Постанова від 19 січня 2026 р. у справі №932/6563/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1058/26 Справа № 932/6563/24 Суддя у 1-й інстанції - Погребняк Т. Ю. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Городничої В.С., Свистунової О.В.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Південного районного суду м. Кам`янського Дніпропетровської області від 23 червня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання об`єктів нерухомого майна та рухомого майна особистою власністю одного з подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу, -

В С Т А Н О В И Л А :

У липні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання об`єктів нерухомого майна та рухомого майна особистою власністю одного з подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Позов мотивовано тим, що 10 грудня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, про що Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, в книзі реєстрації шлюбів 10 грудня 2011 року зроблено відповідний актовий запис №919, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Від вказаного шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 . Також від попереднього шлюбу ОСОБА_1 виховує дитину ОСОБА_5 , 2006 року народження.

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, оскільки відносин між сторонами погіршились настільки, що подальше спільне життя і збереження шлюбу є неможливим та суперечать інтересам позивача. Поряд з іншими суперечностями між подружжям, підставою для розірвання шлюбу стало небажання й неспроможність відповідача утримувати сім`ю та його намагання збагатитися за рахунок ризиків для життя та здоров`я позивача.

За період перебування сторін у шлюбі відповідач отримував невелику заробітну платню, з якої сім`ї вистачало ледве зводити кінці з кінцями, а змінювати роботу на більш прибуткову ОСОБА_3 відмовлявся.

Перебуваючи в несприятливих фінансових умовах, зважаючи, що спільних відповідачем грошових коштів для придбання нерухомого майна не було позивач мріяла купити собі у особисту власність невеличкий будинок, де б вона могла жити разом з дітьми.

Зваживши свої можливості та всі ризики, ОСОБА_1 , 08 листопада 2021 року уклала договір з медичним закладом про надання послуг сурогатної матері. Згідно з умовами даного договору ОСОБА_1 , як сурогатна матір, зобов`язується виносити вагітність і народити дитину із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій.

В свою чергу громадяни Китайської Народної Республіки, як біологічні батьки майбутньої дитини, зобов`язані були виплатити ОСОБА_6 матері винагороду в порядку, передбаченому договором відповідно до п.5.1 умов Договору від 08 листопада 2021 року.

Згідно з медичним свідоцтвом про народження №2877/942 від 20 червня 2022 року, виданого КНП “Київський міський пологовий будинок №1”, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народила дівчинку вагою 2290 грамів.

Відповідно до медичного свідоцтва про народження №2878/942 від 20 червня 2022 року, виданого КНП “Київський міський пологовий будинок №1”, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народила дівчинку вагою 2490 грамів.

Таким чином, ОСОБА_1 , як сурогатна матір, виносила та народила двійню для громадян Китайської Народної Республіки, за що, відповідно до умов договору про надання послуг сурогатній матері, отримала винагороду в сумі 17500,00 євро.

В подальшому, після отримання ОСОБА_1 вищевказаних коштів, ОСОБА_3 запропонував придбати їй авто для потреб сім`ї, на що ОСОБА_1 надала згоду. Підбором авто займався ОСОБА_3 і через деякий нетривалий час запропонував купити у його знайомого тьранспортний засіб марки OPEL, модель ASTRA 2008 року випуску, колір синій, номер кузова НОМЕР_3 за 5500 євро. ОСОБА_1 надала згоду на придбання авто та надала ОСОБА_3 (отримані як винагорода за сурогатне материнство) в розмірі 5500 євро. Оформленням (угодою купівлі-продажу) даного авто займався ОСОБА_3 і як стало відомо пізніше, відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу 7750/22/000362 укладеного 11 жовтня 2022 року оформив, транспортний засіб OPEL, модель ASTRA 2008 року випуску, колір синій, номер кузова НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію - НОМЕР_4 , номерний знак НОМЕР_5 на своє ім`я. В договорі купівлі-продажу транспортного засобу 7750/22/000362 укладеного 11 жовтня 2022 року була вказана чомусь вартість авто 85500 грн., фактично ОСОБА_3 сплатив, за вказаний транспортний засіб 5500 євро.

Саме така середня ціна вартості транспортного засобу марки OPEL модель ASTRA 2008 року випуску, на ринку України була у 2022 році.

За решту коштів, які залишилися з винагороди за сурогатне материнство, 25 березня 2023 року, було придбано нерухоме майно-житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок придбано за 382200 грн., що підтверджується Договором купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2023 року, який посвідчено приватним нотаріусом Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кір`як К.А. та зареєстровано в реєстрі за № 423.

На момент придбання нерухомості, не розуміючи юридичної термінології, будучи необізнаною в різновидах речових прав та правових режимах щодо оформлення права власності, оскільки не роз`яснювалися наслідки такого оформлення, ОСОБА_1 підписала вказаний вище договір купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2023 року, в якому нотаріусом зазначено, що подружжя набуває нерухоме майно на праві приватної спільної часткової власності.

Таким чином, відповідно до вказаного договору позивач та відповідач є власниками по 1/2 частині житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, відповідач, фактично став власником 1/2 частині житлового будинку за рахунок особистих коштів позивача. Вважає вказаний договір недійсним в частині поширення правового режиму спільної часткової власності на це майно, оскільки житловий будинок придбаний саме за особисті кошти ОСОБА_1 та є її особистою власністю.

Просить визнати договір купівлі-продажу будинку недійсним, визнати за нею право власності на будинок в цілому та на придбаний автомобіль.

Рішення Південного районного суду м. Кам`янського Дніпропетровської області від 23 червня 2025 року позов задоволено частково та ухвалено визнати за ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб OPEL, модель ASTRA 2008 року випуску, колір синій, номер кузова НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію - НОМЕР_4 , номерний знак НОМЕР_5 , як на майно, що є особистою власністю одного з подружжя. У задоволені решти позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що оскільки винагорода виплачена відповідачці за її особисті заслуги, як відшкодування шкоди, завданої її здоров`ю, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди, то з урахуванням п. 5.1. Договору про сурогатне материнство від 08 листопада 2021, ці кошти є її особистою приватною власністю. З цього випливає, що відповідно і спірне майно (транспортний засіб) придбане за рахунок такої винагороди (компенсації), також є особистою приватною власністю позивача. При укладенні договору купівлі-продажу будинку позивачка добровільно розпорядилася цими коштами і погодилась на придбання нерухомого майна саме у часткову спільну власність подружжя, зафіксувавши таким чином згоду на набуття відповідачем права власності на 1/2 частину будинку за її особисті кошти, то при придбанні автомобіля та реєстрації його на ім`я відповідача жодного волевиявлення позивачки на це не зафіксовано.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що 10 грудня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладеного шлюб, про що Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, в книзі реєстрації шлюбів 10 грудня 2011 року зроблено відповідний актовий запис №919, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (арк.с.11). Від вказаного шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (арк.с.12). Також від попереднього шлюбу ОСОБА_1 виховувала дитину ОСОБА_5 , 2006 року народження.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24.08.2024 року шлюб між сторонами розірвано, рішення набрало законної сили. З рішення вбачається, що сторони з грудня 2023 року не підтримують подружні стосунки.

ОСОБА_1 , 08 листопада 2021 року уклала договір про надання послуг сурогатної матері (арк.с.13-28). Згідно з умовами даного договору ОСОБА_1 , як сурогатна матір, зобов`язується виносити вагітність і народити дитину із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. В свою чергу громадяни КНР, як біологічні батьки майбутньої дитини, зобов`язані виплатити ОСОБА_6 матері винагороду в порядку, передбаченому договором.

Згідно з медичним свідоцтвом про народження №2877/942 від 20 червня 2022 року, виданого КНП “Київський міський пологовий будинок №1”, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народила дівчинку вагою 2290 грамів; до медичного свідоцтва про народження №2878/942 від 20 червня 2022 року, виданого КНП “Київський міський пологовий будинок №1”, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народила дівчинку вагою 2490 грамів.

Таким чином, ОСОБА_1 , як сурогатна матір, виносила та народила двійню для громадян Китайської Народної Республіки, за що, відповідно до умов договору про надання послуг сурогатній матері, отримала винагороду в сумі 17500,00 євро, що еквівалентно 526693 грн. (на момент укладання договору).

ОСОБА_1 , як сурогатна матір, виносила та народила двійню для громадян Китайської Народної Республіки, за що, відповідно до умов договору про надання послуг сурогатній матері, отримала винагороду в сумі 17500,00 євро, що еквівалентно 526693 грн. (на момент укладання договору).

25 березня 2023 року подружжям було придбано нерухоме майно-житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок придбано за 382200 грн., що підтверджується Договором купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2023, який посвідчено приватним нотаріусом Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кір`як К.А. та зареєстровано в реєстрі за № 423 (арк.с.33). відповідно до вказаного договору позивач та відповідач є власниками по 1/2 частині житлового будинку.

Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2023 року НСК 201690 договір був укладений між ОСОБА_7 , з одного боку та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , які в подальшому іменуються покупці, з другого боку, які діючи вільно, свідомо та добровільно, без будь-якого примусу як фізичного так і психічного, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, усвідомлюючи значення своїх дій та керуючись ними, не порушуючи права третіх осіб, попередньо ознайомлені нотаріусом з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, укладений договір про таке: продавець передає у власність покупців (продає), а покупці приймають у приватну спільну часткову власність, тобто по 1/2 частці кожному від продавця та зобов`язуються сплатити певну грошову суму (купують) нерухоме майно- житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки винагорода виплачена відповідачці за її особисті заслуги, як відшкодування шкоди, завданої її здоров`ю, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди, то з урахуванням п. 5.1. Договору про сурогатне материнство від 08 листопада 2021 року, ці кошти є її особистою приватною власністю. З цього випливає, що відповідно і спірне майно (транспортний засіб) придбане за рахунок такої винагороди (компенсації), також є особистою приватною власністю позивача. При укладенні договору купівлі-продажу будинку позивачка добровільно розпорядилася цими коштами і погодилась на придбання нерухомого майна саме у часткову спільну власність подружжя, зафіксувавши таким чином згоду на набуття відповідачем права власності на 1/2 частину будинку за її особисті кошти, то при придбанні автомобіля та реєстрації його на ім`я відповідача жодного волевиявлення позивачки на це не зафіксовано.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК України майно набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньої спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регулюється статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 СК України вбачається, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Згідно зі ст. 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішено судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Як роз`яснено Пленумом Верховного Суду України в постанові від 21 грудня 2007 р. “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” від 21 грудня 2007 р. №11).

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов.

Підставою вимог про визнання договорів купівлі-продажу недійсним позивач зазначив, що договори укладені під впливом помилки.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Правовідносини, пов`язані із вказаними підставами визнання договору недійсним, врегульовані ч.1 ст. 229 ЦК України, відповідно до якої, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення.

Відповідно до ст.213 Цивільного кодексу України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). Оскільки позивач є стороною договору про надання послуг сурогатної матері від 08 листопада 2021 року, вона вправі трактувати значення слова “компенсація” так, як вона його розуміла при укладенні договору. Умовами договору про надання послуг сурогатної матері визначено відшкодування компенсації позивачу , лише у разі смерті матері. Враховуючи вищевикладене, доводи відповідача про те, що компенсація яка була виплачена позивачу слід вважати спільними коштами, є безпідставними.

Частиною 1 ст. 69 СК України вбачається, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Частиною 1 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один їз подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на повний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18).

Відповідно до пунктів 2,3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 року у справі № 523/14489/15-ц: “69 Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам”.

Як передбачено ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ч.ч.1-5 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч.1.3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою -третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як передбачено ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Верховний Суд України в п.п. 23, 24 Постанови Пленуму від 21 грудня 2007 р. № 1 “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя роз`яснив, що при вирішенні спорів між подружжям про майно необхідно з`ясувати джерело і час його придбання, а також роз`яснив, що не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

За нормою частин 5 та 7 ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати, одержані за договорами страхування життя та здоров`я. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що незважаючи на констатацію факту придбання житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та транспортного засобу: марки ОРEL, модель ASTRA, 2008 року випуску, колір синій, номер кузова НОМЕР_6 , свідоцтво про реєстрацію - НОМЕР_4 , номерний знак НОМЕР_5 , за особисті кошти ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про визнання права власності за останньою лише на вказаний автомобіль, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки спірний будинок придбано сторонами не у спільну сумісну власність, а в спільну часткову власність та при укладенні угоди визначено, що будинок належить сторонам у рівних частках.

Доводи апеляційної скарги про те, що будучи необізнаною в різновидах речових прав та правових режимах щодо оформлення права власності, помилившись щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо її одноособового права на вказаний об`єкт нерухомого майна, ОСОБА_1 підписала вказаний вище Договір, тобто, ОСОБА_1 неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, що на її волевиявлення під час укладення спірного договору, колегія суддів відхиляє, оскільки при укладанні спірного правочину, позивачці було роз`яснено наслідки такого правочину, у зв`язку з чим, як вірно встановлено судом першої інстанції, підстави для визнання такого правочину недійсним відсутні.

Доказів того, що при укладанні вказаного правочину ОСОБА_1 неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, позивачкою ані в суді першої інстанції, ані в апеляційній інстанції надано не було.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вірно встановивши, що ОСОБА_1 добровільно та свідомо підписала договір купівлі-продажу житлового будинку від 25 березня 2023 року, договір посвідчено нотаріусом, де зазначено, що подружжя набуває нерухоме майно на праві саме часткової спільної приватної власності з визначенням рівних часток співвласників, тобто позивачка, укладаючи договір, добровільно розпорядилася отриманими нею коштами у якості договору про сурогатне материнство, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в цій частині, з вказаним висновком погоджується й апеляційний суд.

Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб, як на майно, що є особистою власністю одного з подружжя не оскаржувалось, а отже не було предметом апеляційного розгляду.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Рішення Південного районного суду м. Кам`янського Дніпропетровської області від 23 червня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частина постанови проголошена 20 січня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 23 січня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді В.С. Городнича

О.В. Свистунова