Рішення від 14 січня 2026 р. у справі №206/5497/25 — Самарський районний суд міста Дніпра

Справа 206/5497/25

Провадження 2/206/311/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2026 року Самарський районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Кушнірчук Р.О.,

при секретареві Задорожньої К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору, розірвання шлюбу та стягнення аліментів,

за участю :

позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

ВСТАНОВИВ:

30 вересня 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визнання договору недійсним, який обґрунтувала тим, що 24 липня 1999 року між нею та ОСОБА_1 було укладено шлюб, від якого вони мають спільну дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 1 грудня 2024 року між ними було укладено договір про участь у вихованні дитини. Шлюбні стосунки між ними погіршилися та почали виникати суперечки щодо виконання визначених вказаним договором їх прав та обов`язків. Позивач зазначає про те, що вказаний договір був укладений без дотримання вимог закону, оскільки він не був нотаріально посвідчений, що робить його таким, що не створює правових наслідків для сторін, а самі умови договору порушують права та інтереси дитини, суперечать принципу рівності батьківських прав та їх обов`язків. Вказані обставини стали причиною звернення до суду з вказаним позовом, в якому позивач просила суд визнати недійсним договір про участь у вихованні дитини від 1 грудня 2024 року та усунути їй перешкоди у спілкуванні з сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

27 жовтня 2025 року ухвалою суду було відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження на 24 листопада 2025 року о 9-00 год.

24 листопада 2025 року відповідач ОСОБА_1 подав зустрічний позов, в якому просив суд визнати дійсним договір укладений 01.12.2024 року з позивачем, розірвати шлюб та стягнути аліменти на утримання дитини на його користь, оскільки на час подачі позову їх спільна дитина проживає фактично з ним. Крім того, у грудні 2024 року між ними були остаточно припинені шлюбні стосунки, вони проживають окремо один від одного, спільного господарства не ведуть, не мають спільного бюджету. Причинами припинення шлюбних відносин стала поведінка позивачки, яка втратила інтерес до сімейного життя, почала конфліктувати без наявних на це причин, емоційно виловлюватися та не приймати участі у вихованні дитини, добровільно вирішивши для себе залишити сім`ю. Фактично з грудня 2024 року, вони як подружжя припинили сімейні стосунки, оскільки ОСОБА_2 зібрала всі свої речі та переїхала проживати до іншого місця, а дитина залишилась з ним. Всі витрати, які виникають у зв`язку з утриманням, дозвіллям, вихованням, навчанням та лікуванням і відпочинком сина покладені на нього. Подання до нього позову про визнання недійсним договору та усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, він вважає безпідставним та таким, що спрямований в першу чергу для задоволення власних потреб позивача, не бажання сплачувати аліменти, які передбачені умовами укладеного між ними договору, а тому такі дії з боку його дружини, яка сама не бажає спілкуватися з сином та налагодити стосунки, спонукають його звертатись до суду з цим зустрічним позовом. Укладення договору між ними було викликано самоусуненням матері від виконання сімейних та батьківських обов`язків, а договір був укладений не з метою обмежити відповідача, а щоб чітко визначити її права та обов`язки, а також забезпечити її участь у вихованні дітей, що відповідало вимогам ст. 157 СК України та правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 15.01.2020 р. справа № 200/952/18. Вважає, що підстави для недійсності договору відсутні, оскільки правочин є недійсним лише якщо порушені вимоги ст. 203 ЦК України, а жодної з цих підстав у позові не наведено, договір укладався між ними добровільно, а тому її вимоги є очевидно безпідставними. Оскільки первісний позов щодо недійсності договору та усунення перешкод у спілкуванні з дитиною безпосередньо пов`язаний із питаннями участі батьків у вихованні сина, а подружні відносини між ними фактично припинені, тому він подає зустрічний позов, в якому просить суд визнати дійсним укладений між ними договір від 01.12.2024 року, розірвати шлюб між ним, залишивши місцем проживання сина разом з ним, оскільки він фактично самостійно займається його вихованням, забезпеченням та утриманням, а також стягнути ОСОБА_2 на його користь аліменти в розмірі частки усіх видів її заробітку (доходу), але не менш, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до досягнення сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - повноліття, як це і передбачено п. 2 укладеного між ними договору.

2 грудня 2025 року ухвалою суду було прийнято зустрічний позов, вимоги за яким було об`єднано в одне провадження з первісним позовом та призначено справу до розгляду по суті на 24 грудня 2025 року на 10-00 годину.

В судовому засіданні 24 грудня 2025 року позивач ОСОБА_2 пояснила, що на теперішній час їх спільний син проживає з батьком, який займається його вихованням та забезпеченням, оскільки вона не має наміру налагоджувати з ним стосунки, які фактично припинилися між ними на прикінці 2024 року і рано чи пізно це все рівно сталося би. Чоловік не забороняв їй спілкуватися з сином, але його постійні умови щодо виконання нею батьківських обов`язків за укладеним між ними договором, призвели до того, що вона не може їх виконувати та на теперішній час взагалі цього не бажає, оскільки влаштовує своє власне життя і бажає розірвати з ним шлюб, бо постійні сварки призвели до втрати довіри один до одного. Сплачувати аліменти вона не має можливості, оскільки не працевлаштована, але за рахунок власних заощаджень вона змогла забезпечити себе житлом, в якому проживає окремо від родини. Просила суд не надавати їм час для примирення, оскільки для себе вони все вирішили остаточно, а проти того, що їх син проживає з батьком, вона не заперечує, бо він має матеріальну можливість забезпечувати ОСОБА_4 всім необхідним та виховувати його, і в нього це добре виходить.

Позивач за зустрічним позовом в судовому засіданні підтримав власні позовні вимоги та пояснив, що позов його дружини є безпідставними, оскільки дружина сама прийняла рішення проживати окремо, за останній рік він не побачив, щоб вона мала намір зберегти родину і він ніколи не забороняв та не буде забороняти їй бачити з їх сином. Умови укладеного між ними договору, вона не виконує, аліменти не сплачує. Всіма питаннями, як то відвідування ліцею сином, занять з шахів та акробатики займається він. Всі витрати покладені на нього, а відповідачку влаштовує це. Оскільки саме вона не бажає зберігати нормальні родинні стосунки та в пріоритет ставить своє особисте життя, він наполягає на задоволенні свого зустрічного позову та просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 , а строк для примирення просив суд їм не встановлювати.

В судовому засіданні було оголошено перерву для можливості вислухати думку самого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

30 грудня 2025 року від позивача за первісним позовом ОСОБА_2 надійшла заява, в якій вона зазначає про те, що вона погоджується з обставинами, встановленими судом в судовому засіданні 24 грудня 2025 року, а з врахуванням стану здоров`я сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який на даний час хворіє, забезпечити його явку в судове засідання неможливо. Після їх спілкування з відповідачем, вона прийшла до висновку відмовитись від своїх позовних вимог, оскільки звертаючись до суду вона хотіла спонукати відповідача вирішити питання і щодо її утримання, а умовами договору на неї покладено обов`язок сплачувати аліменти, проте реальної можливості вона такої не має, оскільки не працевлаштована, а власних заощаджень не вистачає. У зв`язку з цим, вона відмовляється від позову, а щодо зустрічного позову покладається на розсуд суду та просить ухвалити рішення відповідно до закону та в найкращих інтересах дитини.

Ухвалою суду від 30 грудня 2025 року було прийнято відмову позивача ОСОБА_2 від її позову про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визнання договору недійсним та провадження у справі за її позовом було закрито на підставі п. 4 ч 1 ст. 255 ЦПК України, а розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дійсним, розірвання шлюбу та стягнення аліментів, було продовжено і призначено наступну дату судового засідання на 15 січня 2026 року о 11-30 годині з викликом сторін по справі.

30 грудня 2025 року від позивача надійшла заява, в якій він просить врахувати надані ним в судовому засіданні пояснення та відмовити у задоволені первісного позову та задовольнити його зустрічний позов, з вказаних у ньому підстав.

Вислухавши пояснення сторін по справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 виходячи з наступного.

В судовому засіданні було встановлено, що 24 липня 1999 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, який було зареєстровано Красноармійським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Донецької області, актовий запис 230 (а.с.7).

Від шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про його народження серії НОМЕР_1 (а.с.6).

1 грудня 2024 року, після фактичного припинення між сторонами шлюбних стосунків, вони уклали договір про участь у вихованні та утриманні дитини.

Як пояснили сторони в судовому засіданні, вказаний договір між ними укладався добровільно, а метою його укладення було те, щоб чітко визначити права та обов`язки батьків у забезпечені їх участі у вихованні та утриманні їх спільних дітей.

Як було встановлено під час розгляду справи, на момент укладання вказаного договору, сторони проживали окремо один від одного, а тому у п. 2 договору сторони визначили, що їх син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з моменту укладення даного договору буде постійно проживати за місцем мешкання батька та перебувати на його самостійному вихованні та утриманні.

Пунктом 2 вказаного договору, сторони передбачили, що у разі припинення шлюбних стосунків, ОСОБА_2 зобов`язується сплачувати на утримання їх сина до 10 числа щомісяця суму у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця і до досягнення дитиною повноліття.

Пунктом 3 вказаного договору передбачено, що ОСОБА_2 має право спілкуватися з сином за її бажанням, а батько ОСОБА_1 не чинитиме в цьому ніяких перешкод.

Як пояснила в судовому засіданні відповідач, умови вказаного договору з її боку не виконувалися, а їх не виконання вона пояснила тим, що вона не мала можливості їх виконати, оскільки не теперішній час вона не працює, проживає окремо від родини та займається останнім часом влаштуванням власного життя.

Виниклі між сторонами спірні правовідносини регулюються нормами Сімейного та Цивільного кодексів України.

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно з частинами першою третьою статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частиною четвертою статті 157 СК України передбачено, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Істотними умовами договору щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини є умови про участь у забезпеченні умов життя дитини тим з батьків, хто буде проживати окремо, а також умови здійснення ним прав і обов`язків по вихованню дітей. До цього договору можуть бути застосовані загальні положення зобов`язального та договірного права, які містяться у ЦК України і не суперечать загальним засадам регулювання та суті сімейних відносин.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 361/8526/21.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання дійсним укладеного між сторонами договору від 01.12.2024 року, суд враховує положення ч. 4 статті 157 СК України, згідно яких договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

У справі, яка розглядається, суд встановив, що умови укладеного між сторонами договору не виконуються, вказаний договір не був нотаріально посвідчений, як того вимагають приписи ч. 4 ст. 157 СК України, при цьому жодна із сторін не ухилялась від нотаріального його посвідчення, а лише уклали його в простій письмовій формі, а тому в даному випадку, підлягають застосуванню положення ч. 1 ст. 220 ЦК України, згідно яких, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

У Постанові ВП ВС від 4 червня 2019 року, справа № 916/3156/17 суд виснував, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 94-95 постанови).

Аналізований у справі письмовий договір від 01.12.2024 року, який хоча і підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.

Аналогічна правова позиція викладена і в Постанові КЦС ВС від 15 березня 2018 року, справа № 616/137/16-ц.

Враховуючи те, що умови укладеного між сторонами договору від 01.12.2024 року фактично не виконувались останніми, сам договір не був нотаріально посвідчений, як того вимагають приписи ч. 4 ст. 157 СК України і при цьому жодна із сторін не ухилялась від нотаріального його посвідчення, а позивач та відповідач самостійно визначили для себе його просту письмову форму, тому в даному випадку, суд не вбачає підстав для застосування положень ст. 220 ЦК України в частині визнання дійсним укладеного між сторонами договору, оскільки суд прийшов до висновку про його нікчемність, а відповідно до висновків, викладених у Постанові ВП ВС від 4 червня 2019 року, справа № 916/3156/17, нікчемний правочин є недійсним у силу закону, про що суд в мотивувальній частині судового рішення підтверджує обставину нікчемності правочину (пункти 94-95 постанови).

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині визнання договору дійсним, задоволенню не підлягають.

Вирішуючи позовні вимоги в частині розірвання шлюбу, суд виходить з наступного.

З наданих сторонами пояснень в судовому засіданні було встановлено, що наприкінці 2024 році шлюбні стосунки між сторонами значно погіршились та в грудні 2024 року відповідач залишила місце їх спільного проживання, забравши власні речі та переїхавши проживати окремо, винаймаючи житло.

Причиною фактичного припинення шлюбних стосунків між ними стало те, що відповідач припинила приділяти увагу родині та забезпеченню нормальної дружної атмосфери в їх сім`ї, не бажаючи здійснювати кроки на примирення та налагоджувати нормальні відносини, у зв`язку з чим між ними почали виникати постійні сварки, що призвело до втрати довіри один до одного та остаточного розпаду родини. Крім того, поведінка відповідача, яка втратила інтерес до сімейного життя, призводила до виникнення постійних конфліктів без наявних на це причин та емоційного напруження.

В судовому засіданні з`ясовувалось питання щодо можливості надання сторонам строку для примирення, однак останні заперечували проти цього, вказуючи на те, що вони вже більше року разом не живуть, спільного господарства не ведуть, а тому строк для примирення їм не потрібен, наполягаючи на розірванні шлюбу.

Після того, як сторони почали проживати окремо, їх спільний син залишився проживати в квартирі разом з батьком, який самостійно несе всі витрати з його виховання та утримання, а також забезпечує його дозвілля, навчання , відпочинок та своєчасне медичне обстеження, а при необхідності і лікування.

Приймаючи до уваги фактичні взаємовідносини сторін, а також не бажання сторін примирятися, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про розірвання шлюбу підлягають задоволенню, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б їхнім інтересам.

Разом з цим, із встановлених в судовому засіданні фактичних обставин справи та наданих суду відомостей не вбачається спору між сторонами про місце проживання їх спільного сина, через те, що він, як на час звернення до суду з позовом, так і на час розгляду справи, проживав та продовжує проживати з батьком, який його фактично утримує, що узгоджується і з наданими в судовому засіданні поясненнями відповідача ОСОБА_2 та витягом Дніпровської територіальної громади, з якого вбачається, що син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає за місцем реєстрації батька.

Під час розгляду справи, суд з`ясував, що у даному випадку, спір між сторонами з приводу місця проживання їх сина після розірвання шлюбу відсутній, а тому суд на прохання матері або батька може вирішити питання про залишення проживання дітей разом з одним із батьків, одночасно з вимогою про розірвання шлюбу, що узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду.

Так, у Постанові від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини. Найпростішим варіантом визначення питання місця проживання дитини є досягнення домовленостей між батьком та матір`ю про місце її проживання.

Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21), суд також врахував висновки у вищенаведеній постанові ВСУ та зазначив, що враховуючи те, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обґрунтовано в межах доводів та вимог позову про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати одним із батьків, встановивши, що дитина до розірвання шлюбу після припинення фактичних шлюбних відносин батьків проживала разом з матір`ю, залишив проживати дитину з нею, чим лише констатував місце проживання дитини, не визначаючи його. Одночасно Верховний Суд наголосив на тому, що другий з батьків не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання сина разом з ним у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Стаття 160 СК України, передбачає, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Згідно із статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Статтею 157 СК України встановлено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Законодавством України закріплено обов`язок того із батьків, який проживає окремо, брати участь у вихованні дитини, окрім того, законодавець зобов`язує батьків вирішувати всі питання виховання дитини спільно (ст. 157 СК України ).

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, §54, ЄСПЛ, від 07.12.2006р.). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, §100, ЄСПЛ, від 16.07.2015р.).

У даній справі, яка розглядається, відсутні підстави, передбачені ч. 2 ст.161 СК України, за яких з позивачем неможливо було б залишити проживати сина ОСОБА_4 , а тому, враховуючи всі обставини у сукупності, з огляду на визначений Декларацією прав дитини принцип, беручи до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, суд може залишити проживати його за місцем постійного проживання разом з батьком, що буде відповідати його інтересам та вимогам закону, а також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) та від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21).

При цьому таке вирішення цього питання не позбавляє будь-кого з обох батьків права виховувати дитину, утримувати її та спілкуватися з нею, а той з батьків, з яким проживають діти, не має права чинити перешкод другому з батьків, який не проживає з ними, у здійсненні батьківських прав та обов`язків.

Відповідно до положень ст.ст.13,81,83 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, яке подане відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

При розгляді даної справи предмет доказування в частині того, що дитина сторін проживає разом з батьком за адресою його реєстрації та він з грудня 2024 року її утримує, доведений позивачем відповідними доказами, при чому їх аналіз дозволяє зробити висновок про те, що вони є належними, допустимими та достовірними як кожний окремо, так і у взаємному зв`язку у їх сукупності.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 після фактичного припинення між сторонами шлюбних стосунків залишився проживати разом з батьком, який його утримує, опікується інтересами і потребами дитини, піклується про нього, займається його вихованням та зміг створити належні умови проживання, і такі умови вже існували на час звернення до суду з позовом та були погоджені умовами укладеного між сторонами договору від 01.12.2024 року, суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача у заявлений ним спосіб.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача аліментів, суд виходить з наступного.

За змістом ст. 141 Сімейного кодексу України, батьки мають рівні права та обов`язки по догляду за дитиною, незалежно від того були вони у шлюбі між собою чи ні.

Так, відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно ч. 3 ст. 181 Сімейного Кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Відповідно до ч. 1 ст. 183 Сімейного Кодексу України, при визначенні розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Згідно ч. 1 ст. 191 Сімейного кодексу України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

При визначені розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача, відповідно до ст. 182 Сімейного кодексу України, суд повинен врахувати: стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів, інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Відповідно до п. 17 Постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», право на звернення до суду із заявою про стягнення аліментів і, відповідно, право на отримання аліментів має той з батьків, з ким проживає дитина.

Згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 вересня 2019 року (справа № 711/8561/16), за своєю суттю аліменти - це кошти покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків хто проживає із дитиною та бере більш активну участь у її вихованні.

З аналізу положень ч. 2 ст. 84 та ч. 3 ст. 181 СК України вбачається, що право на отримання аліментів має виключно той з батьків, з ким проживає дитина та хто бере більш активну участь у її вихованні.

З огляду на те, що належними доказами, дослідженими під час розгляду справи підтверджується факт того, що дитина сторін фактично проживає разом з позивачем, який бере більш активну участь у її вихованні, повністю забезпечує всім необхідним та організовує її навчання та дозвілля, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог і в цій частині, що буде відповідати вимогам ч. 2 ст. 182 СК України.

Обговорюючи питання розподілу судових витрат на підставі ст.141 ЦПК України, приймаючи до уваги, що позовні вимоги частково задоволені, судові витрати по оплаті судового збору у розмірі підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 2, 5, 10 - 13, 141, 259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору, розірвання шлюбу та стягнення аліментів - задовольнити частково.

Шлюб укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстровано Красноармійським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Донецької області, актовий запис 230 - розірвати, залишивши неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який самостійно його виховує та утримує.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі частки усіх видів її заробітку (доходу), але не менш, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 24 листопада 2025 року і до досягнення дитиною повноліття.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 гривень.

Повний текст рішення складено 26 січня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий суддя: Р.О.Кушнірчук