Постанова від 22 січня 2026 р. у справі №440/8399/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2026 р. Справа № 440/8399/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.08.2025, головуючий суддя І інстанції: М.В. Довгопол, м. Полтава, повний текст складено 29.08.25 по справі № 440/8399/25

за позовом ОСОБА_1

до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області , Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту – ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі по тексту – перший відповідач, УДМС у Полтавській області), Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі по тексту – Відділ, другий відповідач), в якому просила суд:

- визнати протиправною відмову Відділу у місті Кременчуці Управління державної міграційної служби України в Полтавській області, яку оформлено листом від 12.06.2025 № Г-21/6/5348-25/5348/19-25, в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки замість втраченого паспорта, позивачу ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Відділ у місті Кременчуці Управління державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ (далі – Положення № 2503-ХІІ), замість втраченого паспорта.

В обґрунтування позовних вимог зазначила про протиправність відмови другого відповідача у видачі ОСОБА_1 паспорта у формі книжечки, замість втраченого нею, з посиланням на відсутність відповідного судового рішення як такої, що порушує законні права та інтереси позивача, закріплені в статтях 3, 8, 22 Конституції України.

З огляду на те, що позивач є прихожанкою православної церкви, притримується своєї віри та ортодоксальних доктрин, які забороняють присвоєння людині тих чи інших номерів, примушування до обробки персональних даних з метою оформлення паспорта громадянина України у формі ID-картки є неправомірним втручанням в її особисте життя з боку держави, порушенням принципу поваги до приватності та вимог статті 8 Закону України № 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі по тексту - Закон № 2297-VI).

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29.08.2025 по справі № 440/8399/25 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 ) до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області ( пров. Шкільний, 6, м. Полтава, Полтавська область, 36039, код ЄДРПОУ 37829297), Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. І. Сердюка, 43, м. Кременчук, Полтавська область, 39600) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено.

Визнано протиправним та скасовано рішення Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області від 12.06.2025 № 5348/2968-25 про відмову у видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року ОСОБА_1 .

Зобов`язано Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ, замість втраченого паспорта.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 968,96 грн (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок).

Перший відповідач, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на його прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.08.2025 у справі № 440/8399/25 та винести нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову повністю.

Апеляційна скарга мотивована твердженнями про прийняття оскаржуваного рішення з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору по суті, неповне з`ясування обставин, які мають суттєве значення для справи, що слугує підставою для його скасування.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 при зверненні до другого відповідача із заявою про оформлення нового паспорта було не у повному обсязі надано документи та інформацію, необхідні для оформлення й видачі паспорта громадянина України (відповідне рішення суду про зобов`язання відповідача оформити та видати їй паспорт громадянина України у вигляді книжечки), їй було надано відповідь на звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян» у законодавчо передбачені строки та роз`яснено правила і процедуру оформлення паспорта громадянина України, що свідчить про відсутність у діях суб`єкта владних повноважень ознак протиправності та порушеного права чи законного інтересу позивача на момент звернення до суду.

Наполягав, що технічний прогрес та швидка зміна суспільних відносин за останні десятиліття, що зумовили запровадження державою електронних баз даних у формі електронних реєстрів (на зміну паперовим картотекам), а також запровадження нових форм документів для ідентифікації особи (зокрема, й паспорта громадянина України у формі ІD-картки на заміну паперової книжечки) не впливає на гарантовані Конституцією України права особи і не перешкоджає виконанню нею свого обов`язку отримати паспорт громадянина України.

Тимчасова наявність в Державі можливості отримати паспорт в паперовій формі зразка 1994 року для представників окремої суспільної групи, яка має побоювання, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду їх приватному життю, не надає права альтернативного вибору громадянину України отримати паспорт громадянина у формі книжечки через його небажання отримати та користуватися біометричними документами та внесенням його персональних даних до ЄДДР.

Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до Відділу у місті Кременчуці УДМС України в Полтавській області із заявою від 11.06.2025, в якій просила видати паспорт громадянина України, у зв`язку з втратою /а.с. 39/.

До заяви додала: заяву про втрату або викрадення паспорта /а.с. 39, зворот/, дві фотокартки, платіжний документ з відміткою банку про сплату державного мита /а.с. 40/.

У заяві про втрату або викрадення паспорта вказала, що паспорт втрачено в церкві 23.04.2025 та просила видати паспорт у формі книжечки.

12.06.2025 Відділом у місті Кременчуці Управління ДМС України в Полтавській області прийнято рішення № 5348/2968-25 про відмову у видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року ОСОБА_1 , яким відмовлено ОСОБА_1 в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у зв`язку з тим, що нею подані не в повному обсязі документи та інформація, необхідні для оформлення й видачі паспорта /а. с. 40, зворот – 42/.

В обґрунтування рішення зазначено, що ОСОБА_1 при подачі заяви не надала рішення суду, що набрало законної сили, про зобов`язання Відділу у місті Кременчуці Управління ДМС України в Полтавській області оформити та видати їй паспорт громадянина України зразка 1994 року, передбачене підпунктом 2 пункту 1 розділу VI «Видача паспортів замість утрачених або викрадених» Порядку 456.

Листом від 12.06.2025 № Г-21/6/5348-25/5348/19-25 Відділ у місті Кременчуці Управління ДМС України в Полтавській області повідомив ОСОБА_1 про те, що рішенням Відділу у місті Кременчуці Управління ДМС у Полтавській області від 12.06.2025 № 5348/2968-25 відмовлено у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року взамін втраченого паспорта громадянина України зразка 1994 року у зв`язку з тим, що документи та інформація, подана не в повному обсязі, необхідному для оформлення й видачі паспорта /а.с. 42 зворот – 44/.

Вказаний лист вручено позивачу 13.06.2025, що засвідчено підписом останньої на примірнику листа Відділу.

Вважаючи протиправною відмову Відділу у місті Кременчуці Управління ДМС України в Полтавській області, яку оформлено листом від 12.06.2025 № Г-21/6/5348-25/5348/19-25, в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки замість втраченого паспорта, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що Відділ у місті Кременчуці Управління ДМС України в Полтавській області протиправно та необґрунтовано за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 11.06.2025 про видачу паспорта громадянина України у формі книжечки прийняв рішення від 12.06.2025 № 5348/2968-25 про відмову у видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року ОСОБА_1 , оскільки приписи Положення № 2503-ХІІ не передбачають обов`язку громадянина подавати для одержання паспорта громадянин судового рішення про зобов`язання органу ДМС оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року.

З метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_1 , враховуючи положення частини 2 статті 9 КАС України, суд вважав за необхідне вийти за межі позовних вимог зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ, замість втраченого паспорта.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Колегія суддів зауважує, що в даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами.

Так, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя “охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру” (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі “C. проти Бельгії” від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції “захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом” (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі “Pretty проти Сполученого Королівства” (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі “Олександр Волков проти України” (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося “згідно із законом”, не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було “необхідним у демократичному суспільстві” у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі “Ельсхольц проти Німеччини” (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).

Колегія суддів звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 5492-VI суспільні відносини, пов`язані із збиранням, накопиченням, захистом, зберіганням, обліком, використанням і поширенням інформації Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр), оформленням, видачею, обміном, пересиланням, вилученням, поверненням державі, визнанням недійсними та знищенням передбачених цим Законом документів, регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим та іншими законами України, а також прийнятими на їх виконання нормативно-правовими актами у сферах, де використовуються відповідні документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються зокрема, на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, до яких віднесено серед іншого паспорт громадянина України.

Положеннями частин 1, 2, 4 та 5 статті 14 Закону № 5492-VI визначено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (частина 1 статті 21 Закону № 5492-VI).

Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв`язку з неможливістю їх реалізації.

Згідно із частиною 3 статті 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.

Відповідно до пунктів 3, 5, 6, 8 Положення № 2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.

Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта.

У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис “Україна”, нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис “Паспорт”. На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис “Паспорт громадянина України”. На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім`я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п`ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев`ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев`ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор, згоди або незгоди на посмерте донорство анатомічних матеріалів. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення. Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється.

Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується. До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.

Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 “Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України” (далі - Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.

За змістом пункту 2 вказаної Постанови № 302 із застосуванням засобів Реєстру запроваджено з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII;

з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

Прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 1 листопада 2016 року припиняється.

Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов`язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року (п. 3 Постанови № 302).

Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься така інформація: інформація, зазначена в зоні візуальної перевірки паспорта; додаткова змінна інформація (про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків або повідомлення про відмову від його прийняття для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття зазначеного номера та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу). У разі наявності повідомлення про відмову від реєстраційного номера облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у відповідному полі проставляється слово "відмова". У разі відсутності інформації відповідне поле не заповнюється; біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук (за згодою особи); засоби електронного цифрового підпису (у разі оформлення паспорта особі, яка досягла 18-річного віку) та засоби шифрування в порядку, встановленому законодавством.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 11.06.2025 ОСОБА_1 звернулася до Відділу із заявою про видачу їй паспорта громадянина України у формі книжечки замість попереднього, що був нею втрачений, мотивуючи таке звернення наявністю відповідних релігійних переконань, відповідно до яких заборонено надавати згоду на електронну обробку вище вказаних даних у процесі оформлення ID-паспорту.

Правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних Законом, врегульовані положеннями Закону № 2297-VI.

Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

Згідно з частиною 1 статті 6 Закону № 2297-VI, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. Обробка персональних даних здійснюється відкрито і прозоро із застосуванням засобів та у спосіб, що відповідають визначеним цілям такої обробки.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (стаття 2 Закону № 2297-VI).

Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частини 5, 6 статті 6 Закону № 2297-VI).

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних.

Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

Колегія суддів наголошує, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у постанові від 18 листопада 2021 року у справі № 420/4049/20 Верховний Суд звернув увагу на те, що питання стосовно права особи на отримання паспорта України у формі книжечки відповідно до Положення № 2503-ХІІ, у зв`язку з ненаданням нею згоди на обробку персональних даних було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі, за результатами розгляду якої 19 вересня 2018 року була винесена постанова у справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18).

В означеному рішенні Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI на відміну від норм Положення № 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім`я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було “встановлене законом”) не було “необхідним у демократичному суспільстві” у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім`я, що становить порушення ст. 8 Конвенції.

На переконання Великої Палати Верховного Суду, позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

Відповідно до пункту 21 частини першої статті 4 КАС України типові адміністративні справи - адміністративні справи, відповідачем у яких є один і той самий суб`єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачами заявлено аналогічні вимоги.

Згідно з частиною десятою статті 290 КАС України, у рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд додатково зазначає:

1) ознаки типових справ;

2) обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм;

3) обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у зразковій справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18) визначені наступні ознаки типових справ:

а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ;

б) відповідач - територіальні органи ДМС України;

в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв`язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов`язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.

Вказано, що висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв`язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення № 2503-ХІІ.

На переконання суду апеляційної інстанції, справа, що розглядається відповідає ознакам, наведеним у зразковій справі, адже спір між сторонами виник саме з підстав відмови органу ДМС у видачі особі паспорту у формі книжечки за відмови у наданні згоди на обробку персональних даних.

У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв`язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: “Будь-якій особі надається можливість: a) з`ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …”.

За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну “закон” є автономним, та до якості “закону” ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі “Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства” (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном “закон” … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам “доступності” та “передбачуваності”.

Крім того, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження “нагальній суспільній потребі”, тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі “Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine” від 14 червня 2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі “GropperaAG and Others v. Switzerland” від 28 березня 1990 року).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Крім того, відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

При цьому, ЄСПЛ у своєму рішенні по справі “Х`ю Джордан проти Великої Британії” сформулював таку позицію: “Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу”.

Таким чином, позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на отримання паспорта-книжечки зразка 1994 року за умови дотримання, всіх необхідних вимог, закріплених в нормах, що регулюють дані правовідносини.

Враховуючи викладене та те, що будь-яких інших підстав для відмови позивачу у видачі паспорта у формі книжечки, окрім як ненадання рішення суду, другим відповідачем наведено не було, у той час як приписи Положення № 2503-ХІІ не передбачають обов`язку громадянина подавати для одержання паспорта громадянин судового рішення про зобов`язання органу ДМС оформити та видати паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання протиправним рішення Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області від 12.06.2025 № 5348/2968-25 про відмову у видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року ОСОБА_1 та наявність підстав для його скасування.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п`ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнійший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Таким чином, колегія суддів погоджується із обраним судом першої інстанції способом захисту порушеного права позивача та вважає, що ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 буде зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в особі Відділу у місті Кременчуці Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України зразка 1994 року в формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ, замість втраченого паспорта.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст.ст.243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.08.2025 по справі № 440/8399/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Т.С. Перцова

Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко