Постанова від 21 січня 2026 р. у справі №568/1926/24 — Рівненський апеляційний суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2026 року

м. Рівне

Справа № 568/1926/24

Провадження № 22-ц/4815/75/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Гордійчук С.О.,

суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С.,

секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1

відповідач: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк»,

третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_3

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 22 липня 2025 року, ухвалене в складі судді Делалової О.М., повний текст рішення складено 01.08.2025 року у справі № 568/2044/24,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа: ОСОБА_3 про визнання кредитного договору.

Позовні вимоги обґрунтуванні тим, що 29 липня 2008 між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір №ROWWGA0000000004 відповідно до якого, ОСОБА_2 отримав кредитні кошти у вигляді не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 46935,55 доларів США на споживчі цілі. В цей же день в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» № НОМЕР_1 та договір поруки між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «Приватбанк».

Вважає, що кредитний договір був укладений в порушення норм Сімейного кодексу, Закону України «Про споживче кредитування» та Закону України «Про захист прав споживачів». Так як вона з 17.11.1984 перебуває у шлюбі із ОСОБА_4 . З цього часу вони ведуть спільне господарство. Враховуючи, що спірний договір було укладено під час перебування у шлюбі, тому укладення такого договору потребувало наявності її письмової згоди як дружини ОСОБА_2 , якої вона не надавала.

Укладаючи у 2008 році договір про надання споживчого кредиту з ОСОБА_2 ЗАТ КБ «Приватбанк» діяв недобросовісно, оскільки знав, що позичальник офіційно перебуває у шлюбі. Проте, під час підписання вказаного договору Банк не надав належної уваги цій обставині, хоча мав це зробити відповідно до закону, а відтак не отримав згоди другого з подружжя на отримання кредиту, що суттєво впливає на майновий стан подружжя.

У зв`язку із чим, кредитний договір суперечить нормі ст. 65 СК України, оскільки був укладений без письмової згоди другого із подружжя. Крім цього, спірний договір був укладений шляхом оформлення споживчої позики на Іпотеку, що заборонено законом, оскільки іпотека це не споживча позика, а довгостроковий кредит. Також, спірний договір був укладений в іноземній валюті, що також заборонено законом «Про споживче кредитування». Спірний договір, а саме п.8.1 порушує ст. ст. 11,18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме неправомірно було нараховано на суму кредиту різні додаткові платежі, у зв`язку з чим сума кредиту стала не 40 000,00 дол. США, яку позивач фактично отримав, а 46 953,55 дол. США, яка і була розрахована у графіку погашення кредиту. Договір викладений дрібним шрифтом для унеможливлення належного прочитання та ознайомлення з істотними умовами і відповідно неможливістю прийняття зваженого свідомого рішення щодо необхідності укладення договору саме на таких умовах. Вважає, що вищезазначені порушення норм закону, свідчать про недійсність кредитного договору.

Просила суд, визнати недійсним кредитний договір №ROWWGA0000000004, укладений 29.07.2008 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» (правонаступник АТ КБ «Приватбанк»).

Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області від 22 липня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа: ОСОБА_3 про визнання кредитного договору недійсним – відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в повному об`ємі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що посилання суду на постанову Верховного Суду у справі №619/761/18 від 05.11.2020 року безпідставне, оскільки таке рішення постановлене за тінших правових підстав, зокрема, стосується порядку укладення договору про надання споживчого кредиту, а не кредитного договору шляхом оформлення споживчої позики на іпотеку в іноземній валюті в інтересах сім`ї, правовим насліком якого є розпорядження майном.

Посилається на недобросовісність АТ КБ «Приватбанк» під час укладення оспорюваного договору, оскільки його умови містять положення, що порушили її становище як споживача фінансових послуг

Крім того, суд не врахував, що спірний кредитний договір укладений шляхом оформлення споживчої позики на іпотеку, що заборонено законом. Разом з тим, 16.10.2011 року набрали чинності зміни до статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якими заборонено надання споживчих кредитів у іноземній валюті. Однак Банком не були внесені зміни у кредитний договір. Вказує, що Банк на дату укладення кредиту не мав відповідної ліцензії на використання іноземної валюти на території України.

Вказує на порушення судом норм процесуального права, так як суд не розглянув її заявупро визнання позову та не ухвалив з цього приводу відповідне рішення.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач АТ КБ «Приватбанк» заперечує доводи останньої, просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам судове рішення відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 17.11.1984 р., що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу.

29.07.2008 між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № ROWWGA0000000004, умовами якого ОСОБА_2 отримав на споживчі цілі кредит в сумі 46 953,55 дол. США строком на 10 років.

В забезпечення кредитного договору 29.07.2008 були укладені договір поруки між кредитором (КБ «Приватбанк») та ОСОБА_3 (поручитель), а також договір іпотеки між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк», який посвідчений приватним нотаріусом Радивилівського районного нотаріального округу Гордійчук В.І.. Предметом іпотеки виступив будинок на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із положеннями статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.

Такий договір створює обов`язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Для укладання договору кредиту (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібно, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Зазначене узгоджується із практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 26 вересня 2018 року в справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 18 листопада 2019 року в справі № 569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18), від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18), від 24 березня 2020 року в справі № 521/20211/16-ц (провадження № 61-47423св18), від 09 червня 2020 року в справі № 522/20907/16-ц (провадження № 61-1595св17), від 05.11.2020 року у справі №619/761/18.

Виходячи із системного аналізу зазначених норм права, в контексті встановлених судом обставин справи, висновок суду першої інстанції про відмову у визнанні недійсним кредитного договору №ROWWGA0000000004 від 29 липня 2008 року з передбачених у статті 65 СК України підстав (у зв`язку з неотриманням згоди на його укладення від дружини позичальника ОСОБА_1 ) є правильним.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №205/5882/18, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15 не заслуговують на увагу, оскільки вони постановлені за інших правовідносин.

Крім того, як на підставу для визнання оспорюваного правочину недійсним позивач посилається на приписи статей 203, 215 ЦК України, статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) щодо несправедливості умов оспорюваного правочину, що порушили її становище як споживача фінансових послуг, оскільки на час укладення кредитного договору банк не мав права надавати споживчий кредит у іноземній валюті, внаслідок чого застосував нечесну підприємницьку діяльність, ввівши її в оману.

Частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів`у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає, зокрема будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України необхідно розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15 Верховний Суд України наголосив, що Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Встановивши, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позичальник на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови, банк надав позичальнику документи, які передували укладенню кредитного договору, а кредитний договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: періоду надання кредиту, розміру процентної ставки, порядку її нарахування, переліку, розміру й бази розрахунку неустойки; періоду внесення платежів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним внаслідок нечесної підприємницької діяльності (обман).

Доводи позивача про введення її в оману та нечесну підприємницьку діяльність банку не доведені, що було її процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.

Посилання позивача на несправедливі умови кредитного договору та їх невідповідності принципу добросовісності, що є наслідком погіршення становища споживача, спростовуються змістом кредитного договору та не узгоджуються з матеріалами справи.

Матеріали справи також не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема не спростовано, що під час укладення договору про надання споживчого кредиту позичальник діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, а також отримав кредитні кошти і протягом певного часу виконував умови кредитного договору.

Безпідставними є й посилання апеляційної скарги про те, що банк не мав права видавати споживчий кредит в іноземній валюті, оскільки 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI), згідно з абзацами першим - третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII, чинного на момент укладення кредитного договору, додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 29 липня 2008 року. На той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав.

Разом з тим, протягом дії кредитного договору позичальник не звертався до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз`ясненням положень, які були йому не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.

Крім того, на час укладення оспорюваної угоди ЗАТ КБ «ПриватБанк» мав генеральну ліцензію від 19 березня 1992 року № 22 та дозвіл Національного банку України від 19 березня 1992 року № 22-2 на здійснення операцій з валютними цінностями.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору з підстав не врахування при його укладенні положень Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про споживче кредитування».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 сформульовано висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене відповідно до ч.13ст.141ЦПК України відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 22 липня 2025 року залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 22.01.2026 року

Головуючий : Гордійчук С.О.

Судді : Боймиструк С.В

Шимків С.С.