Рішення від 21 січня 2026 р. у справі №947/38922/25 — Київський районний суд м. Одеси

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/38922/25

Провадження № 2/947/549/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.01.2026 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого – судді Калініченко Л.В.

при секретарі Матвієвої А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про стягнення аліментів,

ВСТАНОВИВ:

Позовні вимоги, що розглядаються судом:

Позивачка – ОСОБА_1 15.10.2025 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, в якому просить суд:

- стягувати з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 10 000 грн. щомісячно, починаючи з дати звернення з позовною заявою і до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття.

Позиція учасників справи:

Позивачка в обґрунтування позову позивачка посилається на те, що 22 грудня 2015 року року між нею - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, про що відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі Одеського міського управління юстиції складено актовий запис №2296. У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області складено актовий запис №4527 від 02.10.2018 року. 11.12.2024 року рішенням Київського районного суду м. Одеси по справі №947/26624/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. Спільний син сторін, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває виключно на утриманні матері та проживає разом із матір`ю, без повноцінної фінансової підтримки батька, у зв`язку із чим позивачка вважає наявною потребою на здійснення стягнення аліментів з батька дитини. Як зазначає позивачка, відповідач в добровільному порядку відмовляється надавати кошти на утримання спільної із позивачкою дитини, досудове врегулювання спору не можливе. В силу своїх можливостей, як вказує позивачка, вона піклується про дитину: забезпечує дитині якісне харчування, лікування та догляд, купує одяг, предмети побуту, іграшки, а також учбове обладнання, необхідне дитині для отримання освіти. Водночас, їй – позивачці, надзвичайно складно утримувати дитину самотужки, з огляду на кризову ситуацію в країні, що спричиняє постійний ріст цін на продукти харчування, одяг, ліки та базові, необхідні дитині речі. З огляду на зазначені обставини, з метою захисту права дитини на отримання аліментів, позивачка вимушена звернутись до суду із даною позовною заявою про стягнення аліментів на утримання дитини до досягнення нею повнолітня, розмір яких вона вважає за необхідне заявити у розмірі 10 000,00 гривень щомісячно.

Позивачка під час розгляду справи, через представника, заявлені позовні вимоги підтримала та просила суд задовольнити.

Відповідач під час розгляду справи свою позицію не висловив, процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.

Рух справи в суді:

Вказана позовна заява подана представником позивачки ОСОБА_1 – адвокатом Бакуліним Д.О. до суду в електронній формі через підсистему Електронний суд, яка сформована 15.10.2025 року та тієї ж дати зареєстрована судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 20.10.2025 року вказану позовну заяву залишено без руху.

21.10.2025 року на виконання ухвали суду представником позивача надано до суду заяву про усунення недоліків.

Дослідивши подані до суду документи, суддею встановлено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, позивачем виконані вимоги ухвали суду від 20.10.2025 року, підстави для залишення позовної заяви без руху або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.

Справа підсудна Київському районному суду міста Одеси.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 22.10.2025 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення судового засідання, з повідомленням сторін по справі.

У вказаній ухвалі суду, судом визначено відповідачеві п`ятнадцятиденний строк з дня отримання даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

07.11.2025 року до суду від представника позивача надійшло до суду клопотання про витребування доказів.

За наслідком розгляду вказаного клопотання, 26.11.2025 року Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою клопотання задоволено та витребувано з Державної податкової служби України інформацію про доходи громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , місце проживання внутрішньо переміщеної особи зазначено за адресою: АДРЕСА_2 , за останні чотири роки з дня надання відповіді.

26.12.2025 року до суду, на виконання вказаної ухвали суду, надійшла відповідь з Державної податкової служби України.

У судове засідання призначене на 22.01.2026 року сторони по справі не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлені належним чином.

Однак, від представника позивачки 22.01.2026 року надійшла до суду заява про підтримання позовних вимог та розгляд справи за його відсутності.

Відповідач про причини неявки суд не повідомив, процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.

Щодо сповіщення відповідача по справі, суд зазначає наступне.

Статтею 128 ЦПК України врегульовано, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою.

Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається зокрема фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Днем вручення судової повістки є:

1) день вручення судової повістки під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо повістку надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення.

У відповідності до відповіді №1901651 від 17.10.2025 року, відповідач – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з відповіддю №1901660 від 17.10.2025 року щодо отримання інформації про внутрішньо переміщену особу з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, відповідач – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб, офіційною адресою місця проживання якого є: АДРЕСА_2 .

Приймаючи викладене, оскільки відповідач не має зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІТС, а зареєстроване місце проживання останнього належить до тимчасово окупованої території України, до якої не надаються послуги зі скерування поштових відправлень, судом здійснювалось повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом скерування засобами поштового зв`язку, разом з рекомендованим повідомленням про вручення поштової кореспонденції, копії ухвали про відкриття провадження по справі та судової повістки повідомлення, на ім`я відповідача за встановленою адресою його місця проживання, як внутрішньо переміщеної особи, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , однак уся поштова кореспонденція повернута до суду без вручення з підстав відсутності адресата за вказаною адресою.

Відповідно до п.3 ч.8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

Отже, відповідач ОСОБА_2 у відповідності до положень статті 128 ЦПК України належним чином повідомлений про дату, час і місце проведення судового засідання, однак не з`явився без поважних причин, не скориставшись процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву.

Крім того, судом враховується, що з поданих до позовної заяви доказів вбачається, що стороною позивача під час пред`явлення позову до суду в електронній формі було скеровано засобами поштового зв`язку, поштовою службою «Е-ПОСТ», на адресу місця проживання ОСОБА_2 , як внутрішньо переміщеної особи, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , копії позовної заяви з додатками до неї, яка, згідно з відстеженням поштового відправлення «Е-ПОСТ», також не отримана відповідачем по справі та була повернута відправнику без вручення.

Згідно з ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі зокрема неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Судом підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень статті 223 ЦПК України не встановлено.

За наслідком викладеного, судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності сторін по справі.

Згідно з ч. 2 ст. 281 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення заочного рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Враховуюче вищевикладене, судом у відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України постановлена ухвала про заочний розгляд справи.

Відповідно до вимог частини другої статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу суд не здійснює.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов підлягаючим частковому задоволенню з наступних підстав.

Встановлені судом фактичні обставини справи:

Судом встановлено, що 22.12.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі Одеського міського управління юстиції, про що складено актовий запис №2296.

26.09.2018 року за час перебування у шлюбу у сторін по справі народився син – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 .

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11.12.2024 року по цивільній справі №947/26624/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Вказане рішення набрало законної сили 13.01.2025 року.

Позивачка вказує, що неповнолітній син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мешкає разом з нею – ОСОБА_1 , за наслідком чого вона має право на стягнення з відповідача, як батька сина, аліментів на дитину у заявленому розмірі, що зумовило її звернення до суду з даним позовом.

Норми права, які застосовані судом, та мотиви їх застосування:

Правовідносини пов`язані із обов`язком батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття та визначення розміру такого утримання врегульовані Сімейним кодексом України (далі - СК України ).

Згідно зі статтею 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

У відповідності до статті 51 Конституції України, батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.

Статтею 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року визначено, що держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно з частинами першою і другою статті 3 вказаної Конвенції, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. (ст. 181 СК України).

За відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом (пункт 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

У частині третій статті 181 СК України визначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

За своєю суттю аліменти - це кошти, покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, хто проживає із дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.

Одним з основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов`язком батьків утримувати дітей до їх повноліття, закріплене у СК України, а сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов`язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини, і законом не передбачено право на стягнення аліментів чи зміну розміру та способу присудження аліментів тим із батьків, з яким не проживає дитина.

Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.

Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви (ч.1 ст. 191 СК України).

Частиною 2 статті 182 СК України регламентовано, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Суд зазначає, що у відповідності до положень статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Розміри прожиткового мінімум на одну особу в розрахунку на місяць за відповідний поточний рік визначені у статті 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік», згідно з якою установлено з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3209 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2817 гривень; дітей віком від 6 до 18 років - 3512 гривень; працездатних осіб - 3328 гривень.

Суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі у відповідності до приписів ч.1 ст. 184 СК України, або визначає розмір аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини, що врегульовано положеннями статті 183 СК України, частиною 1 якої визначено, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Також судом враховується, що у відповідності до ч.2 ст. 272 СК України, якщо позов пред`явлений не до всіх зобов`язаних осіб, а лише до деяких з них, розмір аліментів визначається з урахуванням обов`язку всіх зобов`язаних осіб надавати утримання. При цьому сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню на одну дитину, має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини і не може бути менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

При визначенні розміру аліментів суд, у відповідності до положень ч.2 статті 182 СК України, враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з положеннями ч.3 статті 182 СК України, суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.

У відповідності до п.п.3 п.17 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 15.05.2006 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Якщо суд встановить, що матеріальне становище платника аліментів, дозволяє йому утримувати дитину, він може збільшити розмір аліментів (частку заробітку (доходу), яка буде стягуватися як аліменти на дитину), що підлягає стягненню з платника аліментів. Свідченням матеріального становища платника аліментів, є величина витрат на утримання особою себе та членів своєї сім`ї. Під зміною сімейного стану розуміється з`явлення у сім`ї платника або одержувача аліментів осіб, яким вони за законом зобов`язані надавати утримування і які фактично знаходяться на їх утриманні. Таким чином, особа, яка одержує аліменти - одержувач аліментів, може звернутися до суду з позовом про збільшення розміру аліментів на дитину, якщо погіршилося його матеріальне становище, сімейний стан чи стан його здоров`я або ж покращилося матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров`я платника аліментів.

Разом з тим, суд при визначенні розміру коштів, що стягуються як аліменти, прагне не до зрівняння матеріального становища платника й одержувача аліментів, а до того, щоб одержувач аліментів у разі їх сплати перестав бути таким, що потребує матеріальної допомоги. Окрім того, розмір призначених аліментів має бути виправданий дійсними потребами та з урахуванням матеріального становища сторін, має виходити з фактичних обставин справи та мети зобов`язання щодо утримання.

Аліментні зобов`язання за своєю природою та генезою є саме морально-етичною категорією, яка втілена у нормі позитивного права. Фактично йдеться про повністю не охоплені правом, проте визнані суспільством базові принципи моралі. Вказаний висновок відповідає позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 17 травня 2023 року по цивільній справі № 753/20347/20.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки). Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).

Аналогічні висновки містяться в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) та постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 536/1557/17 (провадження № 61-7584св18), від 30 червня 2020 року у справі № 343/945/19 (провадження № 61-2057св20).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Разом з тим, у відповідності до положень ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оцінка доводів учасників справи, мотиви та висновки суду:

Приймаючи вищевикладені норми законодавства та вищевикладені встановлені обставини, судом встановлено, що сторони по справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , починаючи з 22.12.2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11.12.2024 року (цивільна справа №947/26624/24), яке в свою чергу набрало законної сили 13.01.2025 року.

За час перебування в якому в них народився спільний син – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який станом на час розгляду справи є малолітнім.

За наслідком чого, у відповідності до Основного Закону України - Конституції України, національного і міжнародного законодавства, сторони по справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають відносно малолітнього сина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , рівні права та обов`язки, у тому числі перед яким обов`язок з його утримання до повноліття у розмірі необхідному та достатньому для забезпечення гармонійного розвитку.

Під час розгляду справи відповідачем не спростовувалось, що малолітній син сторін по справі проживає та перебуває на утриманні матері - ОСОБА_1 .

За наслідком чого суд вважає підтвердженим право позивачки на стягнення аліментів з відповідача на малолітнього сина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у відповідності до приписів ч.3 ст. 181 СК України, тобто як з батька, який проживає окремо від дитини.

Надаючи оцінку заявленому позивачем розміру аліментів на одну дитину, судом приймається, що за клопотанням сторони позивача, ухвалою суду від 26.11.2025 року судом витребувано з Державної податкової служби України інформацію про доходи громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , місце проживання внутрішньо переміщеної особи зазначено за адресою: АДРЕСА_2 , за останні чотири роки з дня надання відповіді.

У відповідності до отриманої відповіді з Державної податкової служби України від 18.12.2025 року за №19193/5/99-00-12-04-02-05, судом встановлено, що останнім дохід ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за період з листопада 2021 року по жовтень 2025 року зафіксовано у січні 2025 року в сумі 3860,22 грн., за 2024 рік дохід склад у загальному розмірі 64930,26 грн.; за 2023 рік в загальному розмірі 34305,68 грн., за 2022 рік в загальному розмірі 445808,50 грн., за листопад – грудень 2021 року в загальному розмірі 32440,08 грн.

Отже, починаючи з січня 2025 року інформація про доходи відповідача, як і працевлаштування останнього, відсутні.

Будь-яких інших доказів на підтвердження матеріального стану відповідача – ОСОБА_2 і спроможності останнього сплачувати аліменти у заявленому розмірі з розрахунку 10 000,00 грн. на місяць, позивачем не надано, матеріали справи не містять.

Разом з тим, матеріли справи також і не містять будь-яких доказів на підтвердження обставин, які б ускладнювали утримання відповідачем малолітньої дитини, або доказів на підтвердження непрацездатності, або перебуванні на утриманні відповідача інших осіб, до суду не надано.

При вищевикладених обставинах, приймаючи, що відповідач є особою працездатного віку, дієздатний, законодавчо на останнього покладено обов`язок забезпечення утримання та виховання власної дитини, суд вважає частково обґрунтованими вимоги позивача, за наслідком чого, виходячи з забезпечення якнайкращих інтересів дитини, суд вважає належним до стягнення з відповідача на користь позивача аліменти на малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі, що дорівнює розміру одного прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з дати звернення до суду з цим позовом – 15.10.2025 року та до досягнення дитиною повноліття – ІНФОРМАЦІЯ_4 .

При цьому, суд вважає за належне роз`яснити сторонам, що відповідно до ст. 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, може бути згодом зменшено або збільшено рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось з них, а також положення статті 196 Сімейного кодексу України, якою передбачена відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Суд ухвалюючи рішення суду враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Висновки суду за наслідком розгляду справи:

З урахуванням вищевикладеного в цілому, аналізуючи зібрані по справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, надавши оцінку наявними в матеріалах справи доказам, суд вважає позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів частково обґрунтованим, а відтак останній підлягає частковому задоволенню.

Судові витрати по справі:

Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

У відповідності до положень статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У відповідності до ч. 1, 2,6 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються зокрема позивачі у справах про стягнення аліментів.

Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви за вимогами про стягнення аліментів, у відповідності до положень ст. 141 ЦПК України, суд доходить до висновку, що стягненню з відповідача в дохід держави підлягає судовий збір в сумі 1211 гривень 20 копійок. Вимог про відшкодування інших судових витрат позивачкою не заявлено.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 6, 81, 141, 211, 263-265, 267, 280-282, 352, 354 ЦПК України, ст. ст. 84, 180, 181, 182, 183, 191 СК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_2 (зареєстрвоане місце проживання: АДРЕСА_3 ; місце проживання, як внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_5 ) про стягнення аліментів – задовольнити частково.

Стягувати з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , аліменти на малолітнього – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі, що дорівнює розміру одного прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 15 жовтня 2025 року, та до досягнення дитиною повноліття, а саме – ІНФОРМАЦІЯ_6 .

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів в решті частини вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь держави судовий збір в сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий Л. В. Калініченко