Постанова від 08 грудня 2025 р. у справі №496/322/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/318/25

Справа № 496/322/21

Головуючий у першій інстанції Буран В. М.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.12.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого – Лозко Ю.П.

суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В.,

за участю секретаря судового засідання – Пересипка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційні скарги ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Сафронкова Надія Олександрівна, та ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Кліменко Володимир Павлович,

на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року

у цивільній справі за позовом заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України до Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , третя особа на стороні позивача: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в особі філії «Одеське лісове господарство» про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів купівлі продажу та договорів дарування, скасування державної реєстрації права власності, припинення прав власності та зобов`язання повернути земельні ділянки,

встановив:

У січні 2021 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України, звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області № 741/2009 від 10.08.2009 року «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки гр. ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради»;

- визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії Я.Л №232389, виданий ОСОБА_3 , серії ЯЛ №232397, виданий ОСОБА_4 , серії ЯЛ №232396, виданий ОСОБА_5 , серії ЯЛ №232395, виданий ОСОБА_6 , серії ЯЛ №232394, виданий ОСОБА_7 , серії ЯЛ №232393, виданий ОСОБА_8 , серії ЯЛ №232392, виданий ОСОБА_9 , серії ЯЛ №232391, виданий ОСОБА_10 , серії ЯЛ № 232301, виданий ОСОБА_11 ;

- - визнати недійсним договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 5121082400:01:001:0290, 5121082400:01:001:0292, 5121082400:01:001:0293, 5121082400:01:001:0294, 5121082400:01:001:0295, 5121082400:01:001:0296 за №2542, №3246, №1033, №3514, №1149, №763, №3247;

- припинити право власності на вказані вище земельні ділянки за ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_11 ;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав записи про державну реєстрацію прав власності на спірні ділянки, та зобов`язати;

- повернути земельні ділянки державі в особі Кабінету Міністрів України з правом постійного користування ДП «Одеське лісове господарство».

Позов обґрунтовано тим, що розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 10.08.2009 за №741/2009, відповідно до якого спірні земельні ділянки, загальною площею 0.09 га було відведено гр. ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , суперечить вимогам ст. ст. 20, 56, 57, 84,116,122,124,149 Земельного кодексу України, ст. ст. 5, 12, 31, 57 Лісового кодексу України, у зв`язку з чим на підставі ст. ст. 21, 152 Земельного кодексу України, ст. 393 Цивільного кодексу України; ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» підлягає визнанню судом незаконним та скасуванню, а державні акти на право власності на земельні ділянки підлягають визнанню недійсними.

Так, відповідно до ст. 84 Земельного кодексу (далі - ЗК) України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Згідно підпункту «ґ» частини 4 цієї ж статті до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків визначених цим Кодексом.

Також позивач зазначає, що ч. 2 ст. 56 ЗК України передбачено, що громадянам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Про належність спірних земельних ділянок до земель держаного лісового фонду свідчить інформація ДП «Одеське лісове господарство», що надійшла до обласної прокуратури за №47067-20 вх від 13.08.2020 року, зі змісту якої вбачається, що земельна ділянка загальною площею 0,9 га із земель ДП «Одеський лісгосп» не вилучалась.

Окрім того, за інформацією ВО «Укрдержліспроект» № 683 від 02.11.2020 року, відповідно до базового лісовпорядкування 2014 року, проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Одеське лісове господарство» Одеського обласного управління лісового та мисливського господарства, земельні ділянки з кадастровими номерами: 5121082400:01001:0290, 5121082400:01001:0291, 5121082400:01001:0292, 121082400:01001:0293, 5121082400:01001:0294, 5121082400:01001:0295, 5121082400:01001:0296, 5121082400:01001:0297 та 5121082400:01001:0289 відносяться до земель державного лісового фонду, знаходяться на території Дачненського лісництва у одному кварталі НОМЕР_1 , відділах 1, 9, використовувалися для ведення лісового господарства державного підприємства «Одеське лісове господарство».

Разом з тим, відповідно до інформації Одеського обласного управління лісового та мисливського господарства № 407/04-01 від 16.06.2020 р., упродовж 2007-2008 років, на підставі клопотання ТОВ «ЕРА ЛТД», ДП «Одеське лісове господарство» розпочато процес вилучення спірної земельної ділянки із земель державного лісового фонду ДП «Одеський лісгосп».

Водночас, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610-р зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення, крім випадків, коли за умови обґрунтування неможливості реалізації альтернативних варіантів вирішення питання, ділянки вилучаються і передаються у постійне користування та/або в оренду для будівництва, реконструкції та капітального ремонту залізничних ліній та автомобільних доріг загального користування, для розміщення кладовищ та за рішенням Кабінету Міністрів України для конкретно визначених цілей.

У зв`язку із викладеним, листом Одеського обласного управління лісового та мисливського господарства №04-01/439 від 25.04.2008, скерованим на адресу Біляївської райдержадміністрації повідомлено про відкликання погоджувальних тa інших документів щодо вилучення спірної земельної ділянки із земель державного лісового фонду ДП «Одеське лісове господарство».

Крім того, у 2013-2014 роках ВО «Укрдержліспроект» проведено базове лісовпорядкування, за результатами якого встановлено, що земельна ділянка зі складу земель державного лісового фонду не вилучались.

Відповідно до даних Лісового кадастру Публічної кадастрової карти, зазначені вище земельні ділянки розташовані на землях державного лісового фонду.

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (Постанова Великої Палати Верховного Суду України від 14.11.2018 №183/1617/16).

Вказане беззаперечно свідчить, що надані відповідачам спірні земельні ділянки на момент передачі їх у власність громадян належали та на теперішній час належать до земель державної власності лісогосподарського призначення, перебували у постійному користуванні ДП «Одеське лісове господарство» та належать до земель державного лісового фонду.

Вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельних ділянок державної власності площею до 1 гектара, що віднесені до земель лісогосподарського призначення та перебувають у постійному користуванні ДП «Одеське лісове господарство», і передання у власність їх належало до повноважень Одеської обласної державної адміністрації. Отже, Біляївською районною державною адміністрацією в односторонньому та позасудовому порядку, незаконно, поза волею належного власника - держави в особі Одеської обласної державної адміністрації вилучено спірні земельні ділянки з постійного землекористування ДП «Одеське лісове господарство» та надано їх у приватну власність фізичним особам.

Крім того, супроводжувалось фактичною незаконною зміною цільового призначення земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення (для ведення садівництва) всупереч вимогам земельного законодавства без необхідних погоджень органів.

З огляду на викладене, розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 10.08.2009 за №741/2009 суперечить вимогам ст. ст. 20, 56, 57, 84,116,122,124,149 Земельного кодексу України, ст. ст. 5, 12, 31, 57 Лісового кодексу України, у зв`язку з чим на підставі ст. ст. 21, 152 Земельного кодексу України, ст. 393 Цивільного кодексу України; ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» підлягає визнанню судом незаконним та скасуванню, а державні акти на право власності на земельні ділянки підлягають визнанню недійсними.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року зазначений вище позов задоволено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року у частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 (щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5121082400:01:001:0290) та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні таких вимог.

За доводами апеляційної скарги поза увагою суду першої інстанції залишилось обрання позивачем неналежного способу захисту, оскільки за обставинами цієї справи належним способом захисту є віндикаційний позов, до якого судом першої інстанції мав бути застосований строк позовної давності. При цьому суд не з`ясував коли саме уповноважений орган, який представляє прокурор, дізнався або мав дізнатись про порушення свого права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року у частині задоволення позовних вимог, що стосуються її прав та обов`язків, і її чоловіка та дітей (щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5121082400:01:001:0292) та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

За доводами апеляційної скарги, суд першої інстанції вийшов за межі позовної заяви, розглянувши вимогу, яка у редакції позову, поданої до суду, була відсутня. Також поза увагою суду першої інстанцій залишилось те, що прокурор не є особою, уповноваженою на звернення до суду із позовом за захистом інтересів Одеської обласної державної адміністрації та Кабінету Міністрів України та обрання ним неналежного способу захисту.

Окремо скаржниця ОСОБА_2 зауважує про порушення позивачем строку позовної давності на оскарження рішення розпорядження Біляївської районної державної адміністрації Одеської області від 10.08.2009 за №741/2009, про застосування якого вона заявляла у суді першої інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заступник керівника Одеської обласної прокуратури, посилаючись обставини, якими обґрунтовано позов, законність та обґрунтованість рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року, просить залишити таке без змін, як законне та обґрунтоване, а апеляційну скаргу без задоволення. Так, позивач зауважує, що Кабінет Міністрів України дізнався про порушення своїх прав з листа Одеського обласної прокуратури від 01.10.2025 року, а отже безпідставними є посилання скаржника на пропуск позивачем строку позовної давності.

У судовому засіданні представник Одеської обласної прокуратури – прокурор Савицький Д.С. та представник Кабінету Міністрів України – Санагурська Р.С., заперечуючи проти доводів та вимог апеляційної скарги, просили залишити таку без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Інші учасники справи будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, із заявами про відкладення розгляду справи не зверталися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, тож з урахуванням змісту апеляційних скарг, предметом апеляційного перегляду є рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року у частині позовних вимог, щодо прав, обов`язків та інтересів скаржників ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а саме стосовно земельних ділянок із кадастровими номерами 5121082400:01:001:0290 та 5121082400:01:001:0292).

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає вказаним вище нормам, виходячи з такого.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні земельні ділянки незаконно та поза волею власника вибули з власності держави та у подальшому були відчужені третім особам, і наявність у Одеської обласної прокуратури повноважень на представництво інтересів держави в особі Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України та обрання правильного способу захисту, а саме звернення до суду з негаторним позовом, який можна заявляти впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів справи, розпорядженням районної державної адміністрації № 741/2009 від 10.08.2009 «Про видачу державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_6 та іншим для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради», затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність дев`яти громадянам України для ведення садівництва на території Дачненської сільської ради Біляївського району Одеської області (за межами населеного пункту) та передано у власність цим громадянам земельні ділянки загальною площею 0,9 га.

На підставі вказаного розпорядження у жовтні 2010 року 9 громадянам видано та одночасно зареєстровано державні акти, зокрема:

ОСОБА_3 надано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0289, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ №232389, зареєстрований 14.10.2010 за №011051604369;

ОСОБА_4 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0290, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ №232397, зареєстрований 14.10.2010 за №011051604370;

ОСОБА_5 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0291, площею 0,060 га, державний акт серії ЯЛ №232396, зареєстрований 15.10.2010 за № 011051604382;

ОСОБА_6 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0292, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ №232395, зареєстрований 14.10.2010 за № 011051604371;

ОСОБА_7 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0293, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ №232394, зареєстрований 14.10.2010 за № 011051604372;

ОСОБА_8 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0294, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ №232393, зареєстрований 14.10.2010 за №011051604373;

ОСОБА_9 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0295, площею 0,120 га, державний акт серії ЯЛ №232392, зареєстрований 14.10.2010 за №011051604374;

ОСОБА_10 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0296, площею 0,120 га, державний акт серії ЯЛ №232391, зареєстрований 14.10.2010 за № 011051604375;

ОСОБА_11 - земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0297, площею 0,100 га, державний акт серії ЯЛ № 232301, зареєстрований 14.10.2010 за № 011051604376.

У подальшому деякі землевласники відчужили отримані земельні ділянки з кадастровими номерами 5121082400:01:001:0290, 5121082400:01:001:0292, 5121082400:01:001:0293, 5121082400:01:001:0294, 5121082400:01:001:0295, 5121082400:01:001:0296 на підставі цивільно-правових угод.

Так, земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0290, площею 0,100 га, ОСОБА_4 відчужено ОСОБА_1 на підставі договору дарування №2542 від 08.09.2014.

Земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0292, площею 0,100 га, на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_6 відчужено ОСОБА_13 , а остання, на підставі договору купівлі-продажу від 05.05.2020 продала цю земельну ділянку ОСОБА_2 .

Земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0293, площею 0,100 га, ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 07.12.2018 продано ОСОБА_12 .

Окрім того, ОСОБА_12 02.10.2020 року у ОСОБА_8 придбано земельну ділянку з кадастровими номерами 5121082400:01:001:0294 площею 0,1 га на підставі договору купівлі-продажу за №1149.

Земельну ділянку з кадастровим номером 5121082400:01:001:0296, площею 0,120 га, ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 30.10.2018 відчужено ОСОБА_13 .

Окрім того, ОСОБА_13 08.10.2020 набуто право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 5121082400:01:001:0295 площею 0,12 га відповідно до умов договору купівлі-продажу земельної ділянки № НОМЕР_2 , укладеного з ОСОБА_9 .

Колегія суддів погоджується із доводами апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо залишення судом поза увагою судом першої інстанції того, що належним способом захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є звертання до суду із віндикаційним позовом.

Ухвалюючи у справі рішення, суд, зокрема, виходив з того, що надання земельної ділянки лісогосподарського призначення, з порушенням Земельного та Лісового кодексів України, треба розглядати, як не пов`язане з позбавленням держави чи відповідної територіальної громади права володіння, та у такому разі власник майна може звернутись до суду з негаторним позовом, який можна заявити впродовж усього часту тривання порушення прав законного володільця.

Апеляційний суд зауважує, що через фрагментарне цитування постанови Великої Палата Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16, поза увагою суду залишилось те, що належність способу захисту земель лісогосподарського призначення, залежить від того, чи набуто відповідачами право володіння спірними земельними ділянками (правомірно або неправомірним (законно або незаконно) чи такі, поза волею власника, були фактично зайняті, внаслідок фізичних дій.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту порушеного права можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Негаторний позов – це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод у користуванні чи розпорядженні майном. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16, конкретизувала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Так, Велика Палата Верховного Суду щодо висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17, у яких касаційний суд виснував, що надання земельної ділянки лісогосподарського призначення, з порушенням Земельного та Лісового кодексів України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння, що і було покладено в основу свого рішення судом першої інстанції, зазначила про те що у вказаних постановах касаційний суд безпідставно ототожнив володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння.

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності (до прикладу, землями водного фонду, див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших.

Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

Володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

При цьому, апеляційний суд окремо зауважує, що цитуючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16, суд першої інстанції залишив поза увагою, що висновок про те, що позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, стосувався випадків коли спірна земельна ділянка фактично та безпідставно зайнята особою, відмінною від власника (яке не є заволодінням), а не випадків, коли право власності на земельну ділянку було зареєстровано за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння).

Так, у висновках, викладених у постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17, цитованих, як судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні так і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16, йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке розглядається, як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням).

Отже, фактичне зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. пункт 7.27 постанов Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що за обставинами цієї справи, як і у справі №359/3373/16, прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами – відповідачами, внаслідок видачі державних актів прав власності на земельні ділянки та подальшої реєстрації таких у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).

Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)).

Отже, позовні вимоги прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів купівлі продажу та договорів дарування, скасування державної реєстрації права власності, припинення права власності на спірні земельні ділянки відповідачів не є необхідним для ефективного відновлення порушеного права держави, як власника земельних ділянок та не відповідають належному способу захисту.

Так, зважаючи на те, що права власності на земельні ділянки вибули з власності держави в особі Одеської обласної державної адміністрації унаслідок видачі державних актів прав власності на земельні ділянки та подальшої реєстрації таких у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно правомірним та ефективним способом захисту порушених прав держави є витребуванням земельних ділянок з володіння останнього набувача в порядку статей 387–388 ЦК України.

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Отже, предмет позову – це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову – це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третя статті 49 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі – це право, яке належить позивачу. Натомість установлення обґрунтованості позову – це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) у справі «Гусєв проти України» констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.

Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Необхідність звернення до суду зі вказаним позовом в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України прокурор обґрунтував порушенням прав держави, як власника земельних ділянок, які незаконно, поза волею належного власника - держави в особі Одеської обласної державної адміністрації були вилучені з постійного законного землекористування ДП «Одеське лісове господарство» та передані у приватну власність фізичним особам-відповідачам.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 липня 2023 року у справі N 757/31372/18-ц виснувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 15 червня 2021 року у справі N 904/5726/19, від 20 червня 2023 року у справі N 633/408/18 зазначала, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон.

Більше того,з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу "jura novit curia".

Проте застосування принципу "jura novit curia" не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

У рішенні ЄСПЛ від 14 січня 2021 року (скарга N 25531/12) у справі "Гусєв проти України" констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Так зі змісту поданої до суду позовної заяви та відповіді на відзив вбачається, що заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України, посилаючись на правові висновки, викладені у п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 року у справі №487/101208/14-ц, зазначав, що заявлені позовні вимоги, а зокрема, про зобов`язання відповідачів повернути державі спірні земельні ділянки є негаторними, до яких не підлягає застосуванню положення ст. 257 ЦПК України.

З урахуванням фактичних обставин цієї справи, правомірним та ефективним способом захисту порушених прав держави, є витребування нерухомого майна з володіння останнього набувача, в порядку статей 387–388 ЦК України, отже негатрона вимога про повернення спірних земельних ділянок не є належним способом захисту порушених прав держави, як їх власника.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, про що зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 у справі N 916/1415/19, від 2 лютого 2021 у справі N 925/642/19, від 21 вересня 2022 року у справі N 908/976/19.

Оскільки позовні вимоги прокурора не є належним способом захисту права власника на земельні ділянки лісового фонду, права власності на які зареєстровані за відповідачами (що розглядається, як фактичне заволодіння), враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, виснує про наявність підстав для відмови у позову, у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

При цьому, така відмова через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає Одеській обласній державній адміністрації, Кабінету Міністрів України чи прокурору (у разі, якщо вказані органи не здійснюватимуть чи неналежно здійснюватимуть повноваження із захисту права державної власності на спірні земельні ділянки лісового фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити віндикаційний позов про повернення земельних ділянок її власникові.

Водночас, апеляційний суд виснує про безпідставність доводів скаржниці ОСОБА_2 про те, що прокурор не є особою, уповноваженою на звернення до суду із позовом за захистом інтересів Одеської обласної державної адміністрації та Кабінету Міністрів України, з огляду на таке.

Попри посилання скаржниці на ненадання позивачем доказів звернення Одеської обласної прокуратури до Одеської обласної державної адміністрації та Кабінету Міністрів України з приводу предмету спору, з матеріалів справи вбачається,що звертаючись до суду із позовом, заступник керівника Одеської обласної прокуратури долучив до такого лист Одеської обласної прокуратури щодо порушення права власності держави на спірні земельні ділянки від 01.10.2020 року, направлений до Кабінету Міністрів України, та відповідь на нього, а також відповідь Одеської обласної державної адміністрації на лист Одеської обласної прокуратури від 23.07.2020 року.

Ураховуючи викладене колегія суддів виснує про дотримання позивачем визначеного статтею 23 Закону України від 14 жовтня 2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» порядку звернення до суду в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України, у зв`язку з тим, що останні у спірних правовідносинах, не здійснюють або неналежним чином здійснюють відповідні повноваження із захисту Державних інтересів.

Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За положеннями ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід задовольнити частково, а рішення суду в оскаржуваній частині скасувати, та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні вказаних вище позовних вимог заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Сафронкова Надія Олександрівна, та ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Кліменко Володимир Павлович, задовольнити частково.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 13 грудня 2022 року в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Одеської обласної державної адміністрації, Кабінету Міністрів України до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_13 , ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договорів купівлі продажу та договорів дарування, скасування державної реєстрації права власності, припинення прав власності та зобов`язання повернути земельні ділянки.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: О.Ю. Карташов

В.В. Кострицький