Рішення від 18 січня 2026 р. у справі №160/17215/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2026 рокуСправа №160/17215/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши у місті Дніпрі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відповідача-1: Військової частини НОМЕР_1 , до відповідача-2: Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

12.06.2025р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до відповідача-1: Військової частини НОМЕР_1 , до відповідача-2: Військової частини НОМЕР_2 та просить:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо внесення недостовірної інформації до Довідки про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України (п.3 позову);

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 скласти та направити позивачці нову довідку щодо ОСОБА_2 з обов`язковим включенням до неї періодів участі у заходах необхідних для забезпечення оборони України захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України з 01.05.2023 по 09.06.2023 (включно) – ( п.4 позову);

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо внесення до п.2 Акта проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024 відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 05.08.2023 пов`язана з проходженням військової служби (п.5 позову);

- зобов`язати військову частину НОМЕР_2 внести зміни до п. 2 Акта проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024 з обов`язковим зазначенням, що смерть сержанта ОСОБА_2 05.08.2023 пов`язана із захистом Батьківщини під час участі у заходах необхідних для забезпечення оброни України захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України(п.6 позову).

25.12.2025р. представником позивачки через систему «Електронний суд» було подано заяву про залишення позовних вимог, звернутих до військової частини НОМЕР_1 (п.3, п.4 позову), без розгляду.

Ухвалою суду від 19.01.2026р. заява представника позивачки про залишення пунктів 3 та 4 позову, без розгляду була задоволена та у наведеній частині позовні вимоги позивачки до військової частини НОМЕР_1 були залишені без розгляду на підставі п.5 ч.1 ст.240 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відтак, у межах даного спору підлягають вирішенню судом позовні вимоги позивачки, звернуті до військової частини НОМЕР_2 , які містяться у пунктах 5 та 6 позову.

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовує тим, що 09.06.2023 під час участі ОСОБА_2 (її чоловіка) у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України у районі с. Циркуни Харківської області через дії іншого військовослужбовця, який перебував за кермом автомобіля, сталася ДТП, внаслідок якої її чоловік – військовослужбовець ОСОБА_2 отримав серйозні травми, від яких помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спірним питанням є те, що травмування ОСОБА_2 , внаслідок якого він помер, сталося при захисті Батьківщини, оскільки на той момент відносно нього було оформлене бойове розпорядження та він отримував відповідну додаткову винагороду, разом з тим, військовою частиною НОМЕР_2 було проведене розслідування нещасного випадку поверхнево та неповно, внаслідок чого військова частина НОМЕР_2 неправомірно у пункті 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024 дійшла помилкових висновків про те, що смерть пов`язана з проходженням служби, а не із захистом Батьківщини. Представник позивачки також зазначив, що постанови про причинний зв`язок - поранення, контузія, травма, каліцтво із формулюванням – «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини» приймаються комісіями ВЛК на підставі, зокрема, актів проведення розслідування нещасного випадку (смерті) за формою, наведеною у додатку 5 до Інструкції 332 у відповідності до вимог Положення №402, а отже, на переконання представника позивачки, належним способом захисту прав позивачки, є саме внесення змін до Акту про проведення розслідування нещасного випадку, до якого невірно внесені відомості про причинний зв`язок. Також представник позивачки вказав і на те, що участь ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) у вказаних вище заходах підтверджується виплатою грошового забезпечення, а саме: додаткової винагороди за постановою КМУ №168 від 28.02.2022 у липні 2023 року за червень 2023 року, яка виплачується лише особам, які беруть безпосередню участь у таких заходах про що свідчить відповідний скріншот із інтернет банкінгу. За викладеного, представник позивачки вважає, що висновки проведеного розслідування є неправомірними, суперечать обставинам справи, відповідач порушив вимоги Інструкції 332 під час проведення такого розслідування в частині повноти його проведення та вказані порушення безумовно впливають на можливість реалізації позивачкою та неповнолітньою дитиною як членами сім`ї померлого військовослужбовця своїх прав, в т.ч. отримання пільг. У додаткових поясненнях від 23.07.2025р. представник позивачки послався на ті ж самі обставини та підстави, які наведені у позові, на вимогу суду щодо уточнення позовних вимог, вказав на те, що формулювання позовних вимог належить до дискреційних повноважень позивачки, надати докази того, що саме оспорюваний акт проведення розслідування нещасного випадку є рішенням суб`єкта владних повноважень, яке породжує у позивачки права обов`язкові до виконання у розумінні ст.2,4 КАС України надати неможливо, оскільки це не є питанням факту, а є виключно питанням права, у даному випадку, позивачкою оскаржується відмова військової частини в установленні факту того, що травмування та загибель її чоловіка пов`язана з захистом Батьківщини та сталась в період участі у заходах з оборони України, що прямо відповідає практиці ВП ВС, наведеній у постанові від 18.01.2024р. у справі №560/17953/21. Внаслідок не встановлення військовою частиною наведеного спірного факту, зазначене порушення впливає на статус позивачки, який є різним, а саме: члена сім`ї загиблого, або члена сім`ї померлого військовослужбовця, що впливає, в т.ч. і на розмір пенсії по втраті годувальника, отримання пільг, тощо. Окрім того, представник позивачки зазначив і про те, що у ЗМІ опубліковані відомості про приховування відповідачем бойових травм, що має системний та непоодинокий характер.

Ухвалою суду від 09.07.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, та запропоновано, зокрема, відповідачеві – Військовій частина НОМЕР_2 протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали суду надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотримання вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України, надати докази правомірності дій відповідача у даних спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначена ухвала суду разом з копіями позову та доданих до нього документів була отримана відповідачем - Військовою частиною НОМЕР_2 у системі «Електронний суд» 10.07.2025р., що підтверджується змістом довідок про доставку електронного листа до його електронного кабінету, наявних у справі.

На виконання вимог зазначеної ухвали суду, відповідачем – Військовою частиною НОМЕР_2 через систему «Електронний суд» 27.12.2025р. до адміністративного суду подано відзив на позов, у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивачці у даній справі в повному обсязі посилаючись на те, що у зв`язку із організаційно-штатними заходами військова частина НОМЕР_1 була переформована у 1 механізований батальйон військової частини НОМЕР_2 , яка є її правонаступником. ІНФОРМАЦІЯ_2 у районі н.п. Циркуни Харківської області сталася ДТП, внаслідок якої військовослужбовець ОСОБА_2 отримав серйозні травми, від яких помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 05.12.2024р. №7784 в/ч НОМЕР_2 у відповідності до ст.85 Дисциплінарного Статуту ЗСУ, Інструкції №332 було проведене службове розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_2 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди 05.08.2023, за результатами якого згідно наказу командира в/ч НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 16.12.2024р. №6479 смерть ОСОБА_2 була визнана такою, що пов`язана з проходженням військової служби. Представник відповідача у відзиві на позов зазначив, що вважає аргументи позивача про те, що у липні 2023р. ОСОБА_2 надійшла додаткова винагорода за червень 2023 року відповідно до Постанови КМУ №168 від 28.02.2022, а тому смерть ОСОБА_2 сталася у той час, коли він брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України, є безпідставними, з огляду на те, що дійсно у липні 2023р. ОСОБА_2 надійшла додаткова винагорода у розмірі 26666,67 грн., яка йому була нарахована та виплачена за період з 01.06.2023 по 08.06.2023, що підтверджено витягом з наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 01.07.2023 №326. В той же час, представник відповідача зазначив, що дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якого військовослужбовець ОСОБА_2 помер, сталася ІНФОРМАЦІЯ_2 , а відтак, вважає, що 09.06.2023 ОСОБА_2 не брав участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією рф проти України, оскільки в зазначену дату відбулася зміна особового складу (ротація), тому надані позивачкою докази не доводять позовні вимоги, викладені в адміністративному позові, у зв`язку із чим відповідач вважає позовні вимоги позивачки безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Також у відзиві на позов, відповідач (в/ч НОМЕР_2 ) просив прийняти заяву на поновлення процесуальних строків для подання відзиву на позов, визнати причини пропуску строків поважними і поновити процесуальні строки для подання відзиву посилаючись на те, що процесуальні строки подання відзиву на позов відповідачем, встановлені судом, були пропущені з поважних причин, оскільки посадові особи юридичної служби управління в/ч НОМЕР_2 були залучені та приймали безпосередню участь у бойових діях, перебуваючи безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій (проведення заходів) у складі тактичної групи « ІНФОРМАЦІЯ_3 » оперативно-тактичного угрупування « ІНФОРМАЦІЯ_4 » у Харківській області з метою виконання службових (бойових, спеціальних) завдань з 25.01.2024р. згідно витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 26.01.2024 №48, несвоєчасне подання відзиву на позов пов`язане з відсутністю як стабільного телекомунікаційного, так і поштового зв`язку, а також специфікою та характером поставлених завдань, залучення військової частини до бойових завдань, у зв`язку із чим просив визнати ці причини пропуску строків на подання відзиву на позов поважними і прийняти відзив на позов, про що у відзиві на позов заявив відповідне клопотання.

Розглянувши наведену заяву представника відповідача про поновлення процесуальних строків для подання відзиву на позов, вивчивши докази, додані до неї на підтвердження поважності причин пропуску процесуального строку на подання відзиву на позов, встановленого ухвалою суду від 09.07.2025р., суд вважає, що викладені у заяві причини пропуску строку для подання відзиву на позов, встановленого судом, є неповажними, з огляду на наступне.

У відповідності до вимог ч.1 ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої порушено строк – ч.3 ст.121 наведеного Кодексу.

Так, ухвалою суду від 09.07.2025р. було зобов`язано відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву на позов з дотриманням вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України протягом 15 календарних днів після отримання цієї ухвали суду.

Згадана ухвала суду була отримана військовою частиною НОМЕР_2 через систему «Електронний суд» у її електронному кабінеті 10.07.2025р. про що свідчить Довідка про доставку електронного листа до його електронного кабінету, наявна у справі.

Відтак, відповідач мав обов`язок подати відзив на позов у даній справі до суду у строк з 11.07.2025р. по 25.07.2025 року включно.

В той же час, відзив на позов відповідачем було подано до суду лише 27.12.2025р. через систему «Електронний суд», що підтверджується матеріалами справи.

Тобто, відзив на позов відповідачем було подано після спливу 5 місяців після її отримання всупереч вимогам та в порушення відповідачем приписів ст.261 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначені обставини призвели до свідомого та невиправданого затягування строків розгляду справи, встановлених ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України, саме з боку відповідача.

Враховуючи наведене, викладені відповідачем у згаданій заяві обставини не можуть бути визнані судом поважними причинами для поновлення пропущеного процесуального строку на подання відповідачем відзиву на позов в силу ч.1 ст.121 КАС України.

Також і витяг з наказу командира в/ч НОМЕР_2 від 26.01.2024р. №48, на який представник відповідача посилається у відзив і на позов як на поважні причини, що перешкоджали дотриманню відповідачем процесуальних строків для подання відзиву на позов у цій справі, не може бути визнаний судом в якості поважних причин пропуску відповідачем цього процесуального строку, оскільки останній не містить інформації та не підтверджує участі посадових осіб саме юридичної служби управління військової частини (за їх посадовими обов`язками) у період з 11.07.2025р. по 25.07.2025р. (строк, у який повинен був бути поданий відзив на позов у даній справі), у бойових діях.

Окрім того, і доказів того, що у згаданий період, а також і у період з 26.07.2025р. до 27.12.2025р. у відповідача був відсутній стабільний телекомунікаційний та поштовий зв`язок до згаданої заяви не додано.

Тому суд приходить до висновку, що вищенаведені відповідачем у заяві обставини не можуть бути визнані судом поважними, а відтак, і пропущений процесуальний строк для подання відзиву на позов із наведених відповідачем підстав поновленню не підлягає.

В той же час, з метою об`єктивного та всебічного розгляду даної справи та враховуючи те, що через велику завантаженість суду позовами військовослужбовців станом на 27.12.2025р. (день подання відзиву на позов) розгляд даної справи не завершено, у тому числі, і з причин не подання відповідачем у встановлені судом строки відзиву на позов, у зв`язку із чим судом вживалися додаткові заходи щодо отримання відповідного відзиву на позов засобами телефонного зв`язку, тощо, що потребувало додаткового відповідного терміну, наявність у державі введеного воєнного стану через збройну агресію рф проти України, участь військової частини НОМЕР_2 у заходах з оборони України, що є загальновідомим фактом, який не підлягає окремому підтвердженню, тому суд приходить до висновку, що ці обставини слід визнати поважними причинами пропуску відповідачем процесуального строку на подання відзиву на позов, встановленого законом та ухвалою суду та поновити цей процесуальний строк з урахуванням вимог ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 19.01.2026р. через велику завантаженість суду адміністративними справами, перебування судді Конєвої С.О. у щорічних чергових відпустках, що об`єктивно унеможливлювало здійснення адміністративного судочинства у даний період, розгляд даної справи було продовжено відповідно до ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України до 19.01.2026р.

Враховуючи викладене, дана справа вирішується 19.01.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Із наявних в матеріалах справи копій документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянка України ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_2 , який з 07.11.2022 по 05.08.2023 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (правонаступником якої є військова частина НОМЕР_2 ) про що свідчить копія свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 від 01.03.1997р. та копія витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07.11.2022 №263, наявних у справі.

Згідно відомостей, які містяться у копії Акту проведення розслідування нещасного випадку, за формою НВ-2, затвердженого командиром в/ч НОМЕР_2 16.12.2024 встановлено, що 09.06.2023 року сталася дорожньо-транспортна пригода на трасі поблизу села Циркуни, Харківського району, Харківської області внаслідок якої військовослужбовець ОСОБА_2 отримав серйозні травми, від яких помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено змістом наведеного вище Акту та копією свідоцтва про смерть ОСОБА_2 від 09.08.2023.

Також судом встановлено, що у ході проведення службового розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_2 внаслідок ДТП комісією з проведення службового розслідування було запропоновано, зокрема, а саме:

- вважати смерть сержанта ОСОБА_2 05.08.2023 року такою, що пов`язана з проходженням військової служби – пункт 2 Акту розслідування нещасного випадку від 16.12.2024 року.

Позивачка, не погоджуючись із діями військової частини НОМЕР_2 щодо внесення до п.2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024 відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 , яка мала місце 05.08.2023 пов`язана з проходженням військової служби, що впливає на отримання нею пільг, розміру пенсії про втраті годувальника, тощо, як члена сім`ї померлого військовослужбовця, звернулася з даним позовом до суду з метою захисту свого порушеного права.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову, виходячи з наступного.

Статтею 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у своєму рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Отже, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернувся до суду з позовом, у публічно-правових відносинах.

Це означає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи – позивача з боку відповідача, яка стверджує про їх порушення.

Порушення прав, свобод чи інтересів особи – це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Моментом порушення є момент прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності, які породжують негативні правові наслідки для особи у вигляді виникнення, зміни чи припинення певних правовідносин за її участю.

При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права свободи або інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише у разі об`єктивної наявності порушення, тобто, встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Пунктом 9 частини п`ятої статті 160 КАС України встановлено, що у позовній заяві у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень зазначається обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Отже адміністративне судочинства спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав/законних інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Саме по собі порушення вимог закону дією/рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними/скасування судом, оскільки обов`язковою умовою для цього є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цим рішенням чи дією з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність у позивача прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, про що свідчать і правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27.02.2020р. у справі №500/477/15-а та від 12.05.2021р. у справі №640/11938/20, а також і підтверджені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2023 року у справі №260/3380/21.

Водночас, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову у позові.

Аналогічна правова позиція узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/4406/16.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що публічно-правовим спором є спір, у якому б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Пунктом 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Наведені процесуальні норми свідчать про те, що публічно-правовим є, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин одна щодо іншої не є рівноправними і в якому одна зі сторін виконує публічні-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншій стороні певну поведінку. Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник, зокрема, між двома суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17 та від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження ( пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).

Нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування ( пункт 18 частини першої статті 4 КАС України).

Індивідуальний акт – акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк ( пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

Таким чином, із аналізу наведених процесуальних приписів слідує, що обов`язковою ознакою нормативно-правового акту чи правового акту індивідуальної дії, а також у тому числі, і відповідних дій чи бездіяльності посадових осіб такого суб`єкта владних повноважень, є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

При цьому, наведені положення КАС України не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні дії (рішення) суб`єкта владних повноважень такими, які впливають на їх правове становище.

У справі, що розглядається судом, позивачкою оскаржуються дії військової частини НОМЕР_2 щодо внесення до пункту 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) 05.08.2023, пов`язана з проходженням військової служби.

Порушення ж своїх прав та охоронюваних законом інтересів позивачка – ОСОБА_1 (дружина згаданого військовослужбовця ОСОБА_2 ) вбачає у тому, що оскаржувані дії відповідача (щодо внесення до п.2 згаданого акту відомостей про те, що смерть ОСОБА_2 пов`язана з проходженням військової служби) впливають на можливість реалізації нею та її неповнолітньою дитиною як членів сім`ї померлого військовослужбовця, своїх прав, в т.ч. на розмір пенсії по втраті годувальника та отримання пільг, тощо.

Разом з тим, у позові позивачкою не наведено обставин та не зазначено про докази, які б підтверджували ті факти, що саме з підстав, наведених у пункті 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р., їй було відмовлено, зокрема, у призначенні пенсії про втраті годувальника у встановленому законодавством розмірі чи відмовлено у отриманні будь-яких пільг як члену сім`ї померлого військовослужбовця.

При цьому, як вбачається судом зі змісту дослідженого судом пункту 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р., його було складеного посадовими особами відповідача у рамках проведення службового розслідування за фактом смерті сержанта ОСОБА_2 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди 05.08.2023, та у розділі 7 згаданого Акту було запропоновано вважати смерть сержанта ОСОБА_2 05.08.2023 року такою, що пов`язана з проходженням військової служби, про що свідчить зміст копії цього Акту, наявного у справі.

Вказаний акт був затверджений командиром в/ч НОМЕР_2 ОСОБА_3 16.12.2024р. та за результатами наведеного службового розслідування, оформленого вищенаведеним актом, був прийнятий наказ від 16.12.2024р. №6479.

Також слід зазначити, що дії відповідача по внесенню у п.2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) 05.08.2023, пов`язана з проходженням військової служби, не містить обов`язкових вимог для виконання саме позивачкою, а відтак, не створюють та не змінюють, у тому числі, і не припиняють жодних прав позивачки на отримання нею пенсії по втраті годувальника чи/або пільг як члена сім`ї померлого військовослужбовця.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що дії відповідача по внесенню у п.2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) 05.08.2023, пов`язана з проходженням військової служби, носить рекомендаційний характер для командира військової частини НОМЕР_2 , не містить положень, обов`язкових для виконання, зокрема, позивачкою, тому не створює для останньої самостійного юридичного наслідку у вигляді виникнення, зміни або припинення прав та не породжує для неї будь-яких обов`язків.

Припущення ж позивачки щодо можливого майбутнього порушення її прав та інтересів при призначенні їй пенсії по втраті годувальника, отримання пільг тощо як члена сім`ї померлого військовослужбовця, у зв`язку оспорюваними діями відповідача (внесення у пункт 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) 05.08.2023, пов`язана з проходженням військової служби), не свідчить про настання таких обставин та наявність порушеного права, яке підлягає судовому захисту в межах даної ситуації.

Суд зазначає, що сам Акт проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні ст.ст.4,19 КАС України та сам по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків у позивачки, а відтак, і оскарження дій відповідача щодо внесення до нього інформації (відомостей) не може бути предметом самостійного розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у подальшому на його підставі приймаються відповідні рішення уповноваженими органами (наказ командира військової частини, постанова ВЛК про причинний зв`язок травми, тощо), які фактично і є рішеннями суб`єктів владних повноважень, які можуть бути предметом судового оскарження, а тому оцінка вказаному акту, як і оцінка дій службових (посадових) осіб таких уповноважених органів щодо його складання, відображених у ньому відомостей може бути надана судом під час вирішення спору щодо оскарження таких рішень, прийнятих з його урахуванням.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у даному випадку, судом не встановлено порушення прав та інтересів позивача вищевказаними діями відповідача по внесенню у пункт 2 Акту проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р. відомостей про те, що смерть сержанта ОСОБА_2 (чоловіка позивачки) 05.08.2023, пов`язана з проходженням військової служби, оскільки такий акт, а відповідно, і дії по внесенню до нього відомостей, не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні ст.ст. 4,19 КАС України, оскільки не впливають на права та охоронювані законом інтереси позивачки у даних правовідносинах, а відповідно, не підлягають судовому оскарженню.

Тобто, фактично під час розгляду даної справи судом було встановлено відсутність порушеного права позивачки з урахуванням того, що Акт проведення розслідування нещасного випадку від 16.12.2024р., у тому числі, і дії по внесенню до нього відомостей, зокрема, і у оспорюваний пункт 2, не є рішенням суб`єкта владних повноважень, оскільки не породжує жодних юридичних наслідків, як-от, зміну, припинення прав та обов`язків позивачки, а тому останньою обраного неналежний та неефективний спосіб захисту, що є підставою для прийняття судом рішення про відмову у позові.

За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи – ч.1 ст.75 наведеного Кодексу.

Згідно ч.1 ст.76 Кодексу, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, і ч.1 ст.77 наведеного Кодексу, покладає обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Проте, позивачкою та її представником у ході розгляду даної справи не було надано жодних доказів та не наведено обґрунтованих доводів на підтвердження наявності у даних правовідносинах публічно-правового спору за критеріями, встановленими ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням способів захисту прав, визначених у статті 5 наведеного Кодексу, виходячи з вище встановлених судом обставин та аналізу приписів процесуального законодавства та згаданої вище судової практики Верховного Суду.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, аргументи представника позивачки з приводу того, що позивачкою оспорюється відмова військової частини в установленні факту того, що травмування та загибель її чоловіка пов`язане із захистом Батьківщини та сталося в період участі у заходах з оборони України, з огляду на те, що, по-перше, зазначене не відповідає дійсності, оскільки предмет позову таких позовних вимог, заявлених до військової частини НОМЕР_2 , не містить; по-друге, як зазначив сам представник позивачки у позові, акт проведення розслідування нещасного випадку, складений в/ч НОМЕР_2 , є підставою для прийняття постанови ВЛК про причинний зв`язок травми (поранення, контузії, каліцтва), а відтак, встановлення причинного зв`язку травми чоловіка позивачки – ОСОБА_2 із настанням його смерті з причин, а саме: «ТАК, пов`язане із захистом Батьківщини» віднесено до повноважень військово-лікарських комісій згідно до вимог п.21.5, п.21.7 глави 21 розділу ІІ Положення №402.

Не є застосовними до даних правовідносин і правові висновки ВП Верховного Суду, викладені у постанові від 18.01.2024р. у справі №560/17953/21, які стосуються відмови відповідного органу у встановленні юридичного факту, на врахуванні яких наполягав представник позивачки у додаткових поясненнях від 23.07.2025р., з огляду на те, що наведені у ній висновки не є релевантними (подібними) до правовідносин у даній справі, тому не можуть бути враховані при розгляді даної справи за вимогами ч.5 ст.242 КАС України.

Окрім того, у даному контексті, суд звертає увагу позивачки та її представника на те, що завданням адміністративного судочинства не є встановлення юридичних фактів (такі правовідносини віднесені до юрисдикції цивільного судочинства), а перевірка правомірності прийнятих рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих суб`єктами владних повноважень у відповідності до вимог ч.2 ст.2 наведеного Кодексу.

Не заслуговують на увагу і доводи представника позивачки на те, що у ЗМІ опубліковані відомості про приховування бойових травм у військовій частині НОМЕР_2 , що має системний та непоодинокий характер, оскільки вказана інформація не може бути визнана судом беззаперечними доказами у розумінні ст.73 КАС України щодо порушення прав та інтересів позивачки у межах заявленого предмету спору.

За викладених обставин та враховуючи, що у даній адміністративній справі у наведених вище правовідносинах судом встановлено відсутність порушеного права позивачки, що підлягає судовому захисту за правилами адміністративного судочинства, а відтак, і невідповідність обраного позивачкою способу захисту, суд приходить до висновку, що позивачкою обраний спосіб захисту у даних правовідносинах, який є неналежним, неефективним та таким, що не відповідає способам захисту, оскільки навіть визнання судом таких дій протиправними за умови наявності рішень суб`єктів владних повноважень, які позивачкою не оспорені та не скасовані у встановленому законодавством порядку (наказ командира військової частини постанова ВЛК, тощо), не призведе до ефективного його відновлення, що є підставами для прийняття судом рішення про відмову у позові та відповідає і правовій позиції Верховного Суду, викладеній у його постанові від 12.06.2018р. у справі №826/4406/16, яка наводилась вище.

З урахуванням того, що у задоволенні основної позовної вимоги, звернутої до військової частини НОМЕР_2 , судом було відмовлено, то і позовні вимоги позивачки про зобов`язання відповідача вчинити певні дії (внести зміни до п.2 Акту від 16.12.2024 з обов`язковим зазначенням, що смерть ОСОБА_2 05.08.2023 пов`язана із захистом Батьківщини під час участі у заходах необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією проти України), які носять похідний характер, також задоволенню не підлягають.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні даного адміністративного позову до військової частини НОМЕР_2 позивачці слід відмовити повністю.

З урахуванням того, що даний позов не підлягає задоволенню, судові витрати позивачки по сплаті судового збору у розмірі 968,96 грн., понесені згідно платіжного документа №1240-2319-6155-3697 від 30.06.2025р., слід покласти на позивачку, у зв`язку з відмовою у задоволенні позову в частині заявлених позовних вимог до військової частини НОМЕР_2 згідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 78, 94, 122, 132, 132, 138, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити повністю.

Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивачку згідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва