Рішення від 18 січня 2026 р. у справі №320/18650/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 січня 2026 року м. Київ справа №320/18650/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марича Є.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом, в якому просить суд:

Визнати протиправним рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 13.12.2025 № 801145000000751/367 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області скасувати рішення від 13.12.2025 № № 801145000000751/367 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнати протиправним рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 13.12.2025 № № 80112500104746/367/1 про визнання посвідки на постійне проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № НОМЕР_1 від 27.09.2024 недійсною.

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області скасувати рішення від 13.12.2025 № № 80112500104746/367/ про визнання посвідки недійсною і здійснити обмін посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024 громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачем зазначено про протиправність оскаржуваного рішення, яким йому відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну, оскільки ним до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області неправдиві відомості та підроблені документи не подавались, а відповідачем з цього приводу жодних роз`яснень надано не було. Також, як стверджується позивачем, при винесенні оскаржуваного рішення відповідачем не було враховано, що позивач знаходиться у шлюбі з особою, яка є іммігранткою та має посвідку на постійне проживання України, що відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» дає йому право на отримання дозволу на імміграцію в Україну.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

У відзиві на позовну заяву, відповідачем заперечено проти позовних вимог ОСОБА_1 з тих підстав, що відповідно до отриманої інформації від Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області прийшло до висновку, що позивач, при поданні заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надав неправдиві відомості, а саме останнім не вказано про зміну прізвища.

Представник відповідача зазначає, що оскільки позивачем порушено вимоги чинного законодавства, Управління у межах наданих йому повноважень, у спосіб і в порядку визначеному законом прийняло оскаржуване рішення, у зв`язку з чим просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Також від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній просить суд позов задовольнити.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд виходить з наступного.

19.09.2024 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області позивачу було оформлено дозвіл на імміграцію в Україну №80114200096993/1269, як іноземцю, а саме громадянину Республіки Таджикистан на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію», а саме - чоловік (дружина) іммігранта, якщо вони перебувають у шлюбі понад два роки, його діти, які не досягли 18 років, та його непрацездатні батьки, які вважаються членами сім`ї іммігранта відповідно до права іноземної держави - країни походження.

У січні 2025 року ОСОБА_4 стало відомо, що Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну.

У відповідь на адвокатський запит від 12.02.2025 № 664-02/2025 щодо надання Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області належним чином завірених копій документів, на основі яких було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, завіреної копії рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, а також завірених копій документів, які стали підставою для скасування рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_4 та копії даного рішення.

Відповідач листом від 24.02.2025 № 8010.6.1-8386/80.2-25 повідомив, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення № 801145000000751/367 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_3 № 80114200096993/1269 на підставі пункту 1 та 2 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію». Також зазначив, що надати в повному обсязі запитувані копії матеріалів справи не надається за можливе, оскільки в останніх міститься конфіденційна інформація про третіх осіб, або ж такі, які отримані від інших суб`єктів владних повноважень (державних органів, установ), розпорядником яких є вони.

Вважаючи такі рішення відповідача протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 22.09.2011 року №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно зі ст. 3 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Відповідно до статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2021 № 2491-III (далі - Закон № 2491-III).

Статтею 1 Закону № 2491-ІІІ визначено, що:

- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 1 Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 Закону № 2491-III).

Так, згідно Свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_2 , виданого Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 27.09.2023, ОСОБА_1 (громадянин Республіки Таджикистан) та ОСОБА_5 (громадянка України) уклали шлюб 27.09.2023.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 14 Порядку проведення процедури перевірки обставин, за яких факт перебування у шлюбі з громадянином України або іммігрантом не визнається підставою для надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі – Порядок №1983) передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу викладеного слідує, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Отже, що при прийнятті рішення про надання йому дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне проживання, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області здійснювалась перевірка відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 щодо законності залишення на постійне проживання на території України.

У Висновку за результатами розгляду заяви громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_3 про надання дозволу на імміграцію в Україну від 19.09.2024, затвердженого начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області зазначено, що інформації, яка б вказувала про підстави відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_4 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, не встановлено.

Тобто, уповноважений орган, надаючи ОСОБА_4 дозвіл на імміграцію в Україну від 19.09.2024 визнав законність підстав його постійного перебування на території України.

При цьому, статтею 12-1 Закону №2491-III передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути визнано недійсним, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності;

2) з`ясується, що його надано на підставі документів, що не підтверджують законність перебування/тимчасового проживання на території України на дату подання документів на отримання дозволу на імміграцію або наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або документів, що підтверджують підстави, які припинилися.

Отже, обставини, що свідчать про наявність указаних вище підстав, повинні бути доведені відповідними доказами.

Крім того з аналізу положень пунктів 21-23 Порядку №1983 вбачається чіткий алгоритм дій Відповідача для прийняття відповідного рішення за результатами розгляду подання органу, що ініціює питання про скасування дозволу на імміграцію, а саме:

- всебічне вивчення у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію;

- запитування у разі потреби додаткової інформації в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб;

- запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання;

- прийняття відповідного рішення.

Так, при прийнятті рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_4 , відповідачем не було виконано необхідних дій для прийняття обґрунтованого рішення, що саме по собі свідчить про необ`єктивність такого висновку з урахуванням відсутності запрошення самого іммігранта для надання пояснень та запитування додаткової інформації. Оскільки інформація про порівняння даних внесених до Єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами ДМС, під час якої допустили, що біометричні дані, а саме образ обличчя громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентичний з образом обличчя громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не підтверджена жодними доказами. Відповідачем самостійно зроблено висновок про належність вищевказаних персональних даних одній і тій же особі.

Проте, відповідачем не надано належних доказів на підтвердження визначення належності персональних даних громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Висновки працівника органу ДМС не можуть служити належними, достатніми, достовірними і допустимими доказами.

Відповідно до пункту 3 Положення «Про затвердження Положення про Єдину інформаційно-аналітичну систему управління міграційними процесами», затвердженим наказом МВС від 04.10.2023 № 811, функціональні можливості ЄІАС УМП забезпечують:

- обробку інформації, створеної в процесі діяльності ДМС, її територіальних органів / підрозділів, пунктів тимчасового розміщення біженців та пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні;

- надання доступу до державних електронних інформаційних ресурсів, розпорядником яких є ДМС, у порядку, визначеному законами України та підзаконними нормативно-правовими актами;

- надання користувачам ЄІАС УМП доступу до інформації, що обробляється в ЄІАС УМП;

- генерацію інтерфейсів та обробку тимчасових наборів даних для здійснення електронної інформаційної взаємодії ДМС із суб`єктами Реєстру та НСБВІ, здійснення пошукових та аналітичних функцій для використання інформації з баз даних Реєстру, НСБВІ, складових (підсистем) ЄІАС УМП;

- передачу органами реєстрації інформації про декларування / реєстрацію та зняття із задекларованого / зареєстрованого місця проживання осіб до Реєстру;

- електронну інформаційну взаємодію з використанням сервісів ЄІС МВС між реєстрами територіальних громад та відповідними інформаційно-комунікаційними системами, що створюються, формуються та ведуться органами реєстрації;

- автоматизацію процесів діяльності ДМС, її територіальних органів / підрозділів, пунктів тимчасового розміщення біженців та пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні;

- захищене транспортування даних, що містять інформацію з обмеженим доступом; o захист інформації та розмежування доступу до Реєстру, НСБВІ, складових (підсистем) ЄІАС УМП відповідно до вимог законодавства про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах.

Серед визначених чинним законодавством функціональних можливостей ЄІАС УМП не зазначено можливість визначення належності персональних даних (біометричних даних, а саме образу обличчя) певній особі.

Так, суд дійшов висновку, що встановлені обставини свідчать про суб`єктивний і формальний підхід відповідача під час розгляду подання та складення висновку.

Відповідачем не надано жодних підтверджень факту зазначення завідомо неправдивих відомостей Нумонзодою Мухаммадом в заяві на надання дозволу на еміграцію в Україну.

Таким чином, суд констатує, що відповідачем не надано належних доказів існування обставин, передбачених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», які надавали б йому підстави для скасування дозволу на імміграцію.

Натомість, як убачається з матеріалів справи, документи, які подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені уповноваженим територіальним органом Державної міграційної служби України, який прийняв вказану заяву позивача та додані до неї документи, перевірив їх достовірність, відповідність вимогам законодавства, залучаючи при цьому й інші органи державної влади, та за наслідком якої не виявив підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію та прийняв рішення про надання такого дозволу, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне проживання в Україні.

Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 04 вересня 2020 року у справі №120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 23 Порядку №1983, територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання. Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. У вищезазначених рішеннях вказано, що порушення встановленої законодавством процедури ухвалення рішення може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення вплинуло або могло вплинути на його правильність.

У вищезазначеному рішенні вказано, що порушення встановленої законодавством процедури ухвалення рішення може бути підставою для скасування цього рішення, якщо допущене порушення вплинуло або могло вплинути на його правильність.

Верховним Судом наголошено, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

А тому, не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Так з матеріалів справи вбачається, що відповідачем у порушення наведених норм, не було запрошено позивача для надання пояснень.

Крім того, на фізичну особу не може бути покладено тягар доведення правомірності свого перебування в Україні внаслідок різної оцінки уповноваженими державними органами інформації.

Суд наголошує. що при прийнятті дозволу на імміграцію в Україну від 19.09.2024 №80114200096993/1269 відповідачем було здійснено всі перевірки, передбачені чинним законодавством і не було встановлено підстав для відмови.

При цьому, у Висновку про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну від 19.09.2024 № 80114200096993/1269 відсутні чіткі, належні та допустимі докази винуватості в будь яких правопорушеннях громадянина Республіки Таджикистан подання завідомо неправдивих відомостей.

У той же час, Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 480/296/19 наголошував, що рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Для цього законодавець у пункті 23 Порядку № 1983 передбачив, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. Саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв`язків, сім`ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді визнання недійсним дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.

Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, ураховувати особу іммігранта, його спосіб життя та поведінку, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які наслідки воно матиме для іммігранта.

У той же час, відповідачем цих дій вчинено не було.

З матеріалів справи також убачається, що відповідач не використав надані йому повноваження з метою ухвалення рішення, яке б відповідало критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, не перевірив та не дослідив будь-які інші документи чи докази.

Натомість, орган ДМС обмежився лише констатацією суб`єктивної думки, як достатньої підстави для прийняття рішення.

Подібний підхід застосовано у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року в справі №480/296/19.

Так, за правилами пункту 16 Порядку № 1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Територіальні органи ДМС України вправі витребувати в інших державних органів додаткову інформацію щодо осіб, які подали заяву про отримання дозволу на імміграцію. І лише за результатами аналізу цієї інформації, органи ДМС України приймають відповідне рішення.

У той же час, відповідачем не було витребувано та отримано жодної додаткової інформації.

Встановлені обставини свідчать про те, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, на якого покладено обов`язок доказування, не надано належних та допустимих доказів.

Окрім того, у зазначеній справі, відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний врахувати, що позивач має дружину, яка проживає в Україні.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Враховуючи викладене, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним.

Таким чином, суд дійшов висновку, що визнання недійсним дозволу на імміграцію позивача в Україну здійснено за відсутності доведеності підстав, визначених статтею 12-1 Закону №2491-III, що є правовою підставою для визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 13.12.2024 року № 801145000000751/367.

Як вбачається із Висновку ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 13.12.2024, на підставі оскаржуваного рішення відповідачем була скасована посвідка на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024.

Згідно з пунктом 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі – Порядок №321) посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до п. 67 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки. Згідно з пунктами 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі. Посвідки знищуються територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який їх видав. Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі.

Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку. ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.

Таким чином, оскільки скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024 є наслідком прийняття рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію, яке є протиправним та має бути скасовано,

Суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024 громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_4 .

Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі. Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Як було зазначено вище, рішення про скасування позивачу посвідки на постійне проживання було прийнято у зв`язку з тим, що дозвіл на імміграцію був наданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, однак наявність таких обставин була спростована судом.

Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

У даному випадку суд вважає для належного захисту прав та інтересів позивача слід зобов`язати відповідача скасувати рішення від 13.12.2025 № № 80112500104746/367/ про визнання посвідки недійсною і здійснити обмін посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024 громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_4

Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №810/4277/16, яка підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах.

Відповідно до положень ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із ч. 1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду належних доказів на обґрунтованість прийняття ним оскаржуваного рішення, а відтак, не довів його правомірності.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Під час звернення з даним позовом до суду позивач судовий збір не сплачував, оскільки є звільненим від сплати судового збору. Таким чином, судовий збір за рахунок відповідача на користь позивача відшкодуванню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -

в и р і ш и в :

1. Адміністративний ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправними та скасування рішень - позов задовольнити.

2. Визнати протиправним рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, ЄДРПОУ 42552598) від 13.12.2025 №801145000000751/367 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

3. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, ЄДРПОУ 42552598) скасувати рішення від 13.12.2025 № № 801145000000751/367 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

4. Визнати протиправним рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, ЄДРПОУ 42552598) від 13.12.2025 № № 80112500104746/367/1 про визнання посвідки на постійне проживання ОСОБА_3 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) №900095794 від 27.09.2024 недійсною.

5. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. № 4-А, ЄДРПОУ 42552598) скасувати рішення від 13.12.2025 № № 80112500104746/367/ про визнання посвідки недійсною і здійснити обмін посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 27.09.2024 громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_4 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Марич Є.В.