Постанова від 11 січня 2026 р. у справі №489/9572/24 — Миколаївський апеляційний суд

12.01.26

22-ц/812/25/26

Єдиний унікальний номер судової справи 489/9572/24

Номер провадження 22-ц/812/25/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

12 січня 2025 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Шурмою Є.М.,

за участі: позивача ОСОБА_1 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Інгульським районним судом міста Миколаєва 21 серпня 2025 року, під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщені цього ж суду о 10 год. 30 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення,

УСТАНОВИЛА:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є співвласником домоволодіння АДРЕСА_1 , в якому йому належить 1/4 частка.

Іншим співвласником вказаного домоволодіння є відповідач ОСОБА_2 .

Маючи бажання користуватися своєю власністю і утримувати її, 03 листопада 2024 року позивач намагався потрапити до домоволодіння, але відповідач його не допустив, що змусило сина позивача, який був разом з ним, звернутися до органів поліції.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні приватною власністю – належною йому часткою у домоволодінні АДРЕСА_1 шляхом вселення у належну частку в будинку.

Відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити.

У відзиві на позовну заяву зазначено, що на підставі договору дарування відповідачу належить 64/100 частки в спірному домоволодінні та в договорі визначено, які саме приміщення були передані останньому, які він прийняв і здійснював ремонт протягом всього періоду, та які в технічному паспорті БТІ вказані як «квартира АДРЕСА_2 ». На момент смерті ОСОБА_3 її частка у будинку складала 36/100 та в паспорті БТІ вказана частка вказана як «квартира АДРЕСА_3 ». Відповідно до заповіту та згідно з рішенням суду ОСОБА_4 успадкувала 27/100 частки. Частка ОСОБА_1 відповідно до судового рішення складає 36/400 або 9/100 від загальної площі. Будинок не має окремої кімнати розміром еквівалентної 36/400 частки, яка належить ОСОБА_1 , а тому вселення позивача буде порушувати права інших співвласників домоволодіння. Крім того, 27/100 часток, знаходяться в процесі спадкування ОСОБА_4 , та без визначення цієї частки і згоди останньої, вселення позивача буде порушувати її права.

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 21 серпня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні 36/400 часткою в домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 в домоволодіння.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1 211 грн. 20 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що сторони по справі є співвласниками спірного домоволодіння, а тому позивач, як співвласник майна, має право користуватися та розпоряджатися цим майном, проте відповідач чинить йому перешкоди у користуванні ним. За такого, на думку суду, ефективним способом захисту є покладенням обов`язку на відповідача усунути перешкоди позивачу в користуванні та розпорядженні часткою в спірному домоволодінні шляхом вселення останнього в домоволодіння, без вказівки на конкретну частку, так як порядок користування домоволодінням між сторонами не встановлювався.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення районного суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не розглянув докази та не дослідив наступні обставини:

наявність заповіту відповідно до якого ОСОБА_3 заповідала все своє майно, частку 36/100, вказану БТІ «квартира АДРЕСА_3 » ОСОБА_4 ;

наявність спадкової справи (суду першої інстанції було надано відповідно номер спадкової справи), яку відкрито за заявою про прийняття спадщини ОСОБА_4 , що має родинні зв`язки та проживала на момент смерті разом з ОСОБА_3 , яка є спадкодавцем, вели спільне господарство, та ОСОБА_4 здійснювала догляд за ОСОБА_3 , якій на момент смерті було 92 роки;

наявність судових справ за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 з рішенням суду про визнання права власності у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 є пенсіонером за віком та має право на 1/4 від частки яка належала ОСОБА_3 , яка мала на момент смерті 36/100 за паспортом БТІ вказана «квартира 2», тобто, 1/4 від 36/100 як суд встановив 36/400;

факт поділу БТІ часток домоволодіння 64/100 на «квартиру АДРЕСА_2 » та 36/100 на «квартиру АДРЕСА_3 ».

Для правильного вирішення спору суд першої інстанції мав залучити третю особу ОСОБА_4 , яка спільно проживала з ОСОБА_5 на момент її смерті, відповідно заповіту подала заяву про прийняття спадщини та фактично проживає у спірному приміщенні 36/100 вказаному БТІ «квартира АДРЕСА_3 ». Суду першої інстанції було надано всі контактні дані ОСОБА_4 разом з копією документу з номером спадкової справи.

Суд першої інстанції мав з`ясувати хто саме та де саме (квартира АДРЕСА_2 чи 2) чинив перешкоди ОСОБА_1 , оскільки відповідач у цій справі володіє «квартирою АДРЕСА_2 » (окремий вхід), як вказано БТІ, не має відношення до спірного приміщення «квартира АДРЕСА_3 » (окремий вхід), відповідач особисто ніколи не бачив жодного наряду поліції та завжди спілкувався з ОСОБА_1 ввічливо, але тільки по телефону.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судове рішення таким вимогам не відповідає.

Так, за змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі №567/3/22 (провадження №61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі №582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19)).

Відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 12 лютого 1991 року, посвідченого державним нотаріусом Другої миколаївської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за №2-657, ОСОБА_3 належав на праві власності житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.76 інвентаризаційної справи №12512).

Відповідно до копії договору дарування від 16 червня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікою Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №1480, ОСОБА_3 передала належних їй 64/100 часток житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель та споруд у власність ОСОБА_2 безоплатно, а останній прийняв вказану частку житлового будинку. Так, відповідно до п.1.2 вказаного договору в постійне користування ОСОБА_2 перейшло: в житловому будинку літ.А житлові кімнати 1-1 – 18.9 кв.м, 1-2 – 17.4 кв.м, 1-3 – 9.1 кв.м, що складає 45.4 кв.м., а також нежитлова прибудова літ.А, гараж літ.Е, вбиральня літ.Ж, ганок №7, басейн №2, огорожа №3, ворота №4, хвіртка №6, замощення №1 (а.с.32-33,34, а.с.76 інвентаризаційної справи №12512).

Згідно з копією заповіту від 20 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Коноваленком В.В., зареєстрованого в реєстрі за №741,742, ОСОБА_3 заповіла усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право – ОСОБА_4 (копія спадкової справи №157/2018 рік).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла та після її смерті Другою миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївської області заведена спадкова справа №157/2018 року, із якої вбачається, що із заявами про прийняття спадщини звернулись позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 , як спадкоємець за заповітом (копія спадкової справи №157/2018 рік).

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28вересня 2023 року в справі №489/1240/23 визнано за ОСОБА_1 право власності на 36/400 житлового будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування обов`язкової частки (1/4) за законом після смерті матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.6-10).

З Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 жовтня 2024 року, вбачається, що право власності на нерухоме майно – житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить:

ОСОБА_1 , частка якого у спільній частковій власності становить 36/400 (державна реєстрація проведена 25 січня 2024 року на підставі рішення суду від 28 вересня 2023 року по справі №489/1240/23), та ОСОБА_2 , частка якого 64/100 (державна реєстрація проведена 19 вересня 2018 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 16 червня 2009 року, зареєстрованого в реєстрі за №1480).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач ОСОБА_2 чинить йому перешкоди в користуванні нерухомим майном. Звертав увагу на те, що він, як співвласник нерухомого майна, не має можливості користуватись будинком.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Положеннями ст.41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з ч.ч.1,3 ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (ст.358 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст.383 ЦК України, ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або його частини, вимагати усунень порушень його права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі зазначеної норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок довести факт дійсного порушення його права, яке, на думку цієї особи, полягає у позбавленні можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй майном (постанови Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі №300/690/16-ц, від 28 березня 2018 року у справі №332/4891/15-ц, від 28 березня 2018 року у справі №589/4556/16, від 28 березня 2018 у справі № 372/918/16-ц та інших).

Також, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що саме по собі звернення позивача до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю й заперечення відповідача щодо його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод.

Вказаних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі №759/23652/19, від 28 квітня 2022 року у справі №334/815/21, від 17 квітня 2024 року у справі №553/1602/21, від 17 липня 2024 року у справі №752/7267/21.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення від 21 лютого 1990 року в справі Powell and Rayner v. the U. K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).

Надаючи оцінку доводам позивачам щодо порушення його права на житло, виходячи з встановлених обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що спірний будинок за АДРЕСА_1 належить на праві спільної частковій власності сторонам. Будинок має два окремих виходи та відповідно до даних БТІ фактично складається двох частин (квартир).

Водночас, звертаючись до суду із позовом про вселення, позивачем не було доведено факту порушення його прав, як власника 36/400 часток у будинку, саме відповідачем ОСОБА_2 , оскільки відповідно до договору дарування чітко зазначено, які саме житлові та нежитлові приміщення перейшли в користування останнього відповідно до належної йому частки у будинку. Також, не було надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач займає інші приміщення будинку та чинить позивачу перешкоди у користуванні ними. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення слід відмовити.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що вимог до спадкоємця ОСОБА_4 , до якої перейшло право власності на частку у будинку, тобто яка успадкувала частину будинку на підставі заповіту, позивач не заявляв, а суд позбавлений можливості вирішити питання про вселення без залучення іншого співвласника спірного майна. До того ж, вимог щодо визначення порядку користування спірним майном чи виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, позивач не порушував.

Отже, доводи, наведені у апеляційній скарзі, можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на правильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а судове рішення скасуванню, з ухваленням у справі нового судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 21 серпня 2025 року – скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 12 січня 2026 року