Постанова від 20 січня 2026 р. у справі №320/58434/24 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/58434/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Жук Р.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі по тексту - відповідачі, ГУ ПФУ у Київській області, ГУ ПФУ в Харківській області) в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Харківській області №103650014133 від 19.09.2024 року про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ГУ ПФУ у Київській області зарахувати ОСОБА_1 до загального страхового стажу періоди роботи, згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, а також призначити пенсію ОСОБА_1 за віком на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку, відповідно до положень статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з дня звернення за призначенням пенсії, а саме з 12.09.2024 року.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року значений позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 від 19 вересня 2024 року № 103650014133.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком від 12.09.2024 року, з урахуванням висновків суду у даній адміністративній справі.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач - ГУ ПФУ в Харківській області подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 народився у селі Рагівка Поліського району Київської області, є громадянином України, що підтверджується наданою суду копією паспорту громадянина України.

12.09.2024 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ПФУ у Київській області із заявою про призначення пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», зі зниженням пенсійного віку, згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

За принципом екстериторіальності заява ОСОБА_1 та додані до неї документи були розглянуті ГУ ПФУ в Харківській області, за результатом розгляду якої, пенсійним органом прийнято рішення від 19.09.2024 року № 103650014133 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 (далі по тексту - оскаржуване рішення).

Так, підставою відмови у призначенні пенсії відповідачем в оскаржуваному рішенні стало:

- неврахування трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, оскільки на титульній сторінці вказана неповна дата народження, що суперечить вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (відсутні передбачені число і місяць народження);

- неврахування довідки № 29 від 25 липня 2024 року, оскільки в ній зазначений сам період роботи з січня 1991 року по жовтень 1995 року та не вказані номер та дата розпорядчого документу, які б виступили для підтвердження даного періоду. Зазначено, що довідку про заробітну плату для обчислення пенсії № 30 від 25 липня 2024 року можливо врахувати після перевірки;

- за доданими документами до заяви не підтверджено проживання позивача на території у зоні безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення, а довідка № 05-07/598 від 09 серпня 2024 року з копіями адресних листків прибуття та вибуття щодо проживання в смт Поліське Поліського району Київської області не може слугувати для зарахування проживання, оскільки не відповідає Порядку № 22-1, а саме: довідка не видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями). Довідку № 169 від 04 серпня 2024 року не враховано, оскільки в ній відсутня інформація про те, до якої саме категорії належить населений пункт с. Рагівка Вишгородського району Київської області.

Вважаючи оскаржуване рішення пенсійного фонду про відмову у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», протиправним, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що для належного захисту порушених прав позивача існують підстави для зобов`язання ГУ ПФУ в Харківській області повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за віком від 12.09.2024 року, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні, а також із вчиненням необхідних дій для витребування документів, що підтверджують стаж роботи позивача, зазначений у його трудовій книжці, або інших обставин, які мають значення для розгляду заяви, у разі наявності такої необхідності.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційної інстанції надає правову оцінку спірним правовідносинам та переглядає рішення суду першої інстанції тільки в частині задоволених позовних вимог, оскільки позивач не є апелянтом по справі.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з копії трудової книжки НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, на ім`я ОСОБА_1 , у графі «дата народження» зазначено « 1970».

Згідно з наявною в матеріалах справи копією довідки № 29 від 25.07.2024 року, виданої Красятицьким споживчим товариством, ОСОБА_1 дійсно працював водієм у Поліському АТП смт Поліське Поліського району Київської області, з січня 1991 року по жовтень 1995 року, про що свідчать дані книг особових рахунків по нарахуванню заробітної плати. Поліське районне споживче товариство ліквідовано відповідно до постанови № 1 п. 1 від 04 січня 1999 року Київської облспоживспілки без правонаступникам. Книги нарахування заробітної плати знаходяться на зберіганні в Красятицькому споживчому товаристві (1991-1995 роки)(а.с.12).

Як вбачається з копії адресного листка прибуття від 15 грудня 1992 року, ОСОБА_1 , прописаний за адресою: АДРЕСА_1 , працює водієм у Поліському АТП-11, у наданій копії листка вибуття від 01 серпня 1995 року зазначено, що позивач 10 грудня 1991 року прибув до місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.15-16).

Згідно копії довідки № 169 від 04.08.2024 року, виданої Поліською селищною радою, ОСОБА_1 дійсно був зареєстрований та проживав з дати народження по ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 16.12.1990 року по 11.12.1991 року за адресою: АДРЕСА_2 . В період з 15.11.1988 року по 15.12.1990 року служив в рядах Радянської Армії (а.с.79).

Також, матеріалами справи підтверджено, що позивач має статус громадянина, який постійно працював або працює, або проживає чи проживав у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення (категорія 3), про що свідчить надана суду копія відповідного посвідчення серія НОМЕР_2 , виданого 27.08.1993 року Облдержадміністрацією (а.с.78).

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

За приписами п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Починаючи з 01.01.2004 таким законом є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV, в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно із частиною 1 статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років, за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:

з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;

з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;

з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років;

з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років;

з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років;

з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року;

з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років;

з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років;

з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років;

починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Аналіз вказаного дає суду підстави стверджувати, що право на призначення пенсії за віком, у період із 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року, мають ті особи, які досягли 60-річного віку та мають страховий стаж не менше 31 років.

Правовими положеннями частиною 2 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII (далі - Закон № 796-XII) особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні посиленого радіологічного контролю за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 4 років мають право на зменшення пенсійного віку на 2 роки та додатково 1 рік за три роки проживання, роботи, але не більше 5 років.

Початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше.

Згідно зі статтею 55 Закону № 796-XII право на пенсію мають за наявності відповідного стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку.

Таким чином, особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні посиленого радіологічного контролю за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 4 років мають право на зменшення пенсійного віку на 2 роки та додатково 1 рік за три роки проживання, роботи, але не більше 5 років.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 12.09.2024 ОСОБА_1 звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком напередодні досягнення 55-річного віку, тобто з 29.09.2024.

Як зазначено ГУ ПФУ в Харківській області, однією з підстав для неврахування трудової книжки НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, на ім`я ОСОБА_1 , стало незазначення на титульному аркуші числа та місяця народження останнього, а зазначення лише року народження, як « 1970».

Разом з тим, суд апеляційної інстанції наголошує, що ГУ ПФУ в Харківській області не надано суду належних та допустимих доказів на спростування того факту, що трудова книжка НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року була видана не ОСОБА_1 , а іншій особі.

Водночас, недоліки у заповненні трудової книжки, враховуючи наявність інших обов`язкових реквізитів, є формальним та таким, що не спричиняє втрату юридичної сили всього документу.

На переконання суду, зазначені відповідачем обставини щодо незазначення на титульному аркуші числа та місяця народження позивача, в даному випадку, є формальним недоліком.

Чинним законодавством визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку. Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб, насамперед, керівником підприємства, установи, організації в порядку, строк та спосіб, передбачений відповідним законодавством. Самостійне внесення працівником відомостей щодо своєї трудової діяльності, а також внесення виправлень у разі неправильного або неточного запису не передбачено.

Вищевикладене дозволяє дійти висновку, що на працівника не слід покладати ризик негативних наслідків (позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань про зарахування стажу) за формальні недоліки оформлення записів трудової книжки, якщо недоліки допущені із вини адміністрації підприємства.

У своїй постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 307/541/17 Верховний суд зазначив, що підставою для призначення пенсії за віком є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Управління ПФУ не врахувало, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці, а у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 687/975/17 вказав, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення документів на підприємстві, неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки чи іншої документації з вини адміністрації підприємства, відтак вказані обставини не можуть бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань з призначення пенсії за віком.

Згідно зі ст. 62 Закону № 1788-ХІІ основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Також, відповідно до ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі по тексту - Порядок).

Відповідно до Порядку основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

За відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Отже, зміст наведених норм дає підстави стверджувати, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. У тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються інші документи.

З урахуванням вищезазнаених правових норм, колегія суддів апелційної інстанції доходить висновку, що неврахування ГУ ПФУ в Харківській області при вирішенні питання щодо призначення пенсії ОСОБА_1 трудової книжки НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, є протиправним та таким, що не грунтується на вимогах чинного законодавства.

Щодо мотивів відмови пенсійного органу, викладених в оскаржуваному рішенні, а саме непідтвердження проживання на території у зоні безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення, та неврахування довідки № 169 від 04 серпня 2024 року, оскільки в ній відсутня інформація про те, до якої саме категорії належить населений пункт с. Рагівка Вишгородського району Київської області, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частин 3-4 статті 15 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.

Так, згідно пункту 2.1 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року№ 1058-IV, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року (далі - Порядок № 22-1), до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, зокрема, потерпілим від Чорнобильської катастрофи: для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період(и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення; для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування; для осіб, які евакуйовані із зони відчуження у 1986 році, додаються документи, видані Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).

Як вбачається з записів у трудовій книжці НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, у період з 01 липня 1987 року по 25 грудня 1990 року, ОСОБА_1 працював членом колгоспу «Прогресс» села Рагівка Поліського району, з 27 грудня 1990 року прийнятий на роботу водія АТП ОПС та наказом № 52 від 20 жовтня 1995 року звільнений за переведенням у зв`язку з переселенням в іншу місцевість з території радіоактивного забруднення наслідків аварії на Чорнобильській АЕС згідно постанови Ради Міністрів УРСР № 333 від 30 грудня 1989 року.

Крім того, як вже зазначалося вище судом, згідно довідки № 29 від 25 липня 2024 року, виданої Красятицьким споживчим товариством, ОСОБА_1 дійсно працював водієм у Поліському АТП смт Поліське Поліського району Київської області, з січня 1991 року по жовтень 1995 року, про що свідчать дані книг особових рахунків по нарахуванню заробітної плати. Поліське районне споживче товариство ліквідовано відповідно до постанови № 1 п. 1 від 04 січня 1999 року Київської облспоживспілки без правонаступникам. Книги нарахування заробітної плати знаходяться на зберіганні в Красятицькому споживчому товаристві (1991 1995 роки).

У копії адресного листка прибуття від 15 грудня 1992 року, ОСОБА_1 , прописаний за адресою: АДРЕСА_1 , працює водієм у Поліському АТП-11, у наданій копії листка вибуття від 01 серпня 1995 року зазначено, що позивач 10 грудня 1991 року прибув до місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Також, у довідці № 169 від 04.08.2024 року, виданій Поліською селищною радою, зазначено, що ОСОБА_1 дійсно був зареєстрований та проживав з дати народження по ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 16.12.1990 року по 11.12.1991 року за адресою: АДРЕСА_2 . В період з 15 листопада 1988 року по 15 грудня 1990 року служив в рядах Радянської Армії.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 106 від 23 липня 1991 року, с. Рагівка, Поліського району Київської області відносяться до зони посиленого радіоекологічного контролю, а смт Поліське Київської області до зони безумовного (обов`язкового) відселення.

Окрім того, позивач має статус посвідчення громадянина, постійно працював чи працює, або проживає чи проживав у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантійного добровільного відселення (категорія 30, що підтверджується наданою суду копією відповідного посвідчення, яке міститься в матеріалах справи.

Так, статтею 14 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для встановлення пільг і компенсацій. До них, зокрема, належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - категорія 3.

Відповідно пункту 5 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 501 від 25 серпня 1992 року (далі - Порядок № 501), який був чинним на момент видачі позивачці посвідчення, потерпілим від Чернобильської катастрофи (не віднесеним до категорії 2), які постійно проживали на теріторіях зон безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років і відселені або самостійно переселилися з цих територій, а також постійно проживають або постійно працюють у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, і віднесеним до категорії 3, видаються посвідчення зеленого кольору, серія Б.

Згідно пункту 10 Порядку № 501, посвідчення видаються громадянам, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, - на підставі довідки встановленого зразка (додаток N 5) та громадянам, які постійно проживають або працюють у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - не менше трьох років, - на підставі довідки встановленого зразка

Відповідно до пункту 2 Порядку № 501, посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зазначені норми також закріплені у пункті 2 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2018 року № 551, який був чинним на момент звернення позивача до відповідача 1 з заявою про призначення пенсії, й кореспондуються зі змістом частини третьої статті 65 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ.

Отже, саме посвідчення відповідної категорії є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, визначеними Законом для такої категорії.

Таким чином, наявними в матеріалах справи доказами в сукупності підтверджується, що ОСОБА_1 має право на застосування початкової величини зниження пенсійного віку, що є підставою для додаткового зменшення йому пенсійного віку, передбаченого статтею 55 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 162/760/17.

Крім того, суд наголошує, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 зазначалось: «…Таким чином, право на пенсію відповідно до Закону № 796 мають лише ті особи, які отримали посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і (або) потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Тобто, посилання відповідача в оскаржуваному рішенні, на відсутність у довідці № 29 від 25 липня 2024 року номеру та дати розпорядчого документу, які б виступили підставою для підтвердження періоду роботи, з січня 1991 по жовтень 1995 року, а також невидача довідки про проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) й відсутність у довідці № 169 від 04 серпня 2024 року інформації, до якої саме категорії належить населений пункт с. Рагівка Вишгородського району Київської області, не можуть спростувати факту постійного проживання ОСОБА_1 у зоні гарантованого добровільного відселення, що підтверджено вказаними вище належними письмовими доказами.

Окрім того, факт проживання та праці у зонах добровільного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення, станом на 01 січня 1993 року, перевірявся відповідним органом місцевого самоврядування при видачі позивачу відповідного посвідчення серії НОМЕР_2 Київською обласною державною адміністрацією 27 серпня 1993 року, яке є чинним та не скасованим.

Відповідно до статті 15 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ, довідка про період проживання, роботи на цих територіях є підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях.

Отже, єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, встановленими Законом України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ, зокрема, призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та Потерпілий від Чорнобильської катастрофи.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на момент звернення до суду з даним позовом, належність позивача до категорії осіб, потерпілих від Чорнобильської катастрофи 3 категорії, сторонами не оспорювалась, а отже ОСОБА_1 має право на користування пільгами, встановленими Законом України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ.

При цьому, однією із таких пільг є зменшення віку, необхідного для призначення і виплати пенсії відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV і Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ.

Зазначена права позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 205/8713/16-а, від 25 листопада 2019 року у справі № 464/4150/17, від 09 січня 2020 року у справі № 363/3976/16-а та від 06 квітня 2020 року у справі № 752/15346/17.

З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що оскаржуване рішення ГУ ПФУ в Харківській області №103650014133 від 19.09.2024 року про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання зобов`язання ГУ ПФУ у Київській області зарахувати ОСОБА_1 до загального страхового стажу періоди роботи, згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 25 грудня 1990 року, а також призначити пенсію ОСОБА_1 за віком на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку, відповідно до положень статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з дня звернення за призначенням пенсії, а саме з 12.09.2024 року, колегія суддів апеляційної інстанції не надає праововї оцінки, оскільки як вже вище було зазначено, ОСОБА_1 не є апелянтом в даній справі.

Колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Правовими положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси

Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.

У даному випадку, судом апеляційної інстанції встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки викладені в даній постанові.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 21.01.2026 року