Рішення від 21 січня 2026 р. у справі №369/15592/24 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/15592/24

Провадження № 2/369/1942/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.01.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

за участю секретаря Іларіонова І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 369/15592/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання та встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання та встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 12 серпня 2011 року між сторонами було укладено шлюб, про що 12 серпня 2011 року складено відповідний актовий запис №2080. ІНФОРМАЦІЯ_1 від шлюбу народився син – ОСОБА_3 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане 13 вересня 2012 року Виконавчим комітетом Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис №26).

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 березня 2024 року шлюб між ним та відповідачем було розірвано. Під час розірвання шлюбу питання місця проживання дитини не вирішувалося.

У зв`язку з початком повномасштабного вторгнення на територію України військ РФ і ситуацією в Київській області та припиненням шлюбних відносин з відповідачем на початку грудня 2023 року позивач з сином переїхав у місто Івано-Франківськ, де проживає і досі за адресою: АДРЕСА_1 . Дану квартиру він орендує на підставі договорів оренди житлового приміщення від 10 січня 2024 року та 10 липня 2024 року. В даних договорах зазначено що разом з Орендарем (тобто з позивачем) буде проживати одна особа, а саме син - ОСОБА_3 .

Позивач зазначає, що після переїзду до міста Івано-Франківська, фактично з 04 грудня 2023 року по даний час дитина проживає з ним та перебуває на його повному фінансовому утриманні. До суду за стягненням аліментів з відповідача він не звертався та жодним чином не перешкоджає останній у спілкуванні з дитиною, при бажанні сина він має можливість проводить час з матір`ю у разі її приїзду (відповідач проживає в Київській області).

Також зазначив, що після зміни місця проживання влаштував дитину у ліцей № 18 Івано-Франківської міської ради, де він зараз навчається в 6-Е класі. Даний факт підтверджується довідкою Ліцею № 18 № 347 від 19 червня 2024 року.

З народження дитини і до сьогоднішнього дня позивач бере активну участь у його вихованні, слідкує за станом здоров`я сина, створив йому необхідні умови для гармонійного та повноцінного розвитку, беру активну участь у його навчальному процесі, що підтверджується доказами доданими до позовної заяви.

Також зазначає, що тісно пов`язаний з сином, опікується його благополуччям, забезпечує його всім необхідним, фінансово утримує дитину, має можливість дистанційно працювати та приділяти необхідний час гармонійному розвитку дитини, мати у свою чергу належної турботи дитині не приділяє, ОСОБА_4 бажає проживати з батьком.

На підставі викладеного, позивач просив суд:

- визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- встановити юридичний факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 вересня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано час на усунення недоліків.

16 грудня 2024 року до суду надійшла заява позивача про усунення недоліків, надано квитанцію про сплату судового збору, чим усунуто недоліки зазначені в ухвалі суду від 30 вересня 2024 року.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 січня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

02 травня 2025 року на адресу суду від відповідача ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення щодо обставин розгляду справи, в яких вона позовні вимоги позивача підтримала в повному обсязі.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 червня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Позивач в судове засідання не з`явився, надіслав на адресу суду заяву про розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явилася, про дату та час судового розгляду повідомлена належним чином. Позовні вимоги підтримала та не заперечувала проти задоволення позову.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про день, час розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку. На адресу суду надіслав заяву про розгляд справи без його участі.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 12 серпня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено шлюб, про що 12 серпня 2011 року було зроблено відповідний актовий запис №2080.

Від шлюбу сторони мають дитину – сина ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 13 вересня 2012 року Виконавчим комітетом Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис №26.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 березня 2024 року у справі № 369/21769/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Відповідно до договору оренди житлового приміщення від 10 січня 2024 року та 10 липня 2024 року ОСОБА_1 орендував квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , де разом з ним відповідно до договорів проживає син – ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки, №347 від 19 червня 2024 року, виданої директором ліцею №18 Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_3 дійсно навчається в ліцеї №18 Івано-Франківської міської ради у 6-Е класі.

Довідкою Ліцею №18 Івано-Франківської міської ради № 417 від 01 серпня 2024 року підтверджено, що ОСОБА_1 , батько учня ОСОБА_6 , приділяє належну увагу навчанню та вихованню дитини, спілкується із вчителями, класним керівником. Постійно підтримує зв`язок зі школою. Бере участь у батьківських зборах. Часто забирає сина зі школи до дому. ОСОБА_2 , мати ОСОБА_7 , жодного разу не відвідувала батьківські збори, не цікавилась навчанням сина та його поведінкою в ліцеї, з класним керівником не спілкується.

Згідно з довідкою Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №1 Івано-Франківської області від 01 серпня 2024 року , наданою на запит адвоката, вбачається, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , звертався за медичною допомогою в структурний підрозділ «Дитяча лікарня» на АДРЕСА_2 . ОСОБА_3 був у супроводі батька ОСОБА_1 .

Матеріалами справи встановлено, що станом на день розгляду справи позивач та відповідач проживають окремо, кожен веде самостійне життя, що не заперечувалось сторонами.

Згідно з частинами 2, 8, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Нормою ст. 141 СК України встановлено, що мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, і розірвання шлюбу між ними не впливає на обсяг їх прав та не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Статтею 160 СК України встановлено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Судом встановлено, що на момент розгляду справи дитина - ОСОБА_3 проживає з батьком.

Разом з тим, відповідач у своїй заяві повідомила суду, що жодних перешкод у спілкуванні з дитиною її колишній чоловік – ОСОБА_1 не здійснює, при можливості вона має безперешкодний доступ у спілкуванні з дитиною, як реально, так і в телефонному режимі.

Статтею 161 СК України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до п. 6 Декларації прав дитини, затвердженої Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, визначено, що дитина для повного і гармонійного розвитку його особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і під відповідальністю своїх батьків і в усякому разі в атмосфері любові і моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, окрім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлученою зі своєю матір`ю.

Стаття 3 Конвенції про права дитини, яка набула чинності для України 27 лютого 1991 року, проголошує, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, у справі «М. С. проти України» Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у спорі, а вже тільки потім права батьків.

З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 12 червня 1998 року № 6 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю», вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо, про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, ґрунтуючись на рівності прав та обов`язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначив, що тісно пов`язаний з сином, опікується його благополуччям, забезпечує його всім необхідним, фінансово забезпечує та утримує дитину, має можливість дистанційно працювати та приділяти необхідний час гармонійному розвитку дитини, мати у свою чергу не приділяє належної турботи дитині, дитина бажає проживати з батьком, оскільки він створив для нього необхідні умови проживання.

Відповідно до ч. 2 ст. 161 СК України орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

За ст.19 СК України у випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.

Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15.01.2020 у справі № 200/952/18 «Під час вирішення питання про визначення місця проживання дитини, участь органу опіки та піклування є обов`язковою, а позивач до заяви про визначення місця проживання дитини повинен надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дитини з одним із батьків, характеристики з місця проживання, роботи, місця навчання дитини (гуртків), медичні довідки (судом обов`язково враховується стан здоров`я як батьків, так і дитини), довідки про доходи (інші документи, які підтверджують матеріальне становище заявника), акти обстеження житлово-побутових умов, документи, що підтверджують право власності на житло.

Матеріали справи містять письмовий висновок № 1136 від 17 жовтня 2025 року Служби у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради вважає за доцільне відмовити ОСОБА_1 у визначенні місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 у зв`язку з відсутністю спору між батьками.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач будь-яким чином виражала не погодження щодо запропонованого позивачем порядку визначення місця проживання дитини. Натомість при розгляді даної справи, відповідач у своїй заяві повідомила суду, що жодних перешкод у спілкуванні з дитиною її колишній чоловік – ОСОБА_1 не здійснює, при можливості вона має безперешкодний доступ у спілкуванні з дитиною, як реально, так і в телефонному режимі.

В контексті наведених вище аргументів позивача, суд вважає необхідним зазначити, що судове рішення про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, може бути ухвалено лише якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, тобто за наявності між ними такого спору.

З огляду на наведене, відсутні підстави вважати порушеним, невизнаним чи оспорюваним право позивача, яке підлягає судовому захисту, оскільки, спору щодо визначення місця проживання немає.

Що стосується вимоги позивача про встановлення юридичного факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У ч. 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).

Сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена ч. 1 ст. 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У цій справі позивач просить встановити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дитини.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

З огляду на викладене ця справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.

Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання та утримання дитини.

Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини.

Саме по собі проживання матері окремо та проживання неповнолітнього сина разом з батьком не може розцінюватися, як самостійне виховання та утримання дитини її батьком без участі матері.

З матеріалів справи не було встановлено обставин, які б свідчили про те, що матір дитини позбавлена фактичної змоги виконувати свої батьківські обов`язки.

Основним критерієм для фактичного визначення статусу одинокого батька є виховання та утримання дитини без участі матері. Отже, суду мають бути надані докази, які з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі одного з батьків у вихованні та утриманні дитини.

Враховуючи закріплений в сімейному законодавстві принцип невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання та утриманні дитини, суд вважає, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду для цілей визначених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» можливо коли особа самостійно виховує дитину з інших підстав, які прямо не визначені в ст. 23 вказаного закону та за умови, що такі підстави пов`язані із об`єктивною неможливістю іншим з батьків виконувати свої батьківські обов`язки, наприклад, тривала хвороба, зникнення безвісти до визнання судом безвісно відсутніми, перебування на тимчасово окупованій території, тощо.

У цій справі встановлено, що матір батьківських прав відносно малолітнього сина не позбавлена, жодних перешкод у спілкуванні з дитиною її колишній чоловік – ОСОБА_1 не здійснює, при можливості вона має безперешкодний доступ у спілкуванні з дитиною.

Наведене свідчить, що матір бере участь у вихованні дитини шляхом спілкування із нею, а тому не можна дійти висновку, що позивач самостійно, без будь-якої участі матері виховує та утримує дитину.

Обов`язок утримувати дитину покладено законом на її батьків (ст. 180 СК України).

На переконання суду у такій справі має бути доведено не лише відсутність участі у вихованні, а й в утриманні дитини, що визначено положеннями ст. 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».

Докази на підтвердження обставин за яких мати дитини була б позбавлена можливості спілкування, виховання та утримання малолітнього сина суду не надано, мати дитини не позбавлена обов`язку щодо виховання та піклування про дитину, а тому, суд вважає, що відсутні підстави для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері.

З аналізу положень ст. 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» вбачається, що законодавець у пункті 4 ч. 1 наведеної норми встановив право на відстрочку від призову на військову службу для осіб, які самостійно виховують та утримують дитину за встановлених судом відповідних обставин для підтвердження такого факту, які можуть бути різними у різних життєвих ситуаціях, однак безумовно такі обставини мають бути об`єктивними, дійсними та непереборними, як то: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов`язки з виховання та утримання дитини, у той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов`язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо.

У цій справі позивачем факту самостійного виховання та утримання дитини без участі матері не доведено, тому підстав для задоволення вказаних вимог немає.

При цьому слід звернути увагу, що приватно - правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого позову.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 81, 141, 200, 206, 247, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання та встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Інна ФІНАГЕЄВА