Постанова від 03 грудня 2025 р. у справі №904/6044/20 (904/3541/24) — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.12.2025 року м.Дніпро Справа № 904/6044/20 (904/3541/24)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Чус О.В., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 (суддя Соловйова А.Є.)

у справі № 904/6044/20(904/3541/24)

за позовом ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни

до ОСОБА_1

про повернення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 300 000,00 грн

та за зустрічним позовом ОСОБА_1

до ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни

про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 300 000,00 грн

ВСТАНОВИВ:

Ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражний керуючий Огулькова Анна Миколаївна звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 300 000,00 грн.

В обґрунтування вказаної заяви позивач посилається на те, що в ході ліквідаційної процедури ліквідатору стало відомо, що ТОВ "Нива 2014" сплатило з власного банківського рахунку на користь відповідача - ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 300 000,00 грн зворотної фінансової допомоги, однак кошти повернуті не були.

02.09.2024 відповідачем поданий зустрічний позов до ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 300 000,00 грн.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі №904/6044/20 (904/3541/24) первісний позов ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 300 000,00 грн. - задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" 300 000,00 грн. заборгованості, 4 500,00 грн. судового збору.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 300 000,00 грн - відмовлено.

Судові витрати за зустрічним позовом покладено на ОСОБА_1 .

Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить рішення господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі № 904/6044/20 (904/3541/24) в частині задоволення позову ТОВ "Нива 2014" про стягнення з ОСОБА_1 грошей в сумі 300 000,00 грн., як безпідставно набутих за рахунок позивача без достатньої на те правової підстави - скасувати.

Постановити в цій частині нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позову ТОВ "Нива 2014" про стягнення з ОСОБА_1 300 000,00 грн.

В іншій частині рішення господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі № 904/6044/20 (904/3541/24) залишити без змін.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

1) при ухваленні та складанні оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав свій головний обов`язок, а саме на порушення вимог припису п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України в мотивувальній частині рішення не дав мотивованої оцінки не те що кожному, а практично жодному аргументу, наведеному мною у відзиві на позов від 31 серпня 2024 року (т. 1 а. 96-104), щодо відсутності підстав для задоволення первісного позову ТОВ «НИВА 2014» про стягнення з мене 300 000,00 грн;

2) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не дав ніякої оцінки наведеному мною у вказаному відзиві на позов аргументу про те, що з 01 листопада 2016 року я являюсь ЄДИНИМ ЗАСНОВНИКОМ, ЄДИНИМ КІНЦЕВИМ БЕНЕФІЦІАРНИМ ВЛАСНИКОМ та ЄДИНИМ КІНЦЕВИМ ВИГОДОНАБУВАЧЕМ результатів господарської діяльності ТОВ «НИВА 2014», а тому в 2017-2018 роках я навіть теоретично не міг ПОВТОРНО заволодіти майном товариства «НИВА 2014» (хоч на законній підставі, хоч безпідставно) з тієї простої причини, що з листопада 2016 року я й так володів усім майном ТОВ «НИВА 2014» як його єдиний кінцевий бенефіціарний власник та єдиний кінцевий вигодонабувач;

3) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, діючи всупереч правовій позиції колегії суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі суддів ОСОБА_2 , Коваль Л.А. та Чередка А.Є., оприлюдненій в постанові від 06 червня 2024 року у справі № 904/6044/20 (№ 904/4625/22) за позовом того ж ТОВ «НИВА 2014» про стягнення зворотної фінансової допомоги в сумі 1 458 069,00 грн. з колишнього бухгалтера товариства ОСОБА_3 , не застосував припис ст. 638 ЦК України, згідно якого договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;

4) в оскаржуваному рішенні при визначенні правової підстави для незаконного задоволення позову ТОВ «НИВА 2014» про стягнення з мене 300 000,00 грн. суд першої інстанції вийшов за межі наданих йому повноважень, та, безпідставно взявши на себе функції позивача, розпорядився правами останнього щодо предмета спору на власний розсуд;

5) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не визначився в питанні про те, хто в даному випадку являється тим потерпілим, якого законодавець згадує в диспозиції ст. 1212 ЦК України, за рахунок якого я (на думку суду першої інстанції) безпідставно набув майно: ОСОБА_1 як будь-яка фізична особа, яка являється пересічним суб`єктом права, чи ОСОБА_1 як єдиний кінцевий бенефіціарний власник ТОВ «НИВА 2014»;

6) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов не тільки необґрунтованого, а такого, що прямо суперечить матеріалам справи, висновку про відсутність у справі доказів одноразового надання мною 13 травня 2017 року товариству «НИВА 2014» зворотної фінансової допомоги в сумі 1 500 000,00 грн., тобто в сумі, що рівно в п`ять разів перевищує ціну заявленого до мене позову;

7) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції не врахував, що згідно ч. 1 ст. 42 КУзПБ господарський суд у межах справи про банкрутство може спростувати тільки ті майнові дії, які вчинені боржником впродовж трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство;

8) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, безпідставно пославшись на ч. 1 ст. 1049 ЦК України, згідно якої надану на невизначений строк позику позичальник має повернути впродовж тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про повернення позики, дійшов хибного висновку про те, що перебіг трирічного строку позовної давності розпочався 19 серпня 2022 року;

9) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, визнавши, що з листопада 2016 року я являвся одноосібним засновником та власником ТОВ «НИВА 2014», не врахував, що незаконно затіяний представником позивача АК Огульковою А.М. спір між товариством «НИВА 2014» та мною ЯК ЗАСНОВНИКОМ (УЧАСНИКОМ) ЦЬОГО ТОВАРИСТВА про стягнення 300 000,00 грн. витікає не з господарських, а з корпоративних правовідносин, спори з приводу яких частково належать до господарської, а частково - до цивільної юрисдикції;

10) в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, визнавши мене одноосібним засновником та власником ТОВ «НИВА 2014» (див. третій знизу абзац п`ятого аркушу рішення), не врахував приписи п. «Є» ст. 41 та ст. 59 Закону України «Про господарські товариства», згідно яких винесення (прийняття) рішень про притягнення до майнової відповідальності учасників господарського товариством знаходиться у виключній компетенції загальних зборів учасників товариства.

Крім того, на думку скаржника, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції порушив норму процесуального права, передбачену п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

24.02.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від арбітражного керуючого ліквідатора ТОВ "Нива 2014" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

В судовому засіданні 04.12.2025 приймали участь представник Відповідача (апелянта) та арбітражний керуючий Огулькова А.М.

Представник Відповідача підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове – про відмову в позові.

Арбітражний керуючий ліквідатор ТОВ "Нива 2014" заперечила проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягала на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, в ході ліквідаційної процедури ліквідатору Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (код ЄДРПОУ 39121721, 49074, м. Дніпро, проспект Слобожанський, 111А, кв.51) стало відомо про те, що ТОВ «НИВА 2014» видало Відповідачу – ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 559 023,00 (п`ятсот п`ятдесят дев`ять тисяч двадцять три гривні 00 копійок) грн шляхом перерахування грошових коштів для подальшого перерахування на спеціальні карткові рахунки ОСОБА_1 : НОМЕР_1 ; НОМЕР_2 .

У призначені платежу зазначалося, що грошові кошти надаються як зворотна фінансова допомога.

Однак, вказана сума грошових коштів Товариству з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" повернута не була.

15 червня 2022 року ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" звернулася до Відповідача із запитом вих.№15-06-22/1/02-02, до якої додавався, зокрема, Акт звірки взаєморозрахунків між ТОВ «НИВА 2014» та ОСОБА_1 за період з грудня 2015 року по червень 2022 року на суму 7 448 697,12,00 грн (надалі – Вимога), до якої входить сума заборгованості ОСОБА_1 , яка є предметом даного позову.

Вказаний запит було направлено ліквідатором ТОВ "Нива 2014" на адресу ОСОБА_1 18.06.2022 поштовим відправленням зі штрихкодовим ідентифікатором №01103141997233.

Вказане поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором №01103141997233 було вручено Відповідачу - ОСОБА_1 особисто 19.07.2022, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (том - 1, а.с. - 82).

У відповідь на вищевказаний запит від Відповідача на адресу ліквідатора надійшов лист, у якому ОСОБА_1 не визнавав свою заборгованість перед ТОВ «НИВА 2014» посилаючись на те, що у 2014 році ОСОБА_1 добровільно поклав грошові кошти у сумі, яку навіть точно не зміг назвати, на банківський рахунок товариства.

Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що він поклав власні кошти на рахунок ТОВ «НИВА 2014» в якості ще не отриманої фінансової допомоги, маючи на меті отримати ці гроші як фінансову допомогу після розвитку бізнесу.

Звертаючись до суду з первісним позовом, позивач посилався на невиконання відповідачем зобов`язань із повернення зворотної фінансової допомоги та просить суд стягнути з Відповідача суму основного боргу в розмірі 300 000,00 грн, що і є причиною виникнення цього спору.

В свою чергу, ОСОБА_1 звернувся із зустрічною позовною заявою, в якій просить стягнути з ТОВ «НИВА 2014» частину заборгованості за договором позики в сумі 300 000,00 грн.

В обґрунтування вимог вказував, що 03 березня 2014 року на загальних зборах учасників ОСОБА_1 з ОСОБА_4 заснували Товариство з обмеженою відповідальністю «НИВА 2014».

Позивач за зустрічним позовом повідомив, що згідно Протоколу №1 Товариства з обмеженою відповідальністю "НИВА 2014" ОСОБА_1 та ОСОБА_4 внесли до Статутного фонду товариства по 2 500,00 грн, і таким чином, частка кожного з них у майні товариства склала 50 %, ОСОБА_4 одноголосно було призначено директором ТОВ «НИВА 2014».

Відповідно до Протоколу №2 загальних зборів засновників ТОВ «НИВА 2014» №2 від 31.10.2016 на зборах учасників ТОВ «НИВА 2014» заяву ОСОБА_4 на вихід зі складу засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "НИВА 2014" було задоволено. Одноосібним засновником ТОВ «НИВА 2014» було затверджено ОСОБА_1 . ОСОБА_4 було звільнено з посади директора ТОВ «НИВА 2014», а новим директором призначено ОСОБА_5 .

Позивач за зустрічним позовом зазначив, що впродовж всього періоду діяльності ТОВ «НИВА 2014» ОСОБА_1 , як засновник та власник товариства, був заінтересований в якомога швидшому розвитку бізнесу, а тому постійно надавав ТОВ «НИВА 2014» зворотну фінансову допомогу власними грошима.

Зокрема, впродовж 2014-2015 років ОСОБА_1 (без будь-яких письмових договорів про надання зворотної фінансової допомоги, без розписок та ін.) надав товариству зворотну фінансову допомогу на загальну суму 9 419 105,00 грн.

ТОВ «НИВА 2014» повернуло ОСОБА_1 за вказаний період 9 439 000,00 грн.

В 2016-2017 роках ОСОБА_1 , як одноосібний засновник та власник ТОВ «НИВА 2014», продовжував надавати товариству зворотну фінансову допомогу власними грошима.

Зокрема, 13 травня 2017 року позивачем за зустрічним позовом було надано ТОВ «НИВА 2014» зворотну фінансову допомогу в сумі 1500 000,00 грн.

ОСОБА_1 в зустрічній позовній заяві посилався на те, що в первісній позовній заяві представник позивача АК Огулькова А.М. стверджує, що впродовж 2017-2018 років товариством було повернуто ОСОБА_1 559 023,00 грн, але фактично було повернуто ще менше, а тому за підрахунками Лащева В.В. ТОВ «НИВА 2014» заборгувало позивачу за зустрічним позовом не менше 2 000 000,00 грн.

ОСОБА_1 зауважив, що через обмеження в грошових коштах для сплати судового збору за стягнення всієї суми заборгованості, просить суд стягнути з ТОВ «НИВА 2014» тільки частину вказаної заборгованості за договором позики в сумі 300 000,00 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем за первісним позовом допущено невиконання зобов`язань з повернення зворотної фінансової допомоги, а тому позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 основного боргу в сумі 300 000,00 грн підлягають задоволенню в повному обсязі. Натомість зустрічний позов не підлягає задоволенню за його необґрунтованістю.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апелянт оскаржує рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 лише в частині вирішення первісного позову, відтак апеляційне провадження здійснюється в межах вимог апеляційної скарги і апеляційним судом не перевіряється законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в іншій (неоскаржуваній) частині щодо зустрічного позову.

Ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражний керуючий Огулькова Анна Миколаївна звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 300 000,00 грн.

В обґрунтування вказаної заяви позивач посилається на те, що в ході ліквідаційної процедури ліквідатору стало відомо, що ТОВ "Нива 2014" сплатило з власного банківського рахунку на користь відповідача - ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 300 000,00 грн зворотної фінансової

Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень посилається на те, що з 01.11.2016 ОСОБА_1 на праві власності належали всі активи ТОВ "Нива 2014" в тому числі всі гроші на банківських рахунках товариства, у зв`язку з чим Відповідач не міг повторно заволодіти за рахунок ТОВ "Нива 2014" грошовими коштами.

Відповідач за первісним позовом зазначив, що отримання єдиним кінцевим бенефіціарним власником всіх або частини активів належного йому господарського товариства ні за яких умов не можна вважати безпідставністю набуття майна за рахунок товариства. Крім того, Відповідач за первісним позовом зазначив, що в 2016-2017 роках, ОСОБА_1 , як одноосібний засновник та власник ТОВ "Нива 2014", продовжував надавати товариству зворотну фінансову допомогу власними грошима.

Так, зокрема, 13.05.2017 ОСОБА_1 надав ТОВ "Нива 2014" зворотну фінансову допомогу в сумі 1 500 000,00 грн.

Також, Відповідач вважає, що даний спір належить до цивільної юрисдикції, а не до господарської.

Крім того, в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності до позовних вимог ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014".

Предметом доказування у даній справі є обставини наявності/відсутності між сторонами договірних правовідносин, передачі грошових коштів, настання строку їх повернення та його прострочення, сплив строку позовної давності до пред`явлених вимог.

З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) вбачається, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

У відповідності до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

Згідно ч.ч. 1 та 2 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Матеріалами справи підтверджується факт перерахування за період з 29.12.2015 по 23.04.2018 ТОВ «Нива 2014» з власного банківського рахунку на користь ОСОБА_1 грошових коштів в загальній сумі 8 418 897,12 грн з призначенням платежів «зворотна фінансова допомога», про що свідчить наявна в матеріалах справи банківська виписка (т. 1 а.с. 11-81), з яких Відповідачем було повернуто лише 970 200,00 грн.

При цьому надання грошових коштів за транзакціями в кількості 47 разів здійснювалося для подальшого перерахування на спеціальні карткові рахунки ОСОБА_1 : 4627055700281818; 4627055125046663; 5218572220069137.

Слід зауважити, що Позивачем заявлено до стягнення лише суму в розмірі 300 000,00 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов`язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

В свою чергу, за приписами ч. 1-3 ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідачем доказів повернення грошових коштів в повному розмірі, що були отримані ним від ТОВ «Нива 2014», в тому числі спірної суми, суду не надано.

Щодо поданих ОСОБА_1 заяв свідків, апеляційний суд приймає до уваги, що ч. 1 ст. 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків (ч. 2 ст. 87 ГПК України).

Зокрема, за положеннями абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Також, абз. 2 ч. 1 ст. 1051 ЦК України визначає, що якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Заява свідка є доказом, який за умови дотримання вимог процесуального закону щодо її форми, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами у справі відповідно до статті 86 ГПК України (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №911/1382/18).

Отже, показання свідків оцінюються судом в сукупності з іншими доказами поданими у справі. Проте, з матеріалів справи вбачається, що належних та допустимих доказів на спростовування викладених позивачем обставин щодо цілей отримання грошових коштів, відповідачем не надано.

Необхідно також зазначити, що у даній справі, всі обставини, які входять до предмета доказування відповідно до вимог законодавства встановлюються на підставі правочинів, первинних та бухгалтерських документів, а не показань свідків.

У постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 2-879/13 зауважено на тому, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. також пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

Натомість стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Згідно ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

ЄСПЛ у рішенні від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України" зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц; Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

За змістом ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням вищевказаного стандарту доказування, твердження ОСОБА_1 , а також ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , які містяться в заявах свідків, що Відповідач впродовж 20114-2016 років надав ТОВ «Нива 2014» зворотну фінансову позику в загальній сумі близько десяти мільйонів гривень, видаються досить малоймовірними, адже не підтверджуються іншими доказами наявними у справі.

Крім того, судом встановлено, що ухвалою суду від 11.01.2022 в межах справи №904/6044/20 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (49074, Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Слобожанський, 111 А, кв.51, код ЄДРПОУ 39121721) було задоволено клопотання ліквідатора Огулькової Анни Миколаївни вих.№29-11-21/1/02-02 від 29.11.2021 та зобов`язано, зокрема, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в строк до 31.01.2022 передати ліквідатору ТОВ «НИВА 2014» Огульковій А.М. фінансово-господарську, бухгалтерську документацію, статутні документи та печатку, матеріальні та інші цінності, інформацію про майно, активи та зобов`язання боржника за останні чотири роки до відкриття провадження у справі про банкрутство.

Проте, жодних первинних документів ОСОБА_1 ліквідатору ТОВ "Нива 2014" передано не було, відтак господарський суд обґрунтовано поставився із сумнівом до заяв свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які були долучені ОСОБА_1 до зустрічної позовної заяви.

Також, відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» відповідальність за несвоєчасне складання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підписали ці документи.

При чому цей Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлює, що він поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності.

Згідно з ч. 2 ст. 3 цього Закону бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Як передбачено ч. 6 ст. 8 Закону керівник підприємства зобов`язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку, забезпечити неухильне виконання всіма підрозділами, службами та працівниками причетними до бухгалтерського обліку, правомірних вимог бухгалтера дотримання порядку оформлення та подання до обліку первинних документів.

ОСОБА_5 , який є колишнім керівником ТОВ «НИВА 2014», є відповідальним за ведення бухгалтерського обліку на ТОВ "НИВА 2014" на підставі ч.3 та ч.6 ст. 8 цього Закону.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 8 Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.

Таким чином, відомості про проведені фінансові операції ТОВ «НИВА 2014» згідно Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» мають відображатися у належним чином складених первинних документах, відповідальність за це несе керівник підприємства. А отже, цей самий керівник не може давати показання про обставини, які в силу Закону встановлюються на підставі первинних документів підприємства.

З огляду на що, підстава апеляційного оскарження щодо «необґрунтованого та такого, що прямо суперечить матеріалам справи, висновку господарського суду про відсутність у справі доказів одноразового надання ОСОБА_1 13 травня 2017 року товариству «НИВА 2014» зворотної фінансової допомоги в сумі 1 500 000,00 грн» не знайшла свого документального підтвердження належними та допустимими доказами.

Водночас, апеляційний суд не може погодитися з висновком господарського суду, що відповідачем допущено невиконання договірних зобов`язань з повернення зворотної фінансової допомоги, виходячи з наступного.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підпунктом 2.1. пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995, в редакції, чинній станом на дату здійснення спірних поставок товару, (далі по тексту - Положення) визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

За своєю правовою природою первинні документи є документами, які посвідчують виконання зобов`язань (констатують, фіксують певні факти господарської діяльності в правовідносинах між сторонами) та мають юридичне значення для встановлення обставин такого виконання (висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10.02.2020 у справі № 909/146/19).

Для з`ясування правової природи як господарської операції (спірної поставки), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції), необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, слід враховувати, що фактичне здійснення господарської операції, у випадку заперечення однією із сторін факту здійснення такої господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і наявністю у продавця у власності товару, вибуття із власності такого товару, оприбуткування товару іншою стороною та іншими непрямими доказами (правова позиція Верховного Суду у постанові від 19.02.2019 у справі № 911/5309/14).

Так, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази укладення між сторонами договору зворотної фінансової допомоги / позики.

Згідно з ст.ст. 1046, 1047 ЦК України (тут і надалі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

До того ж, відповідно до вимог ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

При цьому за приписами ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Як вже було зазначено, договір є укладеним тільки в тому випадку, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору та про умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Виходячи з аналізу змісту ст. 1046 ЦК України істотними умовами договору позики є:

1) розмір позики, тобто грошова сума або кількість предметів, які позикодавець тимчасово передає у власність позичальника; порядок передачі та повернення позики,

2) строк позики, тобто визначений або невизначений проміжок часу, на який надається позика;

3) порядок (процедура) передачі та повернення позики, тобто порядок надходження предмету позики у власність позичальника та порядок повернення предмета позики у власність позикодавця.

Однак матеріали справи не містять доказів узгодження сторонами розміру позики, строку її надання, порядку передачі та повернення позики, які будь-яких інших умов, на яких вона надається.

При цьому в наданій позивачем банківській виписці не вказано реквізитів (номеру та дати укладеного між ТОВ «Нива 2014» та ОСОБА_1 договору про надання зворотної фінансової допомоги), на підставі якого відповідачу надавалась позика (т. 1, а.с. 11-81), як власне графа призначення платежу не містить посилання на договір як такий взагалі.

Наявні в матеріалах справи докази в своїй сукупності дають можливість суду зробити висновок про більшу вірогідність відсутності між сторонами договірних відносин за спірною сумою в 300 000,00 грн, а ніж про їх наявність.

Із приписів ч. 1 ст. 177 ЦК України слідує, що об`єктом цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17).

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Основна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок меж збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 04.05.2022 у справі № 903/359/21, від 05.10.2022 у справі № 904/4046/20).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (див. постанови Верховного Суду від 16.09.2022 у справі № 913/703/20, від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18).

Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 927/468/17, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Разом з тим, для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (близькі за змістом правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору.

Отже, апеляційний суд доходить висновку, що ОСОБА_1 набув від ТОВ «Нива 2014» грошові кошти, зокрема, в розмірі 300 000,00 грн поза договірних відносин без достатньої правової підстави, а тому зобов`язаний повернути їх Позивачу, що узгоджується з приписами ст. 1212 ЦК України.

Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, відповідно до якої у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

За таких умов, доводи скаржника про вихід суду за межі наданих йому повноважень є необґрунтованими.

Апеляційним судом встановлено, що Відповідач заявив про застосування наслідків спливу строків позовної давності щодо заявлених до нього вимог шляхом подання до суду письмової заяви про це.

В обґрунтування вказаної заяви Відповідач за первісним позовом посилається на те, що оскільки відповідно до Закону України від 30.03.2020 №540-1Х 02.04.2020 строк позовної давності подовжено з 02.04.2020, всі факти порушення зобов`язань, які мали місце до 02.04.2017, судовому захисту не підлягають.

Таким чином, станом на дату звернення позивача з відповідним позовом до суду , що мало місце у серпні 2024 року, трирічний строк, встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України сплив.

При цьому як зазначає апелянт, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції безпідставно пославшись на ч. 1 ст. 1049 ЦК України, згідно якої надану на невизначений строк позику позичальник має повернути впродовж тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про повернення позики, дійшов хибного висновку про те, що перебіг трирічного строку позовної давності розпочався 19 серпня 2022 року.

Так, Європейський Суд з прав людини наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

У застосуванні наведених вище положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.02.2024 у справі №910/3831/22 відступила від правових висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02.02.2021 у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 17.08.2021 у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18 щодо моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна на підставі статті 1212 ЦК України, визначивши, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала.

Таким чином, колегія суддів не може погодитися з висновком господарського суду, що позовна давність розпочала свій перебіг 19.08.2022, тобто через 30 днів від того дня, коли ОСОБА_1 отримав письмову вимогу про повернення грошових коштів - згідно трекінгу поштового відправлення (т. 1 а.с. 82) 19.07.2022, відповідно 30 днів закінчилися 18.08.2022.

Апеляційний суд враховує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (із змінами і доповненнями внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Було запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 дію карантину продовжено до 30 червня 2023 року.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19” розділ “Прикінцеві та перехідні положення” Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: “Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину”.

У пункті 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ перелічені всі статті Цивільного кодексу України, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19.

Подібний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №679/1136/21, від 19.04.2023 у справі № 199/782/21.

ОСОБА_1 отримував гроші від ТОВ «НИВА 2014» частинами починаючи з 29.12.2015 по 23.04.2018, а тому й перебіг позовної давності повинен обліковуватися окремо за кожним траншем в день його вчинення.

В той же час, предметом спору за первісним позовом є стягнення грошових коштів лише в межах суми 300 000,00 грн

Судом враховується, що після 02.04.2017 відбулося 18 операцій з отримання Відповідачем від Позивача грошових коштів на загальну суму 529 023,00 грн, натомість вимоги стосуються стягнення з цієї частини лише 300 000,00 грн, трирічний строк позовної давності, про застосування якого заявлено ОСОБА_1 , не сплив, у зв`язку з набранням чинності Законом України № 540-ІХ, яким було подовжено строк позовної давності на період пандемії COVID 19 в Україні.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Відтак, слід погодитися з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до позовної заяви ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни строку позовної давності, оскільки такий позивачем не пропущений.

Вищенаведеним підтверджується часткова обґрунтованість доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , а саме щодо не застосування господарським судом норм ст. 638 ЦК України та помилкове застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 1049 ЦК України, а також хибність висновку, що перебіг трирічного строку позовної давності розпочався 19 серпня 2022 року.

Водночас, суд не може погодитися з іншими аргументами скаржника.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини зокрема ґрунтуються на принципі майнової самостійності їх учасників. Вказане, безпосередньо, стосується й юридичних осіб, що мають самостійну правосуб`єктність та власне майно й не можуть ототожнюватися з правосуб`єктністю та майном учасників таких осіб.

Як наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.07.2020 у справі №910/10647/18 товариство та його учасники є різними суб`єктами права, кожний з яких має власне відокремлене майно.

За приписами ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Отже, будь-яке майно товариства надається третім особам і повертається лише на підставі господарських угод, а в разі відсутності угод - на підставі умов передбачених Законом, який регулює подібні відносини.

Згідно ст. 96 ЦК України за своїми зобов`язаннями юридична особа відповідає самостійно усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом, а саме ст. 2 і ст. 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» №2275.

Іншими словами деліктозданість юридичної особи і її учасника (засновника), як елемент правосуб`єктності, не співпадає.

В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 викладений такий висновок щодо застосування норми пункту 6 статті 3 ЦК України: "Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло" (див. постанову Верховного Суду від 10.02.2021 у справі №754/5841/17).

Про заборону суперечливої поведінки (принцип - venire contra factum proprium) Верховний суд вкотре наголошував у постановах від 14.12.2022 у справах № 126/2200/20 та №394/85/21, від 25.01.2023 у справі № 760/34680/19.

У даній справі вбачається суперечлива поведінка відповідача, оскільки ним було зайнято взаємовиключні позиції щодо статусу та приналежності майна Товариства йому як кінцевому бенефіціарному власнику та вигодонабувачу в частині заперечень щодо первісного позову та обґрунтування вимог по зустрічному позову.

Послання апелянта на ч. 1 ст. 42 КУзПБ судом відхиляється як безпідставне, адже предметом спору є стягнення грошових коштів, а не визнання недійсними правочинів боржника.

Так само колегія суддів не може погодитися з доводами скаржника про неврахування судом першої інстанції приписів п. «є» ст. 41 та ст. 59 Закону України «Про господарські товариства», які не стосуються предмету спору, до того ж, Закон втратив чинність у частині, що стосується товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю на підставі Закону № 2275-VIII від 06.02.2018, включно із ст. 59. Що ж до ст. 41, то вона визначає компетенцію вищого органу акціонерного товариства, яким за своєю організаційно-правовою формою ТОВ «Нива 2014» не є.

Крім того, згідно з п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Суд зазначає, що п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України стосується виключно спорів про заподіяння збитків посадовою особою юридичній особі, в той час як предметом позову у справі №904/6044/20 (904/3541/24) є саме стягнення безпідставно набутих грошових коштів.

За змістом ст. 12 ГПК України провадження у справах про банкрутство є однією з форм господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися його мета - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому ГПК України для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законом про банкрутство.

За правилами юрисдикції господарських судів у п. 8 ч.1 ст. 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Справи, передбачені пунктами 8 та 9 ч. 1 ст. 20 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина дев`ята статті 30 цього Кодексу), тобто є справами виключної підсудності.

Як передбачено ч.ч. 1, 2 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Таким чином, процесуальний закон встановив імперативне правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ, стороною в яких є боржник.

24.11.2020 Господарським судом Дніпропетровської області відносно позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (49074, Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Слобожанський, 111 А, кв.51, код ЄДРПОУ 39121721) відкрито провадження у справі про банкрутство № 904/6044/20, що перебуває на розгляді судді Господарського суду Дніпропетровської області Соловйової А. Є.

Отже, справа № 904/6044/20 (904/3541/24) підсудна саме Господарському суду Дніпропетровської області та підлягає розгляду в межах справи № 904/6044/20 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014".

При цьому варто зауважити, що позивач звертався до Господарського суду Дніпропетровської області на підставі норм Цивільного кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та Кодексу України з процедур банкрутства.

Щодо тверджень Відповідача про те, що даний спір витікає не з господарських, а з корпоративних правовідносин, спори з приводу яких частково належать до господарської, а частково - до цивільної юрисдикції, то такі зроблені без урахування предмету та підстав заявленого позову та не узгоджуються з приписами процесуального Закону та сталою судовою практикою.

З огляду на все вищевикладене, доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі відхиляються судом як необґрунтовані.

Підсумовуючи слід наголосити на тому, що принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12.07.1988, серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ч. 2 цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 277 ГПК України).

Оскільки аргументи апелянта про порушення судом першої інстанції норм матеріального права частково підтвердилися, колегія суддів вбачає підстави для зміни оскаржуваного рішення, а саме зміни його мотивувальної частини шляхом викладення її в редакції цієї постанови. В решті рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору (ч. 9 ст. 129 ГПК України).

Зважаючи на результат розгляду апеляційної скарги та вирішення справи, судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 236, 269, 275, 277, 282 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі № 904/6044/20(904/3541/24) задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі №904/6044/20(904/3541/24) змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.11.2024 у справі № 904/6044/20(904/3541/24) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 14.01.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя О.В. Чус

Суддя А.Є. Чередко