Рішення від 25 січня 2026 р. у справі №175/4050/24 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/4050/24

Провадження № 2/175/639/24

РІШЕННЯ

Іменем України

"26" січня 2026 р. с-ще Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді Білоусової О.М.,

за участю секретаря судового засідання – Яшиної М.В.,

представника позивача – адвоката Племяннікова Б.Д.,

представника відповідача – адвоката Сустав Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в с-щі Слобожанське в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу,-

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

В якому обгрунтовує позовні вимоги наступним, 23.09.1998 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. 26.09.2016 року, рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська було розірвано шлюб між Позивачем та Відповідачем. За час шлюбу Відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13.07.2007 року набуто у спільну сумісну власність земельну ділянку за кадастровим номером № 1221481500:01:092:0057, площею 0,0610 га. З метою поділу вищезгаданого майна, Позивачем було замовлено інформаційну довідку, та як вбачається із зазначеного витягу, право власності на зазначену земельну ділянку зареєстровано станом на сьогодні за ОСОБА_3 , яка набула право власності на зазначену земельну ділянку на підставі Договору дарування земельних ділянок від 19.08.2020 року. Також вбачається із зазначеного Договору дарування, який на прохання Позивача був наданий для ознайомлення гр. ОСОБА_3 , останній набув у власність земельну ділянку за кадастровим номером № 1221481500:01:092:0057, площею 0,0610 га. на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, який укладений між Відповідачем та гр. ОСОБА_3 і посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В. Вказує, що зазначене майно є спільною сумісною власністю і наразі позивач позбавлений можливості здійснити поділ спільного майна подружжя через те, що відповідач, без згоди позивача відчужила об`єкт спільної сумісної власності на користь третьої особи.

З огляду на викладене позивач згідно позовних вимог просить визнати недійсними:

- Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В.;

- Договір дарування земельних ділянок від 19.08.2020 року, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каліновичем С.П. за реєстровим номером № 132;

- скасувати Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53681121 від 19.08.2020 року.

Представник відповідача – адвокат Сустав Н.В. подала до суду відзив на позовну заяву, в якій заперечувала проти позовних вимог, зазначала, що під час розгляду справи №200/15089/16 вирішувалось питання про поділ спільного майна подружжя. ОСОБА_1 надав до справи заяву від 13.09.2016 року, посвідчену віце-консулом Посольства України в Бельгії, відповідно до якої зазначив, що не заперечує щодо відступлення рівності часток подружжя із врахуванням інтересів їх неповнолітніх доньок, та зазначив про визнання права власності за дружиною ОСОБА_2 право власності на сумісне майно подружжя. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.09.2016 року по справі 200/15089/16 було здійснено поділ майна подружжя та визнано за ОСОБА_2 право власності на майно. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2018 року залишено без змін. Постановою ВС від 06.03.2019 року скасовано в частині поділу та направлено на новий розгляд. Під час розгляду справи №200/15089/16 ОСОБА_1 , позивач, не заявляв про поділ іншого майна подружжя, як і не звертався з позовною заявою про поділ майна подружжя окремо з іншим позовом. Вказувала, що ОСОБА_2 здійснила відчуження відповідно до законодавства, вона звернулась до нотаріуса та надала усі необхідні документи. Перевіркою документів займався нотаріус, на сьогодні ОСОБА_2 не пам`ятає щодо подробиць відчуження даної земельної ділянки та які саме заяви надавались нотаріусу, проте в будь-якому разі все було оформлено в порядку законодавства та нотаріусу були надані всі необхідні документи, які вимагались від ОСОБА_2 .

Представник позивача – адвокат Племянніков Б.Д.в судовому засіданні підтримав позов у повному обсязі та просив його задовольнити з підстав зазначених у позовній заяві.

Представник відповідача – адвокат Сустав Н.В.заперечував проти задоволення позову у повному обсязі, просила відмовити у задоволенні позовних вимог, пославшись на наявність в матеріалах справи, а самсе в нотаріальній справі відповідної заяви.

Представник третьої особи – адвокат Кандрашин К.В. до суду не з`явився, повідомлений належним чином, подав заяву про розгляд справи за відсутності третьої особи, заперечував проти позовних вимог.

Суд, заслухавши учасників судового провадження, дослідивши письмові докази, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно договору дарування земельних ділянок від 19.08.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каліновичем С.П. за реєстровим номером № 132, ОСОБА_3 (Дарувальник) та ОСОБА_3 (Обдаровувана) уклали договір, з якого вбачається, що дарувальник подарував, а обдаровувана прийняла у дар 2 земельні ділянки, а саме земельну ділянку НОМЕР_1 , площею 0,0720 га, кадастровий номер 1221481500:01:092:0055, та земельну ділянку НОМЕР_2 , площею 0,0610 га, кадастровий номер 1221481500:01:092:0057, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельних ділянок – для ведення садівництва.

Відповідно до рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26.09.2016 року по справі №200/15089/16, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 23 вересня 1998 року, розірвано.

На виконання ухвали суду від 23.01.2025 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Ганною Василівною було надано копію нотаріальної справи, щодо Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та копії документів, на підставі яких він посвідчувався.

З витребуваних доказів вбачається, що відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстрованого в реєстрі за №1702, ОСОБА_2 (продаець) передала у власність ОСОБА_3 (покупець) земельну ділянку площею 0,0610 га, кадастровий номер: 1221481500:01:092:0057, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки – для ведення садівництва.

З п. 2 договору вбачається, що земельна ділянка належить продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 13.03.2007 р. приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Кудрявцевою Т.М. за реєстром №581.

Також згідно п. 14, договір укладений за згодою чоловіка продавця, підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р.О. 26.04.2016 р. за р.№704.

Також у нотаріальній справі наявна копія нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 від 26.04.2016 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р.О. 26.04.2016 р. за реєстраційним №704, з якої вбачається, що ОСОБА_1 надає згоду своїй дружині ОСОБА_2 розпоряджатися всім майном, що є об`єктом їх спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 51 Конституції України встановлено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Відповідно до частини другої статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, судом встановлено, що земельна ділянка площею 0,0610 га, кадастровий номер: 1221481500:01:092:0057, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , набута подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період їх шлюбу та відповідно з часу його набуття у власність, належало їм на праві спільної сумісної власності, без визначення часток кожного із співвласників.

Відповідно до вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до вимог частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною першою статті 358 ЦК України.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення викладені у частині третій статті 368 ЦК України.

Враховуючи вимоги ст.60 СК України та ст. 368 ЦК України, та обставини справи суд вважає, що спірна квартира придбана подружжям під час шлюбу є їх спільною власністю і кожному з них належить по частині даного майна.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до вимог частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з вимогами частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме в момент вчинення правочину.

Факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту реєстрації права власності на нього.

За вимогами частин першої-третьої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Згідно із вимогами частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність згоди одного із співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 вказала, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».

Проте, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.

Аналіз положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Матеріалами справи спростовуються доводи позовної заяви про те, що позивач під час укладання та посвідчення договору купівлі-продажу нотаріальної згоди на відчуження майна, що є спільною сумісною власністю не давав, оскільки заявою від 26.04.2016 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р.О. 26.04.2016 р. за реєстраційним №704, ОСОБА_1 надав згоду своїй дружині ОСОБА_2 розпоряджатися всім майном, що є об`єктом їх спільної сумісної власності подружжя.

До того ж, третя особа (контрагент за таким договором) діяла добросовісно, знала про наявність згоди та перебування ОСОБА_2 у шлюбу, оскільки згідно п. 14, договору купівлі-продажу від 02.08.2019 року було зазначено, що договір укладений за згодою чоловіка продавця, підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком Р.О. 26.04.2016 р. за р.№704.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позову у частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Разом з тим, оскільки судом не визнається недійсність Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02.08.2019 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , похідні вимоги щодо визнання недійсним Договору дарування земельних ділянок від 19.08.2020 року та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень задоволенню не підлягають.

За правилами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. А відповідно дост. 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 4 ст. 81 ЦПК України визначено, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

За правилами ч.ч. 1, 2 ст. 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Згідно з ч. 10 ст. 84 ЦПК України, у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Аналізуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, оцінивши зібрані у справі докази, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Витрати по сплаті судового збору на підставі ст. 141 ЦПК України залишаються за позивачем.

Керуючись ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-82, 84, 89, 141-142, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О. М. Білоусова