Постанова від 12 січня 2026 р. у справі №522/10516/20 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/751/26

Справа № 522/10516/20

Головуючий у першій інстанції Науменко А.В.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.01.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 (до зміни - ОСОБА_2 ), відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: державний реєстратор Юридичного департаменту Одеської міської ради Панфілова Олена Іванівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Дімітрова Тетяна Андріївна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2024 року, ухвалене Приморським районним судом м. Одеси у складі: судді Науменка А.В. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 (до зміни - ОСОБА_2 ) до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: державний реєстратор Юридичного департаменту Одеської міської ради Панфілова Олена Іванівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Дімітрова Тетяна Андріївна, про припинення державної реєстрації права власності, зняття з реєстрації місця проживання та виселення,

в с т а н о в и в :

У липні 2020 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про скасування запису про право власності відповідача на частини квартири АДРЕСА_1 , зняття ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за вказаною адресою та його виселення з квартири (справа № 522/10516/20).

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року позовні вимоги задоволено.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13 березня 2023 року заяву відповідача ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року у справі № 522/10516/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення державної реєстрації права власності, зняття з реєстрації місця проживання та виселення - задоволено. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року у справі № 522/10516/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення державної реєстрації права власності, зняття з реєстрації місця проживання та виселення скасовано.

01.06.2023 року від позивачки до суду надійшла уточнена позовна заява.

Позов мотивований тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2018 (справа № 522/2173/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ), 3-ї особи – Друга Одеська державна нотаріальна контора встановлений факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 з ОСОБА_7 з жовтня 1992 року по 17.03.2017 та визнано право власності позивача на частину квартири АДРЕСА_1 , яке постановою Одеського апеляційного суду від 30.01.2020 скасоване та в задоволені позову ОСОБА_3 відмовлено.

Після прийняття Приморським районним судом м. Одеси рішення від 13.11.2018 на користь відповідача, останній замінив замки у вхідних дверях та зареєструвався в квартирі, фактично захопив всю спірну квартиру та не пускає туди позивачку.

Спірна квартира належала на праві власності згідно Договору купівлі-продажу від 13.08.1999, який зареєстровано Одеським МБТІ та РОН 10.09.1999, матері позивачки – ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину після смерті якої своєчасно прийняли позивачка та її рідна сестра ОСОБА_6 , звернувшись до нотаріуса із відповідними заявами.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 позивачка шляхом подачі заяви до нотаріуса прийняла спадщину після її смерті, а батько сестер – ОСОБА_8 відмовився під спадщини після смерті своєї доньки на користь позивачки.

Отже, позивачка є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 .

Оскільки відповідач добровільно відмовляється припинити державну реєстрацію права власності на спірної квартири, виселитися звідки та знятися з реєстрації місця проживання та своїми неправомірними діями навмисно перешкоджає позивачці оформити спадщину, яку вона фактично прийняла, позивачка із посиланням як на правову підставу своїх вимог на ч. 3 ст. 26 Закону України «Про держану реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», просила скасувати запис про право власності за номером 30146415, внесений 31.01.2019 державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Панфіловою О.І. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з яким за ОСОБА_3 було зареєстроване право власності на частини квартири АДРЕСА_1 ; зняти ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та виселити ОСОБА_3 з вказаної квартири.

У лютому 2022 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів дарування недійсними, припинення державної реєстрації права власності та виселення, який згодом уточнила та який мотивувала тим, що в належній на праві власності її матері ОСОБА_7 трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 була прописана лише мати позивачки (справа № 522/1570/22).

Після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачка є єдиним спадкоємцем щодо майна матері, і 18.04.2017 Другою Одеською державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу після смерті матері, проте позивачка позбавлена можливості оформити свої спадкові права через неправомірні дії відповідача ОСОБА_3 .

За життя мати у 2015 році взяла на квартиру ОСОБА_3 , який проживав там до січня 2017 року, після чого виїхав до м. Дніпро.

Постанову Одеського апеляційного суду від 30.01.2020, якою було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2018 (справа № 522/21763/17) та відмовлено у позові ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю із померлою ОСОБА_7 , скасовано постановою Верховного Суду від 19.08.2020, і постановою Одеського апеляційного суду від 25.11.2021 рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2018 скасовано та у позові ОСОБА_3 відмовлено.

17.06.2020, в період дії рішення суду, ОСОБА_3 уклав із ОСОБА_4 договір дарування спірної квартири, який 31.01.2022 уклав договір дарування спірної квартири з ОСОБА_5 .

Вказані угоди не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, зроблені в результаті зловмисної домовленості відповідачів, оскільки в квартирі залишався проживати ОСОБА_3 , а також вказаним особам було відомо про скасування рішення суду, яким за ОСОБА_3 було визнано право власності на спірної квартири.

Тому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на ст. 203, 232, 234, 235, 236, ч. 1 ст. 216 ЦК України просила суд:

визнати недійсним договір дарування від 17.06.2020 року на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. з моменту укладення;

визнати недійсним договір дарування від 31.01.2022 року на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. з моменту укладення;

припинити державну реєстрацію права власності на частини квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 ;

виселити всіх осіб, які проживають з ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_1 .

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси 27 вересня 2023 року за заявою позивачки ОСОБА_2 об`єднано вказані справи № 522/10516/20 та № 522/1570/22 у одне провадження, оскільки вказані позови є пов`язаними між собою, учасниками у справі є один й той самий позивач до того ж самого відповідача, вони виникають з однорідних правовідносин і спільний їх розгляд є доцільним.

Під час судового засідання судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 змінила прізвище ім`я та по-батькові на ОСОБА_1 про що видано Свідоцтво про зміну імені від 24.11.2023 року серії НОМЕР_1 .

В уточненому об`єднаному позові позивачка, крім вищезазначеного, також просить визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за померлою ОСОБА_7 ;

визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивачка наполягає на тому, що обраний нею спосіб захисту її порушених прав є ефективним, тому що вона бажає оформити спадщину, але не може це зробити за наслідком наявних реєстрацій. Крім того, наполягала на тому, що в квартирі проживає саме ОСОБА_3 та не надає доступу до належного позивачу майна.

Від ОСОБА_3 до суду надійшла заява (не у формі відзиву), в якій відповідач зазначив, що обставини позову щодо неправомірності набуття права власності ОСОБА_3 позивачем не доведені належними та допустимими доказами. Звертав увагу, що постановою суду апеляційної інстанції від 25.11.2021 року було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13.11.2018 року по справі №522/21763/17 лише з підстав того, що даний спір (за позовом ОСОБА_3 про встановлення факту постійного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна) не підлягає розгляду за нормами Сімейного кодексу України, а не за обставин необґрунтованості чи безпідставності таких позовних вимог.

Також відповідач вважає, що з боку позивача не надано будь-яких належних та допустимих доказів на спростування обставин спільного проживання ОСОБА_3 із жовтня 1992 року з ОСОБА_7 однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу; та факт набуття за час спільного проживання ними у власність квартири АДРЕСА_1 , на підставі укладеного 13 серпня 1999 року договору купівлі-продажу.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 (до зміни - ОСОБА_2 ) до ОСОБА_3 , третя особа: державний реєстратор Юридичного департаменту Одеської міської ради Панфілова Олена Іванівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Дімітрова Тетяна Андріївна, про припинення державної реєстрації права власності, зняття з реєстрації місця проживання та виселення задоволено частково.

Скасовано запис про право власності за номером 30146415, внесений 31.01.2019 р. державним реєстратором Юридичного департаменту Одеської міської ради Панфіловою Оленою Іванівною до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яким за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на частини квартири АДРЕСА_1 .

Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 та знято ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 .

Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування від 17.06.2020 року на частину квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. з моменту укладення.

Визнано недійсним договір дарування від 31.01.2022 року на частину квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. з моменту укладення.

Припинено державну реєстрацію права власності на частини квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 .

В іншій частині позову відмовлено.

В апеляційних скаргах відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2024 року скасувати та відмовити у задоволенні позову повністю, посилаючись на його необґрунтованість та незаконність.

Доводами апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 є порушення судом норм процесуального права, про що свідчить прийняття та розгляд судом уточненого позову, що не передбачено процесуальним законом, а також невідповідності судового рішення вимогам ст. 12, 81, 89 ЦПК, оскільки у справі відсутні належні та допустимі докази на спростування обставин спільного проживання ОСОБА_3 із спадкодавицею ОСОБА_7 із жовтня 1992 року однієї сім`єю як чоловіка та жінки.

Неправильне застосування судом норм матеріального права вбачає у неврахуванні судом вимог ст. 215, 216, 15, 15, 387, 388 ЦК України, а також неврахуванні вимог щодо належного способу захисту порушених прав з огляду на неефективність такого, оскільки для власника таким є саме витребування майна з чужого незаконного володіння, а вимоги позивачки про визнання договорів недійсними є безпідставними та не підлягають задоволенню, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи апеляційних скарг відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є ідентичними один одному та фактично дублюють вищезазначені порушення судом норм процесуального права та неврахування та неправильне застосування норм матеріального права щодо ефективного способу захисту порушених прав позивачки, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову з огляду на вимоги ст. 388 ЦК України.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 позивачка ОСОБА_1 апеляційну скаргу не визнала та просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення – без змін, посилаючись на те, що об`єднання та розгляд позовів не є таким порушенням норм процесуального права, що тягнуть за собою безумовне скасування судового рішення.

Натомість, право власності скаржника ОСОБА_3 на спірної квартири виникло на підставі згодом скасованого судового рішення, і факт його перебування у фактичних шлюбних відносинах із померлою матір`ю позивачки не було доведено, така обставина за ч. 4 ст. 82 ЦПК України має преюдиційне значення, а позивачка не повинна доводити зворотнє.

Позивачем не заявлено вимогу про повернення нерухомості з чужого незаконного володіння, оскільки для оформлення свого права власності у порядку спадкування вона повинна скасувати право власності та реєстрацію права власності інших осіб на спірну нерухомість.

За змістом ст. 13, 202, 215, 717 ЦК України дарувальним, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи під час знаходження у провадженні суду справи щодо цього майна (договір від 31.02.2022) діє вочевидь недобросовісно та зловживає правами стосовно особи, яка претендує на це майно, та має наслідком визнання такого недійсним як спрямованого на позбавлення спадкоємця права на спадкове майно.

Отже, склалася ситуація, коли людина, що незаконно заволоділа нерухомим майном чужої йому жінки, користується майном позивачки та заважає її вступу у право на спадщину, ігноруючи вимоги закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

В судовому засіданні 13.01.2026 представник позивачки адвокат Софронкова Н.О. заперечувала проти доводів апеляційних скарг, просила залишити їх без задоволення.

Інші учасники справи, належно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися, зокрема: відповідач ОСОБА_3 сповіщений відповідно до вимог ч. 5 ст. 130 ЦПК України, оскільки його повноважний представник адвокат Смирнов А.І. отримав судову повістку в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 02.12.2025 0:44:35, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (а.с. 146 т. 4); відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , 3-я особа - приватний нотаріус ОМНО Дімітрова Т.А. повідомлені у відповідності до вимог п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, оскільки за встановленою судом адресою повернулися рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень з відміткою Укрпошти «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 151, 148, 149 т. 4); 3-я особа – державний реєстратор Юридичного департаменту Одеської міської ради Панфілова О.І. судову повістку отримала в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 02.12.2025 0:44:35, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (а.с. 147 т. 4).

Представник відповідача ОСОБА_3 – адвокат Байло Є.С.13.01.2025 подав до апеляційного суду заяву про відкладення судового засідання, в якій повідомив, що 05.01.2026 між ним та ОСОБА_3 укладено договір про надання правової допомоги № 05.01.2026, на підставі якого він здійснює представництво інтересів відповідача у вказаній справі, і не мав можливості в повному обсязі ознайомитися з матеріалами справи, що унеможливлює ефективне здійснення представництва.

Так само і представник відповідача ОСОБА_3 – адвокат Смирнов А.І. просив про відкладення судового засідання через перебування поза межами України, що унеможливлює його участь в судовому засіданні.

Розглядаючи вказані заяви, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідач ОСОБА_3 вважається обізнаним про дату, час і місце розгляду справи ще 02.12.2025 0:44:35, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа його повноважному представнику, натомість лише 05.01.2026 він уклав договір про надання правової допомоги з іншим представником, який до 13.01.2026 не звертався до суду за ознайомленням з матеріалами справи, свій РНКОПП задля доступу до електронної справи апеляційному суду не надав, а залучення ще одного представника через місяць після обізнаності про дату розгляду справи та напередодні судового засідання вочевидь не відповідає засадам добросовісності здійснення учасниками цивільного процесу своїх процесуальних прав та обов`язків.

Справа перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду з вересня 2024 року, апеляційне провадження відкрито 08.11.2024, передбачений частиною першою статті 371 ЦПК України строк розгляду апеляційної скарги сплинув у січні 2025 року, у той час коли правом на справедливий судовий розгляд у відповідності до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, складовою якого є розумність строків розгляду справи, наділені всі учасники справи, у тому разі і позивачка.

Участь відповідача ОСОБА_3 та його представників в суді апеляційної інстанції не визнавалася судом обов`язковою. Свої міркування щодо позовних вимог та законності рішення суду першої інстанції заявником висловлено у заяві по суті справи - в апеляційній скарзі.

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.

Заявники не навели у своїх заявах обставин, які б перешкоджали розглянути справу за їх відсутності як представників, а також не мотивували необхідність їхньої безпосередньої явки до суду, як і не надали доказів у підтвердження викладених ними у заяві про відкладення розгляду справи обставин, не заявляли про їх участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, незважаючи на роз`яснення такого в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Крім того, сторона відповідача, як ініціатор судового провадження в суді апеляційної інстанції, має демонструвати готовність на всіх етапах такого брати участь у судових процедурах.

Отже, у задоволенні заяв представників відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 слід відмовити, і наведене не є перешкодою в розумінні ч. 2 ст. 372 ЦПК України для розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Крім того, відповідно до статті 1216 ЦК України спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно із статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

До спадкоємців першої черги за законом відносяться діти спадкодавця (ч. 1 ст. 1261 ЦК України), а до спадкоємців другої черги – рідні брати та сестри спадкодавця (ч. 1 ст. 1262 ЦК України).

За змістом ч. 1 ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкоємець за заповітом або за законом має право прийняти спадщини або не прийняти її (ч. 1 ст. 1268 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 1279 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Законом врегульовано право спадкоємця за заповітом або за законом відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1273 ЦК України). Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом, незалежно від черги (ч. 2 ст. 1274 ЦК України).

Пунктом 66 Порядку № 1127 закріплено, що для державної реєстрації права власності на підставі заяви спадкоємця подаються документи, необхідні для відповідної реєстрації, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно, витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи та документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу.

Державна реєстрація права власності на підставі заяви спадкоємця проводиться шляхом внесення до Державного реєстру прав відомостей про суб`єкта права власності - спадкодавця з обов`язковим зазначенням відомостей про смерть такої особи.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № Н-99/01911 від 13 серпня 1999 року, укладеному на підставі ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» Регіональною універсальною біржею «Александр-Н», належить трикімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 74,7 кв.м, житловою площею 72,9 кв.м (а.с. 7-8 т. 1).

У вказаній квартирі ОСОБА_7 була зареєстрована, що підтверджується довідкою КП ЖКС «Порто-Франківський» від 12 березня 2018 року (а.с. 16 т. 2).

ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 66 років ОСОБА_7 померла, про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 19 березня 2017 року складено актовий запис про смерть № 3083 та видано свідоцтво про смерть 19 березня 2017 року серії НОМЕР_2 (а.с. 9 т. 1).

Відповідно актового запису про народження № 672, проведеного 07 липня 1977 року Центральним відділом ЗАГС м. Одеси, ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Одесі, про що вказаним органом ЗАГС 07 липня 1978 року видане свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 , батьками позивачки ОСОБА_2 записані: матір`ю - ОСОБА_7 , батьком – ОСОБА_8 (а.с. 105 т. 3).

Відповідно до свідоцтва про зміну імені, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , змінила ім`я, про що 07 листопада 2023 року складено відповідний актовий запис № 58. Прізвище, власне ім`я, по батькові після державної реєстрації зміни імені – ОСОБА_1 , що підтверджується вищевказаним свідоцтвом про зміну імені, виданим 24 листопада 2023 року Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) серії НОМЕР_1 (а.с. 144 т. 3).

Відповідно до повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження від 13 березня 2019 року № 00022328438 ОСОБА_6 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_11 ), що народилася ІНФОРМАЦІЯ_6 , відомості про батьків: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (а.с. 81-82 т. 3).

Відповідно до Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб, ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , та ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , уклали шлюб 19 січня 2016 року. Відомості внесено до актового запису №41 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі Одеського міського управління юстиції та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_4 (а.с. 86-87 т. 3).

Отже, позивачка є донькою ОСОБА_7 та рідною сестрою ОСОБА_6

18 квітня 2017 року Другою одеською державною нотаріальною конторою відкрита спадкова справа № 164/2017 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 (а.с. 194 т. 3).

За прийняттям спадщини за законом після смерті ОСОБА_7 звернулися: ІНФОРМАЦІЯ_11 – дочка померлої ОСОБА_6 (а.с. 94зв. т. 3) та 05 липня 2017 року – ОСОБА_3 як особа, яка проживала в цивільному шлюбі із померлою ОСОБА_7 з жовтня 1992 року (а.с. 95зв-96 т. 3).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року (справа № 522/21763/17) встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_7 однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з жовтня 1992 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 74,7 кв.м, корисною площею 72,9 кв.м, що складається з 3-х житлових кімнат житловою площею 44, 9 кв.м (а.с. 131зв-133 т. 3).

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року скасоване та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 в особі правонаступника ОСОБА_2 , за участю Другої одеської державної нотаріальної контори, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна.

Постановою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року постанову Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року скасовано, справу передано для розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 року скасовано.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 в особі правонаступника ОСОБА_2 , за участю Другої одеської державної нотаріальної контори, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна відмовлено.

Вказане рішення набрало законної сили.

Постановою державного нотаріуса Другої Одеської державної нотаріальної контори Маслової М.В. від 08 вересня 2017 року відмовлено ОСОБА_8 та ОСОБА_6 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 до вирішення справи судом, оскільки правовстановлюючий документ про належність вказаної квартири ОСОБА_7 – оригінал договору № Н/99-09911 купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого Регіональною Універсальною біржею «Александр-Н» від 13.08.1999, в спадковій справі відсутній (а.с. 115зв т. 3)

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2018 року (справа № 522/17941/17) встановлено факт належності договору № Н/99-09911 купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого Регіональною Універсальною біржею «Александр-Н» від 13.08.1999, ОСОБА_7 (а.с. 133зв-134 т. 3).

ІНФОРМАЦІЯ_12 у віці 41 років ОСОБА_6 померла, про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 22 січня 2019 року складено актовий запис про смерть № 1067 та видано свідоцтво про смерть 22 січня 2019 року серії НОМЕР_5 (а.с. 75зв т. 3).

13 березня 2019 року Другою одеською державною нотаріальною конторою відкрита спадкова справа № 157л/2019 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_12 ОСОБА_6 (а.с. 74 т. 3).

За прийняттям спадщини за законом після смерті ОСОБА_6 звернулися: сестра – ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_13 (а.с. 74зв. т. 3), а також батько померлої – ОСОБА_8 13 березня 2019 року подав заяву про відмову від належної йому частки спадкового майна, яка залишилася після смерті його дочки ОСОБА_6 , на користь спадкоємця другої черги – сестри спадкодавця ОСОБА_2 (а.с. 75 т. 3).

Відповідно до Довідки № 267-25.02.2019 ОСОБА_12 проживала по АДРЕСА_3 , з 19.05.2010 по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_14 , відомості про інших зареєстрованих разом із нею осіб відсутні (а.с. 77 зв. т. 3).

На підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 листопада 2018 (справа № 522/21763/17) про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_7 однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з жовтня 1992 року по 17 березня 2017 року та визнання за ОСОБА_3 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 74,7 кв.м, корисною площею 72,9 кв.м, що складається з 3-х житлових кімнат житловою площею 44, 9 кв.м, відповідач ОСОБА_3 зареєстрував за собою вказане право власності на квартири АДРЕСА_1 , про що державним реєстратором юридичного департаменту Одеської міської ради Панфіловою О.І. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вчинено запис про державну реєстрацію права власності за номером 30146415 (а.с. 6-6зв. т. 1), а також 23.05.2019 зареєструвався у спірній квартирі, про що свідчить відповідь Відділу адресно-довідкої роботи ГУ ДМС (а.с. 26 т. 1).

15 грудня 2021 року Позивачка звернулася із заявою до державного реєстратора прав на нерухоме майно Юридичного департаменту Одеської міської ради про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_3 на частину 1/2 квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Юридичного департаменту ОМР Панфілової О.І. від 16 грудня 2021 року № 2340226 ОСОБА_2 у державній реєстрації права власності, форма приватна, спільна часткова, розмір частки на квартиру з реєстраційним номером 1757390151101, що розташована: АДРЕСА_2 , відмовлено у зв`язку з тим, що спірної частина квартири зареєстрована за ОСОБА_4 (а.с. 19 т. 2).

У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 як спадкоємець за законом другої черги після смерті своєї рідної сестри ОСОБА_6 , яка як спадкоємець першої черги прийняла спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_7 , і за умови наявної відмови спадкоємця першої черги після смерті ОСОБА_6 – її батька ОСОБА_8 від спадщини на користь позивачки, просить захистити її спадкові права шляхом скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірної квартири за ОСОБА_3 в період дії згодом скасованого судового рішення про визнання за ОСОБА_3 права власності на такого майна; визнати недійсними договори дарування від 17.06.2020 року та від 31.01.2022 частини спірної квартири ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та ОСОБА_4 – ОСОБА_5 з моменту їх укладення; визнати право власності на спірну квартиру за померлою ОСОБА_7 ; визнати ОСОБА_3 та інших осіб, що з ним проживають, такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , та виселити його зі спірної квартири.

У позові позивачка посилається на те, що її права порушені, оскільки належна їй як спадкоємцю за законом спадщина з моменту відкриття спадщини - спірна квартира, вибула з її володіння, в квартирі безпідставно проживає відповідач ОСОБА_3 , який зареєструвався в ній на підставі згодом скасованого рішення суду, чим позбавляє позивачку як спадкоємця реалізувати свої спадкові права.

Задовольняючи частково позовні вимоги та скасовуючи запис про право власності за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на частини квартири АДРЕСА_1 , визнаючи ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 та знімаючи ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за вказаною адресою, виселяючи ОСОБА_3 зі спірної квартири, а також визнаючи недійсними договори дарування від 17.06.2020 року на частину квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та від 31.01.2022 року на частину квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , з моменту їх укладення, суд виходив з обґрунтованості позовних вимог в наведеній частині, оскільки є скасованим судове рішення, на підставі якого запис про відповідне право відповідача ОСОБА_3 внесено до Державного реєстру, тому наявні всі підстави для того, щоб скасувати запис; договори дарування укладені дарувальниками, які не мали права на відчуження частки квартири, оскільки ОСОБА_3 не належала квартири, а єдиним спадкоємцем щодо майна померлої є позивачка, якій відповідач ОСОБА_3 вчиняє перешкоди в оформленні права власності на належне їй спадкове майно. Щодо договорів дарування, то вони підлягають визнанню недійсними, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги про скасування запису про право власності на зазначену квартиру, а скасування державної реєстрації права вланості на частини спірної квартири за ОСОБА_5 також є похідною від вимоги про визнання недійсними договорів дарування.

Оскільки ОСОБА_3 продовжує проживати у вказаній квартирі, а відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не вселялися до вказаної квартири, адже матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 до сих пір єдиний з відповідачів зареєстрований за вказаною адресою, в той час як «нові власники» квартири у оспорюваній квартирі не реєструвались, то вчинені відповідачами дії щодо укладання зазначених договорів дарування є порушенням правових норм та є підставою для визнання цих договорів недійсними.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання права власності на квартиру за померлою ОСОБА_7 , то з матеріалів справи, а саме з відповіді від 28.02.2018 № 164/2017/02-14 з Другої Державної Нотаріальної контори вбачається, що нотаріус відмовляв позивачці в оформленні права на спадщину з підстав наявного спору по частини спадкового майна. Натомість, що стосується постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 8 вересня 2017 року державним нотаріусом Масловою М.В. з огляду на відсутність правовстановлюючих документів спадкодавця, то рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2018 року по справі № 522/17941/17 встановлено факт належності договору № Н/99-01911 купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого Регіональною універсальною біржою «Александр-Н» від 13 серпня 1999 року, ОСОБА_7 , тому відсутні підстави для задоволення позову в наведеній частині.

Переглядаючи вказане судове рішення за доводами апеляційних скарг, колегія суддів зазначає наступне.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Отже, беззаперечним є наявне у позивачки право захищати свої спадкові права, оскільки вона є спадкоємцем другої черги після смерті своєї сестри ОСОБА_6 , яка в цілому як спадкоємець першої черги прийняла спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_7 , а після смерті ОСОБА_6 її батько – ОСОБА_8 як спадкоємець першої черги відмовився від спадщини після смерті своєї дочки на користь позивачки як спадкоємця другої черги.

Помилкове посилання суду на те, що позивачка після смерті своєї матері ОСОБА_7 є єдиною спадкоємицею, а не спадкоємицею після смерті своєї сестри ОСОБА_6 , не впливає на вирішення справи щодо захисту спадкових прав ОСОБА_1 .

Щодо позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності, то згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права, у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак суд помилково застосував обраний позивачем спосіб судового захисту, який у практичному аспекті зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) звернула увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача.

Наведене у сукупності свідчить про часткову обґрунтованість доводів апеляційних скарг відповідачів та необґрунтованість оскаржуваного рішення в частині задоволення позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірної квартири за ОСОБА_3 .

Що стосується позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування спірної квартири, то Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц; (провадження № 14-256цс18) пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Так, у постанові Великої палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що: "за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18)".

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, суд має виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

З огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з`ясовані судами обставини справи, а також діючи в межах доводів апеляційних скарг відповідачів, які слушно одноголосно посилаються на неефективність обраного позивачкою захисту, як самостійної підстави для відмови у задоволенні позову.

Натомість доводи відзиву позивачки на апеляційну скаргу ОСОБА_3 про те, що для оформлення свого спадкового права вона повинна спочатку скасувати право власності на спірне майно інших осіб, оскільки аналіз законодавства, що регулює спірні правовідносини, спростовує таке, а обрані способи захисту не дозволить їй досягти бажаного.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_3 про відсутність належних та допустимих доказів на спростування обставин спільного проживання ОСОБА_3 із спадкодавицею ОСОБА_7 із жовтня 1992 року однієї сім`єю як чоловіка та жінки, то такі помилкові твердження не узгоджуються з вимогами ч. 4 ст. 82 ЦПК України щодо преюдиції обставин, встановлених судовим рішенням, що набрало законної сили, проте вказане не є предметом доказування у справі про захист позивачкою своїх спадкових прав в межах заявлених нею позовних вимог.

Стосовно позовних вимог про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 та знято ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , та його виселення зі спірної квартири, то в цій частині помилкові доводи апеляційних скарг відповідачів не спростовують правильних висновків суду про обґрунтованість позовних вимог в наведеній частині.

Відповдно до ч. 3 ст. 116 ЖК України відбувається виселення з житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення у разі, якщо особа самовільно зайняла жиле приміщення.

При вирішенні спору колегія суддів ураховує також, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення згідно зі ст. 8 Конвенції можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла і чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Натомість, по справі встановлено безпідставність вселення ОСОБА_3 до спірної квартири, відсутність згоди на таке позивачки або її померлої сестри, яким право на спадщину належало з моменту її відкриття, а відсутність правовстановлюючого документу на квартиру не позбавляє позивачку права захищати свої спадкові права від особи, яка без відповідної правової підстави користується спадковою квартирою.

Намагання ОСОБА_3 довести безпідставність позовних вимог до нього через неврахування судом норм Сімейного Кодексу, якими регулюється правовий режим спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, то таке знаходиться поза межами розглядуваної справи, і факт набуття за час спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_7 спірної квартири на підставі укладеного у 1999 році договору також не є предметом доказування по теперішній справі.

Що стосується позовних вимог про визнання за ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру, у задоволенні якого судом відмовлено, то хоча відповідачами і ставиться питання про скасування рішення в цілому, проте будь-які доводи щодо незаконності та необґрунтованості оскаржуваного рішення в наведеній частині апеляційні скарги не містять, у той час, коли суд апеляційної інстанції переглядає рішення саме за доводами апеляційних скарг (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1, абз. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вказане неправильне застосування норм матеріального права є підставою для часткового задоволення апеляційних скарг відповідачів, а оскаржуваного рішення – скасуванню в частині позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та припинення державної реєстрації права власності на частини квартири та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2024 року в частині позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та припинення державної реєстрації права власності на частини квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Відмовити ОСОБА_1 (до зміни - ОСОБА_2 ) у задоволенні її позову до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів дарування недійсними частки квартири АДРЕСА_1 та припинення права власності.

В іншій оскаржуваній частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 21 січня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький