Рішення від 20 січня 2026 р. у справі №569/22567/25 — Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/22567/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року м. Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Кучиної Н.Г.,

секретар судового засідання Корпесьо В.Р.,

з участю:

представника позивача Гуділіна О.О.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Мельника А.В.

розглянувши в загальному позовному провадженні в порядку відеоконференції цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптеки Фармасіті" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И В:

ТОВ "Аптеки Фармасіті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Просить стягнути з відповідача на користь ТОВ «Аптеки «Фармасіті» заборгованість в розмірі 92003,00 гривень основного боргу; стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Аптеки «Фармасіті» 3 (три) проценти річних у розмірі 90 (дев`яносто) гривень 61 копійки, нарахованих на суму боргу за період прострочення з 09 жовтня 2025 року по 20 жовтня 2025 року; стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Аптеки «Фармасіті» інфляційні втрати, нараховані на суму боргу за період прострочення з 09 жовтня 2025 року по 20 жовтня 2025 року (з обов`язковим поданням уточненого розрахунку після публікації індексу інфляції за жовтень 2025 року).

Позовні вимоги обгрунтовує тим, що 08 вересня 2025 року між ТОВ «АПТЕКИ «ФАРМАСІТІ» (далі - Позивач) та ОСОБА_1 (далі - Відповідач) було укладено акт приймання передачі матеріальних цінностей. (надалі - Акт).

Відповідно до вказаного Акта, відповідач отримала від позивача лікарські засоби (товарно-матеріальні цінності) на загальну суму 349 977,00 грн., з зобов`язанням повернути товар або грошові кошти в повній сумі, вказаній в Акті, за отриманий товар в строк до 08.10.2025. Станом на 08.10.2025 року відповідачем повернуто лише частину вказаного в Акті товару та грошових коштів на загальну суму 257 974 грн.

Відповідач фактично визнала наявність боргу, підписавши акт приймання – передачі, в якому прямо зазначено її обов`язок повернути товар або кошти направивши позивачу лист, де підтвердила отримання цінностей за актом на вказану в акті суму.

Акт є документом, що підтверджує виникнення зобов`язання відповідно до ст .ст. 11, 509, 526 ЦК України, а лист відповідача від 06.10.2025 року, в якому вона підтвердила отримання лікарських засобів на загальну суму 349 977,00 грн., підтвердженням з її боку наявності боргу

Станом на дату звернення з позовом до суду, товари на суму в розмір 92 003,00 грн. відповідачем не повернуті позивачу, сума за ці товари відповідачем не сплачена, отже у відповідача існує борг перед позивачем на суму 92 003,00 грн..

Разом з тим, оскільки відповідач порушила встановлений актом від 08.09.2025 строк та не виконала грошове зобов`язання, не неї покладається відповідальність, передбачена ст.625 ЦК України.

Згідно з цією нормою, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних простроченої суми.

Враховуючи вищезазначене, позивач просить суд у цьому позові стягнути з позивача 92 093,61 грн..

08.12.2025 року представником відповідача - адвокатом Мельником А. В. подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що уОСОБА_1 відсутня заборгованість перед ТОВ «Аптеки «Фармасіті».

З поданих до відзиву доказів, зокрема звітів про реалізацію лікарських засобів, які були передані ОСОБА_1 як представнику товариства, вбачається, що лікарські засоби, зазначені в акті приймання-передачі від 08 вересня 2025 року, були повністю реалізовані кінцевим споживачам.

Оскільки товариством фактично отримано повний обсяг грошових коштів за реалізовані лікарські засоби, підстав для визнання наявності заборгованості у ОСОБА_1 не існує, а вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що суперечать фактичним обставинам справи та нормам цивільного законодавства.

Позивач не довів факт боргу, не надав первинних документів і навіть розрахунку.Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Окрім відсутності факту заборгованості, позовні вимоги ТОВ «Аптеки «Фармасіті» є необґрунтованими також з огляду на те, що заявлена сума боргу 92 003,00 грн не підтверджена жодними належними та допустимими доказами.

У поданій позовній заяві позивач лише зазначає суму нібито існуючого боргу, однак не надає жодного розрахунку, з якого можливо встановити,з яких саме поставок або періодів виникла така сума, який перелік товарів нібито не був оплачений, яким чином позивач визначив загальну суму 92 003,00 грн, недоотримання коштів, який документ є підставою виникнення грошового зобов`язання.

Просить в позові відмовити.

18.12.2025 року представник позивача адвокат Гуділін О. О., подав відповідь на відзив у справі, у якому зазначив, що тягар доказування факту сплати лежить на відповідачці.

Представник відповідачки у відзиві стверджує, що відповідачка перерахувала всі кошти. Отже, саме вона повинна була надати суду належні підтвердження цього факту: банківські виписки; платіжні інструкції; касові документи; Z-звіти ПРРО; прибутково-видаткові ордери. Жодного з цих документів не надано.

Акти містять усі істотні умови: спір щодо існування зобов`язання відсутній. Відповідачка зобов`язалася повернути або товар, або грошові кошти.

Лист відповідачки від 06.10.2025 року підтверджує визнання боргу. У додатках до позову міститься лист, у якому відповідачка визнає отримання товару та виникнення перед позивачем зобов`язань.

Відсутність у відповідачки будь-яких первинних документів свідчить про недоведеність сплати.

30.12.2025 року представник відповідача – адвокат Мельник А.В., керуючись процесуальним правом, подав заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, у яких зауважив, що твердження позивача про покладення тягаря доказування факту сплати на відповідачку є помилковим та ґрунтується на неправильному застосуванні ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

Покладення на відповідачку обов`язку доводити факт сплати можливе лише після належного доведення позивачем існування боргу та його розміру, або у разі визнання боргу відповідачкою. У даній справі відповідачка заперечує сам факт існування заборгованості, а тому покладення на неї обов`язку доводити факт сплати є безпідставним.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що саме на позивача покладається обов`язок довести належними та допустимими доказами наявність і розмір заборгованості, а суд зобов`язаний перевірити правильність здійсненого розрахунку та оцінити докази, на яких він ґрунтується (постанова Об`єднаної палати КГС ВС від 02.10.2020 у справі № 911/19/19).

Крім того, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, обставина вважається доведеною лише тоді, коли подані докази роблять її існування більш вірогідним, ніж протилежне; припущення не можуть бути покладені в основу судового рішення (постанова ВП ВС від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).

Отже, сам факт заявленої суми боргу без належних доказів (договору, обґрунтованого розрахунку, первинних фінансових документів) не може вважатися доведеним.

Таким чином, твердження позивача про те, що тягар доказування факту сплати лежить на відповідачці, є юридично необґрунтованим, оскільки:відповідачка не визнає борг;позивач не довів ані факту заборгованості, ані її розміру, лише після такого доведення може виникати питання щодо доказування погашення боргу.

Крім того, 01.01.2026 року представник позивача адвокат Гуділін О. О., подав додаткові пояснення у яких пояснив, що факт отримання відповідачкою товару на суму 92 003,00 грн підтверджується актом приймання-передачі від 08.09.2025 р., який підписаний відповідачкою особисто та містить її волевиявлення.

Акт не оспорений та відповідно до статей 11, 204 ЦК України є належною правовою підставою виникнення зобов`язання.

Крім того, з листа відповідачки, наявного в матеріалах справи, вбачається, що вона не заперечувала існування зобов`язання, а лише зазначала, що станом на 30.09.2025 строк його виконання ще не настав. Після спливу визначеного строку зобов`язання виконано не було.

Отже, відносини між сторонами мають цивільно-правовий характер, а отримані цінності підлягають поверненню або оплаті у повному обсязі.

Ухвалою суду від 22 жовтня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у справі.( а.с. 26-27)

Ухвалою суду від 02.01.2026 року підготовче провадження у справі за позовом акціонерного товариства ТОВ «Аптеки «Фармасіті» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - закрито.( а.с.85)

Представник позивача- адвокат Гуділін О. О. в режимі відеоконференції у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив позов задовольнити.

Відповідач та представник відповідача – адвокат Мельник А. В. у судовому засіданні просили відмовити у задоволені позовних вимог.

Суд, заслухавши учасників справи та їх представників, дослідивши матеріали справи, прийшов до таких висновків.

Судом встановлено, що 08.09.2025 року між ТОВ «Апетеки «Фармасіті» та ОСОБА_2 було укладено акт приймання передачі матеріальних цінностей. ( а.с. 6)

Згідно акта вартість переданого товару становить 349 977,00 грн. та відповідачка зобов`язувалась повернути товар або грошові кошти в повній сумі, вказаній в акті, за отриманий товар в строк до 08.10.2025 року.

Акт приймання – передачі від 08.09.2025 року з однієї сторони особисто підписала відповідачка – ОСОБА_1 та з іншої сторони директор ТОВ «Апетеки «Фармасіті» Нагребецький О. О.

Позивач вказує, що станом на 08.10.2025 року відповідачем повернуто лише частину вказаного в акті товару та грошових коштів на загальну суму 257 974.00 грн.

З претензії вих № 057 від 30.09.2025 року слідує, що позивач направив на адресу ОСОБА_1 претензію про сплату боргу, в якій вказує, що станом на 30.09.2025 року залишок боргу по вказаному Акту прийому - передачі складає 92 003 грн ( а.с. 7)

Суд не погоджується з твердженням представника позивача, що лист відповідачки від 06 жовтня 2025 року підтверджує визнання боргу, оскільки, як слідує з оголошеного та оціненого в судовому засіданні листа від 06.10.2025 року, ОСОБА_1 зазначає, що «станом на 30.09.2025 року нею не було допущено порушень її зобов`язань, відтак до 08.10.2025 року у підприємства відсутні підстави вимагати повернення товару чи його вартості. Враховучи викладене, вважає претензію № 057 від 30.09.2025 року безпідставною, необгрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення. ( а.с. 9).

Позивач у позовній заяві зазначає, що на дату звернення до суду загальний розмір заборгованості відповідача за актом приймання - передачі становить 92 093,61 грн., а саме: основна сума заборгованості - 92 003,00 грн., три проценти річних від простроченої суми - 90,61 грн.

На підтвердження факту заборгованості відповідача перед позивачем, останнім до позовної заяви долучено лише акт приймання передачі від 08.09.2025 року.

Розрахунок заборгованості, документи, що підтверджують перерахунки коштів, акти звірки, інші докази, що підтверджують заборгованість позивачем не подані.

Враховуючи наведене, позивачем належним чином доведено факт та у судовому засіданні підтвердила відповідачка факт отримання від відповідача, лікарських препараторів на суму 349 977,00 грн.

З оглянутих в судовому засіданні видаткових накладних вбачається, що ТОВ "Аптеки Фармасіті" отримували від різних постачальників медичні препарати ( а.с.44-55).

Суд вважає, що позивачем не доведено факту заборгованості, оскільки позивачем не надано жодного належного розрахунку заборгованості, що унеможливлює встановлення не лише її розміру, а й самого факту її існування.

Акт приймання-передачі, претензії та відповіді на них за відсутності первинних бухгалтерських документів, актів звірки та обґрунтованого розрахунку не підтверджують існування заборгованості в сумі 92 003,00 грн, а тим більше - факту її прострочення.

При цьому суд звертає увагу на таке.

Відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України, доказування у справі має здійснюватися з дотриманням вимог щодо належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Так, стаття 78 ЦПК України визначає, що у випадках, коли законом прямо передбачено конкретний засіб доказування певних обставин, інші докази не можуть вважатися допустимими. Натомість стаття 77 ЦПК України передбачає, що докази є належними, якщо вони здатні підтвердити або спростувати обставини, що входять до предмета доказування, незалежно від їх форми.

Згідно зі статтею 79 ЦПК України, доказ вважається достовірним лише за умови, що на його підставі можливо встановити реальні обставини справи, а відповідно до статті 80 ЦПК України – лише сукупність доказів, а не окремі твердження сторони, може бути підставою для висновку про наявність чи відсутність спірних обставин.

При цьому частина перша статті 81 ЦПК України прямо покладає на кожну сторону обов`язок доводити ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Обов`язок відповідача доводити факт виконання зобов`язання (зокрема, сплати) може виникнути лише за умови, якщо позивач належними та допустимими доказами підтвердив сам факт існування боргу та його розмір, або якщо відповідач визнав відповідне зобов`язання. У ситуації, коли відповідач заперечує саму наявність заборгованості, перекладення на нього обов`язку доводити сплату суперечить засадам цивільного процесу.

Верховний Суд наголошує на тому, що на позивача покладено обов`язок довести належними та допустимими доказами наявність та розмір заборгованості, який підлягає стягненню з позичальника на користь банку, а відповідач має довести, що у нього немає такого обов`язку щодо заборгованості, яка підлягає стягненню. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19 зазначив, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19). Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 та аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Позивач не довів факт боргу, не надав первинних документів і навіть розрахунку.Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

В судовому засіданні встановлено, що заявлена сума боргу 92 003,00 грн не підтверджена жодними належними та допустимими доказами.

У поданій позовній заяві позивач лише зазначає суму нібито існуючого боргу, однак не надає жодного розрахунку, з якого можливо встановити, за який період виникла така сума, який перелік товарів нібито не був оплачений, яким чином позивач визначив загальну суму 92 003,00 грн, недоотримання коштів.

Поданий акт приймання-передачі від 08.09.2025 року не підтверджує наявності грошового боргу, а підтверджує лише факт передачі товару на вказану суму в розмірі 349 977 грн.

В судовому засіданні позивачем не доведено та судом не здобуто належних та допустимих доказів, які б підтверджували, які суми коштів були сплачені відповідачем позивачу, які лікарські засоби були повернуті ( за умови, що такі повертались), а також доказів на підтвердження суми боргу, а тому вимоги позивача є недоведеними та такими, що підлягають відхиленню.

Щодо акту приймання – передачі матеріальних цінностей від 08 вересня 2025 року, як на підставу стягнення заборгованості суд враховує таке.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що саме договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Відповідно до законодавства що регулює правовідносини у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітність, акт приймання-передачі – це юридичний документ, який офіційно фіксує факт передачі певних цінностей (товарів, послуг, документів, основних засобів тощо) від однієї сторони іншій. Він підтверджує, що одна сторона виконала свої зобов`язання, а інша прийняла їх, і є первинним бухгалтерським документом для підтвердження господарської операції.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Сам по собі акт приймання-передачі матеріальних цінностей не є достатньою підставою для стягнення заборгованості, якщо між сторонами не було укладено основного правочину (договору), на підставі якого виникає зобов`язання.

Акт приймання-передачі може бути підставою для стягнення боргу лише якщо з його змісту та інших доказів випливає, що майно передане в рамках оплатних відносин (фактичного договору).

Отже, сам позов про стягнення грошової суми з ОСОБА_1 ґрунтується виключно на акті приймання-передачі матеріальних цінностей. Водночас згідно з усталеною судовою практикою, акт приймання-передачі, що не пов`язаний із відповідним правочином (договором) або не містить вичерпного змісту про волевиявлення сторін щодо платності передачі, не є самостійною підставою для виникнення грошового зобов`язання та стягнення боргу. У схожих правовідносинах Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що правова природа акта визначається його змістом та навколишніми обставинами. (Огляд судової практики КГС/Верховного Суду).

В судовому засіданні жодних доказів на підтвердження факту часткового пагашення заборгованості, а саме банківських виписок, платіжних інструкцій, касових документів, прибутково-видаткових ордерів суду не надано, і суд не може належним чином встановити, які суми оплати були здійсненні та яка наразі існує заборгованість.

Постанови КГС ВС у справах № 918/370/18, № 927/352/18, 927/211/22, на які покликається представник позивача не підлягають до застосуванню у вказаній справі, оскільки є нерелевантними з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що правові висновки підлягають застосуванню виключно у разі подібності правовідносин, яка визначається з урахуванням предмета спору, підстав позову, встановлених фактичних обставин та норм матеріального права (зокрема, постанови ВП ВС від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19).

Справи, на які посилається позивач, а саме у справі № 918/370/18 предметом спору було визнання провочину недійсним, щодо внесення майна до статутного капіталу, у справі № 927/352/18 спір стосувався визнання недійсним рішення загальних зборів, оформлене протоколом та актом - прийому передачі майна, а у справі № 927/211/22 спір стосувався стягнення боргу на підставі укладеного договору купівлі- продажу. У жодній із вказаних справ лише акт - прийому передачі майна не був підставою для стягнення заборгованості.

Натомість у даній справі позов заявлено про стягнення грошової заборгованості виключно на підставі акта приймання-передачі, без доведення існування договору чи іншого правочину, який би породжував грошове зобов`язання.

За таких обставин відсутні правові підстави для застосування наведених позивачем правових позицій Верховного Суду, а заявлені вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що саме на позивача покладається обов`язок довести належними та допустимими доказами наявність і розмір заборгованості, а суд зобов`язаний перевірити правильність здійсненого розрахунку та оцінити докази, на яких він ґрунтується (постанова Об`єднаної палати КГС ВС від 02.10.2020 у справі № 911/19/19).

Крім того, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, обставина вважається доведеною лише тоді, коли подані докази роблять її існування більш вірогідним, ніж протилежне; припущення не можуть бути покладені в основу судового рішення (постанова ВП ВС від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).

Отже, сам факт заявленої суми боргу без належних доказів (договору, обґрунтованого розрахунку, первинних фінансових документів) не може вважатися доведеним.

В судовому засіданні позивачем не надано належного та зрозумілого розрахунку заборгованості, що унеможливлює встановлення як самого факту боргу, так і його розміру.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, належними доказами на підтвердження заборгованості є первинні бухгалтерські документи, оформлені відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», з яких можливо встановити підстави виникнення зобов`язання, період та розмір заборгованості.

Надані позивачем акт приймання-передачі, претензії та листування сторін, за відсутності розрахунку заборгованості, актів звірки, первинних бухгалтерських документів,не підтверджують наявність у відповідачки заборгованості саме у сумі 92 003,00 грн, а також не доводять факту її прострочення.

Отже, сам по собі факт заявлення певної суми боргу без належних документальних підтверджень не може вважатися доведеним. Вимоги, які ґрунтуються виключно на припущеннях або непідтверджених розрахунках, не відповідають вимогам процесуального закону та принципу справедливого судового розгляду, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем не підтверджено належними доказами розміру заборгованості, яку необхідно сплатити відповідачу, суд вважає за необхідне в позові відмовити.

Керуючись ст. 3, 4, 10 - 13, 81, 89, 141, 258, 259, 263 - 265, 268, 272, 273, 352 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Аптеки Фармасіті" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Рівненського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Аптеки Фармасіті", місцезнаходження: 03115, м. Київ, вул. Верховинна 6, літ А; ЄДРПОУ 38272238.

Відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .

Повний текст рішення складено 27.01.2026.

Суддя Н. Г. Кучина