Рішення від 22 січня 2026 р. у справі №464/4699/25 — Сихівський районний суд м. Львова

Справа № 464/4699/25

пр.№ 2/464/510/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23.01.2026 року м.Львів

Сихівський районний суд м.Львова у складі судді Тімченко О.В., розглянувши цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за участі представників сторін: позивача – адвоката Тараненка А.І., відповідача – адвоката Пащука А.І.,

у с т а н о в и в :

Позивач через електронний кабінет звернувся до Сихівського районного суду м.Львова з позовною заявою в порядку цивільного судочинства, в якій просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № 661997662 від 10 березня 2023 року у розмірі 62374,54 грн, покликаючись на невиконання взятих на себе зобов`язань.

За результатами автоматизованого розподілу судову справу передано на розгляд судді Тімченко О.В., інформація щодо справи є відкритою та оприлюднюється на офіційному вебпорталі судової влади України.

Суддя ухвалою від 21 липня 2025 року позовну заяву залишив без руху з наданням строку для усунення недоліків.

У зв`язку із поданням до суду позовної заяви та документів, що додаються до неї, в електронній формі через електронний кабінет позивачем додано до позовної заяви доказ надсилання відповідачу копій поданих до суду документів.

Суддя ухвалою від 01 серпня 2025 року прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у зв`язку із малозначністю справи, що визначено імперативними приписами цивільного законодавства, про що просив позивач.

Ухвала про відкриття провадження оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень з додатковим відображенням в електронній формі програмними засобами Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, у тому числі з використанням мобільного застосунку Порталу Дія.

Заперечень проти письмового провадження, визначеного ухвалою суду про відкриття провадження, до суду не надходило, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису у такому випадку не здійснюється.

Характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання, розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою беруться до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо проведення публічного розгляду справи.

Саме така правова позиція сформульована Верховним Судом у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 712/1100/20, що у порядку ч.4 ст.263 ЦПК України підлягає урахуванню при застосуванні норм права.

Позивачу/представнику позивача ухвалу про відкриття провадження у справі доставлено до електронного кабінету, що підтверджується довідками про доставку електронного документа.

Відповідач, від імені якого діє його представник, реалізував своє право на подання відзиву (надано докази направлення позивачу), де виклав своє заперечення проти позову з підстав непогодження з розрахунком заборгованості – погоджується з розміром 15657,40 грн у межах строку кредитування, використання кредитодавцем нечесної підприємницької практики, а також заперечує відсутність доказів відступлення права вимоги.

Позивач скористався правом подання відповіді на відзив (із направленням відповідачу) із підтвердженням як правильності нарахування, у том числі з використанням ст.625 ЦК України, а також належності доказів переходу права вимоги до позивача.

Надалі відповідачем подано заперечення.

Окрім цього, сторонами подано додаткові пояснення у справі.

Долучено докази направлення вказаних документів направлення іншим учасникам процесу.

Порядок здійснення цивільного судочинства встановлений ЦПК України, за яким суд розглядає справи у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, наданих учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них, як на підставу своїх вимог та заперечень (ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України, постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 607/16163/19, що у порядку ч.4 ст.263 ЦПК України підлягає урахуванню при застосуванні норм права).

Вирішуючи заявлені вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд виходить із положень п.1 ч.2 ст.11 ЦК України, за яким підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 199/1917/19 зазначив, що у ст.629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, обов`язковість договору. Тобто з моменту укладення договору та виникнення зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 ЦК України). Верховний Суд у постанові від 18 травня 2023 року у справі № 910/7975/21 виснував, що можливість сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст, є уособленням принципу свободи договору (ст.6 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 виснував, що презумпція правомірності правочинів (ст.204 ЦК України) означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У ст.1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Як регламентовано ст.ст.13, 14 Закону «Про споживче кредитування», договір про споживчий кредит укладається в порядку, визначеному цивільним законодавством України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Договір про споживчий кредит, договори про надання супровідних послуг кредитодавцем і третіми особами та зміни до них укладаються у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг", а також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про електронну комерцію").

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Договір про надання споживчого кредиту підписаний відповідачем за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений.

Саме така позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19, від 22 листопада 2021 року у справі № 234/7719/20, від 17 січня 2022 року у справі № 234/7723/20.

Відповідно до ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених ст.515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За сформованою позицією Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 643/4902/14-ц тлумачення ч.1 ст.512 ЦК України дає підстави для висновку, що відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договорів факторингу (глава 73 ЦК України), купівлі-продажу чи міни (ч.3 ст.656 ЦК України).

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження (ст.ст.1077, 1080 ЦК України).

При вирішенні спору суд ураховує, що фінансова компанія - це фінансова установа, яка на підставі відповідної ліцензії має право здійснювати діяльність з надання одного або декількох видів фінансових послуг, що викладено у ст.29 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії».

В оцінці поведінки та способу ведення справ фінансовою компанією суд ураховує те, що така є професійним учасником ринку надання фінансових послуг, у зв`язку з чим висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ фінансовою компанією є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка, зазвичай, є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Схожий висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20.

У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 334/3056/15 зроблено висновок, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Судом з`ясовано, що 10 березня 2023 року між фінансовою компанією Товариством з обмеженою відповідальністю «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» (кредитодавцем) та відповідачем (позичальником) укладено договір кредитної лінії № 661997662 у відповідності до Закону України «Про електронну комерцію» шляхом підписання електронним підписом позичальника, відтвореним шляхом використання останнім одноразового ідентифікатора – MNV49D4U, що підтверджується довідкою дій позичальника в Інформаційно-телекомунікаційній системі товариства. Договір також підписано кредитодавцем.

За обумовленими та погодженими на власний розсуд сторонами встановлено наступні умови: кредит на суму 12100 грн строком на 28 днів (до 07 квітня 2023 року); кредит надається шляхом переказу грошових коштів з рахунку кредитодавця на рахунок позичальника з використання платіжної картки НОМЕР_1 .

У відповідності до платіжного доручення кредитодавця від 10 березня 2023 року, що узгоджується з довідкою такого щодо ініціювання та завершення платіжної операції, здійснено 10 березня 2023 року переказ через онлайн-сервіс MONEYVEO (ідентифікатор платіжної операції c5a6bc7d-37b8-4656-9a33-187483ba3c95) у розмірі 12100 грн кредиту на платіжну картку НОМЕР_1 відповідача.

Стороною відповідача визнається як факт підписання кредитного договору, так і отримання кредитних коштів.

Беручи до уваги встановлені обставини, клопотання позивача про витребування у АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» інформації про перерахування відповідачу кредитних коштів, що містить банківську таємницю, слід відхилити за недоцільністю, адже надані докази надають можливість встановити дійсні фактичні обставини справи та відповідачем безумовно визнано такий факт.

На підставі договору факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року з додатковими угодами від 28 листопада 2019 року, 31 грудня 2020 року, 31 грудня 2021 року, 31 грудня 2022 року, 31 грудня 2023 року з додатком – реєстром прав вимог боржників, укладеним між фінансовою компанією ТзОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» (клієнт) та фінансовою установою ТзОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» (фактор), останнє набуло право вимоги за борговими зобов`язаннями відповідача за кредитним договором.

Відсутність у матеріалах справи копії платіжного доручення (квитанції тощо), яке б підтверджувало оплату фактором за договором факторингу, як покликається відповідач, не може слугувати підставою для висновку про недоведеність переходу до позивача права вимоги за кредитним договором. У п.4.1 сторонами договору факторингу, що якого існує презумпція правомірності, погоджено, що право вимоги переходить від клієнта до фактора в день підписання сторонами реєстру прав вимог по формі, встановленій у відповідному додатку. Таким чином, договором зроблено прив`язку переходу прав вимоги виключно до підписання реєстру прав вимог, витяг з якого долучено до справи, а не до оплати за уступку прав вимоги.

Надалі на підставі договору факторингу № 31/0724-01 від 31 липня 2024 року з додатком - реєстром прав вимог боржників, платіжною інструкцією про оплату за відступлення права вимоги, укладеним між фінансовою компанією ТзОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» (клієнт) та фінансовою установою ТзОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ОНЛАЙН ФІНАНС» (фактор), останнє набуло право вимоги за борговими зобов`язаннями відповідача за кредитним договором.

Окрім цього, на підставі договору факторингу № 29/05/25-Е від 29 травня 2025 року з додатком – реєстром боржників, платіжними інструкціями про оплату за відступлення права вимоги, укладеним між фінансовою компанією ТзОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ОНЛАЙН ФІНАНС» (клієнт) та фінансовою установою ТзОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» (фактор) – позивач по справі, останнє набуло право вимоги за борговими зобов`язаннями відповідача за кредитним договором.

Покликаючись на невиконання відповідачем умов кредитного договору, позивач долучає розрахунки, у тому числі довідку позивача, оформлену випискою, заборгованості у розмірі 62374,54 грн, з яких: 12099,30 грн - за тілом кредиту, 50275,24 грн – за несплаченими відсотками за користування кредитом.

Сторона відповідача визнає заборгованість у розмірі 12100 грн кредиту та 3557,40 грн процентів, погоджених договором у межах строку кредитування.

Надаючи оцінку таким доводом сторін, суд виходить із того, що у п.п.2.3, 3.1, 3.3, 7.1, 8.8. договору строк кредитування 28 днів – до 07 квітня 2023 року і за цей період проценти нараховуються за процентною ставкою 383,25 % річних, що становить 1,05 % від суми кредиту за кожний день користування ним, складає 3557,40 грн.

У п.3.2 договору наявне положення про можливість продовження строку надання кредиту за умови, якщо позичальник в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів кредитодавця активовано функцію продовження строку дисконтного періоду.

Жодні докази активації відповідачем в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів кредитодавця функції продовження строку дисконтного періоду відсутні, у зв`язку з чим вважати, що 28-денний строк кредитування продовжувався, немає підстав.

Таким чином, кредитодавець відповідно до положень ст.1048 ЦК України мав право стягнути заборгованість по нарахованих та несплачених процентах за користування кредитними коштами у межах погодженого сторонами строку кредитування, тобто, до 07 квітня 2023 року; після закінчення строку його дії у кредитодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Указане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.

У своїх аргументах на користь правильності розрахунку заборгованості позивач покликається на п.12.4 кредитного договору, за яким за користування грошовими коштами після закінчення строку дії договору чи його дострокового розірвання позичальник зобов`язаний сплачувати на користь кредитодавця проценти за користування чужими грошовими коштами за ставкою 1087,70 % річних; проценти, нараховані після закінчення строку дії цього договору, є процентами за користування грошовими коштами в розумінні ч.2 ст.625 ЦК України.

Так, за умовами ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Натомість п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України унормовано, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року за № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, на території України введено воєнний стан із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Згодом, неодноразово воєнний стан на території України продовжувався у встановленому законом порядку і є чинним на даний час.

Беручи до уваги наведене, в умовах воєнного стану позичальник (боржник) не несе відповідальності за невиконання грошового зобов`язання за ст.625 ЦК України за укладеним під час дії воєнного стану кредитним договором. Аргументи позивача в цій частині не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства та є безпідставними.

За правовою позицією Верховного Суду у постановах від 02 жовтня 2020 року у справі № 911/19/19, від 15 листопада 2023 року у справі № 204/5103/21 суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.

Зважаючи, що відповідачу на виконання кредитного договору слід повернути 12100 грн отриманого кредиту та 3557,40 грн процентів за користування кредитом, а оплачено ним 0,70 грн кредиту та 3303,30 грн процентів, про що свідчать розрахунки позивача, тому до стягнення підлягають 12099,30 грн кредиту та 254,10 грн процентів. Інший розмір заборгованості сторонами не доведено, що є їх процесуальним обов`язком.

Досліджуючи аргументи відповідача про нечесну агресивну підприємницьку практику кредитодавця як підставну недійсності правочину, суд враховує наступне.

У силу ст.1, 1-1, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.

Нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Використання мови та термінів спеціальної галузевої спрямованості, встановлення процентів за користування кредитом, як покликається відповідач, не може розцінюватися як агресивна підприємницька практика. Підписуючи кредитний договір, кредитодавець та позичальник як сторони досягли усіх істотних умов, їх волевиявлення було вільним; відповідач на час укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов, не відкликав своєї згоди на його укладення, за додатковою інформацією щодо умов кредитування, а також з пропозицією про внесення будь-яких змін до договору не звертався. Майже протягом 3 років з часу укладення договору – березня 2023 року відповідач жодним чином не оспорював умови такого, у цьому випадку діє неспростовна презумпція правочину.

З урахуванням взятих на себе відповідачем – позичальником зобов`язань за кредитним договором, який ним не виконувався належним чином, та обов`язковості договору для сторін, презумпції правочинів, беручи до уваги відсутність доказів виконання чи відсутність зобов`язання, доводи позивача про стягнення боргу у розмірі 12353,40 грн з наданням переконливих доказів, є підставними та позов підлягає до частково задоволення, в іншій частині позов відхиляється за безпідставністю, а суд частково погоджується із аргументами сторін.

Висновок суду узгоджується із такими засадами цивільного законодавства/судочинства як верховенство права, свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність (ст.3 ЦК України, ст.2 ЦПК України), неможливість покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору.

У матеріалах справи відсутні відомості та докази, які б доводили протилежне та беззастережно спростовували даний висновок суду. У даній справі судом надано відповіді на доречні аргументи сторін, здатні вплинути на вирішення спору. Інші доводи не є визначальними та вагомими, які б могли вплинути на правильність рішення у справі (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 910/6322/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2024 року у справі № 990/135/22).

Однією із засад (принципів) цивільного судочинства з відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення (ст.2 ЦПК України).

Розподіляючи судові витрати, суд виходить із положень ст.ст.133, 141 ЦПК України, за якими судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Таким чином на відповідача слід покласти сплачені позивачем при подачі позову до суду документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 479,88 грн, пропорційно задоволеним вимогам. Докази наявності у відповідача пільг зі сплати судового збору у матеріалах справи відсутні.

Також позивачем у позові заявлено про відшкодування за рахунок відповідача 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу, у підтвердження чого надано: договір про надання правничої допомоги з Адвокатським бюро «ТАРАНЕНКО ТА ПАРТНЕРИ» від 29 травня 2025 року з додатковою угодою від 30 травня 2025 року, акт прийому-передачі наданих послуг від 05 червня 2025 року, щодо неспівмірності таких витрат заявлено відповідачем.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.137 ЦПК України).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.137 ЦПК України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст.137 ЦПК України).

Відповідно до постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/2114/17 при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. У рішеннях Європейського суду з прав людини від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» вказано, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2021 року у справі № 160/6899/20 зазначив, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

З огляду на конкретні обставини справи: складність юридичної кваліфікації правовідносин у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором щодо вирішення вказаного спору існує безліч сталої судової практики, зокрема Верховного Суду, обсяг юридичної/технічної роботи подання адвокатом заяв по суті справи, часткове задоволення позовних вимог, виходячи із критерію розумності, пропорційності, справедливості співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу, суд переконаний, що розмір витрат є явно завищеним. Суд критично оцінює співмірність витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 грн та з урахуванням пропорційності задоволення вимог стягує такі у розмірі 1500 грн, оскільки не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката.

Керуючись ст.ст.258, 259, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Задоволити позов частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором № 661997662 від 10 березня 2023 року у розмірі 12 353,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» 479,88 грн судового збору та 1500 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, у такому разі суд підписує рішення без його проголошення.

Рішення набирає законної сили в порядку ст.273 ЦПК України.

Інформація про учасників справи:

позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС», код за ЄДРПОУ 42986956, м.Київ, Харківське шосе, 19, офіс 2005;

відповідач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 .

Повне рішення складено 23 січня 2026 року, що є датою його ухвалення за відсутності учасників справи, як це передбачено ч.5 ст.268 ЦПК України.

Суддя Олена ТІМЧЕНКО