Рішення від 22 січня 2026 р. у справі №541/2118/25 — Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 541/2118/25

Номер провадження 2/541/79/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

23 січня 2026 року м.Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді – Городівського О.А.,

за участю секретаря судового засідання – Ніколаєнко М.В.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – адвоката Яковенка Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миргород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Виконавчий комітет Миргородської міської ради Полтавської області, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В:

30 травня 2025 року представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Яковенко Григорій Миколайович, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа – Виконавчий комітет Миргородської міської ради Полтавської області, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту, що має юридичне значення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 07 жовтня 2000 року виконкомом Опішнянської селищної ради Зіньківського району Полтавської області між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб.

Від даного шлюбу вони мають неповнолітню дитину: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21.08.2023 (справа №541/2726/23) шлюб було розірвано.

У свою чергу, рішенням Миргородського міськрайонного суду від 18.10.2024 (справа №541/3017/24) з відповідачки стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина.

Позивач вказав, що з березня 2022 року ОСОБА_2 виїхала за кордон на заробітки і син залишився проживати з ним. На даний час місце проживання (перебування) відповідачки невідомо.

ОСОБА_1 зазначив, що самостійно виховує, утримує та забезпечує сина усім необхідним для повноцінного життя.

Таким чином, виникла необхідність звернення до суду для прийняття рішення про визначення місця проживання неповнолітнього сина.

Ухвалою суду від 02 червня 2025 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження, постановлено розглядати справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 11 липня 2025 року закрито підготовче провадження, а цивільну справу призначено до судового розгляду.

Позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Яковенко Г.М. в судовому засіданні підтримали позовні вимоги та просили суд задовольнити їх у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 не з`явилася в судове засідання, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялася належним чином (а.с. 55-58).

Представник третьої особи – Виконавчого комітету Миргородської міської ради Полтавської області, не з`явився, подав заяву про розгляд справи у відсутність представника та надав висновок про визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 за його місцем проживання (а.с. 59).

Заслухавши пояснення учасників справи, свідчення свідків, дослідивши та проаналізувавши письмові докази суд вважає, що заявлений позов підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із ним буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки і піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007, при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Позиція, що дитина може бути розлучена з матір`ю у виняткових випадках, також викладена у рішенні Європейського Суду з прав людини від 18 грудня 2008 року №39948/06 у справі «Савіни проти України». Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789X11 (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 3 Конвенції у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з положеннями статті 9 зазначеної Конвенції, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 07.12.2006 №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№2) від 27.11.1992, №250, статті 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 01.07.2017 у справі «М.С. проти України» (заява №2091/13) наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини, суд бере до уваги обставини, що мають істотне значення, але насамперед має виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_3 , батьками якого зазначені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 29 червня 2011 року (а.с. 6).

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21.08.2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Суд з`ясував, що після виїзду колишньої дружини позивача, в березні 2022 року за кордон на заробітки, неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач з сином мають добрі стосунки. Батьком створені необхідні умови для навчання та розвитку дитини (а.с. 8).

Відповідачем зазначені доводи позивача не спростовані, правом подання відзиву відповідач не скористалась.

Національне сімейне законодавство, яке будується на основі Конвенції про права дитини, передбачає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суд виходить з принципу рівності прав і обов`язків обох батьків, віддаючи перевагу тому з них, хто найбільше може створити найбільш сприятливі умови для дитини, інші обставини, що мають істотне значення.

Також враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дитини і турботу про неї, її вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріальному побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Відповідно до довідки Петрівцівської гімназії Миргородської міської ради Полтавської області №01-03/216 від 25.09.2024, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учнем 8 класу Петрівцівської гімназії Миргородської міської ради Полтавської області. Дитина виховується батьком. Останній завжди цікавиться навчанням хлопця, шкільним життям, належним чином виконує свій батьківський обов`язок. Тісно співпрацює із класним керівником та педагогічним колективом гімназії. Мати перебуває за кордоном, вихованням ОСОБА_4 не займається (а.с. 7).

Допитана в судовому засіданні ОСОБА_5 пояснила, що є сусідкою родини ОСОБА_1 та проживає з ним на одній вулиці. З її слів, позивач є уважним і відповідальним батьком. На початку повномасштабного вторгнення він з міркувань безпеки відправив свою дружину ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_4 за кордон. У 2023 році хлопець повернувся в Україну та з того часу постійно проживає разом із батьком, який забезпечує належні умови для проживання, піклується про сина та бере активну участь у його вихованні.

Допитана в судовому засіданні ОСОБА_6 зазначила, що є сусідкою родини позивача, а також працює вчителем ОСОБА_4 . За її словами, родина ОСОБА_1 характеризується позитивно та користується повагою серед мешканців села. Між батьком і сином склалися теплі, довірливі стосунки; батько приділяє хлопцю достатньо уваги, бере активну участь у його вихованні та розвитку. Назар захоплюється спортом, має належні умови для навчання та розвитку. Свідок також зазначила, що під час перебування за кордоном ОСОБА_4 почувався психологічно некомфортно, зокрема у зв`язку з початком нових стосунків матері, що негативно впливало на емоційний стан хлопчика.

Крім того, судом враховано той факт, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини, слід насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Неповнолітній ОСОБА_3 був допитаний перед судом і вказав, що навчається в Петрівцівській гімназії Миргородської міської ради, проживає з татом ОСОБА_1 , має власну кімнату, шкільне приладдя, одяг і спортивний інвентар. Раніше проживав в Німеччині, де він жив з мамою з початку повномасштабного вторгнення. Через рік він повернувся до України через непорозуміння з матір`ю та труднощі з адаптацією за кордоном, у тому числі через булінг у школі. Зараз матір ОСОБА_2 відвідує його мінімум раз на пів року, приїжджаючи до України на декілька тижнів. Мама допомагає матеріально, перебуваючи в Україні весь свій вільний час проводить разом з ним, орендуючи квартиру на цей період. Зазначив, що йому подобається жити в ОСОБА_1 , а тому він хоче продовжувати жити з татом.

Статтею 19 СК України встановлено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Відповідно до Висновку органу опіки та піклування Виконавчого комітету Миргородської міської ради від 16.09.2025 року про визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зважаючи на думку неповнолітнього, його вік, виходячи з інтересів дитини, позиції батьків щодо вирішення цього питання, доцільно визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_1 (а.с. 37).

Таким чином, з метою забезпечення саме інтересів дитини, враховуючи вік та стан здоров`я дитини, його психологічний стан, умови, створені батьком, наявність у батька постійного доходу, чітке бажання дитини проживати з батьком, проживати в Україні, прихильність до батька, отримання від батька лікування, оздоровлення, допомоги під час освітнього процесу, у фізичному розвитку, створення батьком спокійного і стійкого середовища для проживання, навчання, розвитку дитини, наявність соціальних зв`язків дитини в Україні, а також те, що визначення місця проживання разом з батьком відповідає інтересам дитини, суд дійшов висновку про необхідність визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_1 .

При цьому суд наголошує, що мати дитини, яка безсумнівно відіграє важливу роль у його житті та розвитку, має право спілкуватися та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан його розвитку, незалежно від того з ким хлопець буде проживати.

Одночасно, суд звертає увагу позивача ОСОБА_1 про недопущення у перешкоджанні у побаченнях ОСОБА_2 з сином.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визначення місця проживання дитини є обґрунтованими та доведеними.

Щодо вимоги позивача про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком сина, суд зазначає на таке.

Позивач вказує, що встановлення факту самостійного утримання, проживання та виховання дитини разом з батьком потрібно для оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання і перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, тощо.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1-3, 5 ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї.

Частинами 1 та 2 статті 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ч. 1 ст. 180 СК України).

Частинами 1, 2 статті 181 СК України встановлено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

За статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини, серед іншого, у разі самостійного виховання військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Відповідно до п. 4 ч. 1 додатку 5 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» №560 від 16.05.2024 документами, що підтверджують право на відстрочку жінок та чоловіків, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, є свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).

Абзацом 3 пункту 2 Порядку надання відпустки при народженні дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №693 від 07.07.2021, визначено, що одинокий батько – батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.

Суд звертає увагу на те, що встановлення факту самостійного виховання батьком дитини в тому числі пов`язано із виконанням військового обов`язку, проходженням військової служби та реалізації ним права на відстрочку від призову на військову службу.

При здійсненні захисту прав та інтересів дітей важливо не забувати про те, що дитина є центром таких спорів і не має використовуватися як інструмент, направлений на створення штучних судових процесів задля досягнення цілей, відмінних від її щасливого дитинства.

При цьому, під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права, який є суттю суперечності, конфлікту, протиборства сторін.

Спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають у реалізації права.

Судом встановлено, що мати ОСОБА_2 з 2022 року проживає за межами України в Німеччині, працює. Мати ОСОБА_2 надіслала до відділу «Служба у справах дітей» письмову заяву, у якій висловила згоду на визначення місця проживання неповнолітнього сина з батьком. У судовому засіданні встановлено, що мати підтримує зв`язок з сином, відвідує його декілька раз на рік. Зв`язок матері з дитиною не втрачений.

Тобто у цьому випадку йде мова не про спір між батьками, а щодо встановлення існування певних обставин в умовах війни, а саме факту самостійного виховання дитини батьком, які перешкоджають реалізації одним із батьків своїх прав та обов`язків, визначених СК України, а іншому з метою забезпечення повноцінного догляду та належних умов для дитини і збереження її прав та інтересів необхідне рішення суду, що підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком.

Тому, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, суди мають досліджувати обставини (події), які є виключними (непереборними / винятковими / неординарними / особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов`язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов`язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).

В умовах особливого періоду (воєнного стану) не можна допускати зловживання процесуальними правами шляхом застосування способів захисту сімейних прав, інтересів дитини тощо з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Враховуючи, що судом встановлено, що ОСОБА_2 – мати неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває за кордоном, згідно СК України має обов`язок і права щодо утримання і виховання сина ОСОБА_3 , не визнана недієздатною, не відбуває покарання у виді позбавлення волі (доказів протилежного суду не надано), не позбавлена батьківських прав, матеріали справи не містять даних очевидної протиправної поведінки матері щодо дитини, суд не вбачає підстав для встановлення факту самостійного виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком – ОСОБА_1 , тому в задоволенні позову в цій частині потрібно відмовити.

При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в сумі 2422 грн 40 коп., відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (а.с. 9).

Оскільки позивач не заявляє вимоги про стягнення з відповідачки на його користь судових витрат, суд, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у ст. 13 ЦПК України, не вирішує питання про розподіл судових витрат згідно ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76, 200, 206, 259, 263-265, 268, 279 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Відмовити у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 позивачем.

Визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки с. Петрівці Миргородського району Полтавської області, разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженцем с. Петрівці Миргородського району Полтавської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Полтавського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Суддя: О. А. Городівський