Рішення від 08 грудня 2025 р. у справі №176/1363/24 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 176/1363/24

Провадження №2/367/2725/2025

РІШЕННЯ

Іменем України

09 грудня 2025 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого судді Карабаза Н.Ф.,

при секретарі Зайцевої А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

встановив:

До Ірпінського міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. В позовній заяві позивач вказує, що 22 липня 1995 року між ним та ОСОБА_2 був укладений шлюб. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає з ним та знаходиться на його утриманні. На протязі останніх років сімейне життя між ними поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин, на даний час в суді є справа про розірвання шлюбу. За час перебування в шлюбі та ведення спільного господарства, ними у спільну сумісну власність подружжям було набуто наступне майно: - однокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 , що зареєстрована за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31 березня 2018 року ННА № 7973872 зареєстровано в реєстрі № 541 посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіною І.М.; - однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що зареєстрована за відповідачем на підставі договору про внесення паю від 01 лютого 2021 року № 01/02/Кв-10/15/4. Після припинення шлюбних відносин з дружиною не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна. Просить суд визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 та право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 та стягнути з відповідача судові витрати по справі.

Представником відповідачки ОСОБА_2 – адвокатом Грищенко І.В. подано через канцелярію суду відзив на позов. В якому зазначено, що дійсно перебувала з позивачем у шлюбі з 22 липня 1995 року. Спільне проживання припинено з 28.02.2022 року, коли вона разом з донькою виїхала з України. Дійсно однокімнатна квартира, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що була придбана на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна ННА № 7973872 від 31.03.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Нельзіною І.М., зареєстрованого в реєстрі за № 541 є спільним майном подружжя, в розумінні ст. 60 СК України. В цій частині вона визнає позовні вимоги та не заперечує щодо поділу майна в рівних частка. Щодо договору про внесення паю. Позивач просить визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Однак, вказана квартира не є майном, в розумінні термінів визначених ЦК України. Внесення коштів на підставі договору пайового внеску не означає автоматичне набуття права власності на цей об`єкт. Крім того, на сьогоднішній день будівництво даного комплексу, де повинна бути квартира перебуває на стадії будівництва. Таким чином, вимога позивача про визнання за ним 1/2 частини зазначеної квартири не є ефективним та вірним способом захисту своїх прав, оскільки квартира не придбана, а внесено виключно пай за неї та відсутнє право власності на нерухомість. Також зазначає, що договір про внесення паю був укладений нею не в інтересах сім`ї, оскільки кошти, які вона внесла по договору були саме одержані нею в борг у батька, ОСОБА_4 , що підтверджується розпискою від 23.01.2021 року, відповідно до якої ОСОБА_2 одержала від ОСОБА_4 16000 доларів США у борг для внесення паю на квартиру в ЖБК «Перлина Приірпіння» Отримані кошти зобов`язалася повернути до 31.12.2026 року. Позивач знав про те, що вона планувала такий внесок, але оскільки коштів в сім`ї не було, він погодився з тим, що вона візьме в борг у батьків тільки на умовах, що це буде її особистий борг та гроші вона буде віддавати самостійно. Вона планувала здавати в найм квартиру та віддавати борг. Однак через військову агресію, довелося виїхати з України, тай будівництво будинку було зупиненою. Починаючи з вересня 2024 року вона почала повертати борг. Таким чином, вище зазначене свідчить про придбання нею квартири за адресою: АДРЕСА_2 за свої власні кошти. Просить суд частково задовольнити позовні вимоги позивача визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться в АДРЕСА_1 , в іншій частині позову відмовити.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, його представник – адвокат Домарацька М.С. подала через канцелярію клопотання щодо розгляду справи без участі ОСОБА_1 та його адвоката, позовні вимоги підтримують в повному обсязі, проти винесення заочного рішення не заперечують.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.

Заяв, клопотань щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Дослідивши письмові матеріали справи, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши ці докази на належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України, закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Прізвище дружини після укладення шлюбу « ОСОБА_5 ».

Судом встановлено, що згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (повторно) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрували шлюб 22 липня 1995 року відділом реєстрації актів цивільного стану Жовтоводського міського управління юстиції Дніпропетровської області, актовий запис № 214.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 119203519 від 31.03.2018 вбачається, що квартира, об`єкт житлової нерухомості, загальною площею: 44,8кв.м., житловою площею: 19,1кв.м., опис: однокімнатна квартира, за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31.03.2018 , засвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Нельзіною І.М., за реєстраційним номером 541.

01.02.2021 року між ОК «ЖБК «Перлина Приірпіння» (кооператив) та ОСОБА_2 (пайовик) укладено договір № 01/02/КВ-10/15/4, згідно умов якого пайовик отримує право власності на об`єкт в житловому будинку лише за умови внесення ним розміру свого паю в повному обсязі. При цьому право власності на об`єкт в житловому будинку, що будується для пайовика за внесені пайовиком пайові внески протягом терміну дії цього договору до кооперативу не переходить ( п. 1.5. договору).

Згідно п. 1.6. Договору загальна характеристика, для спорудження якого пайовик формує свій пай в кооперативі: будівельна адреса: АДРЕСА_3 , номер квартири: 10, поверх будинку: 2, кількість кімнат: 1, загальна площа: 45,5кв.м., плановий строк завершення будівництва житлового будинку: ІІІ-ій квартал 2023 року.

Згідно п. 2.1. договору загальний розмір паю пайовика у кооперативі становить 341250,00грн. Вказаний в цьому пункті договору розмір паю розрахований виходячи з вартості будівництва об`єкта для пайовика, яка на момент укладання цього договору становить – 7500,00грн. за 1кв.м.

Згідно квитанції до прибуткового ордера № 12 від 01 лютого 2021р. ОСОБА_2 оплатила пайовий внесок в розмірі 341250,00грн.

Згідно квитанції до прибуткового ордера № 13 від 01 лютого 2021р. ОСОБА_2 оплатила пайовий внесок в розмірі 108750,00грн.

Згідно копії розписки від 23.01.2021р. вбачається, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_4 суму 16000 доларів США у борг для внесення паю на квартиру в «Житлово-Будівельний кооператив «Перлина Приірпіння», за адресою: 08110, Київська області, Києво-Святошинський район, с. Михайлівка-Рубежівка, вул. Зарічна, 15. Отриману суму зобов`язується сплатити до 31.12.2026 року.

Також додано таблицю повернення боргу від отриманого по розписці від 23.01.2021р. на суму 16000 доларів США, загальною сумою 368108,90грн., що дорівнює 8,870 доларів станом на 06.10.2025 року.

З копій платіжних інструкцій вбачається, що ОСОБА_2 перерахувала ОСОБА_4 за період з вересень 2024 року по жовтень 2025 року суму коштів в загальному розмірі 323 609,30грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень ч. 1 ч. 2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За умов частини першої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Частиною 1 статті 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до ч.1 ст.71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Згідно з ч.4 і ч.5 ст.71 СК України, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Крім цього, Пленум Верховного Суду України в постанові від 21 грудня 2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначає, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Суд зауважує, що до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Норма частини третьої статті 61СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин, за нормами сімейного законодавства, умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, з норм цивільного та сімейного законодавства, беручи до уваги правову позицію, висловлену, зокрема, у постанові ВС/КЦС від 30.01.2020 року по справі № 686/15607/15-ц, у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх майно, внаслідок укладення кредитних договорів, також виникає зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносились особисті кошти кожного із подружжя у рахунок погашення кредитних зобов`язань.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Таким чином, враховуючи, що однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була набута сторонами за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя сторін в силу положень статей 57-72 СК України, оскільки набута під час шлюбу за спільні кошти, у зв`язку з чим суд доходить висновку про її поділ між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши за кожним право власності на 1/2 частину квартири.

Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог визнання за позивачем права власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 суд дійшов наступного висновку.

Підстави набуття права власності передбачені в ст. 328 ЦК України, де зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до абзацу четвертого статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та права вимоги.

Верховним Судом у постанові від 27.02.2019 у справі № 761/32696/13-Ц сформовано правову позицію, яка полягає в тому, що до завершення будівництва об`єкта нерухомості та введення його в експлуатацію позивачу як інвестору належать майнові права на цей об`єкт.

Так, відповідно до частини п`ятої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій.

Згідно з абзацом сьомим статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» об`єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об`єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном. При цьому майно - це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживчою річчю (стаття 190 Цивільного кодексу України), а відповідно до статті 526 цього Кодексу боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Згідно з частиною 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно житлові будинки, будівлі, споруди виникає з моменту закінчення будівництва (створення майна).

У своїй постанові від 30 січня 2013р. № 6-168цс12 Верховний Суд України визначає майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно у майбутньому.

Тому визнання прав на об`єкт дасть у майбутньому можливість якось ідентифікувати своє нежитлове приміщення серед інших, якщо на нього буде претендувати інша особа.

Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом і результатом інвестицій. Об`єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). У статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» вказано, що об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально - побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загальноприйнятий момент набуття права власності, визначений ст. 328 ЦК України, на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону суб`єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності - можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності в Україні, регулюються цим Законом, іншими законодавчими актами України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

Майнове право - це право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли виконані певні передумови, що є необхідними й достатніми для набуття права власності.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач, виконала свої зобов`язання за угодою, повністю оплативши вартість об`єкта (як пайовий внесок за угодою), тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів необхідних для набуття майнових прав - квартири.

Невиконання забудовником зобов`язань за договорами призвело до порушення прав ОСОБА_2 , саме: через порушення строку завершення будівництва житлового будинку та введення його в експлуатацію, у відповідача відсутня можливість зареєструвати право власності на зазначену квартиру.

Позивачем не надано жодних належних доказів, що будинок, де знаходиться вище зазначена квартира введений в експлуатацію.

Тому на сьогоднішній день у відповідача виникло лише право власності на майнові права, а не на квартиру, за адресою: АДРЕСА_2 .

Проте, суд звертає увагу, що позивач не спростовує жодним належним доказом твердження відповідача про те, що внесені кошти по договору були її особистими коштами, отриманими в борг від батька ОСОБА_4 саме на внесення паю на квартиру в ЖБК «Перлина Приірпіння», в підтвердження, додає копію розписки від 23.01.2016 року, тим самим спростовує факт спільної сумісної власності подружжя на квартиру, за адресою: АДРЕСА_2 .

Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2022 року у справі № 293/535/20-ц вказував, що визначальним для з`ясування юридичного статусу майна (особисте чи спільне) є не факт реєстрації прав на таке майно, що мав місце під час шлюбу, а факт набуття (створення) майна.

Позивачем не надано жодних належних доказів про те, що внесені кошти згідно договору про внесення пою від 01.02.2021 року були спільними коштами подружжя.

Згідно із правовою позицією викладеною у постанові Верховного суду від 22.01.2020 у справі № 771/2302/18 «статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Договір про пайову участь (сплату за квартиру) є доказом внесення коштів, але не вирішує питання власності на нерухомість – це право виникає після введення будинку в експлуатацію та реєстрацію, тому в даному випадку позивач не вірно обрав спосіб захисту порушеного права, оскільки, на даний час може ставити перед судом на вирішення питання щодо поділу паю, визнаючи майном спільну частку у будівництві.

Таким чином, враховуючи викладене, оскільки відсутні докази права власності на квартиру на день розгляду справи, вимога позивача про визнання права власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є необгрунтованою та безпідставною.

Оскільки, позов задоволено частково на відповідача покладаються судові витрати по справі покладаються пропорційно задоволеним вимогам в силу вимог ст. 141 ЦПК України.

На підставі ст. 3, 60, 61, 69, 70, 71 Сімейного Кодексу України, ст. 15, 367-368, 372 ЦК України, керуючись ст. 4,10, 76, 133, 141, 247, 259, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя – задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 судові витрати в сумі 2378,25 грн.

В решті позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя: Н.Ф. Карабаза