Рішення від 20 січня 2026 р. у справі №620/5419/25 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 січня 2026 року Чернігів Справа № 620/5419/25

Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулась до суду з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу від 30.04.2025 №159238.

Обґрунтовуючи вимоги позивачем зазначено, що Відповідач застосував адміністративно – господарський штраф до неналежного суб`єкта, оскільки під час проведення перевірки перевезення здійснювалось Перевізником (ФОП ОСОБА_2 ) на транспортному засобі власником якого є ОСОБА_3 , водієм ОСОБА_4 . Позивач жодного відношення до Перевізника, ОСОБА_3 , водія ОСОБА_4 не має та не мала, а правовідносини між Позивачем, Замовником та Перевізником ґрунтувалися на договорах, які додані до даної позовної заяви. Вважає, що позивач не може відповідати за організацію дотримання вимог законодавства на транспорті іншими суб`єктами підприємницької діяльності.

Суд ухвалою від 19.06.2025 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач, у встановлений судом строк, подав відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити. Вказав, що позивачем не наведено обґрунтованих доводів проти оскаржуваної постанови, які б доводили неправомірність притягнення його до відповідальності у вигляді адміністративно-господарського штрафу.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.

26.03.2025 посадовою особою Відділу державного нагляду (контролю) у Рівненській області на підставі щотижневого графіка проведення рейдових перевірок у період з 24.03.2025 по 30.03.2025 та у визначений направленням на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) №000779 від 21.03.2025 строк, була проведена рейдова перевірка транспортного засобу марки IVECO, державний номерний знак НОМЕР_1 .

Під час перевірки водієм ОСОБА_4 старшому державному інспектору були надані посвідчення водія, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, товарно-транспортна накладна №0001669 від 26.03.2025, тощо.

Згідно товарно-транспортної накладної автомобільним перевізником зазначено ФОП ОСОБА_1 .

Старшим державним інспектором було встановлено, що у водія відсутні тахокарти за період роботи з 18.03.2025 по 22.03.2025 включно. Бланк підтвердження діяльності на зазначенй період у водія також був відсутній.

У зв`язку з чим державним інспектором було складено Акт додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 26.03.2025 року №099605 (далі – Акт). Примірник акту водій отримав, будь-яких пояснень, зауважень в Акті водій не зазначив.

07.04.2025 Позивачу на юридичну адресу згідно даних ЄДРПОУ було направлено повідомлення про розгляд справ про правопорушення законодавства про автомобільний транспорт із зазначенням часу 23.04.2025 з 10 год. 00 хв. до 11 год. 00 хв. і місця розгляду справи. Додатком до повідомлення була надіслана копія Акту.

Повідомлення про розгляд справи з копією Акту Позивачем було отримане 10.04.2025, про що свідчить зворотнє повідомлення.

23.04.2025 до територіального органу Укртрансбезпеки з`явилась Позивач, надала свої усні пояснення та заявила клопотання про перенесення розгляду справи для надання додаткових доказів. Розгляд справи було перенесено на 30.04.2025, про що Позивач була повідомлена.

23.04.2025 після закінчення розгляду справи від Позивача на електронну адресу Відділу надійшли письмові пояснення з доданими документами по суті вказаних в Акті порушень. 30.04.2025 до територіального органу на розгляд справи Позивач не з`явилась.

Ознайомившись з наданими поясненнями, перевіривши статус суб`єкта господарювання ОСОБА_2 , про якого йшла мова в письмових поясненнях, ознайомившись з відеозаписом проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) 26.03.2025 та проаналізувавши зазначені в Акті порушення, керуючись положеннями абзацу 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» керівником територіального органу саме на Позивача винесено постанову про застосування адміністративно - господарського штрафу №159238 від 30.04.2025. Копія постанови Позивачу була направлена із супровідним листом на юридичну адресу.

Вважаючи зазначену постанову протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зважає на таке.

Відповідно до абзацу 3 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті реорганізовується шляхом злиття з Державною інспекцією України з безпеки на морському та річковому транспорті, а також підпорядкувавши службі, що утворюється – Державній службі України з безпеки на транспорті, Державну спеціальну службу транспорту.

Постановою Кабінету Міністрів України № 103 від 11.02.2015 затверджено Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека).

Відповідно до пункту 1 Положення, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).

У відповідності до пункту 8 Положення, Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи та Держспецтрансслужбу.

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 26.06.2015 №592 «Деякі питання забезпечення діяльності Державної служби з безпеки на транспорті» утворені територіальні органи Державної служби з безпеки на транспорті як структурні підрозділи апарату Служби за переліком згідно з додатком 3, зокрема, Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1378-р «Питання Державної служби з безпеки на транспорті» здійснення функцій і повноважень, покладених на Державну інспекцію України з безпеки на наземному транспорті (Укртрансінспекцію), припинено та забезпечено можливість їх виконання Укртрансбезпекою.

Відповідно до положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 03.03.2020 №196-року «Про оптимізацію діяльності територіальних органів Державної служби з безпеки на транспорті» та наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 09.09.2020 №340 Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області шляхом об`єднання з Київським міжрегіональним управлінням Укртрансбезпеки утворили Північне міжрегіональне управління Укртрансбезпеки.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2021 №1579- р. «Про оптимізацію діяльності територіальних органів Державної служби з безпеки на транспорті» відповідні міжрегіональні територіальні органи зазначеної Служби реорганізовано за переліком згідно з додатком.

В результаті реорганізації Північного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки утворено Відділ державного нагляду (контролю) у Чернігівській області як територіальний орган Державної служби з безпеки на транспорті.

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту в України визначені Законом України "Про автомобільний транспорт" (далі – Закон 2344-III), частиною 12 статті 6 якого встановлено, що державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.

Відповідно до статті 1 Закону 2344-III автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Процедура проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт визначається Порядком проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567 (далі - Порядок №1567 в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пунктів 2, 4 Порядку №1567, рейдовим перевіркам (перевіркам на дорозі) підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних автомобільних перевізників (далі - транспортні засоби), що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.

Відповідно до пункту 12 Порядку №1567 рейдова перевірка (перевірка на дорозі) здійснюється на підставі щотижневого графіка.

Пунктом 13 Порядку №1567 передбачено, що графік проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) складається та затверджується керівником або заступником керівника Укртрансбезпеки або її територіального органу з урахуванням стану аварійності, періоду, що пройшов від попередньої перевірки, забезпечення належного рівня транспортного обслуговування в окремих регіонах, інформації про діяльність осіб, що незаконно надають послуги з перевезень, перевірки дотримання умов перевезень, визначених дозволом (договором) на перевезення, та інших обставин.

В силу пункту 14 Порядку №1567 рейдовою перевіркою (перевіркою на дорозі) є перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об`єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.

Рейдові перевірки (перевірки на дорозі) на автомобільному транспорті проводяться посадовими особами Укртрансбезпеки та її територіальних органів (далі - посадові особи) у форменому одязі, які мають відповідне службове посвідчення, направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) згідно з додатком 1-1, сигнальний диск (жезл) та індивідуальну печатку.

Рейдова перевірка (перевірка на дорозі) проводиться у строк, зазначений у направленні на перевірку.

Під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) перевіряється виключно: наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом; додержання вимог статей 53, 56, 57 і 59 Закону; додержання водієм вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР) (далі - Європейська угода); відповідність зовнішнього і внутрішнього спорядження (екіпірування) транспортного засобу встановленим вимогам; оснащення таксі справним таксометром; відповідність кількості пасажирів, що перевозяться, відомостям, зазначеним у реєстраційних документах, або нормам, передбаченим технічною характеристикою транспортного засобу; додержання водієм автобуса затвердженого розкладу та маршруту руху; наявність у всіх пасажирів квитків на проїзд та квитанцій на перевезення багажу, а у разі пільгового проїзду - відповідного посвідчення; додержання водієм режиму праці та відпочинку, а також вимоги щодо наявності в автобусі двох водіїв у разі перевезення пасажирів на відстань 500 і більше кілометрів або перевезення організованих груп дітей за маршрутом, який виходить за межі населеного пункту та має протяжність понад 250 кілометрів; виконання приписів щодо усунення порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт, винесених за результатами розгляду справ про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт, які можливо перевірити під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі); виконання водієм інших вимог Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, інших нормативно-правових актів.

Статтею 2 Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 року № 2344-III визначено, що законодавство про автомобільний транспорт складається із цього Закону, законів України «Про транспорт», «Про дорожній рух», чинних міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів у сфері автомобільних перевезень.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про транспорт» від 10.11.1994 №232/94-ВР нормативні акти, які визначають умови перевезень, порядок використання засобів транспорту, шляхів сполучення, організації безпеки руху, охорони громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні та екологічні вимоги, що діють на транспорті, є обов`язковими для власників транспорту і громадян, які користуються послугами транспорту та шляхами сполучення.

Відповідно до статті 18 Закону №2344-III з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов`язані: організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України; здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці; здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно побутовими приміщеннями й обладнанням.

Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов`язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю.

Керуючись частиною 1 статті 34 Закону №2344-ІІІ автомобільний перевізник повинен, зокрема: виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства; забезпечувати безпеку дорожнього руху; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.

Статтею 48 Закону №2344-III передбачено перелік обов`язкових документів на підставі яких виконуються вантажні перевезення, а саме документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

При оформленні товарно-транспортної накладної вантажовідправник зазначає такі обов`язкові реквізити: дата і місце складання; вантажовідправник (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); автомобільний перевізник (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), прізвище, ім`я, по батькові водія та номер його посвідчення; вантажоодержувач (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); транспортний засіб (марка, модель, тип, реєстраційний номер автомобіля, причепа/ напівпричепа), його параметри із зазначенням довжини, ширини, висоти, загальної ваги, у тому числі з вантажем, та маси брутто; пункти завантаження і розвантаження.

За правилами частини другої статті 49 Закону №2344-III водій транспортного засобу зобов`язаний, зокрема, мати при собі та передавати для перевірки уповноваженим на те посадовим особам документи, передбачені законодавством, для здійснення зазначених перевезень; дотримуватися визначеного режиму праці та відпочинку.

Таким чином, положеннями спеціального закону покладено на перевізника обов`язок з забезпечення, а водія - пред`явлення для перевірки відповідних документів.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що за відсутності документів, на підставі яких виконуються перевезення вантажу до фізичних або юридичних осіб, які здійснюють на комерційній основі чи за власний кошт перевезення вантажу транспортними засобами застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці 27.06.1979 у м. Женева ухвалила Конвенцію №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті. Ця Конвенція застосовується до найманих водіїв, які працюють або на підприємствах, що займаються перевезеннями для третіх сторін, або на підприємствах, що перевозять вантажі чи пасажирів за свій рахунок на автомобілях, які використовуються професійно для внутрішніх чи міжнародних автомобільних перевезень товарів або пасажирів. Ця Конвенція застосовується також, якщо в ній не передбачено іншого, до власників транспортних засобів, зайнятих професійно автомобільними перевезеннями, та до членів їхніх сімей, які не отримують заробітної плати, коли вони працюють водіями.

Відповідно до статті 10 цієї Конвенції компетентні власті чи органи в кожній країні: а) передбачають ведення індивідуальної контрольної книжки та визначають умови її видачі, її зміст і спосіб її заповнення водіями; b) установлюють процедуру оголошення годин, відпрацьованих відповідно до положень пункту 1 статті 9 цієї Конвенції та умов, які їх обґрунтовують.

Кожен роботодавець: а) веде відповідно до зразка, затвердженого компетентними властями чи органами в кожній країні, відомість із зазначеною в ній кількістю годин роботи й відпочинку кожного водія, який працює в нього; b) надає цю відомість у розпорядження контрольних органів у спосіб, установлений компетентними властями чи органами в кожній країні.

Традиційні засоби контролю, зазначені в пунктах 1 та 2 цієї статті, якщо це потрібно для деяких категорій транспорту, заміняються або доповнюються, наскільки це можливо, сучасними засобами, такими, наприклад, як тахографи згідно з правилами установленими компетентними властями чи органами в кожній країні

Постановою Кабінету Міністрів України "Про виконання Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті" від 25.01.2012 №51 визначено Міністерство інфраструктури компетентним органом з питань виконання Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті в частині внутрішніх автомобільних перевезень.

Особливості регулювання робочого часу та часу відпочинку водіїв колісних транспортних засобів та порядок його обліку встановлює Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів, затверджене наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 07.06.2010 №340, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 14.09.2010 за №811/18106 (далі - Положення №340).

Пунктом 1.1 Положення №340 передбачено, що це Положення розроблено відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті, Регламенту (ЄС) №561/2006 Європейського Парламенту та Ради від 15.03.2006 про гармонізацію відповідного соціального законодавства, що регулює відносини в галузі автомобільного транспорту та вносить зміни до Регламентів Ради (ЄЕС) №3821/85 та (ЄС) №2135/98 і скасовує Регламент Ради (ЄЕС) №3820/85, Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР), Кодексу законів про працю України та Законів України «Про автомобільний транспорт», «Про дорожній рух».

Відповідно до пункту 1.3 Положення №340 його вимоги поширюються на автомобільних перевізників та водіїв, які здійснюють внутрішні перевезення пасажирів чи/та вантажів колісними транспортними засобами.

Пунктом 1.4. Положення №340 встановлено, що це Положення не поширюється на перевезення пасажирів чи/та вантажів, які здійснюються фізичними особами за власний рахунок для власних потреб без використання праці найманих водіїв.

Облік робочого часу регламентовано розділом VI Положення №340.

Так, згідно п.6.1. Положення, автобуси, що використовуються для нерегулярних і регулярних спеціальних пасажирських перевезень, для регулярних пасажирських перевезень на міжміських автобусних маршрутах протяжністю понад 50 км, вантажні автомобілі з повною масою понад 3,5 тонн повинні бути обладнані діючими та повіреними тахографами.

Водії зберігають записи щодо режиму праці та відпочинку протягом робочої зміни та 28 днів з дня її закінчення.

Відповідно до п.6.3 Положення, водій, що керує ТЗ, на автобусних маршрутах протяжністю до 50 км включно, вантажними автомобілями з повною масою до 3,5 тонн включно, веде індивідуальну контрольну книжку водія (додаток 3) або повинен мати копію графіка змінності водіїв, або використовувати діючий та повірений тахограф.

Пунктом 7.1 Положення №340 визначено, що органи, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху проводять перевірку встановленого режиму праці та відпочинку водіїв відповідно до законодавства України.

Порядок установлення, технічного обслуговування та використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільних транспортних засобах (крім таксі), які використовуються для перевезення пасажирів та вантажів, визначає Інструкція з використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті, яку розроблено відповідно до вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення, Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті, а також Законів України "Про автомобільний транспорт", затверджено наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 24.06.2010 №385, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20.10.2010 за № 946/18241 (далі - Інструкція №385).

У пункті 1.2. цієї Інструкції № 385 визначена сфера її застосування, а саме, зазначено, що ця Інструкція визначає порядок установлення, технічного обслуговування та використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільних транспортних засобах (крім таксі), які використовуються для перевезення пасажирів та вантажів.

Відповідно до пункту 1.3 цієї Інструкції №385, ця Інструкція поширюється на суб`єктів господарювання, які проводять діяльність у сфері перевезення пасажирів та/або вантажів автомобільними транспортними засобами(крім таксі).

Відповідно до пункту 1.4 розділу І Інструкції №385 контрольний пристрій (тахограф) - це обладнання, яке є засобом вимірювальної техніки, призначене для встановлення на транспортних засобах для показу та реєстрації в автоматичному чи напівавтоматичному режимі інформації про рух таких транспортних засобів та про певні періоди роботи їхніх водіїв.

При цьому, тахокарта - це бланк, призначений для внесення й зберігання зареєстрованих даних, який вводять в аналоговий контрольний пристрій (тахограф) та на якому маркувальні пристрої останнього здійснюють безперервну реєстрацію інформації, що підлягає фіксуванню відповідно до положень ЄУТР.

Умови використання тахографів регламентовані розділом ІІІ Інструкції №385.

Так, відповідно до пункту 3.1 розділу ІІІ Інструкції №385 виробники транспортних засобів, перевізники, водії та пункти сервісів тахографів використовують тахографи, тахокарти, картки до цифрових тахографів, тип яких затверджено відповідно до вимог ЄУТР.

Згідно з пунктом 3.2 розділу ІІІ Інструкції №385 Мінінфраструктури забезпечує відповідно до вимог ЄУТР обіг (облік, видачу, скасування, призупинення дії, поновлення, перевірку чинності) карток чотирьох типів для цифрових тахографів: водія (картка водія); ПСТ (картка майстерні); особи, уповноваженої здійснювати контроль (картка контролера); перевізника (картка підприємства).

Пунктом 3.3 розділу ІІІ Інструкції №385 визначено, що водій транспортного засобу, обладнаного тахографом:

забезпечує правильну експлуатацію тахографа та управління режимами його роботи відповідно до інструкції виробника тахографа;

своєчасно встановлює, змінює і заповнює тахокарти та забезпечує їх належне зберігання;

використовує тахокарти (у разі використання аналогового тахографа) або у разі використання цифрового тахографа - особисту картку водія кожного дня, протягом якого керував транспортним засобом;

має при собі: протокол про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу; заповнені тахокарти у кількості, що передбачена ЄУТР, або картку водія чи роздруківку даних роботи тахографа у разі обладнання транспортного засобу цифровим тахографом;

у разі несправності або пошкодження аналогового тахографа своєчасно записує від руки дані щодо режиму роботи та відпочинку на зворотному боці тахокарти, де нанесена сітка з відповідними графічними позначками, інформує про це відповідну посадову особу перевізника, з яким водій перебуває у трудових відносинах (для найманих водіїв);

у разі несправності або пошкодження цифрового тахографа або картки до нього своєчасно записує від руки дані щодо режиму роботи та відпочинку на зворотному боці аркуша, призначеного для роздруківки даних, що використовують у даному тахографі, та забезпечує належне зберігання таких записів.

20.12.2010 набула чинності Поправка №6 до Європейської угоди 5 щодо роботи екіпажів транспортних засобів (ЄУТР), підписаної в Женеві 01.07.1970 року, в частині надання до контролю реєстраційних листків (тахограм) за поточний день та попередні 28 календарних днів, а в разі відсутності тахокарт надання бланку підтвердження діяльності, який заповнюється транспортним підприємством та водієм перед рейсом.

Із наведених вище положень слідує, що водії зобов`язані надавати інспекторам для контролю реєстраційні листки за поточний день та попередні 28 календарних днів, тобто 29 тахокарт.

Факт нездійснення водієм перевезень може бути підтверджений лише Бланком підтвердження діяльності.

Згідно із пунктом 2.1 Інструкції №385, виробники транспортних засобів здійснюють установлення тахографів згідно з вимогами ЄУТР (994_016).

Відповідно до положень Інструкції №385, ПСТ це пункт сервісу тахографів, спеціально облаштовані виробничі ділянки для надання послуг щодо установлення та технічного обслуговування тахографів суб`єктами господарювання (резидентами України), що виконують передбачені ЄУТР (994_016) функції "майстерні або механіка" та внесені Мінінфраструктури як компетентним органом з виконання ЄУТР до переліку уповноважених суб`єктів господарювання.

Відповідно до пункту 2.2. Інструкції, ПСТ установлюють тахографи на транспортні засоби, що перебувають в експлуатації, та виконують роботи з технічного обслуговування тахографів згідно із замовленнями перевізників відповідно до вимог ЄУТР (994_016), а також виробників тахографів та транспортних засобів.

Відповідно до положень Інструкції №385, адаптація тахографа до транспортного засобу це оновлення або підтвердження параметрів автомобільного транспортного засобу, що зберігаються у пам`яті тахографа, до яких залежно від типу тахографа належать: ідентифікаційний номер (VIN-код) та номерний знак (цифри та літери, нанесені на номерному знаку, - VRN) автомобільного транспортного засобу, розмір застосованих пневматичних шин, результати визначення константи тахографа "k", характеристичного коефіцієнта автомобільного транспортного засобу "w", ефективного кола шини "l", а також показники часу, пробігу, граничного значення швидкості, на яке налаштований обмежувач швидкості транспортного засобу (за наявності).

Відповідно до пункту 2.6. ПСТ виконують перевірку та адаптацію тахографів до транспортних засобів відповідно до вимог ЄУТР періодично кожні два роки, а також у разі: установлення або заміни тахографа; ремонту тахографа; зміни типу розмірів пневматичних шин автомобільного транспортного засобу; якщо під час технічного обслуговування або ремонту автомобільного транспортного засобу відбулося пошкодження таблички тахографа або пломб, накладених на його складові, під час установлення або адаптації або у разі зміни конструкції автотранспортного засобу, що може вплинути на роботу тахографа.

Пункт 2.7. Інструкції говорить про те, що за результатами перевірки та адаптування тахографа до транспортного засобу ПСТ оформлює у двох примірниках протокол перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу за формою, наведеною в додатку 1. ПСТ надає один примірник зазначеного протоколу перевізнику, а другий залишає собі і зберігає разом з тахокартою або у разі цифрового тахографа - з роздруківкою та електронними файлами, що підтверджують достовірність наведених у протоколі даних. Протокол перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу зберігають протягом трьох років з дати проведення робіт.

Бланк протоколу перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу роздруковується відповідальною особою ПСТ на папері формату А4 (210 х 297 мм) щільністю 100 г/м2 або більше. Не допускається робити закреслення чи виправлення відомостей, які заносяться до протоколу, а також внесення додаткових записів після того, як протокол підписано та поставлено печатку відповідальної особи ПСТ. У графах, які не заповнюються під час складання протоколу, проставляються прочерки.

При цьому, відповідно до пункту 3.5 розділу ІІІ Інструкції №385 перевізники: забезпечують водіїв, які відправляються в рейс, необхідною кількістю тахокарт або паперу для роздруківки даних, що відповідають типу тахографа (аналоговий, цифровий); зберігають інформацію, отриману за допомогою тахографа, кожного водія протягом 12 місяців з дати останнього запису, а протоколи перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу, свідоцтва про повірку - протягом одного року з дати закінчення терміну їх дії; аналізують інформацію щодо дотримання режимів праці та відпочинку водіїв, отриману за допомогою тахографа, а в разі виявлення порушень вживають заходів щодо недопущення та запобігання виникненню їх в подальшому.

Згідно з пунктом 3.6 розділу ІІІ Інструкції №385 перевізники забезпечують належну експлуатацію тахографів та транспортних засобів з установленими тахографами та згідно з вимогами ЄУТР здійснюють періодичні інспекції, які включають перевірку: правильності роботи тахографа та відповідності його типу згідно із законодавством (обов`язковість установлення тахографа певного типу - аналоговий або цифровий, позначка затвердження типу згідно з ЄУТР); наявності та цілісності таблички тахографа та його пломб, а також маркування таблички та пломб тахографа знаком ПСТ, внесеним до Переліку; дотримання вимог щодо періодичності проведення перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу, а також перевірки тахографа; дотримання вимог щодо періодів роботи та відпочинку водіїв та їх відповідність параметрам руху, зареєстрованим тахографом; наявності у водіїв транспортних засобів тахокарт у кількості, визначеній пунктом 3.3 цього розділу, або наявності та чинності картки для цифрового тахографа; строків зберігання відповідної інформації, отриманої за допомогою тахографа, протоколів перевірки та адаптації тахографа до транспортного засобу та повірки тахографа.

Нормами чинного законодавства закріплено обов`язковий облік часу роботи водія транспортного засобу; при цьому, закріплюючи нормативно такий обов`язок законодавець мав на меті підвищити безпеку дорожнього руху, без прив`язки виду і характеру перевезень до господарської діяльності.

Законодавцем встановлено вимоги до контролю дотримання вимог тривалості робочого часу водія саме з метою забезпечення безпеки дорожнього руху, а не у взаємозв`язку із фактом здійснення перевезення на договірних засадах за плату.

Отже, варто дійти до висновку про існування у кожної юридичної особи або фізичної особи, що використовує для перевезення вантажу як на договірних засадах, так і для задоволення власних - обов`язку дотримуватися режиму праці та відпочинку.

Такий обов`язок обумовлений необхідністю забезпечення безпеки дорожнього руху, а тому має поширюватись як на автомобільного перевізника юридичну особу або фізичну особу-підприємця, що надає комерційну послугу з перевезення вантажів, так і на перевізника, яка здійснює переміщення вантажу для власних внутрішньогосподарських потреб без надання послуги іншим учасникам цивільних відносин. Протилежне тлумачення цієї вимоги буде мати наслідком дискримінацію однакових за статусом та категорією учасників відносин у однакових умовах участі у дорожньому русі.

Ці вимоги є обов`язковими для всіх суб`єктів господарювання, які провадять діяльність у сфері перевезення пасажирів та/або вантажів автомобільними транспортними засобами незалежно від виду перевезення: внутрішнього чи міжнародного.

Приписами ст. 48 Закону №2344-ІІІ унормовано, що автомобільний перевізник повинен мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством.

Одним із документів, що підтверджують в тому числі особу перевізника, є надана під час перевірки товарно-транспортна на товар, яку в сукупності із іншими доказами, має бути взята до уваги посадовими особами Укртрансбезпеки.

Наведений висновок відповідає правовій позиції, наведеній у постанові Верховного Суду від 22.12.2023 у справі № 140/6451/22.

Серед іншого, за позицією Верховного Суд, висвітленій у постанові від 14.12.2023 у справі №340/5660/22, в розумінні вимог статті 1 Закону №2344-III автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Згідно з розділом 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 №363, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 за №128/2568, перевізник - фізична або юридична особа-суб`єкт господарювання, що надає послуги з перевезень вантажів чи здійснює за власний кошт перевезення вантажів автомобільними транспортними засобами.

Товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу.

Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами.

Транспортна послуга - перевезення вантажів та комплекс допоміжних операцій, що пов`язані з доставкою вантажів автомобільним транспортом.

Відповідно до пункту 11.1 зазначених Правил №363, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил.

Верховний Суд, аналізуючи у постанові від 19.10.2023 у справі №640/27759/21 законодавства, що врегульовують спірні правовідносини зазначив, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити із того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.

Верховний Суд зауважив, що основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Тобто, вжите в контексті наведеного вище висновку Верховного Суду "та/або" є комбінованим єднально-розділовим сполучником, що розширює кількість варіантів вибору та як наслідок наведеного тлумачення, останній слід розуміти, зокрема так, що основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Як зазначалося вище, водій повинен мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення, одним із яких є товарно-транспортна накладна у якій, відповідно до Правил № 363 зазначається, зокрема відомості щодо перевізника та/або експедитора.

Із обсягу встановлених судом обставин слідує, що під час перевірки транспортного засобу марки IVECO, державний номерний знак НОМЕР_1 водієм ОСОБА_4 старшому державному інспектору була надана, зокрема, товарно-транспортна накладна №0001669 від 26.03.2025 де автомобільним перевізником зазначено ФОП ОСОБА_1 .

Будь-яких інших документів на спростування відомостей, що саме ФОП ОСОБА_1 була автомобільним перевізником згідно ТТН, наданої водієм транспортного засобу під час його перевірки не надано.

Тобто, за відсутності інших документів, які спростовують інформацію зазначену в ТТН про автомобільного перевізника, відповідачем правомірно було встановлено особу перевізника на момент проведення перевірки відповідно до вказаних в ТТН відомостей щодо такої особи, які є обов`язковими при її оформленні.

В той же час, судом встановлено, що відповідачу під час розгляду справи про правопорушення були надані договір – заявку №26 від 26.03.2025 транспортного експедирування вантажу Замовника транспортним засобом ФОП ОСОБА_2 , договір – заявку №10 транспортного перевезення від 26.03.2025 з ФОП ОСОБА_2 (далі – Перевізник) на перевезення вантажу Замовника вагою 5 т. об`ємом 40 м3.

Судом встановлено, що основним видом економічної діяльності позивача є інша допоміжна діяльність у сфері транспорту (КВЕД 52.29), що включає діяльність з транспортного експедирування.

За визначенням, наведеним у Законі України від 01.07.2004 № 1955-IV «Про транспортно-експедиторську діяльність» експедитор (транспортний експедитор) - суб`єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору; перевізник - юридична або фізична особа, яка взяла на себе зобов`язання і відповідальність за договором перевезення вантажу за доставку до місця призначення довіреного їй вантажу, перевезення вантажів та їх видачу (передачу) вантажоодержувачу або іншій особі, зазначеній у документі, що регулює відносини між експедитором та перевізником.

Також, ст.4 цього Закону передбачено, що експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України.

З аналізу наведених вище норм та визначень слідує, що експедиторська діяльність включає в себе як самостійне перевезення вантажів власним транспортом експедитора, так і з залученням інших перевізників.

Враховуючи наведене та приймаючи до уваги надані позивачем на розгляд справи про правопорушення документів, суд зазначає, що в контексті спірних правовідносин, позивач не є перевізником в розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт».

Доказів на спростування зазначених обставин або відомостей, наявних в наданих позивачем документах відповідачем суду не представлено.

Враховуючи викладене, постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу від 30.04.2025 №159238 є такою, що підлягає скасуванню.

Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

Згідно із ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, керуючись основними засадами адміністративного судочинства, вимогами законодавства України, що регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що наявні правові підстави для задоволення позовних вимог.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат, суд зважає на наступне.

Так, право на правову допомогу гарантовано ст.ст.8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16.11.2000 №13-рп/2000, від 30.09.2009 №23-рп/2009 та від 11.07.2013 №6-рп/2013.

У рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з ч.1 ст.132 КАСУ, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частина третя вказаної статті).

Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.

За змістом ст.134 КАСУ, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч.7 та ч.9 ст.139 КАСУ розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Згідно з частиною 1 статті 139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Також, за змістом частиною 9 статті 139 КАСУ, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмету спору.

При цьому, з огляду на принципи диспозитивності та змагальності, суд не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (висновок Об`єднаної Палати Верховного Суду у справі №922/445/19, викладений у постанові від 03.10.2019).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем понесені судові витрати в сумі 9422,40 грн (витрати на правову допомогу – 7000 грн та судовий збір – 2422,40 грн). В підтвердження понесених витрат на правову допомогу, стороною позивача надано: договір про надання правових послуг від 09.05.2025, Ордер серії СВ №1132889, квитанцію про сплату коштів на суму 7000 грн, звіт про виконану роботу від 22.07.2025.

Як вбачається з відзиву на позов, відповідач заперечує проти розміру витрат на правову допомогу, наголошуючи на незначній складності справи, предмету спору.

Правова позиція Верховного Суду щодо необхідності доведення та врахуванням того чи були витрати на правничу допомогу фактичними, а їх розмір обґрунтованим та розумним викладена, зокрема у постанові від 05.05.2018 у справі №821/1594/17.

Верховним Судом у постанові від 19.02.2019 у справі №803/1032/18 (касаційне провадження №К/9901/69188/18) підкреслюється, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв`язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Суд погоджується з думкою відповідача, що справа не є складною з урахуванням її фактичних обставин, предмету спору, змісту порушення, предмету доказування, аналізу наведених доказів, враховуючи, що правова позиція з розгляду справ з таким предметом спору є сталою та, зокрема, викладена у численних постановах Верховного Суду. Таким чином, оскільки наявна усталена судова практика з аналогічного предмету спору, тому дослідивши обґрунтування розміру витрат на правничу допомогу, суд звертає увагу на не співмірність понесених позивачем витрат з реальною складністю справи та реальним часом, необхідним для надання консультації та підготовки позовної заяви адвокатом, а тому вважає, що обґрунтованим і пропорційним до предмету спору розміром витрат на правничу допомогу, є сума 3000,00 грн.

Згідно з частиною 1 статті 139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.72-74, 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області про визнання протиправною та скасування постанови – задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області Державної служби України з безпеки на транспорті від 30.04.2025 №159238.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 5 422,40 грн (п`ять тися чотириста двадцять дві гривні 40 коп.) судових витрат.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції.

Позивач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач: Державна служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Чернігівській області (вул. Фізкультури, 9, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 39816845).

Повне рішення суду складено 21.01.2026.

Суддя Л.О. Житняк