Постанова від 14 січня 2026 р. у справі №160/33577/24 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

15 січня 2026 року м. Дніпросправа № 160/33577/24

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач),

суддів: Дурасової Ю.В., Лукманової О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2025 ( суддя Турова О.М.) в адміністративній справі №160/33577/24 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Києві про визнання бездіяльності протиправною, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві, в якій позивач просить:

визнати бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за всі невикористані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, протиправною;

стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на користь ОСОБА_1 компенсацію за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, та середній заробіток за час нездійснення повного розрахунку при звільненні, починаючи з 11.08.2023 по 10.02.2024;

стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на користь ОСОБА_1 компенсацію за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, та середній заробіток за час нездійснення повного розрахунку при звільненні, починаючи з 11.02.2024 по дату винесення судового рішення.

Позивач зазначив, що при звільненні з 10.08.2023 року зі служби у Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві (далі ТУ ДБР у м. Києві), відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачеві компенсацію за невикористані ним дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, відповідно до норм Закону України «Про відпустки» та Кодексом законів про працю України.

При цьому у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

На дату прийому позивача на роботу діяла попередня редакція статті 117 КЗпП України, відповідно до якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Підпунктом 16 пункту 1 розділу І Закону України №2352-IX від 01.07.2022 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" встановлено відповідних додаткових обмежень для реалізації прав і свобод найманих працівників.

Зокрема, обмежено (звужено) право працівників на отримання спеціального виду компенсації з роботодавця, спрямованої на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника.

Таке обмеження (звуження) прямо вказує на невідповідність зміни Законом №2352-IX від 01.07.2022 статті 117 КЗпП України частині 3 статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

А отже вирішення питання про виплату позивачеві його середнього заробітку за період затримки розрахунку, що перевищує шість місяців і сягає по день фактичного розрахунку, підлягає вирішенню окремо у ефективний спосіб, визначений судом з урахуванням практики Верховного Суду від 27.09.2021 у справі №580/585/21.

Щодо строку звернення до суду з цим позовом позивачем у позовній заяві зазначено, що відповідно до ст.233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, закон не обмежував право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати будь-яким строком, проте згідно з приписами ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а якщо це стосується виплати заробітної плати та всіх інших сум, що належать працівникові при звільненні, звільненому працівникові трьома місяцями з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, водночас, позивач при звільненні зі служби не одержував письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, тож не знав чи нарахована і виплачена йому компенсація за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей. На запит адвоката позивача від 09.12.2024 №С4-16-1 про надання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, відповідач відповіді не надав. Таким чином строк звернення до суду з вимогою про виплату всіх сум, що належать позивачеві при звільненні, не розпочав свій перебіг.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2025 року відмовлено у задоволені позову.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, а також не досліджено обставини, що мають значення для справи.

Апеляційна скарга фактично обґрунтована доводами адміністративного позову.

У відзиві відповідач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, відмовивши у задоволенні апеляційної скарги.

Розглянувши клопотання позивача про витребування доказів, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 КАС України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 79 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з ч. 2 ст. 79 КАС України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви.

Колегія суддів констатує, на думку суду, зібрані в цій справі докази достатні для вирішення справи по суті, відтак суд вважає, що підстави для витребування додаткових доказів, зокрема, копію особової справи позивача та копії усіх триманих декларацій позивача - відсутні.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Апеляційним переглядом справи встановлено, наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 17.03.2021 №53-ос-ДСК ОСОБА_1 призначено на посаду оперуповноваженого оперативного відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві.

Попередженням про наступне звільнення зі служби від 26.05.2023 позивач був обізнаний про звільнення зі служби на підставі підпункту 4 пункту 107, пункту 112 Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого постановою КМУ від 05.08.2020 №743 та дострокове припинення контракту на підставі абзацу 3 пункту 13 контракту, у зв`язку зі скороченням штату або проведенням організаційно-штатних заходів у територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, внаслідок змін до штатного розпису відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 25.05.2023 №176дск "Про затвердження змін до штатного розкладу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на 2023 рік", наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві від 26.05.2023 №13ДСК "Про попередження працівників".

Відповідно до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 08.08.2023 №114-ос-ДСК позивача, капітана Державного бюро розслідувань, звільнено з посади оперуповноваженого оперативного відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, з 10.08.2023 в запас, у зв`язку зі скороченням посади оперуповноваженого оперативного відділу.

Стаж служби для виплати доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки позивачу визначений 8 років 4 місяці 21 день. Фінансово-економічному відділу наказано провести повний розрахунок та виплатити грошову компенсацію за невикористаних 20 днів щорічних відпусток за 2023 рік.

При звільненні ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом про звільнення, про що 09.08.2023 складено відповідний акт.

В подальшому відповідно до розписки ОСОБА_1 від 10.08.2023р. останній 10.08.2023р. отримав у Відділі кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР у м. Києві трудову книжку, військовий квиток, ознайомився з наказом про звільнення, отримав обхідний лист та витяг з наказу про звільнення.

Крім цього, 10.08.2023 року ОСОБА_1 отримано довідку ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023 № 66-13-23, в якій, зокрема, вказано, що додаткова відпустка як батьку двох дітей віком до 15 років за 2023 рік позивачеві не надавалась. Про отримання позивачем цієї довідки свідчить його особиста розписка, проставлена на примірнику цієї довідки 10.08.2023р.

Листом ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023р. №11-14-8000/23 ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні.

Вказаний лист направлено позивачеві засобами поштового зв`язку, що підтверджується Реєстром листів на відправку №9 серпень 2023 року, затвердженим директором ТУ ДБР у м. Києві.

Разом з тим, доказів отримання позивачем листа ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023р. №11-14-8000/23, яким ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні, матеріали справи не містять.

09.12.2024р. представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 09.12.2024р. №С4-16-1 про надання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні.

Не отримавши станом на 19.12.2024року відповіді на вищевказаний адвокатський запит та вважаючи, що відповідачем при звільненні позивача не проведеного повного розрахунку з останнім, а саме: безпідставно не нараховано та не виплачено компенсацію за всі не використані позивачем під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України "Про Державне бюро розслідувань" від 12.11.2015 №794-VIII (далі - Закон №794-VIII).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №794-VIII Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (частина друга статті 14 Закону №794-VIII).

Положеннями частини п`ятої статті 14 Закону №794-VIII визначено, що трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини другої статті 19 Закону №794-VIII особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Згідно з частинами першої, другою статті 20 Закону №794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців Державного бюро розслідувань повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до Державного бюро розслідувань висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Частиною шостою статті 14 Закону №794-VIII визначено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 №743.

Пунктами 81-82 Положення №743 встановлено, що особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 5) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв`язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення).

Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки.

За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п`ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Особам рядового та начальницького складу - учасникам бойових дій та прирівняним до них особам надаються щорічні основні відпустки у зручний для них час.

Згідно з пунктом 84 Положення №743 щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано. Щорічна основна відпустка на прохання особи рядового та начальницького складу може бути поділена на частини за умови, що основна її частина становить 14 календарних днів.

За правилами пункту 89 Положення №743 додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються особам рядового та начальницького складу на підставах та в порядку, що встановлені законодавством.

Відповідно до пункту 94 Положення №743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби (крім звільнення через службову невідповідність, у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення права займати певні посади, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, яким на особу накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту особою рядового та начальницького складу) та невикористання нею щорічної основної відпустки їй за її бажанням надається невикористана відпустка з подальшим звільненням її із служби.

Датою звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у такому разі є останній день відпустки.

Згідно з пунктами 95-96 Положення №743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у зв`язку із закінченням строку контракту невикористана нею щорічна основна відпустка за її бажанням може надаватися їй тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк дії контракту. В такому разі строк дії зазначеного контракту продовжується до закінчення відпустки.

За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.

Особам рядового та начальницького складу, які звільняються із служби за віком, станом здоров`я та у зв`язку із скороченням штатів, щорічна основна відпустка надається за їх бажанням у році звільнення тривалістю, встановленою цим Положенням.

Згідно з пунктом 97 Положення №743 відкликання осіб рядового та начальницького складу із щорічної основної відпустки керівником (начальником), який її надав, допускається лише у разі службової необхідності. Невикористана частина щорічної основної відпустки надається в порядку, передбаченому абзацом першим пункту 84 цього Положення.

Відповідно до пункту 99 Положення №743 особам рядового та начальницького складу, які захворіли під час щорічної основної відпустки або щорічної додаткової відпустки, строк зазначеної відпустки продовжується наказом по особовому складу після їх одужання керівником (начальником), який її надав, на кількість невикористаних днів відпустки за рапортом особи рядового та начальницького складу.

Наказом Державного бюро розслідувань від 12.07.2022 №348 затверджено Інструкцію про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, порядок та умови його виплати (Інструкція №348).

За змістом пункту 3 цієї Інструкції, вона визначає механізм поширення на осіб рядового на і начальницького складу Державного бюро розслідувань умов грошового забезпечення, які передбачені для працівників Національної поліції України, з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про Державне бюро розслідувань", відповідно до частини другої статті 20 Закону України "Про Державне бюро розслідувань".

Пунктом 8 Розділу ІІІ Інструкції №348 передбачено, що особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, визначеному на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, премії за поточний місяць та інших виплат передбачених законодавством.

За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.

Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із Державного бюро розслідувань.

Законом України "Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) установлено державні гарантії права на відпустки, визначено умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Статтею 4 Закону №504/96-ВР установлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.

Згідно з частиною першою статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України.

Особливістю спірних правовідносин є те, що норми Положення №743, яке регулює порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, передбачають виплату компенсації виключно за невикористані у році звільнення відпустки, тоді як положення трудового законодавства (Закон №504/96-ВР та КЗпП України) таких обмежень не передбачають і зобов`язують роботодавця компенсувати всі невикористані дні щорічної відпустки, а також окремі види додаткової відпустки.

Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд ухвалив постанови від 14.11.2024 у справі № 420/3971/23, від 14.11.2024 у справі № 380/16768/22, від 29.11.2024 у справі № 560/19513/23, від 05.12.2024 у справі № 160/13485/23, від 21.01.2025 у справі № 400/11565/23 та інші, в яких уже вирішував питання можливості поширення положень Закону №504/96-ВР та КЗпП України на правовідносини, пов`язані з компенсацією невикористаних за попередні роки відпусток особам рядового і начальницького складу ДБР, які звільняються зі служби.

Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі №420/3971/23 та у справі №380/16768/22 зазначив, що Закон №794-VIII, який регулює діяльність ДБР, не містить спеціальних норм щодо надання відпусток чи виплати компенсацій за невикористані дні відпусток при звільненні осіб рядового та начальницького складу ДБР.

Водночас цей Закон встановлює, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР регулюється Положенням №743.

Положенням №743 установлені спеціальні правила щодо надання відпусток особам рядового та начальницького складу ДБР, зокрема щорічних основних та додаткових відпусток, які полягають у тому, що такі відпустки повинні використовуватися протягом календарного року, а у виняткових випадках їх можна перенести на перший квартал наступного календарного року.

Водночас, якщо особа рядового або начальницького складу ДБР не реалізувала своє право на щорічну основну та / або щорічну додаткову відпустку протягом установленого строку, то Положення №743 не передбачає їхнього анулювання по закінченню зазначеного строку. У ньому також немає застережень про те, що невикористання відпусток протягом установленого строку позбавляє осіб рядового і начальницького складу ДБР права на отримання компенсації за всі невикористані дні відпусток, навіть якщо відпустки не були використані у перенесений період. Положення №743 також допускає перенесення або продовження невикористаних відпусток з об`єктивних причин, наприклад через хворобу, звільнення за віком, станом здоров`я, у зв`язку із скороченням штатів або закінчення строку контракту, що свідчить про гнучкий підхід законодавця до питання перенесення невикористаних відпусток і визнання можливості накопичення відпусток для осіб, які не змогли реалізувати своє право на відпочинок вчасно.

Щодо приписів пункту 95 Положення № 743, яким врегульовано порядок компенсації саме невикористаної в році звільнення відпустки, то Верховний Суд у вказаних постановах зазначив, що це не означає, що особа наділена правом отримати компенсацію лише за відпустку, яка була "надана" в році звільнення, як стверджує скаржник. Важливо розуміти, що йдеться саме про "невикористану" в році звільнення відпустку. Отже, якщо на момент звільнення у працівника накопичилися дні невикористаної відпустки за попередні роки, можна припустити, що вони підлягають компенсації, адже формально залишаються невикористаними і перебувають у розпорядженні особи на момент звільнення.

Положення №743 та Інструкція №348, які визначають порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу ДБР, хоча й передбачають право на отримання компенсації за невикористану відпустку в році звільнення, все ж не містять чітких норм, які б регулювали порядок виплати компенсації за дні відпустки, які не були використані в попередні роки. Недостатня чіткість спеціального законодавства у спірному питанні призводить до ситуації правової невизначеності, яку, за загальним правилом, у тому числі з урахуванням позицій, сформульованих Європейським судом з прав людини, потрібно тлумачити на користь працівника.

Стаття 45 Конституції України гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Така конституційна гарантія створює для роботодавця безумовний обов`язок забезпечити реалізацію права працівника на відпочинок не лише шляхом його декларування (як, наприклад, затвердження графіків відпусток), а й через безпосереднє видання наказів про відпустку у передбачений законодавством спосіб та термін. Невиконання роботодавцем цього обов`язку з будь-яких причин, не може створювати для працівника негативні наслідки, зокрема щодо позбавлення гарантованих Конституцією України днів відпочинку під час оплачуваної щорічної відпустки. Для забезпечення дотримання цієї конституційної гарантії законодавець передбачив можливість перенесення відпусток на інший період або компенсації у вигляді грошових виплат.

З огляду на відсутність в спеціальному законодавстві, яке регулює умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі №420/3971/23 та у справі №380/16768/22 підтримав застосування до спірних правовідносин загальних норм трудового законодавства, зокрема КЗпП України та Закону №504/96-ВР.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 29.11.2024 у справі №560/19513/23, від 05.12.2024 у справі №160/13485/23, від 21.01.2025 у справі №400/11565/23.

Згідно з правилами частини першої статті 83 КЗпП України та частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

В даному випадку спірним є питання виплати позивачу грошової компенсації за всі не використані дні соціальної відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України №504/96-ВР, за період 11.08.2023-10.02.2024 роки.

Відповідно до ст.19 Закону №504/96-ВР в редакції, що діяла до 09.05.2021, жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73, 83 Кодексу законів про працю України).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька у догляді за дитиною» від 15.04.2021 №1401-IX, який набрав чинності 09.05.2021, внесені зміни до ст. 19 Закону України «Про відпустки», а саме: слова «Жінці, яка працює і має» замінено словами «Одному з батьків, які мають».

Отже, з 09.05.2021 розширено коло осіб, які мають право на визначенуст.19 Закону №504/96-ВР щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів, і за змістом цієї норми до таких осіб, зокрема, включено не тільки матір, а і батька двох або більше дітей віком до 15 років.

При цьому, право на додаткову соціальну відпустку на дітей має один із батьків, а не обоє одночасно.

Якщо позивач вимагає компенсацію за таку відпустку, він має враховувати наступні правові аспекти: обов`язок доведення: саме на працівника покладається обов`язок надати роботодавцю докази, що інший з батьків не скористався правом на цю відпустку за відповідний календарний рік надати необхідні документи: належним підтвердженням зазвичай є довідка з місця роботи другого з батьків про те, що він/вона не використовували таку відпустку та не отримували за неї грошову компенсацію у спірному періоді якщо позивач не надав таких доказів роботодавцю під час звільнення або суду під час розгляду справи, це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації оскільки це право є альтернативним для обох батьків, роботодавець не може самостійно перевірити факт використання відпустки іншим батьком без відповідної документації.

Таким чином, відсутність доказів того, що дружина не отримувала компенсацію, робить вимогу позивача необґрунтованою з точки зору чинного законодавства про працю.

Роботодавець не може знати про використання або невикористання відпустки іншим з батьків без відповідних документів. Якщо позивач не надав довідок з місця роботи дружини/чоловіка за кожен відповідний рік, суд відмовляє у задоволенні вимог про стягнення компенсації.

Отже, грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки на дітей виплачується лише при звільненні та за умови документального підтвердження права на неї.

Право на таку відпустку накопичується за кожен рік перебування у трудових відносинах.

Оскільки в матеріалах справи відсутні докази (довідки) про те, що дружина не використовувала відпустку, суд першої інстанції правильно розцінив це як недоведеність права на компенсацію саме позивачем, що є законною підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Виходячи з системного аналізу правових норм та обставин даної справи, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Інші доводи та аргументи скаржника, наведені ним у апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції і свідчать про незгоду із правовою оцінкою судом обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.

При обґрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2025 в адміністративній справі №160/33577/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 15 січня 2026 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Повне судове рішення складено 21 січня 2026 року.

Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко

суддя Ю. В. Дурасова

суддя О.М. Лукманова