Рішення від 21 січня 2026 р. у справі №461/7313/25 — Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/7313/25

Провадження №2/461/325/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2026 року м.Львів

Галицький районний суд м. Львова в складі:

головуючого - судді Кротової О.Б.,

за участі секретаря судового засідання Петрушки І.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_5 про визнання права спільної власності на автомобіль, усунення перешкод у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування автомобілем,

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

Позивач ОСОБА_3 04.09.2025 звернувся в суд із позовом, у якому, згідно із заявою про уточнення позовних вимог від 15.10.2025, просить:

- визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 );

- визначити, що частка ОСОБА_3 в праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ) становить 1/2;

- визначити, що частка ОСОБА_4 в праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ) становить 1/2;

- усунути перешкоди з боку ОСОБА_4 у користуванні автомобілем марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ), зобов`язавши ОСОБА_4 передати ОСОБА_3 автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ), дублікат ключів від автомобіля та свідоцтво про реєстрацію автомобіля не пізніше першого числа місяця, що настане за місяцем набрання рішенням суду законної сили та зобов`язати не чинити йому перешкоди у користуванні автомобілем;

- встановити наступний порядок користування автомобілем марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ): після набрання рішенням суду законної сили (не пізніше першого числа місяця, що настане за місяцем набрання рішенням суду законної сили) - передати автомобіль у користування ОСОБА_3 строком на два роки, а у подальшому користуватись автомобілем почергово з переданням його щомісяця у перший календарний день місяця;

- стягнути з відповідачки на його користь понесені ним судові витрати.

Процесуальні дії у судовій справі

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями у Галицькому районному суді м.Львова від 04.09.2025 визначено склад суду: головуючий суддя Кротова О.Б.

На виконання положень частини 8 статті 187 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), за запитом з Єдиного державного демографічного реєстру 05.09.2025 засобами підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» Галицький районний суд м. Львова сформував відповідь №1742168 щодо адреси реєстрації відповідачки ОСОБА_4 на території Галицького району міста Львова.

Ухвалою від 08.09.2025 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу ОСОБА_3 строк для усунення недоліків, зазначених в ухвалі.

Позивачем ОСОБА_3 усунуто недоліки, наведені в ухвалі від 08.09.2025.

Ухвалою від 07.10.2025 прийнято позов до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Окрім цього, до подання даної позовної заяви позивач ОСОБА_3 27.08.2025 звернувся в Галицький районний суд м.Львова із заявою про забезпечення позову.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 29.08.2025 заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову, шляхом заборони зняття з обліку та/або перереєстрації автомобіля марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , без письмової згоди ОСОБА_3 , до набрання законної сили рішення суду у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на вказаний автомобіль, усунення перешкод у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування автомобілем.

Від позивача ОСОБА_3 15.10.2025 надійшла заява в порядку ст.49 ЦПК України, про уточнення позовних вимог (зміну предмету позову).

Ухвалою суду від 22.10.2025 у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_3 про посвідчення судом довіреності на представлення його інтересів в суді громадянином ОСОБА_1 відмовлено.

Від відповідачки ОСОБА_4 13.11.2025 надійшли письмові заперечення на позовну заяву (відзив).

Ухвалою суду від 13.11.2025, у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_3 про посвідчення судом довіреності на представлення його інтересів в суді громадянином ОСОБА_1 відмовлено. Разом з тим, допущено адвоката Янчука І.М. до участі в справі як представника позивача, на підставі договору про надання правничої допомоги від 10.11.2025.

Від позивача ОСОБА_3 17.11.2025 надійшла відповідь на відзив.

Також від позивача ОСОБА_3 25.11.2025 надійшла заява про розподіл судових витрат.

Судом також отримано відповіді №2043168, №2044112, №2044571, №2045021 та №2045051 від 25.11.2025 з Єдиного державного реєстру транспортних засобів щодо наявності ТЗ за параметрами власника або ТЗ.

Ухвалою суду від 01.12.2025, яка занесена до протоколу судового засідання, залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_5 .

Від представника відповідачки ОСОБА_4 – адвоката Заремби О.В. 15.01.2026 надійшли заперечення на позовну заяву та заява про застосування строку позовної давності.

Позивач ОСОБА_3 в судовому засіданні 19.01.2026 подав свої письмові заперечення на клопотання сторони відповідачки про застосування строків позовної давності та по суті її письмових заперечень.

22.01.2026 від представника відповідачки ОСОБА_4 – адвоката Заремби О.В. надійшли додаткові пояснення з процесуальних питань.

Аргументи учасників справи

Позивач ОСОБА_3 обґрунтовує позовні вимоги такими обставинами. Між ним та відповідачкою ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб 27.12.2007 у Личаківському відділі реєстрації актів цивільного стану Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис №346. Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 03.05.2018 розірвано шлюб між ними. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 27.12.2018 рішення Галицького районного суду м.Львова від 03.05.2018 про розірвання шлюбу залишено без змін. За час перебування у шлюбі ними було придбано певне майно, зокрема легковий автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 . Виходячи з цього, вважає, що спірний автомобіль належить йому та його колишній дружині на праві спільної сумісної власності. Починаючи з 2018 року він неодноразово звертався до колишньої дружини з метою встановлення порядку користування автомобілем. У відповідь отримував відмову та посилання на те, що згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу саме вона є власником і не зобов`язана встановлювати будь-який порядок користування. В певні періоди він також просив надати вказаний автомобіль йому у користування, оскільки була така потреба. Зокрема, у листопаді та грудні 2020 року він просив відповідачку надати автомобіль, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу і ключі від такого, однак отримав відмову, у зв`язку з чим звернувся в Галицький РВ ГУНП у Львівській області та просив притягнути ОСОБА_4 до адміністративної відповідальності. Вказана заява залишилась поза увагою Галицького ВП ГУНП у Львівській області. Також вказав, що він був мобілізований на військову службу, де 20.04.2022 отримав тяжке поранення нижньої кінцівки. Після тривалого лікування він пересувався на милицях або у візку. У зв`язку з необхідністю часто їздити із м.Львова у м.Яворів, він вкотре звернувся до відповідачки надати йому ключі та доступ до автомобіля. Незважаючи на те, що автомобіль просто стояв, не використовувався нею, він знову отримав відмову. Впродовж близько двох років відповідачка не проживає в Україні, автомобіль стоїть на парковці та не використовується взагалі. 23.08.2025 відповідачка на нетривалий час повернулась в Україні та при особистій зустрічі він вкотре попросив надати йому у користування авто, оскільки він у відрядженні в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими та періодично має потребу в поїздках до Яворова та інших міст Західної України. Проте, відповідачка і цього разу йому відмовила. Враховуючи те, що йому стало відомо про намір відповідачки виїхати на спільному автомобілі за кордон, він змушений був подати 27.08.2025 заяву про забезпечення позову. Таким чином, оскільки впродовж семи років вони з відповідачкою не досягли домовленості щодо порядку та способу користування спірним автомобілем, вважає, що цей спір підлягає вирішенню судом. Оскільки автомобіль є неподільною річчю, перебуває у їх спільні власності, відтак просить визнати такий спільною сумісною власністю. Останні сім років автомобілем користується виключно відповідачка ОСОБА_4 , що обмежує його права як рівноправного співвласника на використання належного майна. Вказує, що не може надати копію свідоцтва про реєстрацію спірного автомобіля, оскільки таке знаходиться у відповідачки. Із покликанням на норми ст. 60 Сімейного кодексу України, ст. 317, 319, 321, 355, 368, 369 Цивільного кодексу України, просить позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_4 у відзиві (письмових запереченнях) на позовну заяву просила відмовити у задоволенні позовних вимог, покликаючись на таке. Вона у період з 27.12.2007 року по 27.12.2018 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з позивачем. За час перебування у шлюбі з позивачем, а саме у 2013 році, вона уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу автомобіля, відповідно автомобіль перейшов у її особисту власність. Цей договір купівлі-продажу був укладений у встановленій законом формі, право власності зареєстровано за нею в сервісному центрі МВС. У відповідності до ст. 57 СК України, вважає, що автомобіль є її особистою власністю, оскільки у момент укладення договору позивач добровільно відчужив автомобіль, отримавши відповідну оплату за такий. Таким чином, вказує, що з моменту державної реєстрації автомобіля у сервісному центрі МВС, право власності перейшло до неї. Отже, позивачем не доведено, що кошти на придбання автомобіля були спільними, або що він має право на частку у спільному майні. Також відповідачка заявила про застосування строку позовної давності. Зокрема, зазначила, що строк позовної давності становить три роки з моменту, коли особа дізналась або могла дізнатись про порушення свого права. Оскільки шлюб між ними було розірвано понад 7 років тому, строк позовної давності пропущено без поважних на те причин. З огляду на наведене, просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У відповіді на відзив позивач ОСОБА_3 зазначив таке. Відповідачка ОСОБА_4 вказує, що спірний автомобіль є її особистою приватною власністю, оскільки набутий за кошти, які належали їй особисто. Із цим твердженням він категорично не погоджується з таких міркувань. Нормами ст. 57, 60, 63 СК України та ст. 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні чоловік, ні дружина не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної власності подружжя залишається непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а у даній справі відповідачка не довела придбання автомобіля за особисті кошти. Також зазначив, що шлюбний договір між ними не був укладений. Окрім цього, позивач вказав, що у відповідності до норм ст. 64, 67 СК України, укладений між позивачем і відповідачкою договір купівлі-продажу спірного автомобіля, не свідчить про зміну правового режиму власності на це майно, і відповідачка не довела, що вона придбала роздільне майно. Також позивач заперечив щодо заяви відповідачки ОСОБА_4 про застосування строку позовної давності. Так, вказав, що тривалий час строки позовної давності було призупинено, спочатку у період дії карантину з 02.04.2020 по 30.06.2023, а надалі на період дії воєнного стану. Лише нещодавно Верховною Радою було прийнято закон, який скасовує призупинення строків позовної давності. Також додатково зазначив, що він є військовослужбовцем НОМЕР_3 ОМБр (в/ч НОМЕР_4 ).

Представник відповідачки ОСОБА_4 – адвокат Заремба О.В. у додаткових запереченнях на позовну заяву зазначила додатково таке. Щодо можливості встановлення запропонованого позивачем порядку користування вказала, що така вимога є незаконною та необґрунтованою, враховуючи те, що позивач не бере участі в утриманні автомобіля, сплаті страхування (автоцивілки), технічному обслуговуванні та ремонті протягом багатьох років. Також, вважає, що передача автомобіля особі, з якою існують тривалі конфліктні відносини, на такий довгий строк несе ризик пошкодження або втрати майна без можливості оперативного контролю з боку титульного власника. Із покликанням на ст. 391 ЦК України вказує, що надання позивачу права користування на 2 роки фактично позбавляє відповідачку, як законного власника, можливості користуватися власним майном. Щодо правових підстав власності на автомобіль зазначила, що спірний автомобіль був придбаний та зареєстрований на ім`я відповідачки ОСОБА_4 13.09.2016 за ціною 50 000 грн і весь цей час вона одноосібно несла витрати на його експлуатацію. Позивач не надав доказів того, що автомобіль купувався за спільні кошти, або що він брав участь у його фінансовому утриманні після 2018 року. Більше того, продавцем цього автомобіля був позивач ОСОБА_3 , а покупцем відповідачка ОСОБА_4 . Таким чином, із покликанням на ст. 334 ЦК України, вважає, що позивач власноручно продав автомобіль у 2016 році, що свідчить про його свідоме волевиявлення щодо припинення його права власності та переходу права повної одноосібної власності до відповідачки. Оскільки позивач виступив продавцем, він не може стверджувати про режим «спільної сумісної власності» на майно, яке він сам офіційно відчужив на користь іншої особи за відплатним договором. З огляду на наведені обставини, вважає, що автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 (реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ) є її особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. Сторона відповідачки, покликаючись на практику Верховного Суду, зазначає, що хоча згідно з п.3 ч.1 ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, і хоча в цьому пункті прямо не вказано щодо договору купівлі-продажу, однак судова практика трактує договори між подружжям, як законний шлях переходу права власності. Вважає, що якщо позивач стверджує, що договір не має значення, він фактично нівелює дію ст. 202-204 ЦК України, оскільки поки договір купівлі-продажу автомобіля не визнаний недійсним у судовому порядку, він є обов`язковим для сторін і створює відповідні юридичні наслідки, а саме виникнення права власності у покупця. Отже, договір є чинним, не оскаржений і є дійсній, а відтак в даному випадку відбулась зміна статусу майна зі спільного на особисте (ст. 64 СК України). Окрім цього, представником відповідачки подано клопотання про застосування наслідків пропуску позовної давності і у зв`язку з цим просила відмовити у задоволенні позовних вимог. У цьому клопотанні вказала, що пропущення строку позовної давності є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Так, вважає, що позивач, починаючи з часу розірвання шлюбу – 03.05.2018 достовірно знав, що автомобіль зареєстрований на відповідачку на підставі договору купівлі-продажу від 13.09.2016, де він сам виступав продавцем. Отже, право на пред`явлення вимог щодо цього майна виникло у нього понад 7 років тому. Вказує, що у цій справі позивач сам підтверджує наявність спору щодо автомобіля з 2018 року, зазначаючи про відсутність доступу до такого та наявність конфліктних відносин саме з моменту розірвання шлюбу. Таким чином, термін звернення до суду сплив у травні 2021 року.

На дані заперечення та клопотання про застосування строків позовної давності позивач ОСОБА_3 подав свої заперечення, у яких зазначив таке. Щодо клопотання про застосування строку позовної давності, вказав, що такий не пропущений, оскільки рішення про розірвання шлюбу набрало законної сили 27.12.2018, а починаючи з 30.03.2020 строк, визначений, серед іншого, ст. 257 ЦК України, продовжено на строк дії карантину, який тривав до 30.06.2023. Окрім цього, 15.03.2022 також були внесені зміни в частині перебігу строку позовної давності у зв`язку введенням в Україні режиму воєнного стану. Лише 14 травня 2025 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набув чинності 4 вересня 2025, відтак з ЦК України було виключено норми щодо зупинення перебігу позовної давності на строк дії воєнного стану. Таким чином, у період з 02.04.2020 по 03.09.2025 перебіг строків позовної давності було фактично призупинено, а позовна заява у цій справі подана до суду 04.09.2025, тому строк позовної давності не є пропущений. Також позивач додатково зазначив, що він з 24.02.2022 і по даний час є військовослужбовцем НОМЕР_3 ОМБр (в/ч НОМЕР_4 ), що є додатковою підставою згідно із ст. 263 ЦК України для зупинення перебігу позовної давності. Щодо заперечень сторони відповідачки по суті позовних вимог, додатково зазначив таке. Відповідачкою ОСОБА_4 не доведено того, що вона придбала автомобіль за особисті кошти, а тягар доказування у справах цієї категорії покладено саме та того з подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, вказує, що автомобіль фактично не було придбано відповідачкою, відповідно не змінено правовий режим спільної сумісної власності на це майно. Окрім цього, позивач ОСОБА_3 звернув увагу на те, що наведена у запереченнях практика Верховного Суду, в обґрунтування позиції відповідачки, відсутня у Єдиному державному реєстрі судових рішень, а саме за цими номерами справ наявні інші судові спори з приводу інших категорій правовідносин.

Представник відповідачки ОСОБА_4 – адвокат Заремба О.В. 22.01.2026 в судовому засіданні подала додаткові пояснення з процесуальних питань, у яких зазначила додатково щодо пропущення позивачем строку позовної давності. Зокрема, зазначила, що правовідносини виникли ще у травні 2018 року (з моменту розірвання шлюбу), а по факту стосовно автомобіля, то такий був відчужений у користь відповідача ще 13.09.2016, відтак термін у 3 роки міг закінчитись задовго до запровадження карантину (30.03.2020) чи воєнного стану (2022). Також вважає, що його перебування у складі ЗСУ не є підставою для зупинення процесуальних строків. По суті спору зазначила, що будь-яке майно, яке придбане в період перебування в шлюбі, не стає автоматично спільною власністю, а позивачем не доведено, що вказане майно було придбане за спільні кошти та навела відповідну практику Верховного Суду.

Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 - адвокат Янчук І.М. позовні вимоги підтримав, просив позов задоволити в повному обсязі. Надав пояснення, які відповідають змісту позовної заяви та інших заяв по суті сторони позивача. Також представник відповідача просив задоволити заяву про розподіл судових витрат, згідно поданої заяви 25.11.2025. Додатково представник позивача надав пояснення про те, що первинна реєстрація спірного автомобіля була 08.05.2012 на юридичну особу – ТзОВ «Комфорт – Сервіс Хмельницький», керівником якого був ОСОБА_3 . Надалі, через деякі труднощі виникла необхідність здійснити перереєстрацію автомобіля і він перереєстрував такий на себе, а у подальшому власність на автомобіль було перереєстровано на дружину через проблеми у бізнесі. Тим більше, ОСОБА_4 в цей час отримала посвідчення водія і хотіла, щоб автомобіль було зареєстровано на неї. Разом з тим, договір купівлі-продажу був формальним без фактичної передачі грошових коштів.

Відповідачка ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилась.

Представник відповідачки – адвокат Заремба О.В. в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Надала пояснення, які відповідають змісту письмових заперечень на позовну заяву. Також представник відповідачки підтримала заяву про застосування наслідків пропущення позивачем строку позовної давності. По суті позовних вимог, заперечуючи щодо задоволення таких, представник відповідачки додатково зазначила, що фактично договором купівлі-продажу, згідно з яким було перереєстровано автомобіль на відповідачку, позивач продав їй за 50 000 грн свою частку у такому, відтак право спільної сумісної власності було припинено.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_5 в судове засідання не з`явився повторно, повідомлявся про дату, час та місце розгляду справи, пояснень по суті спору не надав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 27 грудня 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Галицького районного суду м.Львова від 03.05.2018 (справа №461/233/18). Зазначене рішення набрало законної сили 27.12.2018 згідно із постановою Апеляційного суду Львівської області від 27.12.2018 у справі №461/233/18.

Встановлено, що під час перебування сторін (колишнього подружжя) у шлюбі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ними було придбано автомобіль марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 .

Так, стороною позивача надані копії свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 , серії НОМЕР_6 та серії НОМЕР_7 , з яких вбачається, що власником автомобіля марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_8 із 08.05.2012 було ТзОВ «Комфорт-Сервіс Хмельницький», а цього ж транспортного засобу із реєстраційним номером НОМЕР_9 , із 30.03.2016 був власником ОСОБА_3 , а із 13.09.2016 власником цього автомобіля є ОСОБА_4 .

Згідно з відомостями, наданими на запити представників сторін Територіальним сервісним центром МВС №4641 (ТСЦ МВС №4641) Головного сервісного центру МВС Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (філія ГСЦ МВС) №31/28/17/4445-аз-4470-2025 від 06.12.2025, №31/28/16/4531-аз/05-2025-4536-2025 від 11.12.2025 та №31/28/16/4643-аз/05-2025-4690-2025 від 23.12.2025, за гр. ОСОБА_3 30.03.2016 було перереєстровано транспортний засіб HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, згідно договору купівлі-продажу, укладеного у СГ ТзОВ «Комфорт-Сервіс Хмельницький» №00282/05/5641/2016 від 30.03.2016, 13.09.2016 даний транспортний засіб був перереєстрований на ОСОБА_4 згідно договору купівлі-продажу №4641/2016/065724 від 13.09.2016 у ТСЦ 4641. Вартість автомобіля згідно із договором купівлі-продажу від 13.09.2016 – 50 000 грн, продавцем по договору був ОСОБА_3 , а покупцем ОСОБА_4 . Інші реєстраційні дії щодо відчуження транспортного засобу станом на день надання інформації не здійснювалися. Також зазначено про те, що надати копії реєстраційних документів щодо перереєстрації зазначеного транспортного засобу немає можливості у зв`язку із знищенням архівних матеріалів за терміном зберігання.

Із Єдиного реєстру транспортних засобів вбачається, що дата першої реєстрації спірного автомобіля – 08.05.2012, а 13.09.2016 була проведена перереєстрація автомобіля марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , на нового власника по договору, укладеному в ТСЦ на ОСОБА_4 . Надалі, згідно вказаного Реєстру, 08.11.2019 відбулась перереєстрація автомобіля при втраті свідоцтва про реєстрацію на ОСОБА_4 . В подальшому, 19.02.2023, 03.03.2024, 12.04.2024 та 03.07.2025 була проведена операція щодо реєстрації належного користувача.

В ході розгляду справи встановлено та не оспорюється учасниками справи те, що 19.02.2023, 03.03.2024, 12.04.2024 та 03.07.2025 було проведено операції щодо реєстрації належного користувача спірним автомобілем марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 - ОСОБА_5 , який є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Таким чином, встановлено, що ОСОБА_4 набула у власність автомобіль марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , у період перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 13.09.2016 за договором купівлі-продажу №4641/2016/065724 від 13.09.2016 у ТСЦ 4641.

Позивач ОСОБА_3 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_10 , виданим 26 травня 2023 року Управлінням персоналу штабу військової частини НОМЕР_11 .

Згідно з витягом з наказу ТВО командира військової частини НОМЕР_4 ОСОБА_6 №49 від 04.03.2022 рядового ОСОБА_3 призвано по мобілізації та залучено до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. 20 квітня 2022 року ОСОБА_3 одержав закриту черепно-мозкову травму мінно-вибухову травму, струс головного мозку, акубаротравму, відкритий вогнепальний перелом правої гомілки, наскрізне поранення правої сідниці. Зазначене підтверджується довідкою про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), виданою ВЧ НОМЕР_4 . Згідно із посвідченням про відрядження №2332 від 23.08.2025 ВЧ № НОМЕР_12 , рядового ОСОБА_3 відряджено до м.Львів, до Західного регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Відповідно до довідки №6233 від 27.11.2025 т.в.о.командира в/ч НОМЕР_4 ОСОБА_7 , солдат ОСОБА_3 перебуває на військовій службі за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_4 .

Пред`явивши позов, позивач ОСОБА_3 покликається на те, що відповідачка ОСОБА_4 чинить йому, починаючи з 2018 року перешкоди у здійсненні ним права користування рухомим майном - спірним автомобілем, співвласником якого він є, оскільки такий є спільним сумісним майном. В свою чергу, відповідачка ОСОБА_4 вважає цей автомобіль її особистою власністю, відтак вважає, що позивач взагалі не має права на користування таким.

Таким чином, спір у даній справі стосується визнання автомобіля спільною сумісною власністю із виділенням часток, а також усунення перешкод в користуванні автомобілем, із встановленням порядку спільного користування автомобілем, що належить на праві спільної часткової власності сторонам у справі.

2.Мотивувальна частина

Позиція суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 4 статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321 ЦК України закріплює принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статі 356 ЦК України).

Стаття 358 ЦК України визначає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною 1 статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Разом з тим, ч. ч. 1, 2 ст. 372 ЦК України, передбачено, що майно, яке є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Пунктами 1,2 та 3 частини 1 статті 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

Частиною 1 статті 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).

Вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок про те, що, враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, а також у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 333/3048/16-ц (провадження № 61-3994св18) та від 07 листопада 2019 року у справі № 570/1999/15-ц (провадження № 61-29371св18) зазначено, що положення статті 358 ЦК України свідчать про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість.

Вочевидь, рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Отже, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

У постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 487/3769/20 (провадження № 61-7928св22) зроблено висновки про те, що володіння та користування спільним майном здійснюється усіма його співвласниками за спільного згодою, тобто в результаті досягнення консенсусу. У тому ж разі, якщо такої згоди сторони не досягли, спір щодо порядку володіння та користування спільним майном повинен вирішуватися судом. Отже, у разі коли існує між співвласниками спір з приводу порядку користування та володіння спільним майном, суд має вирішити такий спір щодо суті, визначивши певний порядок користування спільним майном для його співвласників, які в позасудовому порядку не досягли згоди з приводу користування та управління ним.

Верховний Суд у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 752/3339/22 (провадження № 61-9319св22) не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування ним, оскільки це суперечить правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 333/3048/16-ц (провадження № 61-3994св18), від 07 листопада 2019 року у справі № 570/1999/15-ц (провадження № 61-29371св18), про те, що при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення узгодженого співвласниками порядку користування спільним майном, такий порядок користування може та повинен встановити суд. Верховний Суд дійшов переконання про задоволення позову, оскільки спірний автомобіль перебуває у спільній частковій власності сторін і згоди щодо порядку користування цим транспортним засобом вони не можуть досягти. Керуючись принципами рівності прав співвласників щодо майна, розумності та справедливості, Верховний Суд виснував, що потрібно усунути перешкоди у користуванні автомобілем позивачу, які чинить відповідач, встановити порядок користування цим майном співвласниками помісячно. Відповідач, в свою чергу, не надала пропозицій щодо врегулювання спору та власних варіантів усунення порушень шляхом визначення порядку спільного користування автомобілем.

Висновки суду

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд дійшов такого висновку.

Щодо позовних вимог про визнання автомобіля марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , із визначенням рівних часток у праві спільної сумісної власності, суд зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, за період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, ними було придбано транспортний засіб HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску. Зокрема, первинна реєстрація транспортного засобу була здійснена 08.05.2012 на юридичну особу – ТзОВ «Комфорт – Сервіс Хмельницький», керівником якого був позивач ОСОБА_3 , надалі 30.03.2016 було перестроювано автомобіль на підставі договору купівлі-продажу на позивача ОСОБА_3 , а в подальшому 13.09.2016 даний транспортний засіб був перереєстрований на ОСОБА_4 також згідно договору купівлі-продажу. Сторони перебували у шлюбі з 27 грудня 2007 року по 27.12.2018 (набрання законної сили рішенням про розірвання шлюбу).

Зазначені обставини учасниками справи не оспорюються.

Враховуючи те, що транспортний засіб марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, придбано у період перебування сторін у шлюбі, такий є спільною сумісною власністю подружжя.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України, наведеній вище. Зокрема, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто під час шлюбу, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, яке набуте ними в цей період, тим з них, який її спростовує.

Відповідачка ОСОБА_8 заперечує щодо визнання спірного автомобіля спільною сумісною власністю із ОСОБА_3 , покликаючись на договір купівлі-продажу №4641/2016/065724 від 13.09.2016 у ТСЦ 4641, згідно з яким вона купила у позивача за 50 000 грн його частку у спільному майні, а відтак вважає транспортний засіб особистою приватною власністю згідно із ст. 57 СК України. Також враховуючи ці обставини, вважає, що позивач не має права користування спірним автомобілем, відтак користується ним лише вона.

Однак, такі доводи відповідачки не узгоджуються з матеріалами справи, не відповідають нормам чинного законодавства та не підтверджені належними доказами в порядку ст. 81 ЦПК України.

Зокрема, сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків. За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін.

Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Так, згідно із ст. 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.

Разом з тим, тлумачення статті 64 СК України дозволяє стверджувати, що: по-перше, договори між подружжям є родовим поняттям і охоплює собою як пойменовані (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, шлюбний договір тощо), так і не пойменовані договори; по-друге, договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна; по-третє, допускається укладення договору поміж подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності», в якому відбудеться визначення частки і її відчуження на користь іншого із подружжя.

Договір купівлі-продажу автомобіля, на який відповідачка покликається, як на підставу для визнання такого її особистою власністю, суду наданий не був, відповідно не встановлено його умов, також не доведено факту передачі коштів позивачу (50 000 грн) та не доведено, що такі кошти належали особисто відповідачці ОСОБА_4 і що такі, як стверджує відповідачка, є компенсацією 1/2 вартості автомобіля позивачу. Більше того, позивачем ці доводи заперечуються. Відтак, відповідачкою не доведено, що договір купівлі-продажу автомобіля 13.09.2016 є договором в розумінні ст.64 СК України, яким відчужено одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя.

Встановлено, що інших договорів між подружжям чи шлюбного договору між колишнім подружжям щодо спільного сумісного майна не укладалось.

Таким чином, зазначений договір купівлі-продажу, укладений у Територіальному сервісному центрі, не свідчить про зміну правового режиму власності на автомобіль, відповідно відповідачкою, всупереч ст.60 СК України, не надано доказів, необхідних для спростування презумпції визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

У зв`язку з наведеним вище, враховуючи те, що спірний транспортний засіб марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , був придбаний подружжям під час перебування в шлюбі за спільні кошти, а тому є їх спільною сумісною власністю, та враховуючи відсутність підстав для відступлення від засад рівності часток позивача і відповідачки чи визнання такого майна особистою власністю одного з подружжя, суд дійшов висновку про те, що наявні правові підстави для визнання автомобіля спільною сумісною власністю та, в порядку поділу майна, визнання ідеальних часток (рівних) за кожним із сторін, а саме по 1/2, що припиняє режим спільної сумісної власності сторін на майно.

Щодо позовних вимог про усунення перешкод позивачу у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування таким, суд приходить до такого висновку.

Як зазначено вище, первинне значення у врегулюванні правовідносин між співвласниками має їх домовленість, яку не може підміняти рішення суду, проте у разі виникненні конфліктної ситуації, що унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном, такий порядок користування може встановити суд, з метою забезпечення рівної реалізації співвласниками їх прав.

В ході розгляду справи встановлено, що сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не досягли домовленості щодо порядку та способу спільного користування автомобілем марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , що й стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Оскільки відповідачка заперечувала право користування позивача спірним автомобілем, а суд прийшов до висновку про визнання його об`єктом спільної сумісної власності із визначенням ідеальних часток у праві власності, цей спір також підлягає вирішенню саме судом.

Так, спірний автомобіль є неподільною річчю, перебуває у спільній частковій власності сторін та у фактичному й постійному тривалому володінні і користуванні відповідачки ОСОБА_4 , що не оспорюється учасниками справа, та обмежує права позивача ОСОБА_3 , як рівноправного співвласника на користування належним йому майном.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Спір, який виник між сторонами щодо користування спільним майном, яке є неподільним, може бути вирішено у спосіб, обраний позивачем, зокрема шляхом встановлення такого порядку:після набрання рішенням суду законної сили, але не пізніше першого числа місяця, що настане за місяцем набрання рішенням суду законної сили, ОСОБА_4 повинна передати автомобіль, ключі та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу у користування ОСОБА_3 строком на два роки, а у подальшому користуватись автомобілем почергово, помісячно, з переданням його у перший календарний день кожного наступного місяця попереднім користувачем іншому.

Під час розгляду судом даної справи, відповідачка ОСОБА_4 пропозицій щодо врегулювання спору та власних варіантів усунення порушень, шляхом визначення іншого порядку спільного користування автомобілем не надала, відтак інші альтернативні способи користування автомобілем судом не досліджувались.

Таким чином, з огляду на те, що спірний автомобіль перебуває у спільній частковій власності сторін і згоди щодо порядку користування цим транспортним засобом вони не можуть досягти, а також керуючись принципами рівності прав співвласників щодо майна, розумності та справедливості, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для зобов`язання відповідачки усунути позивачу перешкоди у користуванні транспортним засобом та встановлення порядку користування цим автомобілем у спосіб, запропонований позивачем.

Щодо заяви відповідачки ОСОБА_4 про застосування строків позовної давності, суд зазначає таке.

Згідно зі ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Відповідно до ст. 256, 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Згідно зі ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В свою чергу, щодо початку перебігу позовної давності в даній категорії справ Верховний Суд у своїй постанові від 21 грудня 2021 року у справі № 758/5454/18 зазначив, що вирішуючи питання про початок перебігу строку позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя.

Окрім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 26 січня 2022 року у справі № 215/5672/20 дійшов правового висновку, що початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Відповідачка у своїй заяві про застосування позовної давності вказала, що спірні правовідносини виникли ще у травні 2018 року (з моменту розірвання шлюбу), а по факту стосовно автомобіля, то такий був відчужений у користь відповідача ще 13.09.2016, відтак термін у 3 роки закінчився задовго до запровадження карантину та воєнного стану в країні.

Суд не приймає до уваги такі доводи відповідачки, оскільки встановлено, що рішення суду у справі №461/233/18 про розірвання шлюбу між сторонами набрало законної сили 27.12.2018, позивач ОСОБА_3 звернувся в суд із даним позовом 04.09.2025. Із 13.09.2016 не доцільно обраховувати строк позовної давності, оскільки станом на той час шлюб між подружжям ще не було розірвано та достеменно встановлено, що спір між сторонами дійсно виник у 2018 році.

Відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою КМУ від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», установлено з 12 березня до 03 квітня 2020 року на усій території України карантин. В подальшому, дію карантину неодноразово було продовжено та постановою КМУ від 27 червня 2023 року №651, карантин відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Таким чином, з 01 липня 2023 року строки позовної давності мали б продовжуватись, однак 24 лютого 2022 року Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє до теперішнього часу.

Відповідно до п. 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Таким чином, суд зауважує, що враховуючи положення пунктів 12 та 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, а також періоди запровадження в Україні карантину та воєнного стану, період з 27.12.2018 перебуває в межах позовної давності (постанова Верховного Суду від 26.02.2025 у справі № 754/4237/22), відтак покликання відповідачки ОСОБА_4 на сплив строку позовної давності не заслуговують на увагу суду, оскільки в спірний період законодавець передбачав зупинення та продовження цих строків у зв`язку з об`єктивними обставинами, які мали місце в країні.

Враховуючи наведене, суд вважає, що підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності до даного спору, про які заявляє відповідачка у своїй заяві, немає.

Розподіл судових витрат.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд приходить до такого висновку.

Відповідно до частини першої статті 133 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із ч. 2 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Позивачем ОСОБА_3 на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху, було сплачено судовий збір в розмірі 4 903,45 грн. Також за подання до суду заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви, ОСОБА_3 сплатив судовий збір в розмірі 605, 60 грн.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Від позивача 25.11.2025 надійшла заява про розподіл судових витрат, у якій ОСОБА_3 , окрім сплаченого судового збору в сумі 4 903,45 грн та 605,60 грн, вказав, що ним понесені інші витрати у зв`язку з розглядом справи.

Зокрема, останній вказав, що ним понесені витрати за послуги «Укрпошти», пов`язані з надсиланням відповідачці заяви про зміну позовних вимог в сумі 55 грн та відповіді на відзив в сумі 40 грн, та долучив відповідні накладні Укрпошти №7900734494263 та №7901900148243 та платіжні документи.

Окрім цього, позивач просить стягнути з відповідачки на його користь комісію за послуги банку АТ КБ «ПриватБанк», сплачену ним при сплаті судового збору за подання позовної заяви (49,03 грн) та заяви про забезпечення позову (25 грн) та долучив відповідні квитанції.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, на підставі ст. 141 ЦПК України, суд приходить до висновку, що у зв`язку із задоволенням позовних вимог ОСОБА_3 , слід стягнути на його користь із відповідачки ОСОБА_4 судові витрати в розмірі 5 604 грн 05 коп, які складаються із суми сплаченого судового збору в розмірі 5 509 грн 05 коп, а також витрат, пов`язаних з розглядом справи, у розмірі 95 грн (витрати за послуги «Укрпошти»).

Щодо стягнення витрат у вигляді комісії за послуги банку АТ КБ «ПриватБанк», зокрема понесених при сплаті судового збору за подання позовної заяви (49,03 грн) та заяви про забезпечення позову (25 грн), суд приходить до висновку, що у стягненні таких слід відмовити, з огляду на таке.

Зазначені понесені витрати позивача не є судовими витратами в розумінні ст. 133 ЦПК України.

Наведене узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові №523/12032/18 від 25.01.2023, у якій зазначено, що банківська комісія - це грошові суми, що списуються з рахунків клієнтів як плата за обслуговування рахунку або за надання спеціальних послуг. Банківська комісія береться також за оплату чеків, розміщення депозитів, виконання постійних доручень, пряме дебатування. Таким чином, колегія суддів суду касаційної інстанції прийшла до висновку, що стягненню на користь позивачки підлягають виключно судові витрати без врахування комісії, оскільки банк було обрано нею самостійно, та банківська комісія за своєю суттю не є частиною судового збору чи судовими витратами, який встановлюється державою відповідним нормативно-правовим актом та є обов`язковим до сплати. Комісію за обслуговування було стягнуто обраним позивачем банком за надання йому банківської послуги.

Інші процесуальні питання.

Відповідно до ч.7 ст.158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову, заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Частиною 8 статті 158 ЦПК України передбачено, що якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 29.08.2025 вжито заходи забезпечення даного позову, шляхом заборони зняття з обліку та/або перереєстрації автомобіля марки HYUNDAI IX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , без письмової згоди ОСОБА_3 , до набрання законної сили рішення суду у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на вказаний автомобіль, усунення перешкод у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування автомобілем.

З огляду на наведене, оскільки учасниками справи не заявлено клопотання про скасування заходів забезпечення позову, у відповідності до положень ч.7 ст.158 ЦПК України вжиті заходи забезпечення позову ухвалою від 29.08.2025 продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням суду законної сили. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення (ч.8 ст.158 ЦПК України).

Керуючись статтями 2, 10, 12, 14, 81, 89, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на автомобіль, усунення перешкод у користуванні автомобілем та встановлення порядку користування автомобілем – задоволити.

Визнати автомобіль марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Визначити, що частка ОСОБА_3 у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , становить 1/2.

Визначити, що частка ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , становить 1/2.

Усунути перешкоди ОСОБА_3 у користуванні автомобілем марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 ), зобов`язавши ОСОБА_4 передати ОСОБА_3 автомобіль марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , дублікат ключів від автомобіля та свідоцтво про реєстрацію автомобіля, не пізніше першого числа місяця, що настане за місяцем набрання рішенням суду законної сили та зобов`язати не чинити йому перешкоди у користуванні зазначеним майном.

Встановити такий порядок користування автомобілем марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 : після набрання рішенням суду законної сили, але не пізніше першого числа місяця, що настане за місяцем набрання рішенням суду законної сили, ОСОБА_4 повинна передати автомобіль, ключі та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу у користування ОСОБА_3 строком на два роки, а у подальшому користуватись автомобілем почергово, помісячно, з переданням його у перший календарний день кожного наступного місяця попереднім користувачем іншому.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 5 604 грн 05 коп, які складаються із суми сплаченого судового збору в розмірі 5 509 грн 05 коп, а також витрат, пов`язаних з розглядом справи, у розмірі 95 грн.

Вжиті заходи забезпечення позову ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 29.08.2025 про заборону зняття з обліку та/або перереєстрації автомобіля марки HYUNDAI ІX35, 2012 року випуску, VIN-код НОМЕР_1 , реєстраційний знак транспортного засобу НОМЕР_2 , без письмової згоди ОСОБА_3 , продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням законної сили. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 26.01.2026

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_13 , місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_14 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Суддя Ольга КРОТОВА