про що свідчить те, що позивачка зверталася 02 січня 2024 року і 30 жовтня 2024 року до суду із заявами про видачу судового наказу про стягнення аліментів, де отримала ухвали про відмову у видачі судового наказу.

Відповідач фактично не надавав добровільно коштів на утримання дитини та не утримував її, що свідчить про ухилення відповідача від виконання обов`язку як батька, а тому позивачка змушена була звертатися до суду, з метою отримання аліментів.

Факт звернення позивачки до суду із заявами про видачу судового наказу про стягнення аліментів свідчить про вжиття заходів для отримання коштів на утримання дитини. Однак суд першої інстанції цю обставину проігнорував, чим порушив вимоги ст. 191 СК України.

Позивачка не заперечує, що до моменту звернення до суду із заявами про видачу судового наказу про стягнення аліментів відповідач періодично перераховував окремі грошові кошти на утримання дитини. Суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що з довідки про рух коштів по картці, долученої до позовної заяви, вбачається відсутність умислу відповідача на ухилення від сплати аліментів, а також про те, що відповідач періодично перераховував кошти на утримання дитини. Факт окремих платежів, нерегулярних, недостатніх перерахунків відповідачем коштів не свідчать про належне і систематичне виконання обов`язку щодо утримання дитини, а також не спростовує наявності ухилення відповідача від належного виконання батьківського обов`язку.

Позивачка, діючи добросовісно, тривалий час сподівалася на добровільне виконання відповідачем домовленостей, однак поведінка відповідача та відсутність матеріальної підтримки свідчать про відсутність наміру надавати утримання дитині та ухилення від виконання свого батьківського обов`язку щодо утримання дитини.

Вона переконана, що судом першої інстанції не надано належної та достатньої уваги доказам, які наявні у матеріалах справи та підтверджують обґрунтованість позовних вимог.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

При цьому, суд апеляційної інстанції забезпечив право відповідача подати відзив (заперечення) на апеляційну скаргу, направивши відповідне поштове повідомлення 12 листопада 2025 року, проте поштове повідомлення повернулося із відміткою працівника пошти «адресат відсутній», заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили (а.с. 100, 103-104).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Відповідно до частини першої ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

У справі GORYACHYY v. Ukraine (№ 43925/18 рішення в цій справі ухвалене Комітетом 24 лютого 2022 року, оприлюднене 15 вересня 2022 року та є остаточним), Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) зауважив, що згідно з національним законодавством апеляційний суд мав обов`язок повідомити заявника про майбутню апеляцію та запропонувати йому викласти свої доводи. На відміну від багатьох інших справ, розглянутих ЄСПЛ, де у відповідних матеріалах не було доказів того, що належна кореспонденція була надіслана заявникам (див., наприклад, «Стрижак проти України», № 72269/01, § 39, 8 листопада 2005 року; Hudakova and Others v. Slovakia,№ 23083/05, §§ 30-32, 27 квітня 2010 року; і Лазаренко та інші, згадане вище, §§ 36 і 43), у цій справі докази, надані сторонами, показали, що 04 квітня 2016 року апеляційний суд справді надіслав заявнику рекомендованим листом повідомлення про апеляційну скаргу відповідача. Отже, виявляється, що національний суд належним чином дотримався вимоги, встановленої національним процесуальним законодавством.

ЄСПЛ також зазначив, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи (наприклад, згадане вище рішення у справі Лазаренко та інші, § 37, і, у контексті статті 8 Конвенції, Foley v. the United Kingdom (dec.), №39197/98,вересня 2001 року).

Інакше кажучи, органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за ненадіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви заявника про те, що його права за пунктом 1 статті 6 Конвенції були порушені (Yeremeyev v. Ukraine, (dec.) [Committee], №64766/12, §§ 31 і 32, 26 березня року, та Sydorenko v. Ukraine (dec.) [Committee], № 73193/12, § 32, 18 лютого 2021 року).

Таким чином, суд апеляційної інстанції вжив усіх можливих заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд справи апеляційним судом.

Відповідно до частини першої ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя.

Згідноз частиною тринадцятою ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вказане, розгляд справи здійснювався без виклику сторін у порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали позовної заяви, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається та апеляційним судом встановлено, що 25 жовтня 1997 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , виданим Пролетарським відділом реєстрації актів громадянського стану м. Донецька від 25 жовтня 1997 року, за актовим записом № 481 (а.с. 9).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_2 та ОСОБА_6 народився син ОСОБА_4 , про що видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Пролетарського районного управління юстиції у м. Донецьк Донецької області 17 грудня 2010 року за актовим записом № 866 (а.с. 10).

Згідно з довідкою від 14 жовтня 2022 року № 3216-5002235868 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_2 має фактичне місце проживання/ перебування: АДРЕСА_2 (а.с. 15).

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 06 грудня 2023 року відмовлено у видачі судового наказу за заявою ОСОБА_1 від 30 жовтня 2023 року про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини у справі № 367/8672/23 (а.с. 12-13, 63).

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 15 січня 2024 року відмовлено у видачі судового наказу за заявою ОСОБА_1 від 11 січня 2024 року про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини у справі № 367/358/24 (а.с. 11, 63 зворот).

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 20 лютого 2024 року у справі 225/2175/23 (провадження 2/225/43/2024), що набрало законної сили 22 березня 2024 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

26 квітня 2024 року Дзержинським міським судом Донецької області видано судовий наказ у справі № 225/436/24 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів доходу (заробітку) щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти розмірів прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з 14 лютого 2024 року та продовження до досягнення дитиною повноліття (а.с. 14).

Відповідно до виписки АТ «Універсал Банк» за період з 01 лютого 2022 року по 31 грудня 2023 року по рахунку № НОМЕР_3 , відкритого банком ОСОБА_1 , вбачається, що 11 червня 2022 року надійшов переказ від ОСОБА_7 у розмірі 500, 00 грн, 20 січня 2023 року - 5 000, 00 грн, 26 січня 2023 року - 1 000, 00 грн, 01 березня 2023 року - 10 000, 00 грн, 02 березня 2023 року - 10 000, 00 грн, 06 березня 2023 року - 5 000, 00 грн, 07 березня 2023 року - 5 000, 00 грн, 09 квітня 2023 року - 5 000, 00 грн, 10 квітня 2023 року - 5 000, 00 грн, 11 квітня 2023 року - 1 000, 00 грн, 15 червня 2023 року - 5 000, 00 грн, 16 червня 2023 року - 3 500, 00 грн (а.с. 16).

22 квітня 2022 року ОСОБА_1 та син ОСОБА_8 отримали посвідки №№ НОМЕР_4 , НОМЕР_5 на проживання в окрузі Бернкастель-Віттліх, м. Віттліх, у Німеччині (а.с. 21-26).

Статтею 51 Конституції України та статтею 180 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ст. 8 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України

Згідно з частиною першою, другою ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року N 789 XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Частиною другою ст. 150 Сімейного кодексу України визначено, що батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно з вимогами частини першої, другої ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто, вони обидва повинні нести обов`язок належного забезпечення своїй дитині належних умов для життя та гармонійного розвитку.

Згідно з частиною другою ст. 191 Сімейного кодексу України аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.

Тлумачення частини другої ст. 191 СК України, свідчить про те, що при зверненні до суду з позовом про стягнення аліментів за минулий час позивач має довести наступні обставини:

- вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача протягом періоду, за який позивач просить стягнути аліменти;

- неможливість одержання аліментів у зв`язку з ухиленням відповідача у цей період від їх сплати.

Обов`язковою умовою присудження аліментів за минулий час є доведеність позивачем вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача, та неможливість їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. На що неодноразово звертав увагу й Верховий Суд, зокрема, в постановах від 19 грудня 2019 у справі № 635/6268/18; від 27 січня 2020 року у справі № 672/198/19; від 29 січня 2020 року у справі № 756/14483/18.

Постановою Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа № 215/5867/17) сформовано правову позицію, про те, що частиною другою статті 191 Сімейного кодексу України передбачено, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років. Аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести такі обставини як вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача та ухилення відповідача від надання утримання дитині.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 235/101/21, від 07 грудня 2022 року у справі № 756/11185/20.

Колегія суддів зауважує, що обов`язок доказування у цій категорії справ покладено саме на позивача, отже, саме позивач має довести не лише факт направлення офіційних звернень, а факт умисного ухилення від виконання обов`язку по утриманню дітей після отримання відповідного звернення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позовні вимоги про стягнення аліментів за минулий час не підлягають задоволенню, оскільки вжиття заходів щодо отримання аліментів з відповідача, та дій останнього, направлених на ухилення від їх сплати, не підтверджено позивачем належними, допустимими і достатніми доказами.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Отже, про невиконання відповідачем свого обов`язку як батька свідчить відсутність об`єктивних доказів (грошових переказів, тощо) починаючи з 17 червня 2023 року, що підтверджується інформацією з банківської виписки позивачки, внаслідок чого вона була змушена звертатися до Ірпінського міського суду Київської області із заявами про видачу судового наказу: 30 жовтня 2023 року і 11 січня 2024 року (а.с. 2-3, 16).

Так, апеляційний суд встановив, що відповідач не надавав коштів на утримання дитини та не утримував її у заявлений період з 17 червня 2023 року по 13 лютого 2024 року включно, що свідчить про ухилення відповідача від виконання обов`язку як батька, а тому позивачка змушена була звертатися до суду, з метою отримання аліментів.

Факт звернення позивачки до суду із заявами про видачу судового наказу 30 жовтня 2023 року і 11 січня 2024 року про стягнення аліментів, підтверджується наявними у справі доказами, які свідчать про вжиття заходів позивачкою для отримання коштів на утримання дитини, проте такі докази залишились поза увагою районного суду.

За частиною першою ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У зв`язку з зазначеним, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість вимог апеляційної скарги, а тому рішення суду першої інстанції у силу вимог ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового.

Відповідно до частини шостої ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Враховуючи викладене, з ОСОБА_2 підлягає стягненню в дохід Держави 1 816, 80 грн судового збору за розгляд справи апеляційним судом.

З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 03 жовтня 2025 року - скасувати і ухвалити нове.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_6 ) аліменти на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_7 ) на утримання сина ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти розмірів прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з 17 червня 2023 року по 13 лютого 2024 року включно.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_6 ) в дохід Держави судовий збір за розгляд справи в апеляційному суді у розмірі 1 816, 80 грн.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

Є.П. Євграфова

В.В. Саліхов