Постанова від 14 січня 2026 р. у справі №136/1957/23 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 136/1957/23

Провадження № 22-ц/801/67/2026

Категорія: 10

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шпортун С. В.

Доповідач:Оніщук В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2026 рокуСправа № 136/1957/23м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Оніщука В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Копаничук С. Г., Голоти Л. О.,

з участю секретаря судового засідання Ходакової М. Г.,

учасники справи:

позивачі – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач – ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Щавінського Костянтина Станіславовича в інтересах ОСОБА_3 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 24 вересня 2025 року, ухвалене у складі судді Шпортун С. В. в залі суду,

встановив:

Короткий зміст вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись в суд із позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання права власності на частки нерухомого майна.

Позов обґрунтовано тим, що сторони є між собою рідними братами та сестрою.

Станом на 15 квітня 1991 року сторони у справі та їх батьки – мати ОСОБА_5 і батько ОСОБА_6 – були членами колгоспного двору та спільно проживали в будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Липовецької міської ради Вінницького району від 11 серпня 2023 року № 09-17-01/183 та погосподарською книгою № 14 за 1991-1995 роки.

У жовтні 1989 року виконкомом Щасливської сільської ради на підставі рішення виконкому Липовецької районної ради № 131 від 30 травня 1985 року та рішення виконкому Щасливської сільської ради № 28 від 21 липня 1985 року було видано свідоцтво про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 02 жовтня 1989 року.

Вказаним свідоцтвом про право власності було засвідчено належність на праві власності колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_6 , житлового будинку АДРЕСА_1 .

Право власності на вказане домоволодіння було зареєстровано в КП «ВООБТІ» 02 жовтня 1989 року за нашим батьком ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 02 жовтня 1989 року, відповіддю КП «ВООБТІ» на адвокатський запит № 29 від 10 грудня 2020 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін – ОСОБА_5 . Заповіту вона не складала, тому спадкування після її смерті відбувається за законом. Після смерті матері спадщину прийняла відповідачка ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін – ОСОБА_6 , що підтверджується повторним свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 виданим 13 квітня 2021 року Липовецьким районним відділом ДРАЦС Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький).

ОСОБА_6 також не залишив заповіту, тому спадкування після його смерті відбувається за законом. Після смерті батька спадщину прийняли ОСОБА_3 та позивачі – ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі від 06 грудня 2019 року, постановами приватного нотаріуса Вінницького районного нотаріального округу Кобзар С. В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 05 червня 2023 року.

Таким чином, сторонам та їх батькам, як членам колгоспного двору станом на 15 квітня 1991 року, належало кожному по 1/6 частці у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Проте, позивачі не мають можливості здійснити реєстрацію права власності на належну їм, як членам колгоспного двору, частку у праві власності на житловий будинок, оскільки з свідоцтва про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 02 жовтня 1989 року неможливо визначити, яка частка у праві власності належить позивачам, відповідачам та їх померлим батькам.

На переконання позивачів, вони є власниками по 1/6 частки житлового будинку як члени колгоспного двору, однак їх право власності на 1/6 частку кожного в житловому будинку не визнається, оскільки свідоцтво про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 від 02 жовтня 1989 року не містить даних про частки співвласників, що перешкоджає їм здійснити реєстрацію відповідного права власності.

У зв`язку з цим, звернувшись в суд із цим позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 просили:

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частку житлового будинку «А» (загальною площею 62,2 кв.м, житловою площею 20,3 кв.м), сарай «Б», сарай «В», уборна «П», сарай «Д», забор «№ », що розташовані за адресою АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частку житлового будинку «А» (загальною площею 62,2 кв.м, житловою площею 20,3 кв.м), сарай «Б», сарай «В», уборна «П», сарай «Д», забор «№ », що розташовані за адресою АДРЕСА_1 ;

- вирішити питання розподілу судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 24 вересня 2025 року позов було задоволено та вирішено:

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частку житлового будинку - «А» (загальною площею 62,2 кв.м, житловою площею 20,3 кв. м), із погосподарськими будівлями і спорудами: сарай «Б», сарай «В», уборна «П», сарай «Д», забор «№ », що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частку житлового будинку - «А» (загальною площею 62,2 кв.м, житловою площею 20,3 кв. м), із погосподарськими будівлями і спорудами: сарай «Б», сарай «В», уборна «П», сарай «Д», забор «№ », що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Також вирішено питання судових витрат.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідно до чинного законодавства, що регулювало правовідносини, пов`язані із набуттям права власності на майно, яке належало колгоспному двору, таке право виникало лише у осіб, членів двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба).

Суд, оцінивши надані сторонами докази, встановив, що позивачі довели факт набуття ними права власності на 1/6 частку кожний у колгоспному дворі як повнолітніх, працездатних членів двору.

Водночас відповідачі не довели обставин, на які вони посилались щодо втрати позивачами права у колгоспному дворі, оскільки, як було встановлено в ході розгляду справи, ОСОБА_1 перебував на дійсній строковій військовій службі, з якої звільнився 24 травня 1988 року та до 01 вересня 1988 року проживав в АДРЕСА_1 , тобто до 15 квітня 1991 року не пройшло три роки.

Не доведено відповідачами, що ОСОБА_2 вибув із колгоспного двору раніше січня 1994 року.

Не надано відповідачами належних та допустимих доказів, в розумінні ст. 77, 78 ЦПК України, що позивачі не менше трьох років підряд до 15 квітня 1991 року не брали участі своєю працею чи коштами у веденні спільного господарства двору.

Отож, зібрані у справі докази свідчать про те, що право власності на майно, яке належало колгоспному двору позивачі не втратили, доказів того, що розмір частки члена двору, який має визначатися виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних було зменшено, у зв`язку із незначною участю працею чи коштами в господарстві двору, не надано.

Зібрані у справі докази підтверджують, що спірний об`єкт нерухомості, що мав статус колгоспного двору належав шістьом особам у рівних частках, тобто по 1/6 кожному.

Таким чином, місцевий суд дійшов висновку про те, що позивачі позбавлені можливості реалізувати свої права на реєстрацію речових прав на нерухоме майно у праві власності належних їм часток, що увійшли до складу спільної сумісної власності, оскільки два співвласники ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ) померли, а відповідачами ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) їх права не визнаються.

З огляду на викладене та у контексті приведених правових норм, що регулюють вирішення даного спору, суд вважав, що позивачами доведено належними та допустимими доказами порушення їх прав, які підлягають захисту судом у спосіб, що ними обраний, тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись із таким рішенням, адвокат Щавінський К. С. в інтересах відповідачки ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2025 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Оніщук В. В., судді: Копаничук С. Г., Голота Л. О.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2025 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 грудня 2025 року справу призначено до розгляду на 15 січня 2026 року о 10 год 00 хв.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

У апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначає, що суд першої інстанції повністю проігнорував, що ОСОБА_1 задовго до 1991 року виїхав з с. Королівка, проживав та працював у м. Києві, де згодом одружився та створив власну сім`ю, фактично припинивши участь у господарстві батьків, не вів із ними спільного побуту, не здійснював спільного проживання та витрат, не вів спільного майнового побуту, не долучався працею чи коштами до утримання домоволодіння. За таких обставин, він не може вважатися членом колгоспного двору.

Жодних доказів, які б підтверджували участь позивача у витратах на утримання домоволодіння чи будь-яку участь у господарстві у матеріалах справи не міститься. Відсутні також будь-які свідчення третіх осіб, документи чи інші дані, які б свідчили про участь ОСОБА_1 у правовідносинах, що властиві саме членам колгоспного двору.

Окрім того, суд першої інстанції неправомірно застосував положення статті 392 ЦК України, на підставі якої задовольнив позовні вимоги. Зазначена норма допускає визнання права власності у такий спосіб захисту виключно у разі, якщо право власності позивача не визнається або оспорюється іншими особами, або ж у разі втрати документа, що підтверджує право власності. При цьому саме на позивачах лежав обов`язок довести наявність відповідних обставин. Однак у цій справі жоден із позивачів не надав доказів, які б свідчили про те, що їм було відмовлено у державній реєстрації права власності або що вони взагалі зверталися до державного реєстратора із відповідною заявою. Відсутні будь-які офіційні документи, які б підтверджували вжиті позивачами дії для реєстрації права власності на спірне домоволодіння.

Заперечення відповідачів щодо належності позивачам часток у майні саме по собі не є доказом відмови у державній реєстрації, та не надає позивачам автоматичного права звернення до суду з позовом про визнання права власності. Фактично, позивачі проігнорували передбачену законом процедуру оформлення права, а суд неправомірно замінив собою орган державної реєстрації прав, що суперечить принципу розмежування компетенції судової влади та виконавчих органів.

Звернення до суду із вимогою про визнання права власності за статтею 392 ЦК України можливе лише за наявності доказів відмови у державній реєстрації або неможливості її здійснення без вирішення спору в судовому порядку. У даній справі позивачі не довели наявності таких умов, а отже суд першої інстанції не мав підстав для задоволення позову.

Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачів – адвокат Гурба М. В. – просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Також адвокат просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 понесені ним судові витрати на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000 грн.

Відповідач ОСОБА_4 у відзиві на апеляційну скаргу підтримав її доводи та просив рішення суду скасувати і в позові відмовити.

В судовому засіданні представник позивачів щодо задоволення апеляційної скарги заперечував.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причин неявки не повідомили, а тому згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є рідними братами і сестрою, батьками яких є ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження, свідоцтв про укладення шлюбу (а. с. 7, 8, 9, 10, том 1).

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

02 жовтня 1989 року виконкомом Щасливської сільської ради на підставі рішення виконкому Липовецької районної ради № 131 від 30 травня 1985 року та рішення виконкому Щасливської сільської ради № 28 від 21 липня 1985 року було видано свідоцтво про право власності на домоволодіння № НОМЕР_1 , відповідно до якого житловий будинок АДРЕСА_1 належить до суспільної групи господарств – колгоспний двір, головою якого зазначено ОСОБА_6 (а. с. 13, 14, том 1).

КП «ВООБТІ» 02 жовтня 1989 року за ОСОБА_6 було зареєстровано право власності на вказане домоволодіння, в підтвердження чому є лист КП «Вінницьке обласне об`єднане Бюро технічної інвентаризації» та матеріали інвентаризаційної справи № (10) 20 (а. с. 15-19, том 1).

Відповідно до довідки Липовецької міської ради Вінницького району від 11 серпня 2023 року № 09-17-01/183 станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору, житлового будинку АДРЕСА_1 були: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 (а. с. 11, том 1).

Відповідно до листа навальника Липовецького районного структурного підрозділу Комунального підприємства «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» від 10 грудня 2020 року за № 29, згідно матеріалів інвентаризаційної справи № 20, станом на 31 грудня 2012 року, право власності на житловий будинок з прибудовою, господарськими будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 , 02 жовтня 1989 року зареєстровано в цілому Комунальним підприємством «Вінницьке обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» та записано в реєстрову книгу № 1 за реєстровим № 10 за гр. ОСОБА_6 , на підставі Свідоцтва № 10 про право особистої власності на будинковолодіння від 02 жовтня 1989 року, виданого виконавчим комітетом Щасливської сільської ради, на підставі рішення Липовецької районної ради № 131 від 30 травня 1985 року і рішення виконавчого комітету Щасливської сільської ради № 28 від 21 липня 1985 року. Виготовити копію технічного паспорту на житловий будинок за вище зазначеною адресою Липовецьким РСП КП «ВООБТІ» не має можливості, оскільки, у відповідності до пункту 2, розділу 1 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127 від 24 травня 2001 року, в редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26 липня 2018 року, № 186, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 20 грудня 2018 року за № 1442/32894, замовником технічної інвентаризації є власник об`єкта нерухомого майна (у тому числі земельної ділянки), об`єкта незавершеного будівництва; замовник будівництва; особа, яка має право на спадщину (за запитом нотаріуса); особа, яка має інші речові права на об`єкт нерухомого майна, у тому числі на земельну ділянку, на якій розташовано такий об`єкт, орган, уповноважений управляти майном (а. с. 15, том 1).

05 червня 2023 року було відмовлено у видачі нотаріальних актів на земельну ділянку, площею 2,7948 гектарів, кадастровий номер 0522287000:05:000:0153, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Щасливської сільської ради. Зі змісту зазначеної постанови нотаріуса встановлено, що ОСОБА_3 повідомила, що усі документи, які пов`язані з оформленням спадкового майна знаходяться у неї, її братами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 здійснюються протиправні дії шляхом підробки документів для заволодіння майном покійного (а. с. 20-27, том 1).

Судом першої інстанції було витребувано оригінал погосподарської книги (копія на а. с. 192-193, том 1), із якої встановлено, що по особовому рахунку за № 551 з 01 січня 1991 року по 01 січня 1995 року житловий будинок АДРЕСА_1 належить до суспільної групи господарств - колгоспний двір, головою колгоспного двору значиться ОСОБА_6 (голова сім`ї), до членів сім`ї входили: ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_2 (син), ОСОБА_1 (син), ОСОБА_9 (дочка), ОСОБА_4 (син).

Станом на 01 січня 1991 року містяться записи про тимчасове вибуття членів двору, а саме: ОСОБА_4 навчався в ПТУ № 7, у подальшому служба в армії та повернувся 12.1993; ОСОБА_1 перебував на роботі м. Київ з 1988 року.

Згідно записів Погосподарської книги встановлено відомості про членів колгоспного двору, які вибули, а саме: ОСОБА_2 вибув із господарства - 01.1994; ОСОБА_1 вибув 09.1991 по одруженню.

Із записів трудової книжки виданої на ім`я ОСОБА_1 , встановлено, що в період з 12 травня 1986 року по 24 травня 1988 року він проходив службу в рядах Радянської армії та зарахований на роботу з 01 вересня 1988 року в ОВО при Жовтневому РОВД м. Києва (а. с. 188-190, том 1).

Відповідно довідки в. о. старости сіл Щаслива, Білозерівка, Королівка, Підлісне Липовецької міської ради від 09 лютого 2024 року за № 09-17-01/13, старостат повідомляє що станом на 15 січня 1991 року вказано усіх осіб, які входили до складу колгоспного двору та зареєстровані на вказану дату в даному колгоспному дворі, тоді як довідка за № 334 від 18 серпня 2021 року не підтверджує фактичного місця проживання даних осіб членів колгоспного двору на вказану дату, старостат про фактичне місце проживання даних осіб на вказану дату інформацією не володіє (а. с. 203, том 1).

Згідно із інформацією, отриманої від нотаріальних установ, спадкова справа до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_10 по фонду Липовецької державної нотаріальної контори Вінницької області та Липовецької державної нотаріальної контори не виявлена (а. с. 164, 205, том 1).

Позиція суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, дійшов таких висновків.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає у повній мірі.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися зазвичай індивідуально виражених прав чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Невід`ємним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Отже, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певні матеріальні або нематеріальні блага з метою задоволення відповідних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створенням об`єктивних перешкод на шляху до набуття відповідного матеріального та (або) нематеріального блага.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективним засобом (способом) є такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням положень ч. 1 ст. 15, ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За змістом наведених норм права потреба в такому способі захисту виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами (документами), підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.

Таким чином, враховуючи заперечення відповідачів проти заявленого позивачами позову, ними обрано ефективний спосіб захисту своїх прав. Про невизнання таких прав свідчить і подана апеляційна скарга.

Згідно ст. 120 ЦК УРСР колгоспний двір – це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і для сімейних потреб. Майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини.

Відповідно до ч. 2 ст. 123 цього Кодексу розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Колгоспний двір був припинений 15 квітня 1991 року, коли відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР № 885-XII був введений в дію Закон України «Про власність».

Відповідно до роз`яснень, даних в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», до правовідносин, які виникли до 15 квітня 1991 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про власність», застосовується діюче на той час законодавство.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як встановлено із матеріалів справи, житловий будинок АДРЕСА_1 , належав до майна колгоспного двору.

Відомостями у погосподарській книзі, а також іншими матеріалами справи підтверджується факт набуття позивачами разом із батьками та відповідачами права власності на майно, яке належало вказаному колгоспному двору, та не втратили такого права на частку в його майні до 15 квітня 1991 року.

Належних доказів втрати позивачами такого права відповідачі не надали.

Як зазначалося, відповідно до ч. 2 ст. 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Таким чином, встановивши, що станом на 15 квітня 1991 року право на частку в колгоспному дворі мали ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , місцевий суд дійшов до правильного висновку про те, що оскільки майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності і розмір частки члена двору встановлюється, виходячи з рівності часток усіх членів двору, кожен з шести зазначених осіб був власниками по 1/6 частки вказаного будинковолодіння.

Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін як законне та обґрунтоване.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, судові витрати, понесені ОСОБА_3 у зв`язку із апеляційним переглядом справи, слід залишити за нею.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Гурба М. В. просив суд стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000 грн.

Відповідно до статті 133 ЦПК України, витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно вимог ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У ч. 3 ст. 137 ЦПК України зазначено, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18).

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 №23рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).

Як встановлено судом, інтереси ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції представляв адвокат Гурба М. В.

На підтвердження понесених витрат адвокат надав суду договір про надання правничої допомоги № 126 від 25 серпня 2023 року, ордери, розрахунок витрат на правничу допомогу від 25 листопада 2025 року за договором № 126 від 25 серпня 2023 року, акт про надану правничу допомогу від 25 листопада 2025 року, відповідно до яких адвокатом були надані такі послуги:

- вивчення матеріалів апеляційної скарги та надання консультації щодо можливих способів захисту – 1 година = 1 000 грн;

- написання відзиву на апеляційну скаргу, надсилання копії відзиву на апеляційну скаргу іншим учасникам справи, формування матеріалів відзиву на апеляційну скаргу – 3 години = 3 000 грн;

- участь у судовому засіданні – 1 година = 1 000 грн.

Всього 5 000 грн.

Також до заяви про стягнення судових витрат було долучено докази її надсилання іншим учасникам справи.

За змістом частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

Однак ОСОБА_3 правом на подання заперечень проти заявленого розміру витрат на правничу допомогу не скористалася, а тому суд доходить висновку про стягнення з неї на користь ОСОБА_2 5 000 грн понесених ним витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів,

постановив:

Апеляційну скаргу адвоката Щавінського Костянтина Станіславовича в інтересах ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 24 вересня 2025 року залишити без змін.

Судові витрати, понесені ОСОБА_3 у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, залишити за нею.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу, понесені ним у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції в розмірі 5 000 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повна постанова складена 20 січня 2026 року.

Головуючий В. В. Оніщук

Судді Л. О. Голота

С. Г. Копаничук