Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №352/1143/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 352/1143/25

Провадження № 22-ц/4808/182/26

Головуючий у 1 інстанції ГРИНЬКІВ Д. В.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,

секретаря Кузнєцова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Лисецької селищної ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за законом,за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду від 23 вересня 2025 року під головуванням судді Гриньків Д.В.в м. Івано-Франківську,

в с т а н о в и в:

В травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Лисецької селищної ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за законом.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що після смерті її батька відкрилася спадщина на все його майно, яке йому належало, а саме житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який був переобладнаний ним з літньої кухні під житловий будинок на підставі рішення виконавчого комітету Лисецької селищної ради №39 від 22.07.2008 року.

Спадкоємцями за законом першої черги після його смерті є ОСОБА_1 та її брат ОСОБА_2 . Позивачка вказує, що спадщину прийняла, оскільки звернулася в межах строку для її прийняття до нотаріуса із відповідною заявою. ОСОБА_2 спадщину не прийняв та на таку не претендує. Заповіт від імені померлого не складався. Однак, у зв`язку із тим, що померлий не встиг за життя оформити документи на будинковолодіння, нотаріус відмовила позивачці у видачі свідоцтва про право власності на таке майно.

За таких обставин просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 .

Рішенням Тисменицького районного суду від 23 вересня 2025 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Підставою для відмови в задоволенні позову суд першої інстанції у рішенні мотивував відсутністю правовстановлюючих документів на житловий будинок.

Апелянтка зазначає, що після смерті її батька відкрилась спадщина на належне йому майно, а саме житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами.

Однак, правовстановлюючі документи на дане нерухоме майно, які б підтверджували право власності за ОСОБА_3 відсутні, так як батько за життя не встиг отримати на нього правовстановлюючий документ.

Спадкоємцями за законом першої черги є діти ОСОБА_3 : ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , заповіту від імені батька не було.

Для оформлення своїх спадкових прав вона звернулася до приватного нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами. Однак, нотаріусом їй було відмовлено у видачі такого свідоцтва, оскільки правовстановлюючі документи на майно померлого відсутні.

Через відсутність документів на нерухоме майно, що унеможливлює видачу свідоцтва про право на спадщину вона змушена була звернутись до суду за захистом порушеного права.

Апелянтка вважає, що в цій ситуації відповідно до закону спадщина належить їй, як спадкоємцю, що зобов`язує утримувати таке майно, здійснити його державну реєстрацію, проте відсутня можливість здійснювати ці обов`язки у зв`язку з відсутністю документа, який засвідчує право власності та відсутністю можливості його отримати у зв`язку із смертю спадкодавця.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким визнати за нею право власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_3 .

Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Представник ОСОБА_1 та Павлюк І.В. подали до суду клопотання про розгляд справи без їхньої участі та зазначили, що апеляційну скаргу підтримують з мотивів наведених у ній.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їхні представники та представник Лисецької селищної ради в засідання апеляційного суду не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за їхньої відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи таке.

Встановлено, що згідно довідки Лисецької селищної ради від 05.12.2024 року №111, на підставі рішення 8 сесії 12 скликання від 27.06.1996 року земельна ділянка площею 0,10 га «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд» в АДРЕСА_1 була надана в користування громадянину ОСОБА_3 (а.с.16).

У будівельному паспорті, який затверджений рішенням Лисецької селищної ради народних депутатів від 27.08.1997 року б/н, реєстраційний номер 262/10.09.1997 року на ім`я ОСОБА_3 , в якому міститься акт виносу в натурі меж земельної ділянки і розбивки будівель, згідно якого було встановлено в натурі межі земельної ділянки, площею 10 га в смт. Лисець, у відповідності з проектом забудови будівнику ОСОБА_3 для будівництва індивідуального будинку та господарських споруд (а.с.19-20).

В матеріалах будівельного паспорта також містяться план та схема забудови земельної ділянки громадянина ОСОБА_3 , розташованої в смт Лисець (а.с.22,22зв).

Відповідно до копії рішення виконавчого комітету Лисецької селищної ради №39 від 22.07.2008 року вирішено дати дозвіл громадянину ОСОБА_3 на переобладнання літньої кухні під житловий будинок по АДРЕСА_1 за погодженням райархітектури та відповідних служб (а.с.17).

У відповідності до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , яке видане повторно 05.04.2019 року Тисменицьким районним відділом ДРАЦС Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, батьками ОСОБА_4 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_3 та ОСОБА_5 (а.с.15).

Згідно копії рішення Івано-Франківського міського суду від 09.08.2005 року у справі №2-6965/2005 вирішено шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , зареєстрований 23.11.1991 року виконавчим комітетом Яківської сільської ради Тлумацького району, актовий запис 11 – розірвати (а.с.12).

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (батько ОСОБА_6 , мати – ОСОБА_7 ), 04.10.2018 року уклала шлюб із ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , прізвище дружини після укладення шлюбу - « ОСОБА_9 » (а.с.8).

У відповідності до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , яке видане 24.10.2018 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 помер (а.с.18).

Із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Угорчак Н.М. звернулася ОСОБА_1 11.04.2019 року.

Інформаційних довідок зі Спадкового реєстру № 55822474 та 55822411 від 11.04.2019 року вбачається, що спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилась, заповіт не посвідчувався (а.с.57,58).

Після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 11.04.2019 року приватним нотаріусом Угорчак Н.М. була зареєстрована спадкова справа за номером 64046155, номер у нотаріуса - 59/2019 (а.с.61).

Відповідно до довідки Лисецької селищної ради №94 від 01.2019 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно на день смерті був постійним жителем селища Лисець, був зареєстрований та проживав в будинку АДРЕСА_2 . Заповіт від імені ОСОБА_3 в сільській раді не посвідчувався (а.с.54).

Приватний нотаріус Угорчак Н.М. листом повідомила позивача про те, що подані нею документи розглянуті, ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті батька ОСОБА_3 , однак у зв`язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на спадкове майно, а саме будинковолодіння по АДРЕСА_1 , нотаріус не може видати свідоцтво про право на спадщину на таке (а.с.11).

Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, що підлягають захисту судом.

Відповідно до статей 1216 -1218 ЦК України, перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) визнається спадкуванням. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно ч.1 ст.1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.

Відповідно до ч.1,3 ст.1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до приписів частини 1статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно з ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах-уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Згідно з ч.1 ст.1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Якщо за життя спадкодавець не набув право власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває право власності в порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які потрібні для набуття права власності на визначене нерухоме майно.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У розумінні ч.1 ст.376 ЦК України, самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а і об`єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Згідно до п.6 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами ст.376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці. Це майно не є об`єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку. Такий же висновок зроблено у п 7 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у спорах про спадкування».

Як роз`яснено у п.7, п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування», якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (ч.1 ст.376 ЦК), то до спадкоємців переходить право власності лише на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (частина шоста статті 376 ЦК).

Згідно ч.3 ст.375 ЦК України, право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Пунктом 12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» №6 від 30.03.2012 р. вказано, що вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за законом, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки позовні вимоги є необґрунтованими. Суд зазначив, що спірне майно було збудовано спадкодавцем без відповідних на це дозволів, рішення про надання дозволу на реконструкцію прийняте органом місцевого самоврядування у 2008 році, а згідно технічного паспорта будівництво здійснено у 1998 році і доказів здачі будинку після реконструкції в експлуатацію матеріали справи не містять. Подані відповідачем заяви про визнання позову зводяться до формального визнання позову, без будь-яких належних обґрунтувань.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Доводи апелянтки про те, що спірне майно належало спадкодавцю і є спадковим, тому відповідно до закону належить їй як спадкоємцю, є необґрунтованими.

Встановлено що, позивачка ОСОБА_1 прийняла спадщину після померлого батька, оскільки в межах шестимісячного строку на подання заяви про прийняття спадщини вона звернулася із заявою до приватного нотаріуса. Нотаріусом було відмовлено їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки правовстановлюючі документи на майно батька були відсутні.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 у користування була надана земельна ділянка площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 . На підставі рішення №39 виконавчого комітету Лисецької селищної ради від 22.07.2008 року надано йому дозвіл на переобладнання літньої кухні під житловий будинок по АДРЕСА_1 за погодженням райархітектури та відповідних служб.

Однак доказів того, що ОСОБА_3 за свого життя чи ОСОБА_1 звертались до компетентних органів, щодо отримання відповідних погоджень із відділом архітектури та містобудування районної державної адміністрації на переобладнання будинку, матеріали справи не містять. Також відсутні докази прийняття до експлуатації спірного об`єкту нерухомості та державної реєстрації прав на нього.

З врахуванням вищенаведених обставин та відповідно до вимог чинного законодавства право власності на нерухоме майно не набув ні спадкодавець ОСОБА_3 , який здійснив це будівництво, ні спадкоємець ОСОБА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тисменицького районного суду від 23 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено 23 січня 2026 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук В.А. Девляшевський