Рішення від 26 січня 2026 р. у справі №240/26570/25 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2026 року м. Житомир справа № 240/26570/25

категорія 112030700

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

установив:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, В/ч НОМЕР_1 ), у якому просить:

визнати протиправними дії щодо неповного нарахування та виплати грошового забезпечення (в т.ч. додаткової винагороди) ОСОБА_1 , як сину безвісти зниклого батька - старшого стрільця-оператора ІНФОРМАЦІЯ_2 солдата ОСОБА_2 , 1974 р.н.;

зобов`язати здійснювати виплату грошового забезпечення військовослужбовця, який зник безвісти, солдата ОСОБА_2 , 1974 р.н., його синові - ОСОБА_1 ;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 100% грошове забезпечення зниклого безвісти солдата ОСОБА_2 , починаючи з 28 травня 2023 року з урахуванням раніше виплачених сум.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що як єдиний законний син військовослужбовця зниклого безвісті, має право на отримання в повному обсязі грошового забезпечення та підвищеної додаткової винагороди такого військовослужбовця за весь період перебування його у полоні. Однак відповідач протиправно, на його переконання, не проводить нарахування та виплату таких з 28 травня 2023 року.

Ухвалою суду від 21 листопада 2025 позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.

01 січня 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 24 липня 2024 року № 2588 «Про виплату грошового забезпечення сім`ям безвісти зниклих військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 », ОСОБА_1 , який є повнолітнім сином зниклого безвісти військовослужбовця ОСОБА_2 , наказано здійснювати виплату грошового забезпечення у розмірі 100%. У зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» від 08 жовтня 2024 року №3995-IX, який введений в дію 01 лютого 2025 року, пункт 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» викладено в новій редакції. З огляду на зміну нормативно-правового регулювання у відповідача виникла необхідність в уточненні кола осіб, яким буде здійснюватися виплата частки грошового забезпечення належного військовослужбовцю ОСОБА_2 з 01 лютого 2025 року, що обумовило направлення позивачу 03 січня 2025 року за вих. №144 повідомлення про роз`яснення норм Закону України №3995-IX. У зв`язку з тим, що позивач не надав документального підтвердження того, що безвісти зниклий військовослужбовець ОСОБА_2 є його законним представником, позивачу з 01 лютого 2025 року припинено виплату грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_2 . Додатково зауважує, що правовідносини, які виникли між позивачем і відповідачем щодо виплати грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця, які виникли з 28 травня 2023 року, тобто до внесення змін до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» Законом України №3996-ІХ, після набрання чинності таких змін, тобто з 01 лютого 2025 року, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення осіб (у письмовому провадженні).

Суд установив, що штаб старшина ОСОБА_2 проходить військову службу у В/ч НОМЕР_1 .

Наказом командира В/ч НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 10 липня 2023 року №325 «Про результати службового розслідування за фактом зникнення безвісті військовослужбовців військової служби за мобілізацією солдата ОСОБА_2 та сержанта ОСОБА_3 » ОСОБА_2 вважається зниклим безвісті за особливих обставин під час виконання службових (бойових) завдань за призначенням із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із збройною агресією російської федерації проти України з 28 травня 2023 року.

Наказом командира В/ч НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 24 липня 2024 року №2588 «Про виплату грошового забезпечення сім`ям безвісті зниклих військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 » наказано начальнику служби - головному бухгалтеру фінансово-економічної служби здійснювати виплату належного грошового забезпечення військовослужбовцям, які вважаються захопленими у полон або заручниками, а також зниклими безвісті у розмірі 100% всіх видів грошового забезпечення членам їх сімей, зокрема позивачу.

Згідно витягу з розрахунково-платіжних відомостей на виплату грошового забезпечення, додаткової винагороди військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу під час дії воєнного стану та інших видів грошового забезпечення на старшого солдата ОСОБА_2 за період з 01 травня 2023 року по 28 лютого 2025 року до червня 2024 року відбувалося депонування грошового забезпечення, а у липні 2024 року проведена виплата позивачу всієї депонованої на той момент суми грошового забезпечення у розмірі 1666312,19 грн. У подальшому грошове забезпечення батька позивачу виплачувалося в поточному місяці за минулий. Наведене також підтверджується копією платіжної інструкції №6358 від 29 липня 2024 року, наданої відповідачем, та копією банківської виписки, наданої самим позивачем.

03 січня 2025 року листом №144 відповідач повідомив позивача про прийняття 08 жовтня 2024 року Закону України «Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» №3995-ІХ (далі - Закон України №3995-ІХ). Також зауважено, що позивач згідно відповідних змін може отримати тільки 20% грошового забезпечення свого батька, якщо такий є його законним представником та відсутні особи, зазначені у абзаці 4 частини 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

З огляду на ненадання позивачем документів, які б підтверджувати, що батько є його законним представником, з 01 лютого 2025 року позивачу припинено виплату грошового забезпечення батька.

04 жовтня 2025 року до В/ч НОМЕР_1 , через ІНФОРМАЦІЯ_1 , надійшла письмова заява ОСОБА_1 від 01 жовтня 2025 року про виплату йому частки грошового забезпечення безвісти зниклого батька військовослужбовця ОСОБА_2

09 жовтня 2024 року за вих. № 31860/окп відповідачем надано відповідь, у якій повідомлялося про відсутність законних підстав здійснювати йому виплату частки грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_2 , так як військовослужбовець не був його законним представником.

Уважаючи дії В/ч НОМЕР_1 щодо неповного нарахування та виплати грошового забезпечення (в т.ч. додаткової винагороди) ОСОБА_1 , як сину безвісти зниклого батька - старшого стрільця-оператора ІНФОРМАЦІЯ_2 солдата ОСОБА_2 з 28 травня 2023 року протиправними, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Основним нормативно-правовим актом, що відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №2011-ХІІ).

Статтею 2 названого Закону встановлено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Пунктом 1 статті 9 Закону України №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У відповідності до пунктів 2 - 4 цієї норми до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Відповідно до пункту 6 статті 9 Закону України №2011-XII (у редакції на момент зникнення безвісті батька позивача) за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім`ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

Грошове забезпечення виплачується таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей. Виплата грошового забезпечення цим членам сімей здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців або їх звільнення, або визнання їх у встановленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.

У разі індексації грошового забезпечення, в тому числі додаткового та інших видів грошового забезпечення, військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів грошове забезпечення членам сімей військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, виплачується з урахуванням такої індексації - з дня прийняття рішення про проведення такої індексації.

Порядок та умови перерахунку розміру грошового забезпечення, в тому числі додаткового та інших видів грошового забезпечення, військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Законом України №3995-ІХ пункту 6 статті 9 Закону України №2011-ХІІ викладено у новій редакції.

Зокрема названою правовою нормою передбачено, що за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.

Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).

Порядок підтвердження справжності підпису військовослужбовця на особистому розпорядженні на випадок полону, оформлення та зберігання такого розпорядження та його скасування здійснюються у порядку, передбаченому пунктом 4 статті 16 цього Закону.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці четвертому цього пункту, грошове забезпечення виплачується повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законним представником яких є військовослужбовець. Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 20 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.

Виплата грошового забезпечення особі (особам), визначеній (визначеним) в особистому розпорядженні на випадок полону, та особам, передбаченим цим пунктом, здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців у нейтральних державах або зникнення безвісти, їх звільнення з полону або визнання судом безвісно відсутніми чи оголошення судом померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця із списків особового складу військової частини.

Грошове забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, підлягає індексації відповідно до закону. Порядок та умови перерахунку розміру грошового забезпечення таких військовослужбовців встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзацах 4 - 5 цього пункту, належні та не виплачені військовослужбовцям, захопленим у полон або заручниками, а також інтернованим у нейтральних державах або зниклим безвісти, суми грошового забезпечення після оголошення їх судом померлими включаються до складу спадщини.

Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігаються передбачені законом інші види забезпечення

На виконання положень абзацу 8 пункту 6 статті 9 Закону України №2011-ХІІ Кабінет Міністрів України 15 квітня 2025 року прийняв постанову № 449, якою вніс зміни, зокрема у постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти» від 30 листопада 2016 року № 884 (далі - Порядок № 884), виклавши Порядок № 884 у новій редакції.

Згідно з пунктами 1 та 2 Порядку № 884 він визначає механізм виплати грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, Служби зовнішньої розвідки, розвідувального органу Міноборони, розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти (далі - військовослужбовці), особі (особам), визначеній (визначеним) військовослужбовцем в особистому розпорядженні, складеному на випадок захоплення в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти, про виплату грошового забезпечення особі (особам) за його вибором із зазначенням розмірів часток таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону), та особам, зазначеним в абзацах 4 і 5 пункту 6 статті 9 Закону України №2011-ХІІ (далі - визначені особи).

За військовослужбовцями зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення (далі - грошове забезпечення) з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення.

Приписами пункту 5 Порядку № 884 встановлено, що виплата визначеним особам грошового забезпечення здійснюється щомісяця на підставі наказів командирів (начальників, керівників) військових частин (установ, організацій) щодо, зокрема, військовослужбовців, зниклих безвісти, - до дня набрання законної сили рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми або дати складення актового запису про смерть включно.

Пунктом 6 Порядку №884, серед іншого, визначено, що виплата грошового забезпечення здійснюється:

особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону, відповідно до зазначеного розміру частки у відсотках після здійснення встановлених законом відрахувань. У разі відсутності в особистому розпорядженні на випадок полону стовідсоткового розподілу грошового забезпечення нерозподілена частка грошового забезпечення зберігається за військовослужбовцями;

у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону - рівними частками в загальній сумі 50 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань) - дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені);

у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту, - рівними частками, в загальній сумі 20 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань), - повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці.

У разі неподання визначеними особами заяв про виплату належне не виплачене грошове забезпечення визначеним особам та військовослужбовцям: виплачується військовослужбовцям з дня звільнення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, інтернованих у нейтральних державах; включається до складу спадщини з дати складення актового запису про смерть.

Згідно пункту 4 Порядку №884 командир (начальник, керівник) військової частини (установи, організації) розглядає заяву про виплату та додані до неї документи і приймає рішення про виплату належної частки грошового забезпечення заявникам або про відмову у виплаті грошового забезпечення.

Рішення про виплату належної частки грошового забезпечення заявникам приймається на підставі:

документів, визначених у пункті 3 цього Порядку;

інформації, отриманої з державних реєстрів;

копії особистого розпорядження на випадок полону (за наявності).

Рішення про виплату або відмову у виплаті грошового забезпечення у письмовій формі доводиться до відома заявника протягом 15 календарних днів з дня подання заяви про виплату з обов`язковим зазначенням підстави у разі відмови у такій виплаті.

Командир (начальник, керівник) військової частини (установи, організації) приймає рішення про відмову у виплаті грошового забезпечення заявникам у разі:

подання заяви про виплату особами, не передбаченими в пункті 1 цього Порядку, а також визначеними особами, які мають (набули) громадянство Російської Федерації чи Республіки Білорусь, або постійно проживають на території таких країн, або засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору;

подання не в повному обсязі документів, зазначених у пункті 3 цього Порядку;

з`ясування в установленому порядку обставин щодо добровільної здачі військовослужбовців у полон, самовільного залишення ними військової частини (установи, організації), місця служби або дезертирства.

Тобто, Порядком №884 визначені виключні підстави для відмови у виплаті грошового забезпечення зниклого військовослужбовця, такі підстави є визначеними, зрозумілими та такими, що не потребують двоякого тлумачення.

Вирішуючи спір по суті, суд ураховує, що відповідно до змін пункту 6 статті 9 Закону України №2011-ХІІ, внесених Законом України №3995-ІХ, обов`язковою умовою для виплати грошового забезпечення зниклого безвісті військовослужбовця зокрема повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), є умова, що такий військовослужбовець є їх законним представником. Тобто, факт родинних зв`язків не надає права таким родичам на отримання грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця.

Суд зауважує, що представництво за законом врегульовано статтею 242 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка передбачає, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що представництво за законом є різновидом представництва, підставою виникнення якого, виступає не воля особи, яку представляють, а вказані у законі юридичні факти. При цьому, підставою виникнення представництва за законом є спеціальна вказівка закону, а підставою втратити для такого представництва є лише втрата правового статусу батьків, опікунів, усиновлювачів, з огляду на що, законні представники мають лише ті повноваження, які для них передбачені спеціальними нормами закону.

У розглядуваному випадку позивачем не доведено, що його батько ОСОБА_2 був його законним представником в силу статті 242 ЦК України, як повнолітньої особи. Такі докази не були додані до заяви про призначення та виплату грошового забезпечення зниклого військовослужбовця, поданої 01 жовтня 2025 році, а також до матеріалів справи.

Ураховуючи викладені обставини, суд висновує, що у позивача відсутнє підтверджене право на отримання грошового забезпечення за зниклого безвісти батька - військовослужбовця, в редакції законодавчого регулювання з 01 лютого 2025 року.

Варто зауважити, що з преамбули Закону України № 3995-ІХ вбачається, що він прийнятий на виконання Конституції України, Закону України №2011-ХІІ і його метою є удосконалення норми та порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон або заручниками, а також інтернованих в нейтральних державах або безвісно відсутніх, членам їх сімей, з урахуванням численних запитів від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, народних депутатів України, командирів військових частин та особисто від членів сімей військовослужбовців.

Згідно з пояснювальною запискою до проєкту вказаного закону, його розроблено на виконання доручення Віце-прем`єр міністра України - Міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 13 жовтня 2023 року № 8785/8/1-23, оскільки норма щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон або заручниками, а також інтернованих в нейтральних державах або безвісно відсутніх, членам їх сімей була неефективною, зокрема у визначеному колі членів сімей та чинного порядку черговості отримання ними грошового забезпечення.

Оскільки, коло членів сімей військовослужбовця у діючій раніше редакції Закону обумовлює ситуацію, коли батьки та інші особи, основне джерело спільних доходів у яких, грошове забезпечення військовослужбовця та які потребують його захисту, втрачають право на отримання зазначеного грошового забезпечення, а сам військовослужбовець, повернувшись із полону, залишається без необхідних засобів для відновлення, реабілітації та інколи з боргами (комунальні послуги, орендна плата).

З наведених норм законодавства також убачається, що після повернення, зниклий безвісти військовослужбовець, зберігає за собою належне йому грошове забезпечення, яке він набув, виконуючи конституційний обов`язок із захисту Батьківщини, надважкі завдання із відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації, захисту суверенітету та територіальної цілісності України.

Водночас, родичі та сім`я військовослужбовця зберігають за собою право на спадщину збережених на рахунках військовослужбовця грошових коштів у разі визнання його загиблим.

Отже, положення Закону України № 3995-ІХ в першу чергу покликані захистити права військовослужбовців, оскільки саме їм безпосередньо належить їх грошове забезпечення.

Законопроєктом передбачалося, що реалізація Закону у новій редакції дасть можливість посилити соціальний захист військовослужбовців, адже після повернення з полону чи зниклий безвісти військовослужбовець зберігає за собою 50 відсотків належного йому грошового забезпечення, яке він набув, виконуючи конституційний обов`язок із захисту Батьківщини, надважкі завдання із відсічі та стримування збройної агресії російської федерації, захисту суверенітету та територіальної цілісності України.

Такі заходи з боку держави як збереження (депонування) належного, але не виплаченого, грошового забезпечення військовослужбовців, передбачає зарахування цих сум грошового забезпечення на депозитні рахунки військової частини, відкриті в органах Державної казначейської служби України. Тобто, депонування - це гарантоване зобов`язання держави перед військовослужбовцем про збереження його грошового забезпечення. Механізмом такого збереження не передбачено використання цих коштів державою або будь-якою іншою стороною (особою), але збережені (депоновані) суми грошового забезпечення та додаткової винагороди зниклого безвісти військовослужбовця надалі будуть виплачені в установленому законодавством порядку.

Зазначений закон прийнято саме згідно з вимогами принципу соціальної справедливості, адже 50 відсотків грошового забезпечення розподіляється між найближчими родичами зниклого безвісти військовослужбовця, а 50 відсотків залишається на його рахунках з метою забезпечення йому гідного рівня для життя після повернення додому та забезпечення його базових потреб. Тоді як у разі виплати 100 відсотків грошового забезпечення його найближчим родичам, військовослужбовець залишається ні з чим після повернення додому. Водночас родичі та сім`я зберігають за собою право на спадщину збережених на рахунках військовослужбовця грошових коштів у разі визнання його загиблим.

Закон України №3995-ІХ не визнано неконституційним у встановленому законом порядку, не скасовано, він є чинним, а отже обов`язковим до виконання на всій території України.

Що стосується тверджень позивача про необхідність застосування положень статті 58 Конституції України, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Згідно з частиною 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях висловлював юридичну позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №5-рп/2012, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012).

Як указано в рішенні Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року №1-рп/2011, положення частини 1 статті 58 Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами, та принцип зворотної дії в часі, якщо вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абзац 2 пункту 5 мотивувальної частини).

У рішення від 12 липня 2019 року №5-р(І)/2019 Суд зазначив, що за змістом частини 1 статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.

Надаючи правову оцінку дії Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року № 955-VIII у часі, Конституційний Суд України зауважив, що він не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 червня 2023 року у справі №640/13146/20, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі, новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.

Якщо під час розгляду заяви особи суб`єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть уважатися протиправними за формальними ознаками.

У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - «переживаючої» (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.

Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 пункту 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року№ 5-р/2018).

Так, у зв`язку із внесенням змін до Закону України №2011-XII було змінено коло осіб, які мають право на отримання грошового забезпечення військовослужбовців зниклих безвісті. Мета таких змін чітко визначена у пояснювальній записці до відповідного законопроєкту та наведена вище.

Дія вказаного Закону з урахуванням змін, внесені Законом України №3995-ІХ, поширює свою дію на всю території України і розповсюджується на всіх осіб, що підлягають військовому обліку.

Наведені законодавчі зміни не мають ретроактивного характеру, а є нормами прямої дії, що застосовуються до правовідносин, які виникають після набрання ними чинності. Їх метою не є погіршення становища конкретної особи, а забезпечення належного правового регулювання порядку отримання грошового забезпечення військовослужбовцями, яким таке і належить.

Ураховуючи викладене, оскільки за чинними нормами пункту 6 статті 9 Закону України №2011-ХІІ позивач не підпадає під категорію осіб, які можуть отримувати грошове забезпечення військовослужбовця зниклого безвісті батька, суд дійшов висновку про правомірність припинення з 01 лютого 2025 року виплати такого.

Подібна правова позиція викладена у постановах П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року у справі №420/13789/25, Третього апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року у справі 160/14329/25 та Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у справі №140/5867/25.

Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується проведення нарахування та виплата зазначеного грошового забезпечення позивачу у повному обсязі з 28 травня 2023 року по 31 січня 2025 року.

Окрім того, суд зазначає, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку №11 (2008) щодо якості судових рішень на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м`якого права», наголосила, що якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ). При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод. Належне мотивування судового рішення - це стандарт ЄСПЛ, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи.

По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести, передусім сторонам, що суд справді почув, а не проігнорував їхні позиції. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.

Суд звертає увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23).

Тому за наведених вище підстав, якими суд обґрунтував своє рішення, не вбачається необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд уважає, що у задоволенні позову належить відмовити.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 242-246, 255, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

27.01.26