Вирок від 22 січня 2026 р. у справі №753/18955/25 — Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/18955/25

провадження № 1-кп/753/1050/26

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" січня 2026 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження, внесеному до ЄРДР за № 12025010000000145 від 28 липня 2025 року, відносно

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Керч, АР Крим, громадянина України, останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 , адреса місця роботи: АДРЕСА_2 , несудимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_3 ,

прокурора ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_5 ,

в с т а н о в и в:

Громадянин України ОСОБА_2 у невстановлений досудовим розслідуванням дату та час, але не пізніше жовтня 2024 року, усвідомлюючи здійснення відкритої збройної агресії рф на території України, метою якого є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення території України, переслідуючи свої особисті інтереси, перебуваючи на території АР Крим, маючи умисел на зайняття посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у незаконно створеному органі окупаційної влади, так званій, «Адміністрації міста Керч», та реалізуючи його, отримавши від невстановлених в ході досудового розслідування осіб з числа представників окупаційної адміністрації так званій, «Адміністрації міста Керч» позицію на зайняття посади в адміністративному органі окупаційної влади, а саме, посади «голови адміністрації міста Керч», в порушення вимог Конституції та Законів України, добровільно погодився на вказану пропозицію, зайнявши вказану посаду, яка пов`язана з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у незаконно створеному органі окупаційної влади.

Оскільки, керуючись ч. 3 ст. 323 КПК України, судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), він показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду також не подавав.

Судовий розгляд проводився за обов`язкової участі захисника, який був забезпечений державою та користувався процесуальними правами обвинуваченого.

Аналіз наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів ОСОБА_2 до слідчого (прокурора) та суду, направлених йому повідомлень з приводу його прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження, він отримав чи мав би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, мав можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя. Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку вона розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самою захисника; в) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного захисника безплатно.

Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Суд уважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову ОСОБА_2 , який повинен знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою він не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від правосуддя держави Україна. Ухилення обвинуваченого від правосуддя суд оцінює як реалізацію останнім його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини, вчинення кримінального правопорушення; 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Відповідно до ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачених ст. 91 КПК України покладається на прокурора.

Суд же відповідно до ст. 26 КПК України у кримінальному провадженні вирішує питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень, а ч. 1 ст. 337 КПК України передбачає, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, крім випадків, передбачених цією статтею.

Тобто обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні.

В судовому засіданні на підтвердження винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, були дослідженні наступні докази:

-протокол огляду відомостей загальнодоступної мережі Інтернет від 7 січня 2025 року з додатком до нього (т. 1 а.с. 115-144), з якого вбачається, що при огляді через браузер «Google Chrome» сторінки, яка розміщена за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_2 », виявлено зображення ОСОБА_2 , де зазначено, що він є главою адміністрації м. Керч. Також, на сторінці « ІНФОРМАЦІЯ_3 виявлено інформацію про те, що «на очередном заседании сессии городского совета депутаты поддержали кандидатуру ОСОБА_6 на должность главы администрации Керчи»;

-распоряжением № 288/1-р від 14 жовтня 2024 року (т. 1 а.с. 145-158) відповідно до якого розподілено обов`язки між головою адміністрації міста Керч, заступника голови адміністрації та керівником апарату адміністрації;

-висновок експерта за результатами проведення судової портретної експертизи № 1415/25-35 від 19 березня 2025 року (т. 1 а.с. 183-187), відповідно до якого особа, яка зображена у файлі ОСОБА_2 , інтернет сторінка « ІНФОРМАЦІЯ_2 » та у файлі « ОСОБА_2 ф-1, є однією і тією ж особою;

-протокол огляду відомостей загальнодосупної мережі Інтернет від 22 квітня 2025 року з додатком (т.1 а.с. 188-206), з якого вбачається, що при огляді через браузер «Google Chrome» сторінки, яка розміщена за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_4 » виявлено відомості, що керівником адміністрації міста є ОСОБА_2 ;

-Решение 3 сессия 3 созыва № 15-3/24 від 9 жовтня 2024 року (т. 1 а.с. 209-210), відповідно до якого на посаду голови адміністрації м. Керч призначено ОСОБА_2 ;

-протокол огляду інтернет - видань від 7 травня 2024 року (т. 1 а.с. 211-213), де обєктом огляду є інтернет сторінка «Координационный центр доменов .RU/.РФ», де в пошуковій стрічці було видано доменне ім`я «gov.ru». За результатами пошуку встановлено інформацію про домен, наименование администратора: служба специальной связи и информации федеральной службы охрангы рф»;

-інформація з міграційної служби з додатком, де міститься фото ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 224-225).

Всі перелічені джерела інформації суд оцінює за правилами документа (ст. 99 КПК України), а відомості, що вони містять, визнає належними та допустимими зважаючи на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості ОСОБА_2 сторона обвинувачення посилається, зокрема, на протоколи огляду сайтів та протоколи огляду інтернет-видань, якими підтверджується, що останній добровільно зайняв посаду, пов`язану з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі, в окупаційній адміністрації держави-агресора.

Правовий акт індивідуальної дії розміщений в мережі «Інтернет», сам по собі не є переконливим доказом його фізичного існування, тим більше реалізації, однак підстав для визнання таких доказів недопустимими і неналежними не вбачається, оскільки інформація взята з офіційний інтернет-сайтів органів державної влади рф, які загальнодоступні в мережі «Інтернет».

Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено уповноваженою особою з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Враховуючи логічність, послідовність, узгодженість між собою вказаних доказів за змістом, їх єдність та взаємозв`язок за часом та характером подій, суд визнає наведені та проаналізовані задокументовані дані про діяльність ОСОБА_2 достовірними доказами обвинувачення.

Будь-яких інших належних та допустимих доказів в ході судового розгляду сторонами з боку обвинувачення та захисту, які були вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, враховуючи, що суд зберігаючи об`єктивність та неупередженість у ході розгляду даного кримінального провадження створив їм необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, надано не було.

Отже, дослідивши, оцінивши та перевіривши зібрані у кримінальному провадженні докази, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд приходить до наступних висновків.

При ухваленні вироку відносно обвинуваченого ОСОБА_2 суд уважає за необхідне відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосувати як джерело права Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Так, у рішеннях «Коробов проти України» від 21 жовтня 2011 року, «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 року Європейський суд з прав людини зазначає, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

З огляду на особливості даного кримінального провадження, окремої уваги потребує правова оцінка питання громадянства ОСОБА_2 та фактів з цього приводу.

Громадянство України ОСОБА_2 підтверджено дослідженими судом доказами та ніким із учасників судового розгляду не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає.

Відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство.

Згідно з положеннями Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III, який визначає підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, законодавство у цій сфері ґрунтується на принципах: єдиного громадянства, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; збереження громадянства України незалежно від місця проживання (ст. 2). Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України за клопотанням громадянина України та втрати громадянства України внаслідок добровільного набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави (ст. ст. 17, 18 та 19). При цьому, вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України, а не допускається, якщо особі в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у всіх випадках є дата видання відповідного Указу Президента України (ст. ст. 18 та 19). Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України несе всі обов`язки громадянина України (ст. 20).

За Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII (ч. 4 ст. 5), примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною і не є підставою для втрати громадянства України.

Як вбачається зі ст. 4 Закону рф № 6-ФКЗ від 21 березня 2014 року, з дня прийняття АР Крим до рф, тобто з 21 березня 2014 року, автоматично визнавалося громадянство рф у всіх громадян України, які постійно проживали на території АР Крим, за ними залишалося право протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Передбачені законодавством рф обмеження на заміщення державних посад особами, що мають громадянство іншої країни, на території АР Крим почали діяти лише після перебігу місяця з дня прийняття АР Крим до рф.

Разом з тим, з урахуванням встановлених фактичних обставин, ОСОБА_2 , скориставшись правом зайняти посаду у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, фактично отримав за законодавством рф громадянство рф, як необхідну умову такої діяльності, тобто, з боку рф за ним автоматично визнається громадянство рф, і він своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористався.

Суд при цьому бере до уваги, що законодавство рф визначає підстави набуття та припинення громадянства рф, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, в тому числі України.

Таким чином, враховуючи приписи ст. 4 Конституції України, ст. ст. 2, 17-20 Закону України «Про громадянство України», ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дотримуючись проголошеного в Україні визнання права громадянина України на зміну громадянства у встановленому порядку, ОСОБА_2 по теперішній час залишається громадянином України незалежно від місця його проживання. Примусове автоматичне набуття ним, як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати ним громадянства України. Через оголошену ОСОБА_2 у межах даного провадження підозру у вчиненні кримінального правопорушення не допускається і його вихід з громадянства України. Фактичне набуття ОСОБА_2 громадянства рф не впливає на зміст його правових відносин з Україною, за якими він визнається лише громадянином України.

Будь-яких інших доказів про намір ОСОБА_2 відмовитись від громадянства України суду надано не було.

Також, суд звертає увагу, що окупація території АР Крим та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мала відкритий характер, а тому ОСОБА_2 очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.

За таких обставин, суд уважає, що ОСОБА_2 діяв з прямим умислом, так як останній керувалася виключно корисливим мотивом та хибним почуттям кар`єризму, використовуючи факт встановлення окупаційної влади на території АР Крим у своїх особистих інтересах, маючи на меті обійняти посаду у незаконних органах влади, створеними на тимчасово окупованій території.

На підставі викладеного, суд уважає доведеною винуватість ОСОБА_2 поза розумним сумнівом у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, а саме, у добровільному зайнятті громадянином України посади, пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі, в окупаційній адміністрації держави-агресора.

При обранні виду та міри покарання суд, реалізуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, вважає, що покарання повинно бути відповідним вчиненому і сприяти виправленню обвинуваченого та запобіганню вчинення нових злочинів.

Призначаючи ОСОБА_2 покарання за ч. 5 ст. 111-1 КК України, суд ураховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, який є тяжким, вчинив правопорушення проти основ національної безпеки України в період встановленого в Україні воєнного стану, конкретні обставини кримінального провадження, особу обвинуваченого, який несудимий, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, підвищену суспільну небезпечність даного кримінального правопорушення.

Обставин, що обтяжують та пом`якшують покарання судом не встановлено.

З урахуванням наведеного, суд уважає необхідним призначити обвинуваченому ОСОБА_2 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбаченої ч. 5 ст. 111-1 КК України, з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності, з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в органах місцевого самоврядування.

Таке покарання відповідатиме загальним засадам призначення покарання передбаченим ст. 65 КК України, за своїм видом і розміром буде справедливим, необхідним та достатнім для виправлення останнього та запобігання вчиненню нових правопорушень.

Речові докази та судові витрати відсутні.

Керуючись ст. ст. 370, 374 КПК України, суд

у х в а л и в:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 111-1 КК України, і призначити йому покарання у виді 8 років позбавлення волі, з конфіскацією майна, з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в органах місцевого самоврядування на строк 12 років.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_2 вираховувати з дня його фактичного затримання.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Київського Апеляційного суду через Дарницький районний суд м. Києва протягом 30 днів з дня його проголошення.

Суддя ОСОБА_1