Постанова від 12 січня 2026 р. у справі №523/1395/20 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/568/26

Справа № 523/1395/20

Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.01.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі свого представника адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича

на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року, ухвалене Суворовським районним судом м. Одеси у складі: судді Мурманової І.М. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення,

в с т а н о в и в:

У січні 2020 року позивачка ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_5 звернулась до суду із вказаним позовом, який мотивувала тим, що позивач є власницею квартири АДРЕСА_1 . На підставі договору іпотеки від 20.05.2014 зазначена квартира була передана в іпотеку ОСОБА_6 .

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04.10. 2018 звернуто стягнення на предмет іпотеки, на підставі якого ОСОБА_6 зареєстрував за собою право власності на спірну квартиру.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 25.04.2019 заочне рішення було скасовано, а також скасовано право власності ОСОБА_6 на зазначену квартиру. Однак, ОСОБА_6 передав у користування квартиру відповідачам по справі, які проживають у ній без будь-яких дозвільних документів та відмовляються її залишити в добровільному порядку.

У зв`язку з викладеним позивачка, посилаючись як на правову підставу своїх вимог на вимоги ст. 15, 321, 369, 391, 405 ЦК України, просила суд: усунути перешкоди у користуванні майном ОСОБА_1 шляхом примусового виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із квартири за адресою: АДРЕСА_2 та шляхом вселення ОСОБА_1 до квартири за адресою: АДРЕСА_2 , зобов`язавши ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передати ОСОБА_1 примірник ключів від вхідних дверей до квартири.

Заочним рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28.10.2020 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користування майном шляхом виселення та вселення, зобов`язання передати ключі від вхідних дверей до квартири задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та малолітню ОСОБА_4 2010 року народження з квартири АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі: 840, гривень 80 копійок.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 28 травня 2021 року заяву відповідача ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року у справі № 523/1395/20 задоволено.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 жовтня 2020 року скасовано. Призначено судове засідання для розгляду справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користування майном шляхом виселення та вселення задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) та малолітню ОСОБА_4 2010 року народження з квартири АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір у сумі: 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 в особі свого представника адвоката Завальнюка Д.Ю. просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Доводами апеляційної скарги є те, що 20 листопада 2018 року ОСОБА_6 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Після набуття та реєстрації права власності 22.01.2019 ОСОБА_6 , з однієї сторони, та ОСОБА_3 , з другої сторони був укладений договір оренди квартири. Після укладення договору ОСОБА_3 та члени її сім`ї заселилися та почали там проживати. У зв`язку із відсутністю заперечень між сторонами договір поновлювався в порядку ст. 764 ЦК України та є чинним по даний час.

Зазначає, що за наявності чинного договору оренди позовні вимоги про вселення /виселення задоволенню не підлягають.

Крім того, позивач не навів обставини щодо наявності у відповідачів іншого житла, в якому вони можуть проживати. Матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла.

Від ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що єдиними законними власниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 , є ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_1 в рівних частках відповідно до свідоцтва про право власності, на житло, виданого 15.07.1997, серія та номер: 16-4086.

Тобто, Договір оренди квартири укладений з порушенням вимог статті 810 ЦК України та статті 158 ЖК України, згідно яких право передачі житла в оренду належить лише його власнику, а ОСОБА_6 не є власником спірної квартири, оскільки рішення суду на підставі якого ОСОБА_6 набув право власності на спірну квартиру, було скасовано.

Оскільки відповідачка ОСОБА_3 не набула права користування спірним приміщенням, її малолітня дитина також не набула такого права.

Встановивши, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , користуючись без законних підстав квартирою, що належить на праві власності позивачці, перешкоджають останній у здійсненні нею права користування та розпоряджання своїм майном, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що захист права власника майна у даному випадку підлягає шляхом виселення відповідачів зі спірної квартири, відповідно до вимог статті 391 ЦК України.

Вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що Відповідачі по справі вселились до квартири Позивача без згоди співвласників, чинять перешкоди у користуванні власністю, чим порушують право Позивача на користування власністю і вказане порушене право власника підлягає захисту, а відтак, вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів є законними і обґрунтованими, тому просить апеляційну скаргу залишити без зазоволення, а рішення - залишити без змін.

21 лютого 2025 року від ОСОБА_3 в особі свого представника ОСОБА_12 надійшло клопотання про зупинення провадження у теперішній справі до набрання законної сили рішенням у справі № 523/13566/21 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності.

Клопотання мотивоване тим, що на даний час існує юридична невизначеність щодо власника спірної квартири. У випадку задоволення позову ОСОБА_6 про поновлення його права власності на спірну квартиру у позивачів припиниться право власності, та відповідно, буде відсутнє право на позов у справі про виселення.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі свого представника адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення зупинено до набрання законної сили рішенням у цивільній справі № 523/13566/21 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 серпня 2025 року поновлено провадження у справі № 523/1395/20.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 13 січня 2026 року ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_8 у задоволенні заяви про зупинення провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі свого представника адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення до вирішення справи Верховним Судом відмовлено.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_8 апеляційну скаргу не визнала.

Інші учасники справи, належно повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, до судового засідання не з`явилися, зокрема ОСОБА_3 про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином у відповідності до вимог ч. 5 ст. 130 ЦПК України, в установленому законом порядку, оскільки її представник повістку отримав 28.11.2025 19:54:39 в особистому кабінеті підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідкою (а.с. 78, т.2), Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради повідомлено належним чином і в установленому законом порядку, повістку отримало 28.11.2025 20:01:05 в особистих кабінетах підсистеми (модуля) ЄСІТС Електронний суд, що підтверджується довідками (а.с. 78зв., 79зв, т. 2), ОСОБА_2 у відповідності до вимог п. 3 ч. 7 ст. 128 ЦПК України шляхом проставлення в поштовому повідомленні відмітки Укрпошти про відсутність адресата за вказаною адресою (а.с. 80, т. 2).

Вказане відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в доводів межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог, оскільки співвласниками спірної квартири є: ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , яким відповідно належать по частини в спільній сумісній власності, які письмової згоди на вселення відповідачів до квартири не надавали.

Відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 , не є членами сім`ї співвласника квартири, матеріали справи не містять доказів щодо такого, також матеріали справи не містять доказів, що позивач, як співвласник, або інші співвласники будь-яким чином висловили свою згоду на проживання відповідачів у квартирі, також відсутні в матеріалах справи та відповідачами протилежного суду не доведено, питання щодо витребування будь-яких відомостей на спростування позиції позивача перед судом не ставилось, відзив на позовну заяву не надходив.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачі вселились до квартири позивача без згоди співвласників, чинять перешкоди у користуванні власністю, чим порушують право позивача на користування власністю і вказане порушене право власника підлягає захисту, а відтак, вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів є законними і обґрунтованими.

Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України, а також до роз`яснень, які містяться в абзаці першому пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У третьому абзаці пункту 15 названої постанови Пленуму зазначено, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення оскаржується лише відповідачем ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньою ОСОБА_4 , в особі свого представника Завальнюка Д.Ю., доказів представництва вказаним відповідачем або його представником законних прав та інтересах відповідача ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

За таких обставин, в межах наданих представнику відповідача ОСОБА_3 - адвокату Завальнюку Д.Ю. повноважень, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року оскаржується в частині щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення.

В частині щодо позовних вимог, заявлених до ОСОБА_2 , рішення суду не є предметом апеляційного перегляду.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 Житлового кодексу України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у право користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його заняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Підстави виселення членів сім`ї (колишніх членів сім`ї) власника будинку передбачені статтею 156, ч. 1 ст. 116 ЖК України.

Таке виселення згідно із ч. 1 ст. 116 ЖК України може мати місце, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особі, які проживають разом із ним систематично руйнують або псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2018 у справі № 569/4373/16-ц зробила висновок, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності: квартира АДРЕСА_1 , на підставі (дублікату) свідоцтва про право власності на житло, виданого 15.07.1997 року, серія та номер: 16-4086, виданого 06.04.2000 року Управлінням житлово-комунального господарства міськвиконкому ОМР народних депутатів, зареєстрована в рівних частках за: ОСОБА_11 частини, ОСОБА_1 , частини, ОСОБА_9 , частини та ОСОБА_10 частини (а.с. 6-9 т. 1).

20.05.2014 року ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , та ОСОБА_10 , які є співвласниками спірної квартири, уклали з ОСОБА_6 Іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язана повністю повернути Іпотекодержателю суму отриманої позики до 20.05.2015 року, відповідно до умов встановлених Договором позики грошей (а.с. 10-15).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12.09.2019 року, вбачається, що 20.11.2018 року державним реєстратором на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04.10.2018 року (справа № 523/7775/18) про задоволення вимог іпотекодержателя, здійснено реєстрацію квартири АДРЕСА_1 , за ОСОБА_6 , розмір частки становить: 1/1 частини (а.с. 17-18).

Згідно ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 25.04.2019 року (справа № 523/7775/18) провадження № 2-п/523/25/19, заяву представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Ореза Валентина Павловича про скасування заочного рішення по справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про звернення стягнення на предмет іпотеки, задоволено та скасовано заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04.10.2018 року.

Таким чином, судом встановлено, що на час розгляду даної цивільної справи, частки квартири зареєстрована за ОСОБА_1 .

При цьому, позивач у позові посилається на те, що в квартирі, яка належить їй на праві спільної часткової власності проживають, зі згоди іпотекодержателя, відповідачі по справі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 .

Відповідно до довідки Про результати проведення перевірки інформації, викладеної в матеріалах зареєстрованих в ЖЄО № 45178 від 17.12.2019 року, встановлено, що при неодноразовому відвідування квартири АДРЕСА_1 , в квартирі мешкають: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та неповнолітня ОСОБА_4 . Також, в ході перевірки встановлено, що відповідачі проживають за вказаною адресою з дозволу на умовах усної домовленості ОСОБА_6 (а.с. 19).

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення, вселення та зобов`язання передати примірник ключів від вхідних дверей, позивач посилається на те, що у даній квартирі без будь-яких правових підстав проживають відповідачі по справі та чинять позивачу перешкоди у проживанні та користуванні квартирою, про що свідчать її неодноразові звернення до правоохоронних органів, тощо. Домовленості про порядок користування спірним майном між сторонами не укладалось, та позивач не надавала згоди на їх вселення та проживання.

Відповідно до відповіді Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .

За договором оренди житлового приміщення, укладеним 22 січня 2019 року між ОСОБА_6 , з одного боку, та ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , з іншого боку, сторони погодили, що орендодавець передає орендарям житлове приміщення (окрему квартиру), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на строк оренди з 22 січня 2019 року по 22 січня 2020 року за щомісячну плату у розмірі 5000 грн (т. 1, а.с. 117-117 зв.).

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2023 року (справа № 523/13566/21) позовні вимоги - ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 про припинення права власності, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення запису про право власності - були залишені без задоволення. Згідно даного позову, ОСОБА_6 просив:

- припинити за ОСОБА_11 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_1 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_9 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_10 (розмір частки - 1/4) право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

- скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради рішенням ОСОБА_13 №486393 від 12.09.2019 року про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

- поновити за ОСОБА_6 запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що існував до проведення державної реєстрації прав, що скасована рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради рішенням ОСОБА_13 № 486393 від 12.09.2019 року.

Даний позов мотивовано тим, що 20 травня 2014 року між позивачем та ОСОБА_1 був укладений договір позики. З метою забезпечення виконання зобов`язань за Договором позики, 20.05.2014 року позивачем та відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , був укладений іпотечний договір та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, які посвідчили нотаріально.

Відповідно до п. 2.1. Іпотечного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 61,1 кв.м, житловою - 37.0 кв.м.

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_9 помер. Спадщину після його смерті прийняв ОСОБА_10 . У зв`язку із неналежним виконанням основного зобов`язання позивач прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на Предмет іпотеки.

20 листопада 2018 року позивач задовольнив вимоги Іпотекодаржателя шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Того ж дня, за позивачем було зареєстроване право власності на предмет іпотеки.

При цьому, додатково, державному реєстратору було надане заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04.10.2018 року у справі № 523/7775/18. Предметом вказаної справи було визнання за ОСОБА_6 права відчужити Предмет іпотеки третім особам. Однак, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2019 року було скасоване рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року у справі № 523/7775/18. На підставі заяви та ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2019 року, державним реєстратором було скасоване право власності позивача. В свою чергу, внаслідок реєстраційної дії відновлено право власності відповідачам.

Посилаючись на те, що вказане рішення державного реєстратора не відповідає вимогам закону, порушило право власності позивача, підлягає скасуванню, а право власності позивача підлягає захисту, оскільки рішення суду, яке було в переліку документів, на підставі яких була проведена реєстрація права власності за позивачем, не породило будь-яких правових наслідків, воно не є підставою виникнення прав власності, а відтак, його скасування і не могло бути підставою для скасування реєстраційного права власності позивача, просив задовольнити позовні вимоги.

Отже, судом встановлено, що обставини, які стали підставою для задоволення заяви про скасування заочного рішення суду справі № 523/1395/20, не знайшли свого підтвердження, що доведено судовим рішенням у справі № 523/13566/21, яке набрало законної сили.

Обставини, що викладені представником відповідачів у відзиві, підтвердження в ході розгляду справи не знайшли, та є таким, що спростовані судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Оцінивши вказане у сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позову ОСОБА_1 про усунення виселення відповідачів та вселення до спірної квартири позивачки, а в іншій частині позовних вимог - суд відмовив через необґрунтованість.

Переглядаючи вказане судове рішення в оскаржуваній частині за доводами апеляційної скарги, суд зазначає таке.

Спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу захисту позивачкою як власницею належного їй нерухомого майна вказаного права власності шляхом виселення відповідачів зі спірної квартири та вселення туди позивачки, оскільки вказані особи вселені туди ОСОБА_6 , право власності якого на спірну нерухомість згодом скасоване, без погодження такого із власниками ОСОБА_14 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Отже, першочерговим для правильного вирішення справи є саме наявність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача.

Крім того, згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Постановою Одеського апеляційного суду від у справі № 523/13566/21 встановлено, зокрема, що:

20 листопада 2018 року ОСОБА_6 задовольнив вимоги Іпотекодаржателя шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У той же день за ОСОБА_6 було зареєстроване право власності на предмет іпотеки, яке відповідачі по справі ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 як звернення стягнення в позасудовому порядку не оскаржували;

З огляду на закріплену у статті 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, яка не спростована відповідачами, ОСОБА_6 звернув стягнення на предмет іпотеки, а відтак правочин був вчинений;

відсутності рішення суду, яким скасовано рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_6 , свідчить про презумпцію правомірності звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Великої палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 760/14438/15 щодо оскарження рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, у суді);

у разі можливого задоволення позову про скасування рішення державного реєстратора ... про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_6 на спірну квартиру право власності відповідачів припиниться, а право власності ОСОБА_6 відновиться.

Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо неналежності способу захисту суперечить нормам ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень»;

Вимоги про визнаня судом протиправним звернення стягнення на спірну квартиру позивачем не заявлялися.

Тому постановою суду припинено за ОСОБА_11 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_1 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_9 (розмір частки - 1/4), ОСОБА_10 (розмір частки - 1/4) право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Скасовано рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради Єременка Івана Миколайовича № 486393 від 12.09.2019 про скасування реєстрації права власності за ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

Право іпотекодержателя (наразі позивача) на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, договору про задоволення вимог іпотекодержателя виникло з підстав визначених ч. 1 ст. 328 ЦК України, однак цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку» ні договором, укладеним між сторонами.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку».

Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.

Судом під час задоволення позовних вимог по теперішній справі не звернуто уваги на те, що право власності ОСОБА_6 зареєстроване на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, серія та номер: 2925, виданий 20.05.2014 , видавник: Чужовська Н.Ю, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу, що є позасудовим порядком звернення стягнення на предмет іпотеки.

Натомість, на вказане не впливає скасування заочного рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року (справа № 523/7775/18), яким було задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_11 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 та дозволено позивачу ОСОБА_6 здійснити відчуження на власний розсуд предмету іпотеки, а саме: квартири АДРЕСА_1 , що в цілому складається з трьох житлових кімнат, жилою площею 37,0 кв.м, загальною площею 61,1 кв.м, яка належить ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 на праві спільної часткової власності, в рівних частках кожному, шляхом реалізації квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_6 , у рахунок виконання зобов`язання ОСОБА_1 щодо оплати заборговнаості за договором позики грошей від 20 травня 2014 року у розмірі 21 968 349,03 гривень.

Скасовуючи вказане судове рішення та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 , Одеській апеляційний суд у постанові від 06.05.2021 виходив з відсутності порушеного права позивача, оскільки п. 6.7.3 Іпотечного договору передбачена можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, що ґрунтується на вимогах ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Системний аналіз наведеного та оцінка наявних у справі доказів свідчить про те, що висновок суду про те, що співвласниками спірної квартири є: ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , яким відповідно належать по частини в спільній сумісній власності, які письмової згоди на вселення відповідачів до квартири не надавали, є помилковим та не ґрунтується на вимогах закону та матеріалах справи, а доводи апеляційної скарги про ухвалення такого рішення без повного та всебічного з`ясування обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, є слушними.

Вказане підтверджено висновками, зробленими у постанові Одеського апеляційного суду від 24.06.2024 (справа № 523/7775/18).

Вказане спростовує таку підставу позову як скасування 12 вересня 2019 року державним реєстратором права власності ОСОБА_6 на спірну квартиру та відсутність у нього жодних майнових прав щодо користування, володіння та розпорядження даною квартирою, та захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача саме як власника спірної нерухомості.

Оскільки відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові, то наявні підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 саме через відсутність такого.

При цьому, іншим доводам апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 колегія суддів не надає оцінки, оскільки відмовляє у задоволенні позову з наведених вище підстав.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За наведених обставин рішення суду не відповідає вимогам закону та суперечить обставинам, що мають значення для справи, має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, тому апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - щодо позовних вимог до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову в наведеній частині відмовити.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачкою ОСОБА_3 за подання апеляційної скарги сплачено судовий збір у розмірі 1261,2 грн (т. 2, а.с. 8), який з огляду на те, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 підлягає скасуванню із ухваленням нового про відмову в їх задоволенні, підлягає стягненню з позивача на користь скаржника.

Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі свого представника адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 червня 2024 року в оскаржуваній частині щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

ОСОБА_1 у задоволенні її позову до ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вселення відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1261,2 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови - 21 січня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

Ю.П. Лозко