Постанова від 20 січня 2026 р. у справі №761/394/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

апеляційне провадження №22-ц/824/1698/2026

справа №761/394/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року м.Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Поліщук Н.В.

суддів Желепи О.В., Соколової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Сіромашенко Н.В., дата складення повного судового рішення не зазначена,

у справі за позовом Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням у гуртожитку та розірвання договору найму, -

встановив:

1. Короткий виклад доводів пред`явленого позову.

У грудні 2024 року Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" звернулась до суду із позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням у гуртожитку та розірвання договору найму.

В обґрунтування позову вказує, що на балансі Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» перебуває відомчий гуртожиток МВС за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Київської міської ради від 22 лютого 2018 року №319/4383 назву вулиці «Молдавська» уточнено як «Молдовська». Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 липня 2018 року № 379 будівлю гуртожитку включено до оновленого Реєстру житлових будинків, що використовуються під гуртожитки. На підставі наказу МВС від 15 березня 2017 року № 136 за Центром закріплено право оперативного управління зазначеним гуртожитком.

Відповідно до Положення про ДУ «ЦОП МВС України» та Положення про користування гуртожитками Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 05 червня 2023 року № 460, Центр є управителем гуртожитку, здійснює облік наймачів, видає ордери на жилу площу та укладає договори найму. Таким чином, Центр є володільцем, користувачем і розпорядником гуртожитку, титульним власником та правонаступником наймодавця за договорами найму.

Протоколом № 1 засідання комісії з розподілу житлової площі в гуртожитках МВС України від 30 грудня 2010 року ОСОБА_1 та його сину ОСОБА_2 надано дозвіл на поселення до гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .

25 січня 2011 року між Міністерством внутрішніх справ України та ОСОБА_1 укладено договір № 253 про користування житловим приміщенням у гуртожитку, правонаступником за яким у подальшому став Центр. Умовами договору передбачено, що реорганізація наймодавця або перехід права власності на житлове приміщення не припиняє дії договору, а наймач зобов`язаний використовувати приміщення відповідно до його призначення.

Незважаючи на отримання в користування кімнати АДРЕСА_1, відповідачі фактично не проживають у гуртожитку понад один рік, що підтверджується актами комісійних перевірок та відеозаписами, які зберігаються у позивача. Сплата відповідачами житлово-комунальних послуг не свідчить про їх проживання, оскільки нарахування здійснюється незалежно від фактичного користування приміщенням та без індивідуального обліку споживання. Разом з тим відсутність електроспоживання у кімнаті АДРЕСА_1 , де встановлений окремий лічильник, додатково підтверджує факт непроживання відповідачів.

Зазначає, що в архіві відділу обслуговування гуртожитків Центру наявна копія пенсійного посвідчення ОСОБА_1 , а будь-які інші документи, які могли підтверджувати перебування відповідачів у трудових відносинах з підприємствами, установами або організаціями, які входять до сфери управління МВС у позивача відсутні. Місце перебування, роботи, а також навчання відповідачів позивачу невідомі.

Відповідачі не повідомляли Центр про причини своєї відсутності, ключі від кімнати не повернули, а документи, які б підтверджували їх перебування у трудових відносинах з органами чи установами МВС, у позивача відсутні. За таких обставин непроживання понад встановлений статтею 71 Житлового кодексу України строк свідчить про порушення умов договору та є підставою для припинення його дії відповідно до пункту 10.6 договору.

Мотивуючи наведеним, просить:

- визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 ;

- розірвати договір від 25 січня 2011 року №253 про користування житловим приміщенням в гуртожитку центрального апарату МВС, яке перебуває у відособленому користуванні.

2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що відповідачі вселилися в кімнату гуртожитку на достатній правовій підставі, проявляють інтерес до спірного жилого приміщення, оскільки сплачують за житлово-комунальні послуги; зареєстровані за його адресою; відсутні докази щодо того, що вони мають інше житло, тому наявні підстави уважати, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, зазначена кімната у гуртожитку є їх єдиним «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд першої інстанції також відхилив акти перевірки відомчих гуртожитків, оскільки ці акти не зареєстровані в установленому порядку у позивача, зміст таких актів є тотожним, та вони не містять відомостей про обставини перевірки. Дані акти не фіксують факт не проживання відповідачів у спірній кімнаті, в них зазначено тільки на те, що двері ніхто не відчинив.

Також при ухваленні рішення суд першої інстанції вказує, що відповідач ОСОБА_1 перебував на службі в органах МВС України на посаді інженера з охорони праці відділу ресурсного забезпечення Державного науково-дослідного інституту МВС України.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухваленим рішенням, ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" подано апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Зазначає, що статтею 71 Житлового кодексу України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців, а у разі відсутності з поважних причин понад цей строк - він може бути продовжений за заявою відсутнього наймодавцем або судом. Разом з тим, відповідачі не повідомляли Центр про причини свого непроживання у гуртожитку, заяв із проханням продовжити строк відсутності не подавали, двері кімнати № АДРЕСА_1 зачинені, ключі до відділу обслуговування гуртожитків Центру не повернуті.

Суд першої інстанції, посилаючись у мотивувальній частині рішення на пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», фактично не застосував викладену в ньому правову позицію. Зазначеною постановою передбачено, що у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суд зобов`язаний з`ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки та оцінити їх поважність. Водночас у рішенні суду першої інстанції відсутні будь-які висновки щодо поважності причин відсутності відповідачів, не встановлено факту продовження строку їх відсутності, а також не наведено доказів, які б підтверджували такі поважні причини.

Суд першої інстанції не врахував, що відповідачі були зобов`язані звернутися до Центру із заявою про поважні причини своєї тривалої відсутності, чого ними не зроблено. Вони також не з`являлися у судові засідання, які неодноразово відкладались, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, що додатково свідчить про їх фактичну відсутність за місцем реєстрації у гуртожитку.

Відмовивши у задоволенні позову, суд не навів жодних доказів, які б підтверджували факт проживання відповідачів у спірному приміщенні, обмежившись лише посиланням на факт їх вселення та реєстрації.

Звертає увагу, що сама по собі наявність реєстрації не є доказом користування житлом, а отже не може мати вирішального доказового значення.

Звертає увагу, що відповідні комунальні послуги нараховуються незалежно від фактичного проживання, їх споживання не обліковується індивідуальними засобами обліку та визначається пропорційно площі кімнати. Тому сплата обов`язкових до нарахування житлово-комунальних послуг не може підтверджувати факту проживання відповідачів у гуртожитку. Суд неправильно витлумачив зміст позовної заяви та надав вказаній обставині необґрунтоване доказове значення.

Єдиною комунальною послугою, споживання якої фіксується індивідуальним технічним засобом обліку, є електропостачання. Відсутність електроспоживання у кімнаті АДРЕСА_1 зафіксована на відеозаписах комісійних перевірок та підтверджується доповідною запискою завідувачки гуртожитку ОСОБА_3 від 10 грудня 2024 року, у якій зазначено, що показники лічильника електроенергії не змінювалися протягом року. Суд першої інстанції не дослідив зазначену доповідну записку та не надав їй оцінки, дійшовши помилкового висновку про недостатність відеозаписів як доказів. У сукупності ці докази свідчать про довготривалу відсутність відповідачів у гуртожитку, оскільки постійне проживання без споживання електроенергії є об`єктивно неможливим.

Суд першої інстанції також неправильно застосував норми статей 125 та 132 Житлового кодексу України, а також практику Європейського суду з прав людини щодо виселення, хоча предметом спору не є виселення, а виключно визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Спірне приміщення є гуртожитком, а не службовим житлом, а відповідачі є повнолітніми особами, тому застосування статті 16 Конвенції про права дитини є безпідставним. Докази, які б підтверджували фактичне проживання відповідачів або перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з установами системи МВС протягом відповідного періоду, у справі відсутні.

Уважає, що відхилення судом першої інстанції актів комісійної перевірки гуртожитку через відсутність їх реєстрації не ґрунтується на законі. Комісія створена на підставі наказу керівника Центру від 10.05.2023 № 93, а законодавство не передбачає обов`язкової реєстрації таких актів. Суд не дослідив зазначений наказ, не надав оцінки відеозаписам перевірок та доповідній записці завідувачки гуртожитку, що свідчить про порушення вимог частин 2 та 3 статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Мотивуючи наведеним, просить заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позову задовольнити.

4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу.

Відзиву на апеляційну скаргу на адресу Київського апеляційного суду не надходило.

5. Позиція учасників справи.

В судовому засіданні представник ДУ "ЦОП МВС України" - Слободенюк О.Б. підтримав подану апеляційну скаргу, просив суд її задовольнити.

Відповідачі у судове засідання не з`явились, причини неявки не повідомляли. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Судові повістки повернулись із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», відтак у відповідності до статті 131 ЦПК України відповідачі уважаються належним чином повідомленими.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.

6. Позиція суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ДУ "ЦОП МВС України" - Слободенюка О.Б., розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

7. Фактичні обставини справи, установлені судом.

Згідно даних розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 06 липня 2018 року № 379 «Про затвердження оновленого Реєстру житлових будинків, які використовуються під гуртожитки у Шевченківському районі м. Києва» будівлю гуртожитку включено до оновленого Реєстру житлових будинків, які використовуються під гуртожитки (а.с. 23).

Відповідно до даних протоколу № 1 засідання комісії Господарського управління з розподілу житлової площі в гуртожитках МВС України від 30 грудня 2010 року ОСОБА_1 та його сину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, надано дозвіл поселитись до відомчого гуртожитку МВС за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13-21).

З даних інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №392060545 від 22 серпня 2024 року на праві власності належить Міністерству внутрішніх справ України. Право оперативного управління зареєстровано за ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" (а.с. 31-34).

25 січня 2011 року між Міністерством внутрішніх справ України та ОСОБА_1 укладено договір №253 про користування житловим приміщенням в гуртожитку центрального апарату МВС.

Відповідно до пункту 1.1. договору Центр передає, а ОСОБА_1 у порядку та на умовах передбачених цим договором приймає в строкове платне користування житлове приміщення (кімната) АДРЕСА_1 , загальною площею 35,4 кв.м.

Згідно пункту 2.1. договору наймач вступає в строкове платне користування приміщенням, що є предметом цього договору, з дати підписання сторонами та (або) уповноваженими представниками сторін цього договору, але не раніше підписання ними акта прийому-передачі приміщення, далі "акт прийому-передачі".

Згідно пункту 4.7. договору наймач зобов`язався у разі припинення, закінчення дії цього договору у порядку та на умовах передбачених чинним законодавством України, та (або) після одержання іншого житла, виконуючи умови, передбачені розділом 4 цього договору, виселитеся з приміщення гуртожитку в цілому в строк до двох місяців.

Згідно пункту 10.1 цей договір діє з 25 січня 2011 року до 25 січня 2012 року строком на один рік.

Згідно пункту 10.6 договору дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; звільнення наймача з Міністерства внутрішніх справ України; переведення наймача з МВС на службу в територіальний орган внутрішніх справ; невиконання або неналежне виконання умов договору; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду (а.с.46-47 зворот).

Наказом ДУ "Центр обслуговування підрозділів міністерства внутрішніх справ України" №93 від 10 травня 2023 року створено постійно діючу комісію з перевірки відомчих гуртожитків МВС (а.с. 58).

Матеріали цивільної справи містять акти перевірки відомчих гуртожитків, складених комісією у складі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 від 13 вересня 2023 року, 02 жовтня 2023 року, 11 жовтня 2023 року, 23 листопада 2023 року, 15 грудня 2023 року, 24 січня 2024 року, 26 лютого 2024 року, 05 липня 2024 року, 29 жовтня 2024 року, 17 грудня 2024 року, згідно даних яких убачається, що в кімнату № АДРЕСА_1 відповідно до протоколу №1 поселені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Двері ніхто не відчинив (а.с. 48-57).

З даних доповідної записки завідувача гуртожитку від 10 грудня 2024 року убачається, що у житловому приміщенні АДРЕСА_1 упродовж 2024 року наймачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проживали, в гуртожитку завідувачка їх не бачила. Також у житловому приміщенні АДРЕСА_1 відсутнє електропостачання. Показник електроспоживання станом на грудень 2023 року становив 1 кВт год, а станом на грудень 2024 року не змінився. ОСОБА_1 та його син ОСОБА_2 про причини не проживання у гуртожитку не повідомляли (а.с. 61).

8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права.

Положеннями статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно статті 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Положеннями статті 128 ЖК України передбачено, що жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно статті 130 ЖК України порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Особливості користування жилою площею в гуртожитку, який підлягає передачі у власність територіальної громади, визначаються законом.

Відповідно до частини 1 статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У статті 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Згідно із пунктом 2 частини 3 статті 71 ЖК України жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням, призову на військову службу.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК України).

Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 755/1139/18 (провадження № 61-6632св22)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦК України).

Системне тлумачення статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (див.: зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) зазначено, що «системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21) вказано, що «аналіз статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зазначено: «вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, установлено, що інженер з охорони праці відділу ресурсного забезпечення ДНДІ МВС ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2 вселився до кімнати № АДРЕСА_1 в гуртожитку МВС за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення засідання комісії Господарського управління з розподілу житлової площі в гуртожитках МВС України.

25 січня 2011 року між Міністерством внутрішніх справ України та ОСОБА_1 укладено договір №253 про користування житловим приміщенням в гуртожитку центрального апарату МВС, відповідно до якого Центр передав, а ОСОБА_1 у порядку та на умовах передбачених цим договором прийняв в строкове платне користування житлове приміщення (кімната) АДРЕСА_1 , загальною площею 35,4 кв.м

Згідно пункту 10.6 вказаного договору дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; звільнення наймача з Міністерства внутрішніх справ України; переведення наймача з МВС на службу в територіальний орган внутрішніх справ; невиконання або неналежне виконання умов договору; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 21 червня 2023 року у справі № 754/11372/21 (провадження № 61-2415св23, ЄДРСРУ № 111939248).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на відсутність відповідачів понад шість місяців у спірному приміщенні та не повідомлення причин не проживання у кімнаті АДРЕСА_1

На підтвердження доводів позову позивачем надано акти перевірки відомчих гуртожитків, доповідну записку завідувачки гуртожитку від 10 грудня 2024 року та диск із відеофайлами, відповідно до яких під час перевірки комісією двері у кімнату АДРЕСА_1 ніхто не відчиняв.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що надані позивачем докази не є достатніми для висновку про втрату відповідачами права користування спірним житловим приміщенням.

Акти перевірок відомчих гуртожитків, які фактично є одномоментним документом, складеним в певну годину, лише фіксують факт, що під час здійснення перевірки в певний час двері квартири ніхто не відчинив, однак не підтверджують безперервну відсутність відповідачів у спірному приміщенні понад шестимісячний строк, визначений статтею 71 ЖК України, та не містять відомостей про початок перебігу цього строку.

Сам по собі факт невідкривання дверей під час перевірок, відсутність електроспоживання або відсутність відповідачів у гуртожитку у певний час не є безумовним доказом того, що відповідачі не зберігають намірів відноситися до спірного житла як до свого постійного місця проживання.

Посилання позивача на доповідну записку завідувача гуртожитку від 10 грудня 2024 року апеляційний суд відхиляє, оскільки дані вказаної доповідної записки не дають підстав установити факти, на які позивач посилається в обґрунтування вимог позову, відтак сама по собі доповідна записка не має доказового навантаження.

Водночас, як правильно враховано судом першої інстанції, відповідачі вселені до кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку МВС за адресою: АДРЕСА_1 на законних підставах, на підставі рішення уповноваженої комісії, спеціального дозволу та укладеного договору користування житловим приміщенням в 2010 році. Установлено та підтверджено позивачем факт регулярної оплати за комунальні послуги, що дає підстави для висновку ставлення відповідачів до спірного житла як до свого постійного місця проживання.

Окрім того, матеріали справи не містять даних про звільнення наймача з МВС України, натомість твердження позивача про відсутність документів, які могли підтверджувати перебування відповідачів у трудових відносинах з підприємствами, установами або організаціями, які входять до сфери управління МВС, не може бути підтвердженням такої обставини.

Установивши, що позивач не надав належних доказів на підтвердження непроживання відповідачів у спірній кімнаті більше шести місяців без поважних причин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають.

Порушень норм процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду першої інстанції, колегією суддів не установлено.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України» залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повну постанову складено 23 січня 2026 року.

Суддя-доповідач Н.В. Поліщук

Судді О.В. Желепа

В.В. Соколова