Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №335/9566/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 14.01.2026 Справа № 335/9566/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/9566/24 Головуючий у 1-й інстанції: Рибалко Н.І.

Провадження № 22-ц/807/24/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Гончар М.С.,

Онищенка Е.А.

при секретарі Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Отцевича Євгена Юрійовича на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «ТОРЕЗАНТРАЦИТ», Сніжнянської міської ради, третя особа - Фонд державного майна України, про визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2024 року ОСОБА_2 , в особі представника - адвоката Отцевича Євгена Юрійовича, звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що йому на праві власності належить 3/8 частини житлового будинку, загальною площею 68,8 кв.м., житловою площею 43,2 кв.м., з надвірними спорудами: 1/3 частини сіней а-І, погріб Пб, літня кухня Б-І, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Договором купівлі-продажу 3/8 частин будинку від 29.04.1993 року, укладеним між позивачем та Сніжнянським Управлінням житлово-комунального господарства ВО «ТОРЕЗАНТРАЦИТ» (наразі Державне підприємство «ТОРЕЗАНТРАЦИТ»), посвідченим секретарем виконкому Сєверної селищної Ради народних депутатів м. Сніжне за реєстровим № 479 та зареєстрованого 17.06.1993 КП «БТІ» м. Сніжне в реєстровій книзі за № 2035.

Відповідно до Технічного паспорта на житловий будинок від 31.05.1993 року будинок має загальну площу 68,8 кв.м., житлову площу 43,2 кв.м., надвірні споруди: сіни а-1, погріб Пб, літня кухня Б-1.

Будинок розташований в смт. Сєверне, яке фактично є невід`ємною складовою міста Сніжне Горлівського району Донецької області, та з 07.04.2014 року є тимчасово окупованою територією України.

Згідно Інформаційної довідки з ДРРПНМ щодо суб`єкта № 384541704 від 26.06.2024 року та Інформаційної довідки з ДРРПНМ щодо об`єкта № 384541387 від 26.06.2024 року право власності позивача на будинок не зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

02.07.2024 року ОСОБА_2 з метою державної реєстрації права власності на будинок, на підставі положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області з відповідною заявою № 61804821 від 02.07.2024 та правостанавлюючими документами на будинок, за наслідками розгляду яких державним реєстратором було прийнято Рішення про зупинення розгляду заяви № 73989278 від 05.07.2024 року та Рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 74622232 від 16.08.2024 року, яким позивачу відмовлено у державній реєстрації права власності на його будинок, у зв`язку з тим, що державним реєстратором не отримано протягом 30 робочих днів відомості реєстраторів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документи із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 01 січня 2013 року.

Зазначав, що у 1993 році порядок реєстрації об`єктів нерухомості регулювався Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджено заступником Міністра комунального господарства Української РСР, від 31.01.1966 року.

ОСОБА_2 вважав, що у нього виникло право власності на будинок у встановленому законом порядку на підставі належного правовстановлюючого документа – договору купівлі - продажу будинку, посвідченого секретарем виконкому місцевої Ради народних депутатів та зареєстрованого у БТІ, про що свідчить відповідний реєстраційний напис на договорі. Отже, у даному випадку належним та ефективним способом захисту його прав є пред`явлення вимоги про визнання права власності на будинок в судовому порядку, з метою отримання правопідтверджуючого судового акту, який дозволить позивачу в подальшому зареєструвати своє право власності на будинок в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та безперешкодно здійснювати всі свої права щодо вказаного нерухомого майна.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право власності на 3/8 частини житлового будинку, загальною площею 68,8 кв.м., житловою площею 43,2 кв.м., з надвірними спорудами: 1/3 частини сіней а-І, погріб Пб, літня кухня Б-І, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Отцевича Євгена Юрійовича, до Державного підприємства «ТОРЕЗАНТРАЦИТ», Сніжнянської міської ради, третя особа - Фонд державного майна України, про визнання права власності відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним заочним рішенням суду, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Отцевича Євгена Юрійовича подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що судом першої інстанції не враховано, що у ситуації, яка склалась у позивача (виникнення права власності на 3/8 частини житлового будинку до 01.01.2013 та розташування такого будинку на тимчасово окупованій території України), на даний час не існує іншого механізму для державної реєстрації права власності на такий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, як лише на підставі судового рішення про визнання права власності.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що належним способом захисту прав та інтересів позивача має бути оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій, оскільки у позивача в даному випадку відсутні правові підстави для оскарження рішення державного реєстратора, який діяв в порядку, передбаченому законом, зокрема, згідно вимог п. 3 ч. 3 ст. 10, п. 2 ч. 1 ст. 23, п. 8 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Зауважує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачем належним чином не доведено, чому право власності на належну йому 3/8 частин житлового будинку не може бути підтверджене лише на підставі Договору купівлі-продажу будинку від 29.04.1993, який підтверджує право власності позивача на зазначений об`єкт нерухомості, адже доказами такої неможливості є: рішення про зупинення розгляду заяви № 73989278 від 05.07.2024 року; рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 74622232 від 16.08.2024 року; неможливість оскарження таких рішень в силу положень п. 3 ч. 3 ст. 10, п. 2 ч. 1 ст. 23, п. 8 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даної справи вдався до зайвого формалізму, не врахував те, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 263 ЦПК України), чим позбавив позивача єдино можливого способу захисту його права власності. Судом не враховано, що передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права, позивачами у позові про визнання права власності є особи, які вже є власниками. Вказана стаття не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.

Також, судом першої інстанції не взято до уваги, що при запровадженні для державних реєстраторів вимоги, передбаченої п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», законодавцем не було враховано, що певні органи влади, підприємства, установи та організації, які до 1 січня 2013 року проводили оформлення та/або реєстрацію прав, після 2014 та 2022 років, у зв`язку з військової агресією рф проти України, опинились на тимчасово окупованій території України, що унеможливлює направлення будь-яких запитів до таких органів, установ та організацій й отримання доступу до паперових архівів з незалежних від заявника обставин.

Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.

Учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 04 червня 2025 року було зупинено апеляційне провадження у справі з апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – адвоката Отцевича Євгена Юрійовича на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2025 року у цій справі до залучення до участі у справі правонаступників померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 01 грудня 2025 року поновлено апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – адвоката Отцевича Євгена Юрійовича на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2025 року у цій справі.

Залучено до участі у справі на стадії апеляційного провадження правонаступника ОСОБА_2 – ОСОБА_1 .

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.

За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу 3/8 частини будинку від 29.04.1993 року, укладений між ОСОБА_2 та Сніжнянським Управлінням житлово-комунального господарства ВО «ТОРЕЗАНТРАЦИТ», посвідчений секретарем виконкому Сєверної селищної Ради народних депутатів м. Сніжне за реєстровим № 479 та зареєстрований 17.06.1993 КП „БТІ” м. Сніжне в реєстровій книзі за № 2035, є підтвердженням реєстрації відповідного речового права, що виникло до 01.01.2013 року, збережений в оригіналі, та був долучений до пакету документів, з яким позивач звертався до державного реєстратора у відповідності до норм чинного законодавства для проведення державної реєстрації речового права на об`єкт нерухомого майна. При цьому, запитувана державним реєстратором інформація у БТІ м. Сніжне не може бути надана у зв`язку із окупацією міста Сніжне, разом з тим, позивачем подано всі необхідні документи для проведення реєстрації права власності у реєстрі речових прав.

Тому суд виснував, що належним способом захисту прав та інтересів позивача має бути оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій. За наявності у позивача оригіналу Договору купівлі-продажу 3/8 частини житлового будинку від 29.04.1993 року, зважаючи на те, що докази порушення відповідачами прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_2 в матеріалах справи відсутні, обставини, за якими відповідачі не визнають, оспорюють факт чи мають сумнів щодо належності позивачу нерухомого майна не підтверджено, - відсутні підстави для застосування положення ст. 392 ЦК України та задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_2 є власником 3/8 частини житлового будинку, загальною площею 68,8 кв.м., житловою площею 43,2 кв.м., з надвірними спорудами: 1/3 частини сіней а-І, погріб Пб, літня кухня Б-І, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_2 на вказаний будинок підтверджується Договором купівлі-продажу 3/8 частини будинку від 29.04.1993 року, укладеним між ОСОБА_2 та Сніжнянським Управлінням житлово-комунального господарства ВО «ТОРЕЗАНТРАЦИТ» (наразі Державне підприємство «ТОРЕЗАНТРАЦИТ»), посвідченим секретарем виконкому Сєверної селищної Ради народних депутатів м. Сніжне за реєстровим № 479 та зареєстрованого 17.06.1993 КП „БТІ” м. Сніжне в реєстровій книзі за № 2035.

Відповідно до технічного паспорту, складеного 31.05.1993 року, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , має загальну площу 68,8 кв.м., житлову – 43,2 кв.м., та складається з передньої 4,8 кв.м., кімнат 17,6 кв.м., 13,3 кв.м. та 8,3 кв.м., кухні площею 12,80 кв.м., коридору площею 8,0 кв.м. та тамбуру площею 4,5 кв.м.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна від 26.06.2024 року № 384541387, відсутні відомості щодо права власності ОСОБА_2 на 3/8 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Судом також встановлено, що ОСОБА_2 02.07.2024 року звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області з заявою про державну реєстрацію права власності № 61804821. Однак, 16.08.2024 року отримав рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 74622232, мотивоване тим, що після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, а саме: не подані заявником чи не отримані державним реєстратором протягом 30 робочих днів відомості реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документи із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 01.01.2013 року, з посиланням на Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою КМУ від 26.10.2011 року № 1141.

ОСОБА_2 має оригінал правовстановлюючого документу на квартиру, разом із тим, він вважав, що його право власності на квартиру не визнається.

Крім того, загальновідомим та таким, що не підлягає доказуванню у цій справі, є факт, що починаючи з 07.04.2014 смт. Сєверне Горлівського району Донецької області, яке входить до складу Сніжнянської міської ради Донецької області, тимчасово окуповано, що також визначено у Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженому Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За частиною 1статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частинами першою, другою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням вищевказаних норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Таким чином, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статей 316, 317, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Тобто, за вказаною нормою права, вимога про визнання права власності може бути пред`явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17 дійшла висновку, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Система державної реєстрації прав, яка проводиться відповідно до Закону, запроваджена в Україні з 01.01.2013. До 01.01.2013 державна реєстрація права власності та інших речових прав на об`єкти нерухомого майна, проводилася реєстраторами БТІ в Реєстрі права власності на нерухоме майно та на паперових носіях (реєстрових книгах та реєстраційних справах), які зберігаються в БТІ. При цьому Закон про державну реєстрацію не розмежовує, чи була проведена реєстрація у Державному реєстрі прав, інших електронних реєстрах або на паперових носіях. Тобто, до 2013 року державна реєстрація таких об`єктів нерухомого майна вже проводилася, але реєстр був паперовий і зберігався в архіві відповідного БТІ.

З наявної в матеріалах справи копії договору купівлі-продажу 3/8 частин будинку від 29.04.1993 року, укладеного між ОСОБА_2 та Сніжнянським Управлінням житлово-комунального господарства ВО «ТОРЕЗАНТРАЦИТ», що посвідчений секретарем виконкому Сєверної селищної Ради народних депутатів м. Сніжне за реєстровим № 479 та зареєстрований 17.06.1993 КП „БТІ” м. Сніжне в реєстровій книзі за № 2035, вбачається, що право власності ОСОБА_2 на спірну частину будинку було зареєстроване в порядку та у спосіб, що передбачені чинним на той момент законодавством.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Частиною 1 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.).

Доказів того, що відповідачами не визнається або оспорюється право власності ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно, матеріали справи не містять. Оригінали документів, що засвідчують право власності ОСОБА_2 на спірне майно, як зазначено у позові, перебувають у ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції правильно виснував, що в даному випадку зміст позовних вимог не відповідає змісту порушених прав, оскільки необхідність захисту своїх прав у цій справі ОСОБА_2 обґрунтовував відмовою державного реєстратора в проведенні реєстраційних дій за його заявою, проте це рішення ОСОБА_2 не оскаржувалося. Водночас ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на квартиру до відповідачів, які не оспорюють таке право.

Крім того, колегія суддів зауважує, що Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан строком на 30 діб, який неодноразово був продовжений та станом на дату розгляду справи триває.

Починаючи з 07.04.2014 року смт. Сєверне Горлівського району Донецької області, яке входить до складу Сніжнянської міської ради Донецької області, тимчасово окуповано, що також визначено у Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженому Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309.

За нормами статті 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України. За державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб`єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.

За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.

Доводи апеляційної скарги зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Отцевича Євгена Юрійовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2025 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 23 січня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: М.С. Гончар

Е.А. Онищенко