Постанова від 12 січня 2026 р. у справі №212/5726/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/660/26 Справа № 212/5726/24 Суддя у 1-й інстанції - Колочко О.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2026 року м.Кривий Ріг

Справа № 212/5726/24

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.

секретар судового засідання – Матвійчук Ю.К.

сторони:

позивачка – ОСОБА_1 ,

відповідачі – Держава Україна, в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України, Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області, Металургійного районного суду міста Кривого Рогу,

третя особа - Державна казначейська служба України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційні скарги відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України та Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року, яке ухвалено суддею Колочко О.В.у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 30 червня 2025 року, та за апеляційними скаргами відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України, Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області та третьої особи Державної казначейської служби України на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17 липня 2025 року, яке ухвалено суддею Колочко О.В.у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 17 липня 2025року, -

ВСТАНОВИВ:

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна, в особі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України, Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області, Металургійного районного суду міста Кривого Рогу, третя особа Державна казначейська служба України, про відшкодування шкоди завданої неправомірним обмеженням та порушенням конституційних прав внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності.

Позовна заява обґрунтована тим, що 14 березня 2018 року СВ УСБУ у Дніпропетровській області було розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018040630000041 за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

З 20 березня 2018 року щодо позивачки ОСОБА_1 проводилися слідчі (розшукові) дії – НС(Р)Д, обшуки, освідування, затримання.

23 березня 2018 року у вказаному кримінальному провадженні позивачці було повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченому ч. 3 ст. 368 КК України.

Вироком Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 02.07.2021 позивачку було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 368 КК України та призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі, з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади строком на 3 роки.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22.03.2022 вирок Дзержинського районного суду м. Кривого рогу Дніпропетровської області від 02.07.2021 стосовно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 368 КК України був скасований в повному обсязі, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпання можливості їх отримати.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2024 ухвала апеляційної інстанції залишена без змін.

ОСОБА_1 вважає, що внаслідок незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності упродовж більше 70 місяців, починаючи з 20 березня 2018 року і до постановлення ухвали Верховним Судом в лютому 2024 року, вона зазнала моральної шкоди через незаконне обмеження її конституційних прав, які полягають у застосуванні щодо неї запобіжного заходу у виді домашнього арешту, відсторонення від займаної посади державного виконавця Саксаганського районного ВДВС м. Кривого Рогу, неможливість розпоряджатися власним майном, що також вплинуло на її особисте життя, репутацію та моральний стан.

Посилаючись на викладене, позивачка просила суд: стягнути на її користь з Держави Україна, за рахунок коштів державного бюджету, в якості відшкодування завданої їй незаконними діями органу досудового розслідування УСБУ в Дніпропетровській області, Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону України, Бабушкінським районним судом міста Дніпропетровська, Дзержинським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області моральну шкоду, шляхом списання з єдиного казначейського рахунку ДКСУ, у розмірі 1 000 000 грн, а також у якості відшкодування витрат на правову допомогу у кримінальній справі у розмірі 40 000 грн.

Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 400 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, та 40 000 гривень на відшкодування суми, сплаченої у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальному провадженні.

В іншій частині позову відмовлено.

Судовий збір віднесено за рахунок держави.

Визначено позивачці ОСОБА_1 строк для подання доказів щодо розміру понесених нею судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, тобто до 25 червня 2025 року включно.

Додатковим рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17 липня 2025 року стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову допомогу в сумі 26 649 гривень.

В апеляційній скарзі відповідач Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону України просить скасувати рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року та додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17 липня 2025 року у справі № 212/5726/24 повністю та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Апеляційна скрага мотивована тим, що висновок суду про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» є помилковим.

Так, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди, відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, визначається судом.

Верховний Суд відзначає, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Аналогічна правова позиція щодо застосування норм ст. 23 ЦК України, ст. 13 Закону про порядок відшкодування шкоди міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 383/596/15, від 22.04.2019 у справі № 236/893/17, від 29.05.2019 у справі № 522/1021/16-ц, від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17, від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц.

Справа № 212/5726/24 судом першої інстанції розглянута та у ній ухвалене оскаржуване рішення у червні 2025 року.

Відповідно до абз. 4 ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму, зазначеного в абзаці дев`ятому статті 7 цього Закону, тобто у розмірі 1600 гривень.

Аналогічна правова позиція щодо застосування за схожих обставин норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2025 у справі № 240/9028/24, яка має перевагу над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів відповідного Касаційного суду.

Окрім цього, у своїй постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди під час вирішення спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду

Також, вважає, що розрахунок розміру моральної шкоди виконаний судом першої інстанції за час перебування позивача під слідством та судом є необгрунтованим.

Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством та судом, суд першої інстанції неправильно застосував ч. 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, досудове розслідування кримінального провадження відносно ОСОБА_1 та її перебування під судом тривало з 23.03.2018 по 22.03.2022, тобто 48 місяців. Розмір відшкодування позивачці моральної шкоди складає 76 800 грн (48 міс. х 1600 грн), що в понад 5 разів менше аніж визначено судом першої інстанції.

Суд першої інстанції розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню ОСОБА_1 , визначив без належного обґрунтування, мотивів суду з посиланням на конкретні обставини справи з наведеного питання оскаржуване судове рішення не містить.

Також, безпідставним є висновок суду першої інстанції щодо відшкодування витрат на правову допомогу в загальному розмірі 66 649 гривень.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Амельчишин О.В. зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Інші учасники справи правом подання відзиву на апеляційну скаргу відповідача Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України не скористалися.

В апеляційних скаргах відповідач Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області просить суд: скасувати рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20.06.2025 та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі; скасувати додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17.07.2025 та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга відповідача Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року мотивована тим, що при визначенні моральної шкоди у розмірі 400 000 грн. та 40 000 гривень на відшкодування суми, сплаченої у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальному провадженні, суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення суттєво завищив розмір грошової компенсації, зазначаючи про верховенство права, вимоги розумності, виваженості і справедливості, акцентуючи, що такий розмір не менший від мінімального і не більший ніж достатній для розумного задоволення потреб ОСОБА_1 , як особи, що має право на відшкодування шкоди відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Досудове розслідування кримінального провадження відносно ОСОБА_1 та її перебування під слідством та судом тривало з 23.03.2018 по 22.03.2022, тобто під слідством та судом позивачка загалом перебувала 48 місяців. Таким чином, розмір відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди має складає 145 344 грн (48 міс. х 3028,00 грн), оскільки розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення. Вказане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду при розгляді аналогічних спорів. Також, вказує на необхідність належного обґрунтування розміру моральної шкоди (Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду справи № 641/8857/17 (постанова від 25.03.2020).

Зазначає, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони. Натомість, суд першої інстанції під час розгляду справи та ухвалення оскаржуваного рішення не взяв до уваги період кримінального переслідування ОСОБА_1 , період надання юридичної допомоги у кримінальному провадженні, суд першої інстанції під час ухвалення рішення про наявність правових підстав для компенсації ОСОБА_1 , витрат у розмірі 40 000 грн. дійшов помилкового висновку щодо їхньої дійсності та необхідності.

Апеляційна скарга відповідача Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17 липня 2025 року обґрунтована тим, що при визначенні суми відшкодування на правничу допомогу, має бути проаналізовані критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (зазначена правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №915/237/18 від 01.08.2019). Тобто, суд зобов`язаний оцінити обґрунтованість адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, чи були такі витрати неминучими та необхідними враховуючи всі обставини та правовий статус сторін у справі. Управління СБУ зазначає, що вимагаючи компенсацію витрат на правничу допомогу, представником позивача не зазначено реальної неминучої необхідності на адвокатські витрати. Сума витрат на правничу допомогу є неспівмірною та штучно завищеною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, такі обставини повинні впливати на загальну суму за надання адвокатських послуг, у розумінні вимог статті 137 ЦПК України, а саме, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Аналогічного принципу дійшов Верховний Суд під час розгляду у касаційній інстанції справи № 810/3806/19 від 17.09.2019, зазначивши, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України, від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичнимиі неминучими, а їх розмір обґрунтований, та підтвердив правомірність зменшення розміру судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу з заявленої суми 63 000 гривень до 2500 гривень, тобто зменшивши розмір судових витрат на правничу допомогу у двадцять п`ять разів (Постанова Верховного Суду від 17.09.2019 по справі № 810/3806/19).

Учасники справи правом подання відзиву на апеляційні скарги відповідача Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області не скористалися.

В апеляційній скарзі третя особа Державна казначейська служба України просить скасувати додаткове рішення Покровського районного суду м. Кривого Рогу від 17.07.2025 у справі № 212/5726/24, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що частинами другими статей 137, 141 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами. Як убачається зі змісту рішення у поточній справі, суд вказує на суб`єктів, винних в заподіюванні шкоди позивачці. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України). Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах , зокрема, представляти державу в суді. Верховний Суд зазначає, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою Казначейства чи його територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є саме Держава Україна, а не Казначейство чи його територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17 (пункт 64). Однак суд, всупереч вимогам статті 137 ЦПК України, не здійснив розподіл судових витрат між сторонами, натомість, без жодної правової підстави стягнув судові витрати з Державного бюджету України. Таким чином, суд порушив основну засаду цивільного судочинства - верховенство права.

Суд, всупереч безальтернативним приписам пункту 3 частини другої статті 141 та пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, стягнув витрати на правничу допомогу не зі сторони у справі Державного бюджету. Водночас, Державний бюджет України (за жодною бюджетною програмою) не передбачає асигнувань для виплати витрат на правничу допомогу адвоката у цивільній справі.

Отже, судове рішення про стягнення коштів, без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік, не може бути виконане.

Звертає увагу суду на постанову Верховного суду від 30.04.2025 року по справі №317/2638/24, якою визначено доцільним стягнути витрати на правничу допомогу за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів, якими була нанесена шкода, а не за рахунок Державного бюджету України. Полтавський апеляційний суд від 22.05.2024 по справі №534/1770/23 аналогічно стягнув витрати на правничу допомогу солідарно з Полтавської обласної прокуратури та ГУНП в Полтавській області, а не з Казначейства чи з Державного бюджету.

Таким чином, суд чітко окреслив суб`єкта відповідальності за ці витрати, виключивши можливість покладення таких зобов`язань на Державну казначейську службу України або Державний бюджет.

У відзиві на апеляційну скаргу третьої особи Державної казначейської служби України, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Амельчишин О.В., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Інші учасники справи правом подання відзиву на апеляційну скаргу третьої особи Державної казначейської служби України не скористалися.

Заслухавши суддю-доповідача, представника третьої особи Державної казначейської служби України - Тараненко М.С., яка підтримала доводи апеляційних скарг та просила їх задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційних скарг та відзивів на них, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до наказу ГТУЮ у Дніпропетровській області від 19.06.2017 № 1856-к була призначена на посаду старшого державного виконавця Саксаганського відділу державної виконавчої служби міста Кривого Рогу ГТУЮ у Дніпропетровській області (т. 1, а.с. 21).

23 березня 2018 року у кримінальному провадженні № 42018040630000041 від 14.03.2018 повідомлено про підозру ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України (т. 1, а.с. 72-75).

23 березня 2018 року ОСОБА_1 було затримано на підставі ст. 208 КПК України (т. 1, а.с. 78-80).

Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 березня 2018 року обрано ОСОБА_1 запобіжний захід у виді цілодобового домашнього арешту строком до 19 травня 2018 року, який був продовжений ухвалою слідчого судді від 22 травня 2018 року до 23 травня 2018 року (т. 1, а.с. 38-39, 54-55).

Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2018 року змінено запобіжний захід з цілодобового на нічний домашній арешт строком до 23 червня 2018 року (т. 1, а.с. 37-38).

На підставі ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 2018 року та 22 травня 2018 року ОСОБА_1 було відсторонено від займаної посади до 23 червня 2018 року (т. 1, а.с. 37, 48).

20 червня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено про зміну раніше повідомленої підозри від 23 березня 2018 року у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України на ч. 1 ст. 368 КК України (т. 2, а.с. 201-210).

Вироком Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 липня 2021 року ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 368 КК України та їй призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади строком на 3 роки (т. 1, а.с. 39-47).

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2022 року вирок Дзержинського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2021 року стосовно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 368 КК України скасовано, кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018040630000041 від 14.03.2018 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 368 КК України закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання (т.2, а.с. 177-186).

Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2024 року залишено без зміни ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2022 року щодо ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 191-196).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди та витрат на професійну правничу допомогу у кримінальному провадженні, суд першої інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 протягом 48 місяців (з 23 березня 2018 року до 22 березня 2022 року) перебувала під слідством та судом, однак, в подальшому, було закрито кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України (у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання).

Внаслідок незаконного перебування під слідством та судом, протягом 48 місяців, нормальний уклад життя позивачки був порушений, тому на її користь підлягає стягненню моральна шкода, визначена відповідно до вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» у розмірі не меншому однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством, у зв`язку з чим суд визначив розмір відшкодування в сумі 400000 грн., з урахуванням того, що мінімальний гарантований Державою розмір морального відшкодування не може бути меншим за 384 000 грн.

Встановивши, що під час досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 користувалася послугами адвоката Амельчишина О.В. на підставі Договору надання правової допомоги від 27 березня 2018 року та Додаткового Договору від 12 липня 2021 року до Договору про надання правової допомоги від 27.03.2018 і відповідно оплатила послуги захисника у розмірі 40 000 гривень, що підтверджується копіями договору, квитанцією від 28.05.2024, суд, з урахуванням вимог пункту 4 частини першої статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», яким передбачено, що у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги, дійшов висновку про відшкодування цих витрат у повному обсязі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).

Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Спеціальні підстави для відповідальності за шкоду завдану органом державної влади, зокрема, органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сутність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом ( ч.7 ст.1176 ЦК України).

Статтею 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» № 266/94 ВР від 01 грудня 1994 року передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду (п.1 ч.1 ст.2 Закону № 266/94 ВР).

Положеннями статті 3 Закону № 266/94 ВР передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода.

Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94).

Відповідно до ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування повинен бути не меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тобто, вказаним Законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Наведене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношення до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2018 року у справі №686/23731/15-ц, яка зазначила, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношення з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження. Тобто, цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених зміну його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто, суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обгрунтування ним, як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі №236/893/17, постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі №757/5351/21-ц, від 18 жовтня 2023 року у справі №705/4489/20.

Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно із ч.ч.5, 6 ст.4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зав`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Установлено, що позивачка перебувала під слідством та судом з 23 березня 2018 року до 22 березня 2022 року, тобто 48 місяців.

Суд першої інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, виходив з розміру мінімальної заробітної плати в сумі 8000 грн, тобто на час ухвалення рішення.

Колегія суддів вважає, що не заслуговують на увагу доводи апеляційних скарг відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України та Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області щодо необхідності застосування для визначення розміру моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, розрахункової величини у розмірі, який передбачений Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік».

Оскільки, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», який є спеціальним законом до спірних правовідносин між сторонами, не передбачено можливість запровадження Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік окремого виду мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення саме соціально-компенсуючих виплат за рішеннями суду.

Так зокрема Конституційний Суд України у своїх рішеннях: від 09 липня 2007 року №6-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 27 лютого 2020 року №3-р/2020, від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 наголосив на тому, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах. Зміни у вказаний Закон не вносились.

Колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України про те, що норми про застосування за схожих обставин норм законів України про Державний бюджет України на відповідний рік міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2025 у справі № 240/9028/24, яка має перевагу над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів відповідного Касаційного суду.

Так, для визначення подібності правовідносин слід враховувати правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Виходячи із наведеного, посилання в апеляційній скарзі, як на правозастосовчу практику Верховного Суду, викладену у наведеній в апеляційній скарзі, є безпідставними, оскільки зміст правовідносин у вказаній справі та справі, що переглядається судом апеляційної інстанції, є відмінним.

У постанові від 18 жовтня 2023 року у справі №705/4489/20 Верховний Суд щодо застосування статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» зазначив, що тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Таким чином, на думку колегії суддів, розмір відшкодування за завдану моральну шкоду, що підлягає стягненню на користь позивачки в сумі 384 000 грн, з розрахунку відшкодування шкоди за 48 місяців її перебування під слідством і судом х 8000 грн, відповідає як встановленим обставинам цієї справи та вищенаведеним нормам законодавства.

Суд першої інстанції, врахувавши характер й глибину заподіяних ОСОБА_1 моральних страждань, тривалість перебування її під слідством та судом, що безумовно змінило її нормальний життєвий ритм, та керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності, визначив розмір відшкодування на рівні 400 000 грн, що вважав достатнім для розумного задоволення потреб позивачки, й доводи апеляційних скарг правильність таких висновків не спростовують.

Доводи апеляційних скарг відповідачів про те, що позивачка не довела завдання їй моральної шкоди є необґрунтованими, оскільки сам по собі факт закриття ухвалою кримінального провадження є доказом незаконності дій органів досудового розслідування, які додатково не підлягають у судовому порядку визнанню незаконними, та завдання особі моральної шкоди (висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17 та від 22 квітня 2019 року у справі №236/893/17).

Колегія суддів вважає, що у позивачки виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 01 грудня 1994 року №266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки щодо позивачки закрито кримінальне провадження у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання.

Вищевказаний Закон передбачає безумовне право на відшкодування моральної шкоди у розмірах і порядку, встановленому в ньому.

Що стосується доводів апеляційних скарг відповідачів щодо необґрунтовано завищеного розміру витрат на правничу допомогу, які понесла позивачка протягом строку перебування її під слідством та судом, то колегія суддів зазначає наступне.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Отже, незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, завдана шкода відшкодовується державою у повному обсязі.

Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, зокрема сплачені ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги.

Внаслідок закриття кримінального провадження позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги, і право на таке відшкодування виникає згідно прямої вказівки закону.

Аналогічні висновки стосовно стягнення майнової шкоди у розмірі витрат громадянина, сплачених ним у зв`язку з наданням юридичної допомоги у кримінальному провадженні, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 333/7311/16-ц (провадження № 61-32057св18).

Відповідно до частини першої, третьої статті 12, частини першої, шостої статті 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції установлено, що, під час досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження, ОСОБА_1 користувалася послугами адвоката Амельчишина О.В. на підставі Договору надання правової допомоги від 27 березня 2018 року та Додаткового Договору від 12 липня 2021 року до Договору про надання правової допомоги від 27.03.2018 і відповідно оплатила послуги захисника у розмірі 40 000 гривень, що підтверджується копіями договору, квитанцією від 28.05.2024 (т. 1, а.с. 15, т. 2, а.с. 152, 169).

Таким чином, судом належним чином встановлено витрати позивачки на надання їй правничої допомоги в сумі 40 000 грн., які повністю підтверджуються долученими до позовної заяви платіжними інструкціями про оплату позивачкою коштів за надання адвокатами послуг у зазначеному кримінальному провадженні, узгоджуються з умовами договорів про надання правничої допомоги, актами виконаних робіт та фактично виконаними роботами адвоката.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для відшкодування матеріальної шкоди, а доводи апеляційних скарг щодо необхідності застосування критерію співмірності та розумності при вирішенні питання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу суперечать наведеним вище висновкам Верховного Суду.

Жодних інших доводів на спростування висновків суду апеляційні скарги не містять.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України та Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року є недоведеними, а тому підлягають залишенню без задоволення.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд апеляційної інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст.374, ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг відсутні.

При цьому, у рішенні суду було визначено позивачці ОСОБА_1 строк для подання доказів щодо розміру понесених нею судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, тобто до 25 червня 2025 року включно.

24 червня 2025 року до суду надійшло клопотаня про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідача – Держави Україна на користь позивачки ОСОБА_1 судових витрат на правничу допомогу в сумі 63 000 грн.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу стороною позивача надано: Договір про надання правової допомоги від 09 березня 2024 року, укладений між адвокатом Амельчшиним О.В. (Виконавець) та ОСОБА_1 (Клієнт), згідно з умовами якого виконавець зобов`язується надавати клієнту правову допомогу по цивільній справі щодо відшкодування шкоди, заподіяної неправомірним притягненням до кримінальної відповідальності, Клієнт, в свою чергу, зобов`язується сплатити виконавцю за надану правову допомогу, зокрема в судовому розгляді справи в суді першої інстанції 2500 грн за кожне судове засідання, за складання позовної заяви з клопотанням про витребування доказів 4000 грн, за досягнення певного результату 10% від суми отриманого відшкодування в разі задоволення позову (т. 1, а.с. 17); ордер на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 адвокатом Амельчишиним О.В., виданий на підставі договору від 09.03.2024, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (т. 1, а.с. 12); копії квитанцій від 10.03.2024, 28.02.2025, 04.04.2025, 19.06.2025 на загальну суму 12 000 грн (т. 3, а.с. 7-12).

Відповідно до матеріалів справи, адвокат Амельчишин О.А. брав участь у судових засіданнях 24.09.2024, 29.11.2024, 24.01.2025, 04.04.2025, 13.06.2025 (т. 2, а.с. 70, 93, 118, 141, 211).

Керуючись нормами статей 133, 137 ЦПК України та враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, ціни позову, складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності вчинення відповідних дій адвокатом, значимості таких дій у справі та часткове задоволення заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судових витрат на правову допомогу в сумі 26 649 гривень, у зв`язку з чим частково задовольнив заяву про ухвалення додаткового рішення.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так, положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги – це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові – на позивача.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Як вбачається з матеріалів справи, професійну правничу допомогу позивачці ОСОБА_1 надавав адвокат Амельчишин О.В., що підтверджено Договором про надання правової допомоги від 09 березня 2024 року, за умовами якого позивачка зобов`язалася сплатити адвокату за надану правову допомогу, зокрема, в судовому розгляді справи в суді першої інстанції 2500 грн за кожне судове засідання, за складання позовної заяви з клопотанням про витребування доказів 4000 грн, за досягнення певного результату 10% від суми отриманого відшкодування в разі задоволення позову (т. 1, а.с. 17).

Відповідно до матеріалів справи, адвокат Амельчишин О.А. брав участь у судових засіданнях 24.09.2024, 29.11.2024, 24.01.2025, 04.04.2025, 13.06.2025 (т. 2, а.с. 70, 93, 118, 141, 211).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, виснувала про можливість існування «гонорару успіху» як форми оплати винагороди адвокату; визнала законність визначення між адвокатом та клієнтом у договорі про надання правової допомоги такого виду винагороди як «гонорар успіху», що відповідає принципу свободи договору та численній практиці Європейського суду з прав людини, а тому узгодження у Договорі про надання правової допомоги від 09 березня 2024 року сплати на користь адвоката за досягнення певного результату 10% від суми отриманого відшкодування в разі задоволення позову не суперечить чинному законодавству та є правомірним.

Відповідно до квитанцій від 10.03.2024, 28.02.2025, 04.04.2025, 19.06.2025 позивачкою сплачено на виконання умов договору 12 000 грн (т. 3, а.с. 7-12).

Разом з тим, відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Отже, позивачкою підтверджено судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 63 000 грн.

З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що витрати позивачки на професійну правничу допомогу у повній мірі відповідають критеріям розумності, співмірності та справедливості, а тому відсутні підстави для зменшення цього розміру, й доводи апеляційних скарг правильність таких висновків не спростовують.

З урахуванням п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, якою передбачено, що у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що витрати на правничу допомогу підлягають частковому відшкодуванню у розмірі 26 649 грн, тобто пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (42,3 % від заявленого розміру відшкодування).

Слід зазначити, що, відповідно до статті 2 ЦК України, держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 вказано, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

З урахуванням наведеного, Державна казначейська служба України, як орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, у цій справі є органом, через який держава бере участь у справі як сторона.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) вказано, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.

Тобто кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

Зважаючи на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі 910/23967/16, доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про те, що витрати на правову допомогу на користь ОСОБА_1 повинні бути стягнуті не з Державного бюджету України, а саме з органу, яким заподіяно шкоду, зводяться до неправильного тлумачення вимог законодавства, оскільки відповідачем у справі є саме Держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади.

Вказаний підхід до стягнення витрат на правничу допомогу за рахунок коштів Державного бюджету України відповідає усталеній практиці Верховного Суду, сформованій, зокрема, у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 07 липня 2021 року у справі № 335/10173/ від 11 травня 2022 року у справі № 201/4534/20, від 11 серпня 2022 року у справі № 703/468/21, від 29 травня 2023 року в справі № 336/5109/19.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що додаткове рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а додаткове рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376, ст.ст. 381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги відповідачів Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону України, Управління Служби Безпеки України у Дніпропетровській області та третьої особи Державної казначейської служби України - залишити без задоволення.

Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 червня 2025 року та додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 17 липня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 19 січня 2026 року.

Головуючий:

Судді: