Постанова від 14 січня 2026 р. у справі №2-24/04 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Єдиний унікальний номер 2-24/04 (провадження 2-зз/644/3/25)

Номер провадження 22-ц/818/339/26

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 січня 2026 року м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Мальованого Ю.М.,

суддів: Маміної О.В., Яцини В.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання Шевченко В.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Індустріального районного суду м. Харкова від 05 червня 2025 року в складі судді Паляничко Д.Г. по справі № 2-24/04 (провадження 2-зз/644/3/25) за заявою ОСОБА_1 про зняття арешту з квартири,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про зняття арешту з квартири.

Заява мотивована тим, що у провадженні суду перебувала справа за позовом ОСОБА_2 до нього та за його зустрічним позовом до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП. Як йому стало відомо, у ході розгляду справи на належну йому квартиру АДРЕСА_1 ухвалою суду було накладено арешт. Стягнуту з нього рішенням суду суму коштів він давно виплатив, тож необхідність в арешті квартири відсутня, однак обтяження не знято.

Просив скасувати арешт на належну йому квартиру АДРЕСА_1 та ухвалу суду про накладення арешту.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Харкова від 05 червня 2025 року, в якій ухвалою суду від 30 липня 2025 року виправлено описку, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зняття арешту з квартири відмовлено.

Ухвала суду мотивована тим, що заявником не надано доказів, що підтверджують викладені ним у заяві обставини, зокрема, копії ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року про накладення арешту, що позбавляє суд можливості визначити правову природу зазначеної ухвали, встановити її мету та основу правовідносин, в межах яких її було постановлено, наявність чи відсутність підстав для скасування арешту.

На вказане судове рішення засобами поштового зв`язку 17 червня 2025 року ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду – скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його заяву.

Апеляційна скарга мотивована тим, що арешт на квартиру АДРЕСА_1 було накладено на підставі ухвали суду про забезпечення позову. Рішення суду у даній справі він повністю виконав, сплатив суму відшкодування. 16 лютого 2005 року виконавче провадження щодо нього закрито, проте арешт з майна не знято, та про його наявність він дізнався лише у 2025 році. Копії ухвали суду від 18 червня 2002 року про забезпечення позову у нього немає, він її не отримував. Арешт квартири на даний час втратив сенс та порушує право власності. Інших справі у суді, в яких він був би учасником, немає, тому арешт не міг накладатися з інших причин, окрім як у порядку забезпечення позову ОСОБА_2 . Усі наявні у нього докази він надав. Арешт на майно накладений судом, тож державний виконавець не мав підстав для його зняття.

Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не зявилися.

Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 15 січня 2026 року надіслані апеляційним судом на адреси учасників справи.

ОСОБА_1 отримано поштою 02 жовтня 2025 року (а.с. 99).

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з`явилися, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 листопада 2001 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 . Вказана ухвала у матеріалах справи не зберіглась.

Постановою Орджонікідзевського відділу ДВС від 21 червня 2002 року на підставі ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 . Вказане обтяження зареєстроване 11 лютого 2008 року за № 6562988 Першою Харківською міською державною нотаріальною конторою (а.с. 36-38, 12).

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2004 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на його користь матеріальну шкоду, завдану внаслідок ДТП, у розмірі 780,95 грн, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено (а.с. 1-3).

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2004 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 01 квітня 2004 року змінено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1590,10 грн, в іншій частині рішення суду залишено без змін (а.с. 4-5).

На виконання вказаного судового рішення видано виконавчий лист (а.с. 8-9).

Постановою державного виконавця ВДВС Орджонікідзевського району м. Харкова від 16 лютого 2005 року закінчено виконавче провадження за виконавчим листом № 2-24 від 22 червня 2004 року про стягнення з ОСОБА_1 боргу на користь ОСОБА_2 у сумі 1590,00 грн у зв`язку з тим, що боржник суму боргу і виконавчого збору сплатив у повному обсязі, заборгованості немає (а.с. 6-7).

З листа Індустріального ВДВС у м. Харкові СМУМЮ України від 11 березня 2025 року № 30296 вбачається, що надати інформацію щодо виконавчого провадження стосовно ОСОБА_1 , відкритого на підставі ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року та в рамках якого було накладено арешт нерухомого майна з реєстраційним номером обтяження 6562988 не вбачається за можливе, у зв`язку з тим, що в АСВП відсутня інформація (а.с. 24-25).

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. По суті забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених претензій позивача (заявника).

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

За змістом ст. ст. 149, 151, 152, 156 ЦПК України 1963 року, чинного на час постановлення ухвали про накладення арешту від 18 червня 2002 року, суд чи суддя на просьбу осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в усякій стадії справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, які беруть участь у справі.

Позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Частинами першою, другою ст. 158 чинного ЦПК України передбачено, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду.

Підставою для скасування заходів забезпечення позову на розсуд суду можуть бути будь-які обставини, які свідчать про відсутність потреби у забезпеченні позову, про неефективність вжитих заходів, про невідповідність вжитих заходів дійсним обставинам справи, про наявність зловживань з боку позивача при вирішенні питання про забезпечення позову тощо, а також обставини, зазначені в частині 13 статті 158 ЦПК України.

У пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року №9 роз`яснено, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.

Отже, суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову, або забезпечення позову перешкоджає належному виконанню судового рішення.

Ухвала суду про вжиття заходів забезпечення позову зумовлює конкретні обмеження щодо вчинення певних дій чи, навпаки, обов`язок вчинити дії учасниками справи або третіми особами, що мають строковий характер та діють до моменту скасування таких заходів судом, який їх вжив, чи судом вищої інстанції у разі скасування ухвали про вжиття спірних заходів забезпечення за їх безпідставністю.

Тобто необхідно розмежовувати як окремі юридичні факти "скасування заходів забезпечення" судом, який їх застосував, у зв`язку з тим, що такі заходи вичерпали свою дію чи потреба у їх збереженні відпала, а також "скасування ухвали суду про вжиття заходів забезпечення" судом вищої інстанції з підстав її невідповідності нормам матеріального чи процесуального права та фактичним обставинам справи. Аналогічний правовий висновок викладено у пункті 29 постанови Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 50/790-43/173.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 1999 року, чинного на час закінчення виконавчого провадження щодо заявника, виконавче провадження підлягає закінченню у випадках , зокрема, фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом.

Частиною 1 статті 38 вказаного Закону передбачено, що у разі закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 37 цього Закону, крім направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 40-1 цього Закону, припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку з завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Водночас, застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

У постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12, від 01 листопада 2021 року у справі № 21/170-08, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20, від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15, від 13 липня 2022 року у справі № 2/0301/806/11, від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц, від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц зазначено, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, та відсутність у необхідності подальшого застосування такого арешту на майно боржника, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Як встановлено судом, у провадженні суду першої інстанції перебувала справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП. Справа по суті спору розглянута, ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2004 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальну шкоду, завдану внаслідок ДТП, у розмірі 1590,10 грн. Вказане судове рішення ОСОБА_1 повністю виконано, що підтверджується постановою державного виконавця ВДВС Орджонікідзевського району м. Харкова від 16 лютого 2005 року про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з повним виконанням рішення.

Однак, ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_1 , який дотепер є чинним.

У випадку повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов`язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні, у тому числі накладеного за ухвалою суду про забезпечення позову. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 462/6014/15-ц.

Отже, враховуючи, що на даний час рішення у справі повністю виконано, потреба в арешті майна відповідача відпала, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про скасування арешту на квартиру.

Посилання суду першої інстанції не ненадання ОСОБА_1 достатніх доказів на підтвердження своїх вимог про скасування арешту, зокрема, копії ухвали суду від 18 червня 2002 року про накладення арешту, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки суд сам зазначає, що вказана ухвала не зберіглась, та вжиті судом заходи з витребовування та отримання зазначеної ухвали були безуспішними. За таких умов, покладення на ОСОБА_1 негативних наслідків у вигляді нескасованого арешту на його майно суперечить принципу розумності та справедливості.

Висновок суду першої інстанції про відсутність можливості визначити правову природу зазначеної ухвали, встановити її мету та основу правовідносин, в межах яких її було постановлено, колегія суддів також вважає помилковим, оскільки з даних сайту «Судова влада» та АСВП, що є у загальному доступі, вбачається, що ОСОБА_1 не був та не є учасником інших судових справ, ніж дана справа № 2-24/04, виконавчі провадження щодо нього відсутні, тож інших підстав для накладення арешту на його квартиру, аніж у порядку забезпечення позову у цій справі, не було. ЦПК України передбачено можливість накладення ухвалою суду арешту на майно особи лише у порядку забезпечення позову, інших підстав для накладення судом арешту цивільне процесуальне законодавство не передбачає.

Разом з тим, вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування ухвали суду про накладення арешту задоволенню не підлягають, оскільки суд вправі скасувати саме вжиті заходи забезпечення, а не ухвалу.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 про зняття арешту.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Індустріального районного суду м. Харкова від 05 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Заяву ОСОБА_1 про зняття арешту з квартири задовольнити частково.

Скасувати арешт на квартиру АДРЕСА_1 , накладений постановою Відділу державної виконавчої служби Орджонікідзевського району від 21 червня 2002 року на підставі ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 червня 2002 року, реєстраційний номер обтяження 6562988.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 20 січня 2026 року.

Головуючий Ю.М. Мальований

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина