Постанова від 14 січня 2026 р. у справі №200/1979/25 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2026 року справа №200/1979/25

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Гайдара А.В., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року (повне судове рішення складено 10 червня 2025 року) у справі № 200/1979/25 (суддя в І інстанції Череповський Є.В.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), в якому просила:

визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 10.11.2023 по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 13 березня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 виплатити ОСОБА_1 її середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 10.11.2023 по 18 липня 2022 року у повному обсязі та у період з 19 липня 2022 року по 13 березня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 13 березня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;

зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 13 березня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що проходила службу у Відповідача та на цей час Позивача знято з усіх видів грошового забезпечення. При цьому, за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року їй не в повному обсязі та з визначенням невірного базового місяця була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення.

13 березня 2025 року на виконання рішення Донецького адміністративного суду по справі № 200/616/24 на розрахунковий рахунок Позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення. При цьому Відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі. Позивач вважає ненарахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі протиправними.

Окрім того, вважає за необхідне стягнути з Відповідача втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати їй середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, за період з 11.11.2023 по 13 березня 2025 року, але не більш як за шість місяців.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 138 864 (сто тридцять вісім тисяч вісімсот шістдесят чотири) грн. 18 коп.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 13 березня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 13 березня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний підхід застосований та узгоджений розрахунок Верховним Судом під час вирішення справи №806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.

Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Частиною першою ст. 117 КЗпП визначено строк виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Тобто, законодавцем чітко визначено, що максимальна сума виплатити працівникові його середнього заробітку за весь час затримки не повинна перевищувати сумі середнього заробітку більш як за шість місяців. Відповідно для розрахунку суми виплати позивачу необхідно рахувати 182 днів (з 10.11.2023 по 10.05.2024). Для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.11.2023 по 10.05.2024 треба врахувати тривалість строку між звільненням позивача з військової служби (10.11.2023) і, відповідно, подачі позовної заяви (20.03.2025), співмірність ймовірного розміру майнових втрат пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні військовослужбовця та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Верховний Суд в рішенні від 10 квітня 2019 року по справі № 686/13725/17 зазначив, що правове значення при виплаті компенсації має те, чи був виплачений нарахований дохід, та чи виплачений він із порушенням строків, чи нараховувався і виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Отже, оскільки станом на дату розгляду даної справи оспорювані виплати позивача не виплачені, а тому нарахування та виплати компенсації стосується правовідносин, які можливо будуть мати місце в майбутньому.

Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити частково, з таких підстав.

ОСОБА_1 є громадянкою України та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, відповідно до посвідчення від 26 лютого 2020 року серії НОМЕР_2 .

Відповідно до витягу із наказу начальника НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби від 10 листопада 2023 року, Позивача, звільнену з військової служби в запас, виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення за підпунктом «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з 10 листопада 2023 року.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15 липня 2024 року у справі №200/616/24 позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії було задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказане рішення набрало законної сили 12 лютого 2025 року.

Відповідно до платіжної інструкції № 589 від "12" березня 2025 року Відповідачем було сплачено Позивачу грошові кошти у сумі 48 208,80 грн. Призначення платежу 1002030;2800; Виконання судового рішення (пер-ня індексації грошового забезпечення); Рішення Одеського окружного адмін. суду по справі №200/616/24 вiд 15.07.2024; без ПДВ.

Вказані кошти Позивач отримав 13.02.2025, що не є спірною обставиною.

Відповідно до архівної відомості №1474-15524 за січень-грудень 2023 року, Позивачу в листопаді 2023 року було нараховано грошове забезпечення у розмірі 494 743,75 грн. перераховано та виплачено після утримань податків – 484 685,66 грн.

Відповідно до довідки про доходи за останні два місяці перед звільненням Позивача, середньомісячна сума грошового забезпечення складає – 23 271,30 грн, середньоденна сума грошового забезпечення складає – 762,99 грн.

При ухваленні рішення апеляційний суд виходив з наступних мотивів та керувався такими положеннями законодавства.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до абзацу 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлено відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату належних військовослужбовцям сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.03.2018 у справах № 806/1899/17, № 806/1551/17, від 19.04.2018 у справі № 806/1183/16 та від 14.03.2019 у справі № 820/660/17 та в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 21 квітня 2021 року (справа № 120/3857/19-а).

Відповідно до ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній на час виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною 1 статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч.2 ст.117 КЗпП України).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд звертає увагу, що оскільки індексація грошового забезпечення у повному обсязі позивачу не виплачена в день виключення зі списків особового складу, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Вказане відповідає правовій позиції, яка викладена у постанові Верховного суду від 12 серпня 2020 року у справі № 400/3151/19 адміністративне провадження № К/9901/12644/20 та у постанові Верховного Суду від 28.01.2021 в адміністративній справі № 240/11214/19, яку судом враховано на виконання положень ч.5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на матеріали справи, суд встановив, що позивача виключено зі списків особового складу з 10 листопада 2023 року, остаточний розрахунок з позивачем проведений 12 березня 2025 року після виконання рішення суду в справі № 200/616/24.

Отже, фактичні обставини справи свідчать про те, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у не проведенні повного та належного остаточного розрахунку при виключенні зі списків особового складу 10 листопада 2023 року.

Період до 18.07.2022 включно (до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.

Проте період з 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Спірний період в нинішній справі виник після 19.07.2022 – з 11.11.2023.

Що стосується позовної вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, суд зазначає наступне.

День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 821/1226/16).

Зі змісту ст. 117 Кодексу законів про працю України, у редакції, чинній з 19.07.2022 року, випливає, що розмір відповідальності за затримку розрахунку при звільненні залежить від наявності або відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум, а також чи вирішено спір на користь працівника частково або повністю, а саме:

1) при відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців;

2) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, якщо спір вирішено на користь працівника (повністю);

3) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за шість місяців.

При цьому, суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.

Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.

Таким чином, відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 11.11.2023 по 12.03.2025, у зв`язку з невиплатою йому при звільненні грошового забезпечення.

Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У ст. 33 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені ч.1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Відповідно до ч. 6 ст.95 Кодексу законів про працю України, заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ст.2 Закону України Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії від 05.10.2000 № 2017-III (далі - Закон № 2017), на основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

У ст.18 зазначеного Закону № 2017 передбачено, що індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій.

Згідно зі ст.19 цього Закону № 2017, державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Відповідно до ч.1 ст.33 Закону України Про оплату праці в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.34 Закону України Про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Верховний Суд у постановах від 05.05.2022 у справі № 380/8976/21, від 26.11.2023 у справі № 560/11895/23 та від 14.12.2023 у справі № 600/4606/23-а зауважував, що на належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013.

Конституційний Суд України у вказаному Рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями ч.6 ст.95 КЗпП України, ст.33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

Отже, з огляду на наведені обставини та норми у відповідача виник обов`язок щодо виплати позивачу при звільненні належних сум грошового забезпечення.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.05.2022 у справі № 120/1196/19-а.

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту (військовослужбовців) стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26.05.2020 у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст.116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до глави VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст.116 та 117 КЗпП України.

Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було виплачене грошове забезпечення в належному розмірі.

Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід стягнути на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку, але не більше як за шість місяців.

Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зменшення її розміру, суд зазначає наступне.

Строк затримки по виплаті належних позивачу сум слід рахувати з 11.11.2023, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

Суд встановив, що відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 12.03.2025, виплативши на виконання рішення суду індексацію грошового забезпечення у повному обсязі у розмірі 48 208,80 гривень.

Відповідно до довідки про доходи за останні два місяці перед звільненням Позивача, середньомісячна сума грошового забезпечення складає – 23 271,30 грн, середньоденна сума грошового забезпечення складає – 762,99 грн.

Період з 11.11.2023 до 12.03.2025 регулюється чинною редакцією ст.117 Кодексу законів про працю України, та даний період перевищує 6 місяців.

Таким чином, задоволенню підлягає період з 11.11.2023 по 11.05.2024, що становить 182 календарних днів.

Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами п.8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Відповідно, середній заробіток складає: 762,99 грн. х 182 затримка днів = 138 864,18 грн.

Щодо доводів відповідача про зменшення розміру середнього заробітку, суд першої інстанції послався н наступне.

У справі № 440/6856/22 Верховний Суд розглянув можливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються ст.117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX та констатував, що висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц не поширюються на спірні правовідносини, що тривають після 19.07.2022, оскільки з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець усунув чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до ст.233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

Верховний Суд у постанові від 10.04.2024 у справі № 360/380/23, та в подальшому й у постанові від 27.03.2025 по справі № 560/5923/24, констатував, що у межах цієї справи необхідно ураховувати норми ст.117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції ст.117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

За цією позицією, для розрахунку середнього заробітку за весь час затримки застосовуються два режима : 1) до липня 2022 року із застосуванням принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові за весь період затримки такої виплати; 2) після липня 2022 року із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності.

Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд в даному випадку застосовує для розрахунку середнього заробітку за час затримки виплати позивачці вартості неотриманого речового майно обмеження шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності.

Відтак, враховуючи наведене та ст. 117 КЗпП України (в редакції, чинній на час прийняття рішення), відповідач повинен виплати позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (182 дні), тобто за період з 11.11.2023 по 11.05.2024, в розмірі 138 864,18 гривень.

Однак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований та узгоджений розрахунок Верховним Судом під час вирішення справи №806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.

Отже, застосовуючи до даних правовідносин принцип співмірності, враховуючи механізм розрахунку, який зазначений Верховним Судом в постанові від 30.10.2019 по справі №806/2473/18, розрахунок буде наступний.

Відповідно до архівної відомості №1474-15524 за січень-грудень 2023 року, Позивачу в листопаді 2023 року було нараховано грошове забезпечення у розмірі 494 743,75 грн, а в грудні виплачено ще 10 268,41 грн.

Отже, загальний розмір сум при звільненні склав 505 012,16 грн.

На виконання рішення суду у справі № 200/616/24 виплачено 48 208,80 грн.

Тобто, загальна сума виплат на момент здійснення остаточного розрахунку повинна була становити 553 220,96 грн.

Відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із всіх виплачених сум у день звільнення складає 8,7 %: (48208,80 грн (сума виплати індексації грошового забезпечення за рішенням суду) / 553220,96 грн (сума всіх належних виплачених сум при звільненні) х 100).

Отже, сума (з урахуванням принципу співмірності) становить: 762,99 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 8,7% х 182 (максимальна кількість днів затримки розрахунку, за якими робиться виплата, відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП) = 12081,18 грн.

Щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, суд зазначає наступне.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати врегульовано Законом України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ).

Статтею 1 Закону № 2050-ІІІ передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Згідно статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону № 2050-ІІІ).

Так, з метою реалізації Закону № 2050-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України 21.02.2001 № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі Порядок № 159).

Пункти 1, 2 Порядку № 159 аналогічні положенням Закону № 2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

Абзацом 1 пункту 4 Порядку № 159 визначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Отже, з системного аналізу наведених норм права cуд встановив, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких основних умов: нарахування належних доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем пенсії, що носило триваючий характер. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Разом з тим, використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 46 Закону № 1058-ІV, статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

При цьому, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень Порядку № 159, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року по справі № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року по справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року по справі № 803/203/17 та від 15 жовтня 2020 року по справі № 240/11882/19.

Так, у випадку бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виплати сум грошового забезпечення, позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови покладення на відповідача судовим рішенням чи відповідним нормативно правовим актом обов`язку здійснити виплату належних позивачу сум.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 04 квітня 2018 року по справі № 822/1110/16, від 20 грудня 2019 року по справі № 822/1731/16 та від 13 березня 2020 року по справі № 803/1565/17.

Матеріалами справи підтверджено, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/616/24 відповідач здійснив виплату позивачу індексації грошового забезпечення у сумі 48 208,80 грн.

Отже, судовим рішенням у справі № 200/616/24, яке набрало законної сили, встановлено несвоєчасність виплати відповідачем індексації грошового забезпечення.

З огляду на встановлене, суд дійшов висновку про наявність підстав для нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Такої саме позиції дотримується й Верховний Суд, який розглядаючи справу № 240/11882/19, в постанові від 15.10.2020 вказав, що враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 12.01.2018 року, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 12.01.2018 року. Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Верховний Суд, приймаючи постанову від 29.04.2021 у справі № 240/6583/20 вказав, що не вбачає підстав для відступу від викладеної вище правової позиції та вважає, що наведені правові норми, якими врегульовані спірні в цій частині правовідносини, підлягають саме такому застосуванню.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого суду – зміні.

Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані зі сплатою судового збору, за діючим процесуальним законодавством відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 – задовольнити частково.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року у справі № 200/1979/25 – змінити, внаслідок чого в абзаці третьому резолютивної частини слова і цифри «у розмірі 138 864 (сто тридцять вісім тисяч вісімсот шістдесят чотори) грн. 18 коп» замінити словами і цифрами «у розмірі 12081 (дванадцять тисяч вісімдесят одна) гривня 18 коп.».

В інші частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року у справі № 200/1979/25 – залишити без змін.

Повне судове рішення – 15 січня 2026 року.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів І. В. Сіваченко

А. В. Гайдар

Т. Г. Гаврищук