Постанова від 13 січня 2026 р. у справі №200/8453/24 — Перший апеляційний адміністративний суд

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2026 року справа №200/8453/24

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 р. у справі № 200/8453/24 (головуючий І інстанції Давиденко Т.В.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач, ВЧ), в якому просив: визнати протиправною бездіяльності щодо непроведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.04.2024 по 22.11.2024;зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.04.2024 по 22.11.2024 у розмірі грошового забезпечення за шість місяців.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд:

Визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнув з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців в сумі 109580 грн. 31 коп.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову у повному обсязі.

На обґрунтування скарги зазначає, що підставою для видання наказу про виплату додаткової винагороди в розмірі 100 000 гривень у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, є довідка про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), форму якої визначено додатком 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року № 402, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2008 року за № 1109/15800, видана командиром військової частини, де проходить службу або перебуває у відрядженні військовослужбовець, яка містить інформацію про обставини отримання військовослужбовцем поранення (травми, контузії, каліцтва) під час захисту Батьківщини.

04.11.2024 на адресу ВЧ надійшла заява позивача щодо виплати додаткової винагороди за час перебування на стаціонарному лікуванні у зв`язку із отриманим раніше пораненням, яка містила додатки, що підтверджують підставу для виплати додаткової винагороди (долучається).

Командиром військової частини НОМЕР_1 09.11.2024 було розглянуто зазначену заяву, прийнято рішення щодо виплати додаткової винагороди на підставі доданих до заяви документів та повідомлено позивача листом від 09.11.2024 № 1553/12401.

Так, позивачу повідомлено, що перевіривши, інформацію наявну у ВЧ встановлено, що в період з 19.09.2023 по 06.10.2023, з 03.01.2024 по 09.01.2024 та з 11.01.2024 по 25.01.2024 додаткова винагорода за час перебування на стаціонарному лікуванні у зв`язку із травмою пов`язаною із захистом Батьківщини ОСОБА_1 не виплачувалась у зв`язку із відсутністю документів, які підтверджували періоди перебування на стаціонарному лікуванні та довідки про обставини отриманої травми. Повідомлено про прийняття рішення щодо виплати у зв`язку із тим, що до заяви позивача було додано документи, які підтверджують отримання поранення (травми, контузії, каліцтва) (довідка про обставини травми) та перебування у зв`язку із цим на стаціонарному лікуванні у закладах охорони здоров`я (виписки із медичних карток хворого із зазначенням діагнозу та датами перебування на стаціонарному лікуванні) відповідно до вимог Порядку № 260.

22.11.2024 військовою частиною НОМЕР_1 було здійснено виплату додаткової винагороди позивачу відповідно до пункту 11 Розділу XXXIV Порядку № 260.

Таким чином, вина відповідача щодо нездійснення виплати додаткової винагороди позивачу при звільненні, оскільки позивач не звертався до ВЧ раніше та не надавав документи, які є підставою для виплати додаткової винагороди у зв`язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні у зв`язку із отриманим поранення (травмою, контузією, каліцтвом) відсутня.

У зв`язку із тим, що нездійснення виплати додаткової винагороди позивачу при звільненні з військової служби сталась внаслідок неподання позивачем до ВЧ заяви та документів, які є підставою для виплати додаткової винагороди, а не з вини ВЧ, скаржник вважає, що підстав для застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України немає.

Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 КАС України, встановив наступне.

Позивач, проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 .

23.04.2024 наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 23.04.2024 № 116 ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення як такого, що звільнений з військової служби у запас наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 17.04.2024 №41-РС.

22.11.2024 Військовою частиною НОМЕР_1 на картковий рахунок ОСОБА_1 зараховані кошти в сумі 128367,74 грн. в якості додаткової винагороди, встановленої п. 1 Постанови №168.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 2 статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з ч.1 та 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частини 2 статті 12 Закону № 108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною 1 цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а .

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.

Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена у справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 року у справі № 1.380.2019.003696, від 15 лютого 2021 року у справі № 580/2499/19, від28 січня 2021 року у справі № 580/2427/19

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України») надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 Кодексу законів про працю України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені всі суми грошового забезпечення (додаткової винагороди).

Отже, допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід зобов`язати виплатити на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Щодо посилання скаржника на те, що вина відповідача щодо нездійснення виплати додаткової винагороди позивачу при звільненні, оскільки позивач не звертався до ВЧ раніше та не надавав документи, які є підставою для виплати додаткової винагороди у зв`язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні у зв`язку із отриманим поранення (травмою, контузією, каліцтвом) відсутня, колегія суддів зазначає, що зазначене не спростовує обов`язок роботодавця при відсутності спору щодо розміру та підстав виплати, виплатити позивачу всі належні йому суми при звільненні у тому числі і додаткової винагороди на яку позивач мав право при звільненні.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржувалось в частині розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то в цій частині таке судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 р. у справі № 200/8453/24 - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 р. у справі № 200/8453/24- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та відповідно до ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дати проголошення.

Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 14 січня 2026 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєва

Судді А.В. Гайдар

І.Д. Компанієць