Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №489/8176/24 — Миколаївський апеляційний суд

14.01.26

22-ц/812/108/26

Єдиний унікальний номер судової справи: 489/8176/24

Номер провадження: 22-ц/812/108/26 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 січня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів - Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участю представника позивача - адвоката Шумілової Н.І., представника відповідача - адвоката - Ніколаєва О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Шуміловою Наталією Ігорівною

на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва 02 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді - Коваленка І.В. в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2024 року адвокат Шумілова Н.І. діючи в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення.

Позов обґрунтовано тим, що сторони з 27 травня 2010 року перебували в зареєстровану шлюбі, який рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2022 року розірвано. Від подружнього життя у сторін народилася дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на теперішній час проживає з матір`ю.

Дитині на праві власності на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 21 вересня 2021 року належить житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка під цим будинком для його обслуговування.

Після припинення шлюбних відносин, відповідач посилилася в будинку дитини, речі позивача примусово винесла з будинку і фактично сама там проживає. Позивач неодноразово намагався пройти до будинку дитини, але відповідач змінила замки на вхідних дверях та протиправно його не пускає, чим чинить перешкоди у користуванні будинком, що належить їх малолітній дитині.

Посилаючись на викладене та на приписи Сімейного кодексу України, Житлового кодексу України та Цивільного кодексу України, позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 та належить його малолітньому сину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , а саме зобов`язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкоди у користуванні вказаним житловим будинком та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 та вселити його у вказаний житловий будинок, стягнувши з відповідача судові витрати.

Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 02 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що з огляду на встановлені обставини та наявні у справі докази відсутні підстави для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено порушення іншою стороною його прав на користування житловим будинком і земельною ділянкою дитини, яка проживає разом відповідачем, а в частині виселення такими, що порушують інтереси дитини, яка не була залучена позивачем в якості співвідповідача.

Не погодившись з рішенням суду, адвокат Шумілова Н.І. діючи в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не звернув уваги на те, що позивачем доведено порушення його прав саме відповідачем та ніякими іншими особами, його права на користування нерухомим майном, що належить його дитині. Зазначає, що позивачем надано суду довідку про його реєстрацію у спірному будинку як ВПО, яка станом на даний час не є ані скасованою, ані визнаною недійсною, а відтак підтверджує права позивача на користування та проживання у спірному будинку. Вказує, що суд першої інстанції невірно послався на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2025 року, адже вказане рішення не містить будь-яких зазначень місця проживання дитини з відповідачем у зв`язку з чим фактично суд надав перевагу у проживанні та користуванні в спірному будинку відповідачу, знехтувавши такими самими правами позивача. Стверджує проте, що перешкоди чинить позивачу не дитина, а ОСОБА_2 за такого, дитина де юре не може мати статусу відповідача у даній справі. Права та інтереси порушуються саме відповідачем, а відтак єдиний статус у даній справі, який дитинна може мати - третя особа, у зв`язку з чим суд першої інстанції зобов`язаний був у порядку ст. 53 ЦПК України залучити дитину до участі у справі у статусі третьої особи.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 27 травня 2010 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2022 розірваний.

Від подружнього життя сторони мають малолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як встановлено судом з 2021 року сторони проживають окремо, малолітня дитина проживає разом з матір`ю в будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

На підставі договору дарування від 21 вересня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Ласурія С.А. за ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що також підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 275943778 від 21 вересня 2021 року.

ОСОБА_2 з 01 листопада 2016 року, а малолітній ОСОБА_8 з 03 серпня 2021 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою про місце проживання та Витягом з реєстру територіальної громади міста Миколаєва про реєстрацію особи.

Довідкою від 30 липня 2025 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 підтвердив, що його фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 , а місцем реєстрації позивача є АДРЕСА_4 .

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2025 року, залишене без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 вересня 2025 року у справі № 490/3905/22 первісний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом із матір`ю ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі частини усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 30% відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку починаючи з 30.06.2025 року і до досягнення дитиною повноліття. У задоволенні позову ОСОБА_2 в іншій частині відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Отже, в судовому порядку місце проживання дитини визначено разом із матір`ю ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що встановлені обставини не свідчать, а надані позивачем докази не підтверджують порушення житлових прав позивача через неможливість проживання в будинку дитини, яка проживає разом з відповідачем, а в частині вселення такими, що порушують інтереси дитини, яка не була залучена позивачем в якості співвідповідача.

З таким висновком суду колегія погоджується з огляду на наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які цивільні права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких цивільних прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем цивільного права (інтересу позивача є самостійною підставою для відмови в позовів (Постанова Верховного Суду від 15.03.2023 у справі №753/8671/21)

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод і інтересів, Такий захист можливий за умови, що права свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (Постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного Суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб між учасниками правовідносин існував юридичний спір, а порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення. Невід`ємним елементом правовідносин є їхній зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Тому судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У справі встановлено, що спірний житловий будинок належить на праві власності малолітньому сину сторін, шлюб між якими розірваний.

Місце проживання малолітньої дитини визначено разом із матір`ю ОСОБА_2 - відповідачем по справі.

Спір виник між батьками малолітнього - власника житлового будинку, які є колишнім подружжям, з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбних відносин.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Згідно з ч. 2 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Як встановлено під час розгляду справи, позивач зі спірного будинку, який належить на праві власності малолітній дитині висилився самостійно в 2021 році, до розірвання шлюбу в судовому порядку, і після цього проживав в будинку незначний період часу, поки відповідач із дитиною вимушено покинули територію України у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні і активними бойовими діями в місті Миколаєві та біля нього.

На теперішній час позивач створив нову сім`ю з якою мешкає за іншою адресою та в якій народилась малолітня дитина.

За таких обставин, оскільки позивач має інше місце проживання, де мешкає із новою родиною, при цьому маючи реєстрацію місця проживання в м. Києві, суд першої інстанції вірно вважав, що встановлені обставини не свідчать, а надані позивачем докази не підтверджують, порушення саме житлових прав позивача через неможливість проживання в будинку дитини та навпаки його проживання лише призведе до постійних конфліктів сторін та морально-психологічного травмування цим їхньої спільної дитини.

За положеннями частини 2 статті 176 СК України права батьків та дітей щодо користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.

Відповідно до ч. 1, 7 ст. 177 Сімейного кодексу України батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як встановлено судом першої інстанції, підстави позову щодо усунення перешкод позивачу відповідачкою для виконання ним батьківського обов`язку з утримання та обслуговування належного спірного житлового будинку, не були заявлені позивачем.

Доводи апеляційної скарги про те, що довідка про реєстрацію позивача у спірному будинку як ВПО, підтверджує права останнього на користування та проживання у спірному будинку не заслуговують на увагу, оскільки як встановлено судом така реєстрація здійснена за допомогою застосунку «Дія», без відома відповідача та дитини тобто без урахування інтересів дитини, як власника і відповідача, як законного представника дитини та з якою вона проживає, до того ж за встановлених обставин даної справи це не може бути підставою для проживання позивача у спірному будинку.

За такого ж, не заслуговують на увагу й посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем доведено порушення його прав саме відповідачем, а не іншими особами, його права на користування нерухомим майном, що належить його дитині.

Твердження про те, що права та інтереси позивача порушуються саме відповідачем, а відтак єдиний статус у даній справі, який дитинна може мати - третя особа, у зв`язку з чим суд першої інстанції зобов`язаний був у порядку ст. 53 ЦПК України залучити дитину до участі у справі у статусі третьої особи, не можуть бути прийняті до уваги з огляду на наступне.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За положеннями статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Так, зі змісту позову вбачається, що предметом позовних вимог ОСОБА_1 є усунення перешкод у користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, які належать малолітній дитині та вселення його в будинок.

Забезпечення захисту прав малолітніх або неповнолітніх осіб під час розгляду справи врегульовано статтею 45 ЦПК України, зокрема, під час розгляду справи, крім прав та обов`язків, визначених статтею 43 цього Кодексу, малолітня або неповнолітня особа має також такі процесуальні права: 1) безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; 2) отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; 3) здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд роз`яснює малолітній або неповнолітній особі її права та можливі наслідки дій її представника чи законного представника у разі, якщо за віком вона може усвідомити їх значення. Суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до стаття 46 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

За вимогами стаття 47 ЦПК України здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Із аналізу наведених норм процесуального законодавства слідує, що малолітня дитина може бути стороною у справі (позивачем або відповідачем), але через відсутність процесуальної дієздатності в її інтересах діє законний представник, зокрема один з батьків.

За такого, у даному випадку дитина сторін є малолітньою та власником будинку і земельної ділянки, яких стосується предмет позову, відтак є належним відповідачем у справі.

За вимогами статті 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Встановлення належності відповідачів є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду від 13 червня 2024 року справа № 932/163/2).

З огляду на вказані вище норми та встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вселення позивача до житлового будинку належного на праві власності малолітній дитині, яка не була залучена позивачем в якості співвідповідача.

Інші в апеляційній скарзі доводи зводяться до підстав позову та які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то відсутні підстави для розподілу судових витрат на підставі ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Шуміловою Наталією Ігорівною - залишити без задоволення.

Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 02 жовтня 2025 року - залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Крамаренко

Судді: В.В. Коломієць

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 16 січня 2026 року.