Рішення від 12 січня 2026 р. у справі №201/16649/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

№ 201/16649/25

провадження 2/201/1879/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2026 року місто Дніпро

суддя Соборного районного суду міста Дніпра Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровського державного університету внутрішніх справ про стягнення втрати частини доходу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 25 грудня 2025 року звернувся до суду з позовом до відповідача Дніпровського державного університету внутрішніх справ про стягнення втрати частини доходу у зв?язку з порушенням строків виплати в сумі 9 680 грн. 89 коп., позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах посилається на те, що 23 серпня 2023 між ним, ОСОБА_1 , та Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ був укладений контракт з науково-педагогічним працівником, на умовах якого позивача прийнято на роботу доцентом кафедри адміністративного права, процесу та адміністративної діяльності, строком дії до 31 серпня 2024 року.

Наказом № 586 о/с від 18 серпня 2024 року позивача було звільнено з посади доцента кафедри з 31 серпня 2024 року за п. 2 ст. 36 КЗпПУ - у зв`язку із закінченням строку трудового договору. У зв`язку з тим, що відповідач не здійснив повний розрахунок з позивачем при звільненні, позивач звернувся до суду із позовом про виплату заробітної плати та середнього заробітку.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 02 травня 2025 року у справі № 201/14707/24, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року, стягнуто з відповідача на користь позивача недоплачену заробітну плату у розмірі 92 786.63 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 147 575.74 грн., а всього 240 362.37 грн.. Вказане рішення, в частині виплати недоплаченої заробітної плати було виконане відповідачем 30 жовтня 2025 року.

Водночас, здійснюючи виплату заробітної плати з порушенням строків, відповідачем не було виплачено позивачу компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати недоплаченої заробітної плати, у порядку встановленому чинним законодавством. З огляду на викладене, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача 9 680.89 грн..

Отже, на час подання позову позивача було з роботи було звільнено, але повний розрахунок з ним своєчасно фактично не проведено; утворилася заборгованість, яка виплачена з порушення передбачених законом строків. Вказана затримка є незаконною і позивач звернувся до відповідача з питанням виплати втрати частини доходу у зв?язку з порушенням строків виплати, але отримав відмову, виник спір. Просив стягнути з відповідача на користь позивача втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати в сумі 9 680 гривень 89 коп., задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача Дніпровського державного університету внутрішніх справ позов і викладені в ньому обставини не визнав, заперечували проти задоволення цього позову з урахуванням суми заборгованості: затримки в виплаті не було, виплати належні позивачу кошти відразу після набрання рішення про це законної сили, не заперечували проти розглянути справу за їх відсутності. Правом надання відзиву на позов скористалися. Отже, суд вважає можливим розгляд справи на підставі наявних матеріалів і доказів. Також суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи.

З`ясувавши думку сторін, перевіривши матеріали справи, оцінивши надані, представлені та добуті докази, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе розглянути цю справу в порядку спрощеного провадження в судовому засіданні без виклику сторін.

Судом з наданих позивачем і відповідачем документів та позиції сторін з`ясовано, що дійсно 23 серпня 2023 між ОСОБА_1 та Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ був укладений контракт з науково-педагогічним працівником, на умовах якого Позивача прийнято на роботу доцентом кафедри адміністративного права, процесу та адміністративної діяльності, строком дії до 31 серпня 2024 року.

Наказом № 586 о/с від 18 серпня 2024 року, як зазначає позивач, його було звільнено з посади доцента кафедри з 31 серпня 2024 року за п. 2 ст. 36 КЗпПУ - у зв`язку із закінченням строку трудового договору. У зв`язку з тим, що відповідач не здійснив повний розрахунок з позивачем при звільненні, позивач звернувся до суду із позовом про виплату заробітної плати та середнього заробітку.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 02 травня 2025 року у справі № 201/14707/24, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року, стягнуто з відповідача на користь позивача недоплачену заробітну плату у розмірі 92 786.63 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 147 575.74 грн., а всього 240 362.37 грн.. Вказане рішення, в частині виплати недоплаченої заробітної плати було виконане відповідачем 30 жовтня 2025 року, що підтверджується відповідною випискою з банківського рахунку.

Водночас, здійснюючи виплату заробітної плати з порушенням строків, відповідачем, на думку позивача, не було виплачено позивачу компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати недоплаченої заробітної плати, у порядку встановленому чинним законодавством. З огляду на викладене, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача 9 680.89 грн..

При цьому позивач посилається на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Конституцією України (частина третя статті 43) встановлено право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (Закон № 2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабміну Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (Порядок № 159).

Відповідно ст. 1, 2, 3 Закону № 2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом (з 1 січня 2001 року).

Під доходами у Законі № 2050-III розуміються грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно з Порядком № 159, його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема: заробітна плата (грошове забезпечення). Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Державною службою статистики України на власному сайті https://stat.gov.ua/uk/topics/tsiny

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону № 2050-III та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Тобто, виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.

Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права викладено в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі № 755/15005/23.

Таким чином, оскільки позивачу не було вчасно виплачено заробітну плату, то, на його думку, наявні підстави для застосування до спірних правовідносин норм Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Як вбачається зі змісту рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 02 травня 2025 року недоплачена заробітна плата позивача складала 92 786.63 грн. Після утримання податків вказана сума складає 71 445.70 грн (92 786.63 грн - 23% (ПДФО 18% та військовий збір 5%)). Як також вбачається зі змісту рішення Соборного районного суду м. Дніпра вказаний розмір заробітної плати мав бути сплачений позивачу не пізніше 31 серпня 2024 року, але був сплачений відповідачем 30 жовтня 2025 року, що підтверджується відповідною випискою з банківського рахунку.

Таким чином, розрахунок компенсації за період після звільнення позивача охоплює індекси інфляції за період з вересня 2024 року по вересень 2025 року. Сукупний індекс споживчих цін за вказаний період становить 127.62%, що підтверджується наступним розрахунком: 101.50% х 101.80% х 101.90% х 101.40% х 101.20% х 100.80% х 101.50% х 100.70% х 101.30% х 100.80% х 99.80% х 99.80% х 100.30% х 100 = 113.551927%. Приріст у відсотках: 13.55 %. Приріст поділений на 100 (відповідно до п. 4 Порядку) виражається коефіцієнтом 0.1355 (13.55% / 100).

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 9 680.89 грн (71 445.70 грн х 0.1355).

Щодо строку звернення до суду позивач посилається на наступне.

В розумінні положень КЗпП, а також Закону № 2050-III, як стверджує позивач, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого органу, є триваючим правопорушенням, отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

За правилами статті 4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. У спірних правовідносинах позивач дізнався, як він стверджує, про порушення своїх прав з дати виплати недоплаченої заробітної плати 30 жовтня 2025 року. Відповідно невиплата компенсації свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-Ш.

Отже, саме із цією датою пов`язано перебіг строку звернення Позивача до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати. Таким чином, строк звернення до суду у даних правовідносинах складає 3 місяці, то позивач має право подати даний позов в строк до 30 січня 2026 року.

Також, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Предметом цього спору, як стверджує позивач, є нарахування та виплата позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці». Так, структура заробітної плати складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

З наведеного, на думку позивача, випливає, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.

На належності сум компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013.

Конституційний Суд України у вказаному рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями ч. 6 ст. 95 КЗпП України, ст. 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

У пункті 2.2 Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.

Виходячи з цього, на думку позивача, очевидним є те, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати, стосується заробітної плати позивача.

Наведене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 464/2834/21 та від 29 листопада 2023 року у справі № 560/11895/23.

Отже, позивач у цій справі звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Таким чином, як стверджує позивач, на час подання позову його було з роботи було звільнено, але повний розрахунок з ним своєчасно фактично не проведено; утворилася заборгованість, яка виплачена з порушення передбачених законом строків. Вказана затримка є незаконною і позивач звернувся до відповідача з питанням виплати втрати частини доходу у зв?язку з порушенням строків виплати, але отримав відмову, виник спір.

В добровільному порядку вирішити спір не вдалося, на звернення до відповідача позивач отримав відмову, звернення до інших органів ні до чого не призвели і він вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України; Законами України: «Про оплату праці», «Про індексацію грошових доходів населення», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»; Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078; Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку; своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості - згідно з приписами ст. 97 КЗпП, ст. 15 та 24 Закону України «Про оплату праці».

Судом з`ясовано, що дійсно між ОСОБА_1 та Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ (Наказом МВС України від 08 травня 2024 року № 298 з 14 травня 2024 року назву «Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ» змінено на «Дніпровський державний університет внутрішніх справ») укладено Контракт від 01 вересня 2023 року № 122 строком дії до 31 серпня 2024 року.

Наказом ректора ДДУВС від 31 серпня 2023 № 233 ос відповідно до ст. 55 Закону України «Про вищу освіту», ОСОБА_1 призначено доцентом кафедри адміністративного права, процесу та адміністративної діяльності факультету превентивної діяльності Дніпровського державного університету внутрішніх справ.

Наказом ректора ДДУВС від 13 серпня 2024 року № 568 ос ОСОБА_1 , доцента кафедри адміністративного права, процесу та адміністративної діяльності факультету превентивної діяльності Дніпровського державного університету внутрішніх справ звільнено з 31 серпня 2024 року за п. 2 ст. 36 КЗпПУ (у зв`язку із закінченням строку трудового договору).

Згідно з положеннями статті 47 КЗпП на власника або уповноваженого ним органу покладається імперативний обв`язок з проведення розрахунку з працівником і видання останньому трудової книжки.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 116 КЗпП При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Наказ № 586 о/с від 18 серпня 2024 року, на який позивач посилається у позовній заяві, ДДУВС не видавався.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 02 травня 2025 року у справі № 201/14707/24, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року, з відповідача стягнуто на користь позивача недоплачену заробітну плату у розмірі 92 786.63 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 147 575.74 грн., а всього 240 362.37 грн..

28 листопада 2025 року за вх. № 3659-2025 відповідачем ДДУВС отримано вимогу про виплату компенсації у зв`язку із втратою частини доходу ОСОБА_1 ..

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про звернення громадян», термін розгляду звернень громадян у загальному порядку становить до одного місяця. Отже, у даному випадку, з 28 листопада 2025 року по 28 грудня 2025 року.

Листом ДДУВС від 26 грудня 2025 року № 1/4509-2025 надано обґрунтовану відповідь на вимогу позивача про сплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати. Відповідачем не було дотримано порядку і строків порядку досудового врегулювання спору, оскільки позивач звернувся до суду з цивільним позовом у справі № 201/16649/25 до сплину терміну, визначеного ст. 20 Закону України «Про звернення громадян».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та п. 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (Порядок), компенсація виплачується у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати нарахованого доходу.

Компенсації підлягають суми доходів, які були нараховані, але не виплачені у встановлені строки. Водночас, суми, присуджені рішенням суду, не є нарахованим доходом у розумінні зазначеного Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Недоплачена заробітна плата та середній заробіток були визначені виключно судовим рішенням, а не внаслідок нарахування роботодавцем у межах трудових правовідносин.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та п. 2 Порядку, компенсація виплачується у разі порушення встановлених строків виплати нарахованих грошових доходів.

Ключовою умовою застосування зазначених норм є наявність факту несвоєчасної виплати доходу, який нарахований роботодавцем у встановлені законодавством строки, але не виплачений з його вини.

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 02 травня 2025 року у справі № 201/14707/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2025 року, з ДДУВС на користь позивача стягнуто недоплачену заробітну плату та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказане судове рішення виконано ДДУВС у повному обсязі, що підтверджується здійсненням ДДУВС виплат від 30 жовтня 2025 року згідно виконавчого листа Соборного районного суду міста Дніпра 06 жовтня 2025 по справі № 201/14707/24: 113 583.32 грн безспірне стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку; 19 950.00 грн безспірне стягнення витрат на правничу допомогу; 71 395.71 грн безспірне стягнення недоплаченої заробітної плати; 4 317.04 грн остаточне безспірне стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до п. 2 ст. 273 ЦПК України, у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п. 1 ст. 384 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.

До моменту набрання зазначеним судовим рішенням від 02 травня 2025 року у справі № 201/14707/24 законної сили 27 серпня 2025 року відповідні грошові суми не були узгодженими між сторонами, не були визначеними як безспірні та перебували у стані судового спору.

Таким чином, до ухвалення судового рішення ці суми не мали статусу нарахованого доходу у розумінні Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку.

Поданий позивачем розрахунок компенсації ґрунтується на довільно визначеній сумі (71 445.70 грн), яка: не підтверджена як нарахований дохід за відповідний місяць; включає суми, які були встановлені судом, а не нараховані роботодавцем.

Правова позиція, викладена відповідачем у справі № 201/16649/25 щодо виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати узгоджується із практикою Верховного Суду України. Так, у рішенні Верховного Суду від 11 квітня 2025 року № Пз/990/14/24 (№ 280/8933/24) щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, у п. 56 суд зазначає: нормативне урегулювання відносин щодо компенсації громадянам втрати частини доходів вказує на те, що така компенсація пов`язана, по-перше, з порушенням встановлених строків виплати таких доходів; по-друге, з виключним переліком доходів як систематичних грошових виплат громадянам; по-третє, з фактом виплати нарахованих доходів. При цьому, підставою для компенсації є затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців. Тому розмір компенсації невід`ємно пов`язаний з видом та розміром невчасно виплаченого доходу, а також з тривалістю часу, протягом якого була затримка його виплати.

Відповідачем дотримано строки виплати, що підтверджується здійсненням ДДУВС виплат від 30 жовтня 2025 року згідно виконавчого листа Соборного районного суду міста Дніпра 06 жовтня 2025 року по справі № 201/14707/24. Отже, заявлені позивачем позовні вимоги є такими, що не відповідають критеріям Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Крім того, позивачем ставиться питання про стягнення саме втрати частини доходу у зв?язку з порушенням строків виплати, а не індексації доходів. Вказане має різну природу походження, породжує інші правовідносини і має інше коло дослідження і доказування. Суд же розглядає справу в межах заявлених вимог і позбавлений самостійно змінювати вимоги і предмет спору.

Також, рішенням суду на користь позивача вже стягнуто і ним отримано, крім належної заробітної плати, ще і середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 147 575.74 грн., тобто компенсація за затримку розрахунку з позивачем ним в значній сумі вже отримана.

Згідно ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У зв`язку з цим і угода про припинення трудового договору згідно зст. 36, 38, 39 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, якими є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.

У відповідності до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно зі ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29 червня 2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини вказав нате, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Отже, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3- рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до ст. 94 Кодексу законів про працю України закріплено поняття «Заробітна плата», а саме: Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 1 Закону України «Про оплату праці» встановлює, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Приписами ст. 2 Закону України «Про оплату праці» визначено структуру заробітної плати, а саме: - Основна заробітна плата, це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; - додаткова заробітна плата, це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; - інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю що включає можливість заробляти собі на життя працею яку він вільно обирає, або на яку він погоджується. Проте відповідач позбавив позивача гарантованого Конституцією України права на працю та можливість заробляти собі та своїй родині на життя.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, доказiв цього позивачем до суду не надано. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-якi домовленості i зобов`язання стосовно позивача (крім договірних, передбачених законом, зазначених в позові) відносно доходу, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій відповідача. Твердження позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на вимогах позову, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлено.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення.

Враховуючи результат вирішення даної справи судові витрати повинні бути віднесені за рахунок держави, оскільки позивач при подачі позову не сплатив судовий збір, звільнений за законом.

Згідно приписів п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» - «Від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів … що випливають із трудових правовідносин». Враховуючи, що даний спір стосується трудових відносин, позивач звільняється від сплати судового збору.

Частиною 5 ст. 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпровського державного університету внутрішніх справ про стягнення втрати частини доходу відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і вони не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16 ЦК України, ст. 4, 9, 115, 232, 233, 235, 237-1, 238 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпровського державного університету внутрішніх справ про стягнення втрати частини доходу відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -