Рішення від 08 січня 2026 р. у справі №363/2403/24 — Вишгородський районний суд Київської області

09.01.2026 Справа № 363/2403/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2026 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого–судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Пчолкіну М.В.,

за участі прокурора Смертенюка Д.В.,

представника відповідача Денисенка Є.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом Заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах Вишгородської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення про державну реєстрацію земельної ділянки,

встановив:

заступник керівника Київської обласної прокуратури в інтересах Вишгородської міської ради звернувся до суду з даним позовом, в якому, уточнивши позовні вимоги, просив:

- усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221888300:38:140:0163 за №20757300 від 17 квітня 2015 року, з припиненням речових прав щодо неї;

- усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 5/18 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 за №76244391 від 23 листопада 2024 року, з припиненням речових прав щодо неї;

- усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/6 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 за №76244391 від 23 листопада 2024 року, з припиненням речових прав щодо неї;

- усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 у Державному земельному кадастрі;

- стягнути з відповідачів на користь Київської обласної прокуратури судовий збір.

Свої вимоги мотивував тим, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 417 від 20 червня 2008 року всупереч вимог земельного і водного законодавства України, відповідачу ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку площею 1,5555 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту), за рахунок земель водного фонду, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги р. Дніпро та не може перебувати у приватній власності в силу приписів ст. ст. 58, 59, 60, 61, 84 ЗК України та ст. ст. 4, 6, 80, 85, 88, 89 ВК України.

Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 – ОСОБА_6 , подав відзив, в якому просив у задоволенні позову відмовити. Зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право звертатися до суду в інтересах держави лише у виняткових випадках, за умови відсутності уповноваженого органу або його бездіяльності чи неналежного здійснення захисту. У даній справі Вишгородська міська рада є належним суб`єктом владних повноважень та не позбавлена можливості самостійно захищати свої інтереси. Лист ради про відсутність заперечень щодо звернення прокурора до суду не є доказом наявності передбачених законом підстав для прокурорського представництва та не може підміняти волевиявлення органу щодо самостійного захисту прав. Отже, прокурор не довів наявності виняткових умов для звернення до суду, а відтак не наділений процесуальним правом на пред`явлення цього позову.

Крім того, на переконання відповідача, прокурором неправильно визначено належного позивача у цій справі. Зокрема, на момент відведення спірної земельної ділянки у 2008 році, її погодження, реєстрації та подальшого оформлення права власності контроль за використанням і охороною земель, а також за дотриманням порядку їх передачі у власність здійснював спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері земельних відносин - Держкомзем та його територіальні органи. У подальшому ці повноваження перейшли до Державного агентства земельних ресурсів України, а згодом до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастру). Саме ці органи були і залишаються наділеними виключною компетенцією щодо державного контролю за використанням та охороною земель, у тому числі земель водного фонду, а відтак — саме вони є належними суб`єктами звернення до суду з вимогами, пов`язаними з усуненням порушень земельного законодавства. Вишгородська міська рада на момент виникнення спірних правовідносин не здійснювала відповідних контрольних повноважень щодо спірної земельної ділянки, а матеріали справи не містять доказів прийняття нею рішення про здійснення такого контролю. Отже, відсутні підстави вважати її належним позивачем у цій справі.

Також у матеріалах справи відсутні будь-які докази неналежного здійснення повноважень або бездіяльності з боку Держкомзему, Державного агентства земельних ресурсів України, Держгеокадастру чи їх територіальних органів, які б надавали прокурору право звернення до суду в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України.

За таких обставин, прокурор не довів наявності передбачених законом виняткових підстав для представництва інтересів держави саме в особі Вишгородської міської ради, що свідчить про відсутність у нього процесуального права на пред`явлення цього позову.

Також зазначив, що відповідачі набули право власності на земельну ділянку площею 1,5555 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 у порядку спадкування після ОСОБА_7 . Порядок та підстави спадкування не оскаржувалися. ОСОБА_7 , у свою чергу, набув спірну ділянку на підставі договору міни № 547 від 17.04.2015 року, який є чинним та судом недійсним не визнавався. Отже, відповідачі є добросовісними набувачами спірної земельної ділянки. Крім того зазначив, спірна земельна ділянка вибула з державної власності за волею уповноваженого органу - Вишгородської РДА на підставі розпорядження № 417 від 20.06.2008 року, яким затверджено проект землеустрою та передано ділянку у приватну власність. Отже, підстави для витребування майна у добросовісного набувача, передбачені статтею 388 ЦК України, у цій справі відсутні.

У той же час, втручання у право власності відповідачів шляхом задоволення позову суперечитиме ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не забезпечує справедливого балансу між публічним інтересом і правами добросовісних власників та покладає на них індивідуальний і надмірний тягар.

Доводив, що прокурором не надано належних, допустимих та достатніх доказів недобросовісності відповідачів або протиправності розпорядження Вишгородської РДА № 417 від 20.06.2008 року. Подані картографічні матеріали вимогам закону не відповідають, координат не містять, меж, кадастрових даних та накладення земельної ділянки на землі водного фонду в натурі не підтверджують.

Зазначив, що з урахуванням набрання чинності Законом України № 4292-ІХ та того, що з моменту первинної державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку минуло понад десять років, а ділянка до об`єктів, щодо яких встановлено винятки не належить, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 3 ст. 388 ЦК України у редакції Закону №4292-ІХ, що виключає можливість її витребування у добросовісних набувачів.

Прокурор в суді позов підтримав, просив про його задоволення з викладених у ньому підстав.

Представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 – ОСОБА_6 , в суді просив в задоволенні позову відмовити з підстав викладених у відзиві.

Інші учасники процесу у судове засідання не з`явились про дату, розгляд та час розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не відомі.

Заслухавши прокурора та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 417 від 20 червня 2008 року ОСОБА_5 безоплатно передано у власність земельну ділянку загальною площею 1,5555 га (сіножаті) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту).

На підставі вказаного розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності серії ЯЖ № 662796 від 17 липня 2008 року на земельну ділянку площею 1,5555 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту).

17 квітня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір міни, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко К.Є., зареєстрований за №547, відповідно до якого ОСОБА_5 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність земельну ділянку площею 1,5555 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту).

Того ж дня ОСОБА_7 зареєстрував на вказану вище земельну ділянку право власності, що вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №36439274 від 17 квітня 2015 року та Інформації Державного земельного кадастру про право власності речові права на земельну ділянку від 18 жовтня 2023 року.

02 лютого 2016 року ОСОБА_7 складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Тріфоновою Т.А., зареєстрований за №274, відповідно до якого ОСОБА_7 на випадок своєї смерті все належне йому майно (нерухоме та рухоме, в тому числі майнові права), де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що він за законом матиме право, крім кв. АДРЕСА_1 , заповів в рівних частках ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (сину), ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (дружині), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

06 квітня 2016 року за заявою ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 державним нотаріусом Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Київської області заведено спадкову справу №173/2016.

19 серпня 2016 року ОСОБА_1 , як законний представник малолітнього сина – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , подала до Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори Київської області заяву про прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 (батька неповнолітнього).

29 вересня 2016 року ОСОБА_8 відповідним органам нотаріату подала заяву про прийняття спадщини після смерті свого чоловіка 06 квітня 2016 року ОСОБА_7 .

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_8 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .

01 вересня 2018 року за заявою ОСОБА_4 , до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_8 державним нотаріусом Сьомої Київської державної нотаріальної контори заведено спадкову справу №500/2018.

Із спадкової справи також вбачається, що крім ОСОБА_4 іншими спадкоємцями є ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (батьки померлої), які від прийняття належної їм частки спадщини відмовили на користь ОСОБА_4 (дочки померлої), про що свідчать їх заяви №1382 та №1383 від 01 вересня 2018 року.

23 листопада 2024 року ОСОБА_3 (за законом) та ОСОБА_2 (за заповітом) подали до Боярської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, зокрема ОСОБА_3 на 1/6 частку спадщини (обов`язкова частка у спадщині, яка незалежно від змісту заповіту становить половину частки, яка б належала йому у разі спадкування за законом після смерті сина ОСОБА_7 (1/2 від 1/3 = 1/6)), що становить 1/6 частину спадкової земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163, та ОСОБА_2 на 5/18 частину земельної ділянки.

Зі змісту вказаної заяви також вбачається, що спадщину, що залишилася після смерті ОСОБА_7 – ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , прийняли.

Спадкоємцями за законом першої черги після померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 є: його дружина - ОСОБА_8 , яка спадщину після померлого ОСОБА_7 прийняла та померла ІНФОРМАЦІЯ_5 ; його син - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який спадщину після померлого ОСОБА_7 прийняв, його батько - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , який на день смерті ОСОБА_7 досяг пенсійного віку та на підставі ст. 1241 ЦК України є спадкоємцем на обов?язкову частку у спадщині, тобто на половину частки, яка належала б йому у разі спадкування за законом (1/2 від 1/3 = 1/6).

Інших спадкоємців за законом першої черги, крім ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , яка спадщину прийняла та померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , і ОСОБА_1 , який спадщину прийняв, в тому числі спадкоємців, які мають право на обов?язкову частку у спадщині, крім ОСОБА_3 , та сина спадкодавця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який спадщину прийняв, у ОСОБА_7 немає.

23 листопада 2024 року державним нотаріусом Боярської державної нотаріальної контори Іванову А.А. видано свідоцтво про право на спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 спадкодавця ОСОБА_7 на 1/6 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (зареєстроване за №1-1361).

23 листопада 2024 року державним нотаріусом Боярської державної нотаріальної контори Проніну В.О. видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_4 спадкодавця ОСОБА_7 на 5/18 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (зареєстроване за №1-1363).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №418764331 від 20 березня 2025 року вбачається, що 23 листопада 2024 року право власності на 1/6 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області зареєстровано за ОСОБА_3 , 23 листопада 2024 року право власності на 5/18 частин цієї земельної ділянки зареєстровано за ОСОБА_2 .

Таким чином, судом встановлено безперервний та законний ланцюг набуття права власності на спірну земельну ділянку: від первинної безоплатної передачі ОСОБА_5 на підставі розпорядження районної державної адміністрації та виданого державного акта, подальшого переходу права власності до ОСОБА_7 за договором міни з державною реєстрацією права, до набуття земельної ділянки відповідачами у порядку спадкування, які спадщину прийняли, з яких ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали відповідні свідоцтва про право на спадщину, а їх право власності зареєстровано у встановленому законом порядку.

За інформацією державного науково-виробничого підприємства «Картографія» №496 від 30.08.2023 року земельна ділянка з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 більшою частиною накладається на землі водного фонду, зокрема водний об?єкт - річку Десну, а також на її 100-метрову прибережну захисну смугу.

Відповідно до схеми розміщення земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 відносно урізу води річки. Десна, виготовленої сертифікованим | інженером-землевпорядником ОСОБА_11 , вказана земельна ділянка розташована в прибережній захисній смузі, а площа накладання становить 0,9987 га.

Згідно інформації Центральної, геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського № 17-08/306 від 08.02.2019 року, водний об?єкт розташований поряд із спірною земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 - річка Десна, що має довжину 1130 км. та водозабірну площу 88900 км2 із шириною прибережної захисної смуги навколо неї - 100 м.

Зазначене також підтверджується викопіюванням ортофотоплану масштабу 1:10 000 станом місцевості на 2009 рік з нанесенням межі земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163, берегової лінії водних об`єктів та межі 100 метрової прибережної смуги.

Так, статтями 5, 6 Водного кодексу України встановлено, що до водних об`єктів загальнодержавного значення належать поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків. Води (водні об`єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування.

Згідно ст. 79 Водного кодексу України, річка Дніпро з її затоками, протоками та старицями належить до великих річок.

Відповідно до ст. 88 Водного кодексу України, навколо великих річок і водосховищ на них встановлюється прибережна захисна смуга шириною 100 м.

Згідно з приписами ст.ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив.

Ширина прибережних захисних смуг визначена ч. 2 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 2 ст. 60 Земельного кодексу України для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів та становить для великих річок 100 метрів від урізу води.

Частинами 7, 8 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 3 ст. 60 Земельного кодексу України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Згідно ст.ст. 1, 20, 50–54 Закону України «Про землеустрій» проект землеустрою – це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обґрунтування заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об`єктів землеустрою.

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.96 № 486, передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства.

Частиною 3 статті 83 Земельного кодексу України встановлено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Так, ст. 59 Земельного кодексу України передбачено, що в приватну власність громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність лише замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів), а також на умовах оренди можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Аналогічну норму містить і Водний кодекс України (ст. 85), якою встановлено порядок передачі земель водного фонду у тимчасове та постійне користування.

Згідно ст. 1216 ЦК України спадкування є перехід прав і обов`язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинялися внаслідок його смерті.

Згідно ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за законом або заповітом.

Відповідно до ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Згідно ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилається на лист Державної служби України з надзвичайних ситуацій Централізованої геофізичної обсерваторії ім. Бориса Срезневського №17-08/306 від 08 лютого 2019 року, лист Державного науково-виробничого підприємства «Картографія» №496 від 30.08.2023 року з викопіюванням ортофотоплану та схему розміщення земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 відносно урізу води річки. Десна, виготовленої сертифікованим | інженером-землевпорядником ОСОБА_11 , зі змісту яких вбачається, що спірна земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_5 за рахунок земель водного фонду з порушенням вимог Закону.

Таким чином, доводи прокурора про те, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 417 від 20 червня 2008 року щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_5 прийнято з порушенням вимог закону є слушними, оскільки певна частина земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 передана у приватну власність за рахунок земель водного фонду.

Водночас, порушені права позивача в цій справі захисту не підлягають, виходячи з наступного.

Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року в справі № 923/466/17.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 68)].

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року в справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 року в справі № 610/1030/18 (пункт 40)].

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 року в справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Так, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 червня 2022 року в справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 5 липня 2023 року в справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12. Вересня 2023 року в справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11 червня 2024 року в справі № 925/1133/18, пункт 143).

Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону, не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року в справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 8 серпня 2023 року в справі № 910/5880/21 (пункт 53).

Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 181).

Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року в справі № 910/2592/19).

Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у відповідачів права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для здійснення Вишгородькою міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Отже, територіальній громаді належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 60).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

Крім того, положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 2 листопада 2004 року в справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року в справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21).

У такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суду слід з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, є такою, що належить до земель водного фонду, чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна.

ОСОБА_5 отримав спірну земельну ділянку на підставі розпорядження Вишгородської РДА у 2008 році та державного акту про право власності на землю. Тобто, процес набуття права приватної власності на спірну земельну ділянку здійснювався за рішенням уповноваженим на те органом виконавчої влади.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства на підставі відповідних розпоряджень місцевих державних адміністрацій, які в межах своїй компетенцій розпоряджаються землями державної власності, зокрема РДА на їх території надаються земельні ділянки із земель державної власності за межами населених пунктів (ст.ст. 12,22, 116, 118, 121, 122 ЗК України, п. 12 Розділу Х Перехідних положень ЗК України, Закону України «Про особисте селянське господарство», Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із Законом (ст. 41 «Про місцеві державні адміністрації»).

Таким чином, Вишгородська районнона державна адміністрація повинна була неухильно виконувати положення Конституції України, Закону України «Про особисте селянське господарство», Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та чинне законодавство з метою своєчасного виявлення порушень та негайного реагування на їх усунення.

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3).

Споживач послуг місцевих державних адміністрацій презюмує, що його рішення є законними та такими, що прийняті в межах компетенції.

У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Крім того, варто зазначити, що захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Однією з підстав для припинення права власності та права користування земельною ділянкою є вилучення (викуп) земельної ділянки для суспільних потреб. При цьому ЗК України встановлює гарантії дотримання прав власників землі та землекористувачів у зв`язку з таким вилученням (викупом). Зокрема, статтею 156 цього Кодексу передбачено, що власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов`язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі та землекористувачами права на отримання такого відшкодування є порушенням не лише зазначених норм ЗК України, а й статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту права власності.

У справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 року, заява №29979/04 ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції, зокрема державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32 - 35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на «його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Стороною позивача не доведено тих обставин, які б свідчили про недобросовісність набування права приватної власності на спірну земельну ділянку всіма попередніми власниками, а обґрунтування позову фактично зводиться до порушень з боку місцевих державних адміністрацій та їхніх посадових осіб, які і повинні згідно законодавства нести відповідальність у разі заподіяння державі майнової шкоди.

При цьому протягом тривалого часу держава визнає і визнавала, зареєстроване в установленому законом порядку титульне право власності всіх власників спірних земельних ділянок.

Підстави вважати, що набуття права власності на спірну земельну ділянку відповідачами та попередніми власниками відбулося з боку порушення ними законного порядку у суду відсутні.

За таких умов, слід дійти висновку, що запропоноване в позові втручання в права власників, добросовісних набувачів майна, є явно непропорційним, призведе до істотного дисбалансу прав та інтересів добросовісних набувачів і порушення їхніх прав в розумінні вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, призведе до невиправданого втручання в право мирно володіти своїм майном, коли умови будь-якої компенсації відповідачам на дотримання принципу пропорційності та балансу інтересів позивачами не розроблялись і на розгляд суду не висунуті.

Підстави вважати, що набуття права власності на спірну земельну ділянку відповідачами та попередніми власниками відбулось з боку порушення ними законного порядку у суду відсутні.

Вказана правова позиція ґрунтується на постанові Великої Палати Верховного Суду України від 12.12.2018 року у справі № 367/2259/15.

У той же час суд зазначає, що 09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року, згідно якого відповідні норми ЦК та ЦПК України викладено в новій редакції.

Так, відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо:

1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень;

2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:

1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;

2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:

а) до об`єктів критичної інфраструктури;

б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

в) до об`єктів та земель оборони;

г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння;

ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння;

д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Згідно ст. 390ЦК України, власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.

Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Відповідно до ч. 2 ст. 391 ЦК України, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.

Обов`язковість врахування положень Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» також відображено у постановах Верховного Суду, зокрема від 30 квітня 2025 року у справі № 686/14711/21, від 07 травня 2025 року у справі № 128/680/21, від 21 травня 2025 року у справі № 678/1280/21.

Згідно ч. 5 статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто, незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.09.2022 року в справі № 908/976/19 виснувала, зокрема, що перевірка добросовісності набувача майна здійснюється саме при вирішенні питання про витребування/повернення майна.

Добросовісність чи недобросовісність особи – це правовий висновок, який робиться судом на підставі встановлених обставин справи, які можуть про це свідчити. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/20528/21.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 125 ЗК України (в редакції чинній на момент безоплатної передачі земельної ділянки), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 126 ЗК України (в редакції чинній на момент безоплатної передачі земельної ділянки), право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Судом встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 передана з державної власності у приватну власність ОСОБА_5 – першому набувачеві в 2008 році, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 17 липня 2008 року. При цьому відповідно до ст.ст. 125 та 126 ЗК України у редакції, чинній на момент такої передачі, право власності у останнього виникло з моменту одержання зазначеного державного акта та його державної реєстрації.

У подальшому право власності на спірну земельну ділянку перейшло до ОСОБА_7 на підставі договору міни від 17 квітня 2015 року, а згодом і відповідачів, як спадкоємців після його смерті.

Отже, суд звертає увагу на те, що з дати передачі спірної земельної ділянки першому набувачеві минуло більше 17,5 років, що значно перевищує граничний десятирічний строк, передбачений п. 2 ч. 3 ст. 388 ЦК України.

До того ж, державна реєстрація права власності на земельну ділянку за ОСОБА_7 вже на чинному праві здійснена 17 квітня 2015 року, тобто на момент розгляду справи, з дати державної реєстрації права власності сплинуло 10 років і 9 місяців, що свідчить про відсутність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки згідно ч. 3 ст. 388 ЦК України.

При цьому, відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, а доказів того, що відповідачі, які набули спірну земельну ділянку у порядку спадкування, знали або могли знати про незаконність її вибуття чи інші перешкоди до набуття права власності, суду не надано, у зв`язку з чим підстави вважати їх недобросовісними набувачами відсутні.

Суд також враховує, що відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Договір міни від 17 квітня 2015 року, на підставі якого ОСОБА_7 набув право власності на земельну ділянку, у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.

Отже, суд доходить висновку про те, що відповідачі набули право власності на спірну земельну ділянку виключно у порядку спадкування після смерті ОСОБА_7 , прийнявши спадщину у встановленому законом порядку, що відповідно до положень цивільного законодавства є самостійною та безумовною підставою набуття права власності, що про їхню недобросовісність не свідчить та правових підстав для витребування майна не створює.

Разом з тим, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163, яка належить спадкоємцям померлого ОСОБА_7 – відповідачам по справі, на праві приватної власності, набутої у встановленому законом порядку, та знаходяться в межах 100 метрової нормативної прибережної захисної смути Київського водосховища (р. Дніпро), прокурор в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради просив усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, шляхом скасування: рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221888300:38:140:0163 за №20757300 від 17 квітня 2015 року, рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 5/18 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 за №76244391 від 23 листопада 2024 року; рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/6 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 за №76244391 від 23 листопада 2024 року; державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0163 у Державному земельному кадастрі, тобто намагається скасувати правовий титул (визнати недійсними відповідні рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на землі водного фонду).

Фактично в цій справі позивачем не надано доведеної та деталізованої інформації щодо того, яка саме частина спірної земельної ділянки накладається на земельну ділянку, що належить до обєктів водного фонду.

Велика Палата Верховного Суду в своїх висновках наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 1,5555 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на землі водного фонду.

Позивач має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на землі водного фонду. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16).

Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).

За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору.

Іншими словами, усунення перешкод у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом скасування рішення про державну реєстрації права власності на неї з припиненням речових прав та скасування державної реєстрації у Державному земельному кадастрі призведе до того, що спадкоємці ОСОБА_7 – відповідачі по справі, будуть позбавлені права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність набуття у власність спадкоємців якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

Крім того, в п. 81 постанови ВП ВС від 12 червня 2019 року, справа №487/10128/14-ц зазначено, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

У той же час, в п. 71 постанови ВП ВС від 23 листопада 2021 року, справа №359/3373/16-ц, зроблено висновок про те, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок.

Також в постанові ВС від 11 жовтня 2023 року, справа №734/1560/20, визначено, що при задоволенні негаторного позову прокурора вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку відповідає ефективному способу захисту порушених прав держави.

За змістом вказаних вище правових висновків, негаторний позов за своєю суттю спрямований на захист законного власника земельної ділянки щодо володіння, користування і розпорядження нею шляхом повернення земельної ділянки у його власність.

У той же час, в позовній заяві прокурор зазначає, що у даному випадку вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову, в порядку визначеному ст. 391 ЦК України.

Проте у висунутих позовних вимогах питання про повернення земельної ділянки на користь держави не порушено, а лише висунуто похідні (додаткові) вимоги про усунення перешкод у здійсненні Вишгородською міською радою користування та розпорядження спірною земельною ділянкою шляхом скасування рішення про державну реєстрації права власності на неї з припиненням речових прав та скасування державної реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Враховуючи викладене судом встановлено, що позов відповідно до положень Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» прокурором не подано, коли відповідачі є добросовісними набувачами спірної земельної ділянки, а заявлені заходи щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ділянкою законного та ефективного способу захисту порушеного права власності держави згідно вимог ст.ст. 388, ч. 2 ст. 391 ЦК України не становлять, а відтак, підстав для задоволення позову не встановлено.

Отже, у задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю та безпідставністю.

На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України,

вирішив:

в задоволенні позову відмовити.

Повне судове рішення складено 19 січня 2026 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги.

Позивачі: Заступник керівник Київської обласної прокуратури, знаходиться за адресою: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 27/2.

Вишгородська міська рада Київської області, знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1.

Відповідачі: ОСОБА_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4

ОСОБА_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 .

Суддя