Рішення від 15 січня 2026 р. у справі №320/17195/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2026 року справа № 320/17195/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ірпінського відділу державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Ірпінського відділу державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі по тексту також відповідач, Ірпінський ВДВС), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати постанову від 01.04.2025 про стягнення виконавчого збору у розмірі 20 418,33 грн, прийняту в межах виконавчого провадження №37715472.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що 24.04.2013 було винесено постанову про відкриття ВП №37715472 за виконавчим листом №1-531/12, виданим 18.04.2013 Печерським районним судом м. Києва щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальної шкоди у сумі 286 950,00 грн. 01.04.2025 відповідачем було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, а також спірна постанова про стягнення з позивача як боржника виконавчого збору. 02.04.2025 державним виконавцем Ірпінського ВДВС винесено постанову про відкриття ВП №77672691 з примусового виконання постанови про стягнення з позивача виконавчого збору від 01.04.2025 ВП №37715472.

На думку позивача, спірна постанова є протиправною з огляду на те, що оскільки станом на дату набрання чинності Законом України «Про виконавче провадження» 02.06.2016№ 1404-VIII (далі по тексту також - Закон №1404-VIII) примусове виконання виконавчого листа №1-531/12 не було закінчено, що свідчить про застосовність положень Закону №1404 до спірних відносин, які носили триваючий характер.

Позивач наголошує на тому, що положеннями Закону №1404-VIII в редакції до 28.08.2018 підставою для стягнення з боржника виконавчого збору в межах виконавчого провадження є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховувався як 10% від фактично стягнутої суми, оскільки виконавчий збір є своєрідною винагородою державного виконавця за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання такого.

Позивач зазначив, що з внесенням змін з 28.08.2018 до Закону №1404-VIII в частині стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню погіршили його становище як боржника, а тому з урахуванням положень статті 58 Конституції України означені зміни не є застосовними до нього та, відповідно, у відповідача були відсутні підстави для прийняття спірної постанови у зв`язку з тим, що в межах ВП №37715472 ним фактично не було стягнуто матеріальну шкоду у сумі 286 950,00 грн на підставі виконавчого листа №1-531/12, виданого 18.04.2013 Печерським районним судом м. Києва.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.04.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, про відкриття провадження у справі був проінформований шляхом направлення ухвали про відкриття провадження у справі на електронну адресу, про що свідчить довідка про доставку електронного листа, сформована програмним забезпеченням «Діловодство спеціалізованого суду».

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

На примусовому виконання у Відділі державної виконавчої служби Бучанського міського управління юстиції перебувало виконавче провадження №37715472 з примусового виконання виконавчого листа №1-531/12, виданого 18.7.2013 Печерським районним судом м. Києва про стягнення матеріальної шкоди з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у розмірі 286 950,00 грн.

Постановою державного виконавця від 24.04.2013 відкрито ВП №37715472 з примусового виконання виконавчого листа №1-531/12, виданого 18.7.2013 Печерським районним судом м. Києва про стягнення матеріальної шкоди з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у розмірі 286 950,00 грн.

Листом Ірпінського ВДВС від 27.03.2025 №12531 представника позивача повідомлено, що перевіркою АСВП встановлено, що у Відділі перебуває ВП №37715472 з примусового виконання виконавчого листа №1-531/12 від 18.04.2013, виданого Печерським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 матеріальної шкоди у сумі 286 950,00 грн.

За період з 24.04.2013 по 27.03.2025 боржником сплачено 44 584,97 грн.

Оскільки в матеріалах ВП відсутні реквізити стягувача ОСОБА_2 для перерахування коштів на його користь, на депозитному рахунку Ірпінського ВДВС перебувають стягнуті кошти з боржника в розмірі 38 342,55 грн. 10.03.2025 головним державним виконавцем Гук Л.С. направлена вимога на адресу стягувача ОСОБА_2 про надання реквізитів для перерахування коштів.

Постановою головного державного виконавця Ірпінського ВДВС від 01.04.2025 ВП №37715472 у зв`язку з надходженням заяви від стягувача щодо повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404 виконавчий документ повернуто стягувачу.

В означеній постанові вказано, що залишок нестягненої суми за виконавчим документом 252 441,70 грн, сума стягнутого виконавчого збору/сума стягненої винагороди приватного виконавця - 8 276,67 грн.

Постановою головного державного виконавця Ірпінського ВДВС від 01.04.2025 ВП №37715472 з ОСОБА_1 , стягнуто виконавчий збір у розмірі 20 418,33 грн.

Постановою головного державного виконавця Ірпінського ВДВС від 02.04.2025 ВП №77672691 відкрито виконавче провадження з примусового виконання постанови Ірпінського ВДВС від 01.04.2025 №37715472 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 20 418,33 грн.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цієї постанови, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Спеціальним законом, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що, відповідно до закону, підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, до 05.10.2016 був Закон України від 21.04.1999 №606-XIV «Про виконавче провадження» (далі по тексту також - Закон №606-XIV).

За встановлених обставин цієї справи виконавче провадження було розпочато на підставі Закону № 606-ХІV, який був чинний на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (24.04.2013).

Водночас Закон №606-XIV втратив чинність 05.10.2016 у зв`язку з набранням чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження».

Пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII передбачено, що рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Зміст розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1404-VIII вказує, що положення попереднього Закону №606-XIV застосовуються не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, а тому підлягають і завершенню в порядку Закону №606-XIV. Водночас кожна окрема виконавча дія, яка оформлюється, у тому числі, шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена відповідно до того закону, в період дії якого вона розпочата.

Суд звертає увагу, що положення частин першої, третьої, сьомої статті 28 Закону №606-XIV (у редакції, станом на 24.04.2013) передбачають, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред`явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.

У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.

Виходячи з наявних в матеріалах справи доказів, судом не встановлено, а з матеріалів справи не вбачається, що державний виконавець приймав постанову про стягнення виконавчого збору під час дії Закону №606-XIV.

Натомість така постанова була прийнята державним виконавцем 01.04.2025 на підставі частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII, відповідно до змісту якої у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Суд вважає, що прийняття постанови про стягнення виконавчого збору згідно положень Закону №1404-VIII, а не згідно положень Закону №606-XIV, жодним чином не вплинуло на права позивача та не погіршило його становище з огляду на те, що як станом на дату відкриття виконавчого провадження №37715472, так і на дату винесення спірної постанови законодавчо визначено обов`язок державного виконавця зі стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягає стягненню.

При цьому, на переконання суду, відсутні підстави для застосування частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, з огляду на таке.

Частиною другою статті 27 Закону №1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону №1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

З аналізу вищенаведених норм Закону №1404-VІІІ (у редакції, що діяла до 28.08.2018) слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 №2475-VIII (далі по тексту також - Закон №2475-VIII), який набрав чинності 28.08.2018, внесені зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ, у частині другій якої слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».

Отже, на момент прийняття спірної постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №37715472 діяла редакція частини другої статті 27 Закону №1404-VIII зі змінами, внесеними Законом №2475-VIII, яка передбачала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, розмір виконавчого збору законодавчо поставлений у залежність від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження.

Висновки аналогічного змісту щодо застосування частини другої статті 27 Закону №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII) викладено в постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі №420/1373/19 та від 20.11.2019 у справі №480/1558/19, згідно з якими фактичне виконання судового рішення, крім випадку такого виконання до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов`язковими умовами для стягнення виконавчого збору.

З урахуванням означеного суд вважає, що визначення державним виконавцем виконавчого збору з суми, що підлягала до примусового стягнення, є законним і таким, що узгоджується з положеннями норм Закону №1404-VIII, у редакції, чинній на дату винесення спірної постанови.

Доводи позивача стосовно того, що положення частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII, погіршили становище позивача у порівнянні з нормами частини другої статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався, як 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від фактично стягнутої суми, суд відхиляє з огляду на те, що аналогічне правове регулювання, передбачено частиною другою статті 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII, діяло і станом на час відкриття виконавчого провадження №37715472 (01.04.2013).

Як вже зазначалося судом, відповідно до вимог статті 28 Закону №606-XIV (у редакції, чинній станом на момент відкриття виконавчого провадження) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

Тобто, Закон №606-XIV (у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження), так само як і Закон №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII), не ставлять можливість застосування відповідальності у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.04.2024 у справі №380/5266/23.

З огляду на викладене, судом не приймаються доводи позивача про те, що виконавчий збір може бути стягнено лише за умов фактичного виконання судового рішення та вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішення.

Такі висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 28.04.2020 у справі № 520/9144/18, від 26.06.2020 у справі № 360/3324/19, від 11.08.2021 у справі № 640/23271/21, від 27.07.2023 у справі № 500/3394/22.

Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність доводів позивача про те, що частина друга статті 27 Закону №1404-VIII (у редакції Закону №2475-VIII) збільшила відповідальність позивача та погіршила його стан, оскільки як на час відкриття виконавчого провадження, так і на час винесення постанови про стягнення виконавчого збору відповідальність позивача як боржника була однаковою, зокрема база обрахунку виконавчого збору в обох випадках становила 10 відсотків суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, у задоволенні позову слід відмовити.

Враховуючи положення статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем витрати по сплаті судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .

Суддя Дудін С.О.