Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №300/4532/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 рокуЛьвівСправа № 300/4532/25 пров. № А/857/38388/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Заверухи О.Б.,

суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.,

розглянувши в електронній формі в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

суддя (судді) в суді першої інстанції – Могила А.Б.,

час ухвалення рішення – не зазначено,

місце ухвалення рішення – м. Івано-Франківськ,

дата складання повного тексту рішення – не зазначено,

В С Т А Н О В И В:

30 червня 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення, зобов`язати вчинити певні дії.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що 20.03.2025 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком. Однак, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 28.03.2025 № 092750012582 йому відмовлено в призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. Надалі, 07.05.2025 позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про призначення йому пенсії за віком. Проте, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 14.05.2025 № 092750012582 йому відмовлено в призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. При цьому, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не зараховано до страхового стажу періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 22.08.2022. Вказав, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Припинення участі російської федерації в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 не може бути підставою для незарахування періодів роботи до його страхового стажу.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 14.05.2025 № 092750012582 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 23.02.2022 (включно). Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 з 20.03.2025 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що незарахування стажу роботи за період чинності міжнародної угоди особам, які працювали за межами України, у зв`язку з денонсацією угоди щодо пенсійного забезпечення з державами є неприпустимим та порушує конституційні принципи. Так працюючи за межами України особа мала легітимні очікування щодо її пенсійного забезпечення.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року – не менше 29 років. У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу з 01 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – від 22 до 32 років. Згідно з поданими документами страховий стаж ОСОБА_1 становить 11 років 08 місяців 19 днів. Як наслідок, страховий стаж позивача є недостатнім, тому правомірно відмовлено в призначенні йому пенсії за віком. Звернув увагу, що до страхового стажу позивача не зараховано періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 22.08.2022, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач 20.03.2025 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Органом призначення пенсії за принципом екстериторіальності визначено Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області.

Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області рішенням від 28.03.2025 № 092750012582 відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу.

07.05.2025 позивач повторно звернувся із заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про призначення пенсії за віком, долучивши при цьому додаткові документи.

Органом призначення пенсії за принципом екстериторіальності визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Рішенням від 14.05.2025 № 092750012582 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відмовило ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу. У даному рішенні зазначено, що до страхового стажу не зараховано періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 22.08.2022, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992. У цьому ж рішенні зазначено, що страховий стаж позивача становить 11 років 8 місяців 19 днів.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині: визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 14.05.2025 № 092750012582 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком; зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 23.02.2022 (включно); зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 з 20.03.2025 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (стаття 46 Конституції України).

Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (частина 1 статті 92 Конституції України).

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-ХІІ від 05.11.1991 (далі – Закон № 1788-ХІІ) та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 (далі – Закон № 1058-IV) (в редакціях чинних на момент виникнення спірних правовідносин).

Закон № 1058-IV розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Частиною 1 статті 24 Закону № 1058-IV встановлено, що страховий стаж – період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина 2 статті 24 Закону № 1058-IV).

При цьому, відповідно до частини 4 статті 24 цього Закону періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно зі ст. 62 Закону № 1788-ХІІ основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На виконання зазначеної норми Закону постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12 серпня 1993 року затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки чи відповідних записів у ній (далі – Порядок № 637).

У пунктах 1 та 2 Порядку зазначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Разом з тим, у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків (пункт 2 Порядку № 637).

Також, відповідно до пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок.

З системного аналізу наведених норм слідує, що основним документом, який підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці не зазначені або зазначені неточні відомості про роботу працівника у певний період, то для підтвердження трудового стажу приймаються інші документи, на підставі яких можна дійти висновку, де і протягом якого періоду працював працівник. Ці документи можуть бути видані роботодавцем (його правонаступником), архівними установами, до яких передано документи з особового складу для зберігання. Якщо є можливість підтвердити трудовий стаж даними, наявними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, то використовуються ці відомості.

Тобто надання уточнюючої довідки підприємства, установи або організації необхідне лише у двох випадках: за відсутності трудової книжки як такої або необхідних записів у ній, які визначають право на пільгове пенсійне забезпечення.

Така позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 234/13910/17, від 07 березня 2018 року у справі № 233/2084/17 та від 25 квітня 2019 року у справі № 159/4178/16-а.

Відомостями, які містяться в трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 від 11.03.1981, копія якої містяться в матеріалах справи, підтверджено періоди його роботи з 25.08.1989 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 22.08.2022 (а.с. 12-14).

Колегія суддів зазначає, що трудова книжка ОСОБА_1 містить всі необхідні записи, які засвідчені роботодавцем та дають можливість встановити дату прийняття та звільнення з роботи, місце роботи та накази на підставі яких позивач був прийнятий на таку роботу за спірні періоди.

Пунктом 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 (далі – Інструкція № 58), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року № 110, встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

В пунктах 2.2, 2.4 Інструкції №58 також передбачено, що до трудової книжки вносяться, зокрема, відомості про працівника: прізвище, ім`я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; завіряються печаткою записи про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

Одночасно, у пунктах 2.6, 2.8-2.10 Інструкції зазначено, що у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Якщо підприємство, яке зробило неправильний або неточний запис, ліквідоване, відповідний запис робиться правонаступником і засвідчується печаткою, а в разі його відсутності - вищестоящою організацією, якій було підпорядковане підприємство, а в разі його відсутності - облархівом, держархівом м. Києва, держархівом м. Севастополя і держархівом при Раді Міністрів Криму. Виправлені відомості про роботу, про переведення на іншу роботу, про нагородження та заохочення та ін. мають повністю відповідати оригіналу наказу або розпорядження. Показання свідків не можуть бути підставою для виправлення занесених раніше записів. У розділі «Відомості про роботу», «Відомості про нагородження», «Відомості про заохочення» трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається. У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: «Запис за № таким-то недійсний. Прийнятий за такою-то професією (посадою)» і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу.

Відповідно до п.2.27 Інструкції № 58 запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 – дата звільнення; у графі 3 – причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер.

Днем звільнення вважається останній день роботи.

Як вже встановлено судом першої інстанції, у спірному рішенні Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не зараховано до страхового стажу позивача періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 22.08.2022, оскільки з 01.01.2023 російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.

Частиною 1 статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається, зокрема з міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.

Відповідно до статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13.03.1992 (далі – Угода) пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць цієї Угоди і членів їх сімей здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої вони проживають.

Метою Угоди є взаємне визнання і виконання державами-учасницями зобов`язань «відносно непрацездатних осіб, які набули право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження в СРСР і реалізують це право на території держав-учасниць Угоди». Держави-учасниці цієї Угоди, визнавши відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, взяли на себе зобов`язання щодо захисту їхніх пенсійних прав.

Статтею 5 Угоди передбачається, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав-учасниць Угоди.

Частинами 2-3 статті 6 Угоди передбачено, що для встановлення права на пенсію громадянам держав-учасників Угоди враховується трудовий стаж, придбаний на території будь-якої з цих держав, а так само на території колишнього СРСР за час до набрання чинності цієї Угоди. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалася трудова діяльність.

Таким чином, на громадян України, які працювали на територіях інших держав учасниць Співдружності Незалежних Держав, які приєдналися до вказаної Угоди, розповсюджувалася дія нормативних актів приймаючої Держави в галузі пенсійного забезпечення, у тому числі тих, які визначали порядок зарахування трудового стажу.

З огляду на викладене, цією Угодою визначено стаж, який підлягає врахуванню при визначенні розміру пенсії.

Як на підставу для відмови у зарахуванні до стажу позивача спірного періоду роботи, відповідачем зазначено те, що російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року.

Колегія суддів зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 № 1328 постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992.

За змістом статті 70 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (набрала чинності для України 13.06.1986) якщо держава виходить з багатостороннього договору припинення договору відбувається з дня набрання чинності виходу з договору.

В той же час, всі первинні документи не можуть піддаватися сумніву та позбавляти особу права на отримання пенсії, з урахуванням стажу, який вона набула на законних підставах, тільки з тих міркувань, що Україною у зв`язку з військовою агресією російської федерації припинено співробітництво з російською федерацією.

З огляду на наведене, є необґрунтованими доводи скаржника щодо неможливості зарахування періоду роботи позивача на території російській федерації, з підстав припинення участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, оскільки у період роботи позивача на території російської федерації вказана Угода була чинною та передбачала право на пенсію громадянам держав - учасниць Угоди з врахуванням трудового стажу, набутого на території будь-якої з цих держав.

При цьому колегія суддів зазначає, що за наявності чинних, у періоди роботи позивача, положень Угоди, що передбачали відповідне право, позивач не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірних періодів роботи до його страхового стажу, та як наслідок позбавлення його конституційного права на соціальний захист.

Водночас колегія суддів приймає до уваги те, що Президентом України 24 лютого 2022 року прийнято Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» відповідно до пункту 1 якого воєнний стан діє з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року у зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України.

Вищенаведене призвело до розірвання дипломатичних відносин із російською федерацією, а також вихід України з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що періоди роботи на території російської федерації з 24.02.2022 не підлягають зарахуванню до страхового стажу позивача.

Як наслідок, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога позивача в частині зобов`язання відповідача зарахувати до страхового стажу період роботи з 24.02.2022 по 22.08.2022 не підлягає задоволенню.

З урахуванням наведеного, а також відсутності доказів, які б свідчили про недостовірність поданих позивачем документів щодо спірних періодів роботи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області протиправно не зараховано до страхового стажу позивача періоди його роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 23.02.2022 (включно).

Як наслідок, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії від 14.05.2025 №092750012582, яке прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, підлягає до скасування.

Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Колегія суддів також зазначає, що згідно з пунктом 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

За приписами частини 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

З системного аналізу вищезазначених норм слідує, що у випадку, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача.

Так, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії за віком визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про призначення пенсії. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - призначити або відмовити в такому призначенні, однак виключно у тому випадку, коли для цього є законні підстави. За законом в спірних правовідносинах у відповідача немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до статті 26 Закону № 1058-ІV починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року – не менше 29 років. У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу з 01 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – від 22 до 32 років.

Проаналізувавши рішення від 14.05.2025 № 092750012582 колегія суддів зазначає, що вік ОСОБА_1 становить необхідних 63 роки, а страховий стаж позивача – 11 років 8 місяців 19 днів, проте враховуючи висновок суду першої інстанції про необхідність зарахування спірних періодів роботи, страховий стаж становитиме більше обов`язкових 22 років.

Колегія суддів зазначає, що за загальним правилом, встановленим ст. 45 Закону № 1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією. Проте, відповідно до пункту 1 частини 1 даної статті пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Позивач звернувся вперше до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та необхідними документами 20.03.2025, тобто після спливу зазначеного трьохмісячного строку. Відтак позивачу слід призначити пенсію з дати його звернення до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області.

Згідно з частиною 1 статті 44 Закону № 1058-ІV звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи.

Вимогами пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058-ІV, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, встановлено, що після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

У даній справі, органом призначення пенсії за принципом екстериторіальності визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, рішенням якого відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV.

Тож, дії зобов`язального характеру має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, яким у цьому випадку є Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Така позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 08.02.2024 по справі № 500/1216/23 (провадження № К/990/37966/23).

Враховуючи те, що судом першої інстанції встановлено протиправність рішення про відмову в призначенні пенсії від 14.05.2025 № 092750012582, з метою ефективного захисту порушеного права позивача, колегія суддів вважає необхідним зобов`язати саме Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (як відповідний територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності щодо розгляду заяви позивача від 07.05.2025) зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 01.01.1992 по 05.04.2006, з 06.04.2006 по 06.12.2008, з 22.12.2008 по 07.08.2013, з 08.08.2013 по 23.02.2022 (включно), та призначити йому пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 20.03.2025.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року у справі № 300/4532/25 – без змін.

Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. Б. Заверуха

судді О. М. Гінда

В. В. Ніколін