Постанова від 21 січня 2026 р. у справі №372/352/25 — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2026 року місто Київ

справа № 372/352/25

апеляційне провадження № 22-ц/824/3089/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 08 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Кириченко В.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог: Виконавчий комітет Української міської ради як орган опіки та піклування про позбавлення батьківських прав,-

в с т а н о в и в :

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав, в якому просила позбавити його, батьківських прав відносно сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позов обгрунтовано тим, що 03 серпня 2016 року позивач уклала шлюб з відповідачем, який був зареєстрований Дніпровським районним у місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 1372.

Від шлюбу сторони мають дитину, сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

20 липня 2018 року рішенням Кагарлицького районного суду Київської області шлюб було розірвано.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 01.03.2021 року з відповідача на користь позивача на утримання сина присуджено стягнення аліментів в розмірі 1/4 частини заробітку щомісячно.

До звільнення з ЗСУ аліменти надходили, але починаючи з 2023 року до даного часу відповідач злісно ухиляється від виконання обов`язку щодо сплати аліментів про що свідчать відповідні відомості щодо заборгованості по аліментам.

Відповідач проживаючи окремо, будь-якої допомоги не надає, дитину не виховує, не піклується про її стан здоров`я, фізичний і духовний розвиток, не створює належних умов для розвитку природних здібностей дитини, не спілкується з нею та не вживає жодних дій для спілкування, як це передбачено ч.1 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства», що свідчить про ухилення відповідачем від виконання своїх батьківських обов`язків, він самоусунувся від будь-якого спілкування з дитиною, її виховання та утримання, а тому вважає, що наявні підстави для позбавлення відповідача батьківських прав.

Заочним рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 08 вересня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом не враховано, що відповідач не бачився з дитиною з 2017 року, не бере участі у його вихованні, не надає матеріальної допомоги, не піклується про його стан здоров'я, фізичний і духовний розвиток, не створює належних умов для розвитку здібностей дитини. У матеріалах справи відсутні докази того, що протягом тривалого розгляду справи в суді, ставлення відповідача до своїх батьківських обов'язків змінилося. Крім того, будь-яких доказів наявності перешкод у спілкуванні з дитиною матеріали справи не містять, а сам по собі факт звернення у 2018 році відповідача до органу опіки та піклування щодо визначення порядку спілкування з дитиною не свідчить про його реальний намір спілкуватися з сином.

Вказує, що судом спотворено покази та позицію самої дитини щодо позбавлення його батька батьківських прав. Суд не врахував, що дитини не пам`ятає біологічного батька, та вважає батьком теперішнього чоловіка позивачки.

Посилається на те, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду. Звертала увагу, що висновок органу опіки та піклування не відповідає фактичним обставинам справи, складений на підставі інформації наданої відповідачем у телефонній розмов, суперечить інтересам дитини, не містить мотивованих висновків щодо недоцільності позбавлення відповідача батьківських прав.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Філоненко А.П. підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.

ОСОБА_2 та його представник - адвокат Кулік В.М. в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи представник була повідомлена належно, надіслала клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на незадовільний стан здоров'я.

Вирішуючи дане клопотання, колегія суддів, заслухавши думку позивача та її представника, які заперечувала щодо його задоволення, дійшла висновку наступних висновків.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо представник не з`явився в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити справу по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представника особи чи самої особи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи, що доказів на підтвердження обставин щодо зазначених у клопотанні про відкладення розгляду справи не надано, обмеження процесуального строку розгляду справи, достатність матеріалів для розгляду справи, належне та завчасне повідомлення про розгляд справи, суд апеляційної інстанції вважав за можливе відмовити в задоволенні вказаного клопотання та розглядати справу за відсутності представника відповідача.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення позивача та її представника, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 03 серпня 2016 року позивач уклала шлюб з відповідачем, який був зареєстрований Дніпровським районним у місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві. Актовий запис № 1372.

Від спільного шлюбу мають дитину , сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

20 липня 2018 року Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області шлюб було розірвано.

Відповідно до постанови головного державного виконавця Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 28.03.2023 року при примусовому виконанні виконавчого листа по рішенню суду про стягнення аліментів і рішення Обухівського районного суду Київської області від 1.03.2021 року про зміну способу стягнення аліментів, а саме з твердої грошової суми в розмірі 1500 грн щомісячно на стягнення аліментів в розмірі 1\4 частини заробітку щомісячно, звернено стягнення на доходи боржника який отримує доходи у військовій частині НОМЕР_1 і визначено здійснювати відрахування в розмірі 25% доходів щомісячно та зобов`язано військову частину у разі припинення перерахування коштів повідомити виконавця про причини .

Відповідно до запису у військовому квитку відповідач перебував на військовій службі по контракту з 5.07.2019 року по 28.11.2023 року і був звільнений у запас.

Згідно довідки військово-лікарської комісії від 25.06.2025 року матрос ОСОБА_2 призваний з 17.06.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_2 і йому встановлено захворювання яке пов`язане з проходженням військової служби та необхідність відпустки для лікування на 30 календарних днів.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 26.02.2025 року відповідач прибув у вказану військову частину для подальшого проходження служби після самовільного залишення військової частини НОМЕР_3 .

Згідно запису в медичній карті та відповіді на запит суду з медичної установи військовослужбовець ОСОБА_2 з 14.03.2025 року по 01.04.2025 року проходив курс медичної реабілітації.

Згідно довідок-розрахунків про стан заборгованості по аліментах станом на 01.02.2024 заборгованість 28501,09 грн., станом на 01.12.2024 року заборгованість 71487,58 грн. , станом на 1.04.2025 року 94886,92 грн.

Згідно пояснень ОСОБА_2 в судовому засіданні він батька не пам`ятає і хотів би його побачити.

Виконавчий комітет Української міської ради затвердив Висновок про недоцільність позбавлення батьківських прав громадянина ОСОБА_2 , відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мотивуючи наступним.

Спеціалістами Служби у справах дітей та сім`ї Української міської ради 06 червня 2025 року (що підтверджується актом обстеження умов проживання від 06.06.2025 № 68) було встановлено, що малолітній ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_1 , разом з матір`ю ОСОБА_5 , вітчимом та молодшою сестрою. Житлово-побутові умови відповідають вимогам для перебування та проживання дітей, в квартирі чисто, облаштована всіма необхідними меблями та технікою. В дітей окрема спальна кімната, окремі спальні ліжка, місце для навчання, одяг та іграшки відповідно до віку, гаджети та література, що задовольняє потреби дитини в повному обсязі. Дитині створено належні умови для проживання та виховання.

17.06.2025, 16.07.2025 та 30.07.2025 питання щодо доцільності/не доцільності позбавлення батьківських прав громадянина ОСОБА_2 відносно малолітнього ОСОБА_3 , 2017 року народження, розглядалось на засіданнях комісій з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Української міської ради за участю матері дитини, ОСОБА_6 .

Зі слів ОСОБА_1 батько не виконує свої батьківських обов`язків, не цікавиться життям дитини, добровільно не допомагає матеріально, не приймає участі у вихованні сина та має заборгованість по сплаті аліментів в сумі майже 95 000 грн.

Громадянин ОСОБА_2 проходить військову службу в лавах ЗСУ, при телефонній розмові було з`ясовано, що громадянин заперечує щодо позбавлення його батьківських прав відносно сина та бажає брати участь у його вихованні, однак матір дитини чинить йому перешкоди та не дає бачитись. Повідомив, що він вже шість років в ЗСУ та завжди вчасно сплачув аліменти, а оскільки останні півтора року знаходиться в батальоні резерву, через стан здоров`я, потребував операційного втручання, то заробітної плати не отримував, через що і не було відрахувань на аліменти та чекає поновлення на службу для отримання коштів.

Також зазначив, що після розлучення він звертався до органу опіки та піклування щодо участі у вихованні сина але колишня дружина заперечує щодо побачення та спілкування з сином.

Відповідно до проведеної діагностичної роботи психолога, малолітній ОСОБА_3 , рідного батька на малюнках не фіксує, що свідчить про те, що дитина не має взаємин з рідним батьком, контакт між рідним батьком та диною відсутній. В індивідуальній бесіді з психологом, дитина пояснила, що з батьком не має взаємин, не спілкується та ніколи не бачив батька. Теперішню сім`ю описує, як дружню, де має чудові відносини з вітчимом та молодшою сестрою, але найбільш значущою для дитини є мама.

Інших доказів, які б свідчили про неналежне виконання ОСОБА_2 батьківських обов`язків щодо дитини, заявниця ОСОБА_1 не надала.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, при ухиленні батьків від виконання батьківських обов`язків, взявши до уваги рішення комісії з питань захисту прав дитини від Виконавчий комітет, як орган опіки і піклування, виходячи виключно з інтересів дитини, тому відсутня необхідність у позбавленні батьківських прав громадянина ОСОБА_2 , відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі №455/307/22 (провадження № 61-16965св23).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька / матері до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).

У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.

Тому, врахувавши те, що позивачка не довела навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та його винної поведінки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав.

При цьому суд обґрунтовано взяв до уваги висновок органу опіки та піклування, який не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов`язками.

Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та його свідомого нехтування своїми батьківськими обов`язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення його батьківських прав.

Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, колегія суддів у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновком суду про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.

У даній справі не встановлено, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно дитини.

Отже, встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками щодо сина, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд першої інстанції правильно керувався тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу у разі доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав не встановлено.

При цьому, як вбачається з висновку органу опіки та піклування, відповідач під час розмови повідомляв, що він проти позбавлення його батьківських прав відносно сина.

Наявність заборгованості по аліментам, також не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.

Посилання на те, що дитини не проти позбавлення його батька батьківських прав, колегія суддів відхиляє, враховуючи наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана під час вирішення між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Таким чином, з досягненням десятирічного віку у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

На час ухвалення оскаржуваного судового рішення малолітньому ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виповнилося 8 років, тобто він не досяг десятирічного віку.

Крім того, озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона через малолітній вік неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї (постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21)).

З урахуванням наведеного доводи апеляційної скарги в частині неврахування думки дитини щодо питань, які стосуються позбавлення його батька батьківських прав, є непереконливими з огляду на малолітній вік дитини та можливий психологічно-травматичний вплив на нього під час встановлення таких обставин за його участю. Якщо малолітня дитина не досягла десятирічного віку, судове рішення не може бути скасоване лише з тих підстав, що думка дитини не була врахована у повній мірі.

У рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

З огляду на зазначене висновки суду про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо його малолітнього сина з урахуванням встановлених у цій справі обставин слід визнати обґрунтованим.

Таким чином, наразі позбавлення батьківських прав відповідача не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.

Заочне рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 08 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 23 січня 2026 року.

Головуючий:

Судді: